Третя рота

LXI

І який я забудько!

Добре, що прийом кінонапливу мені допомагає.

Лахуті. Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на індуса, він приїхав до Києва і вручив нам членські квитки Спілки письменників СРСР.

Це було на Леніна, 7, в 1936 році.

Була урочиста атмосфера. Я, ще не поновлений в партії, підійшов до столу, за яким стояв Гасем. Він мене спитав:

— Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?

— Я ее выброшу. — сказав я.

— Так вот, брось это! — і Гасем показав на порожні пляшки від боржому. Я дав слово, що кину.

Та знов я лечу не крізь туманність і не вгору, як в дитинстві, а вперед, крізь радість, у якій зростав разом з народом, як зростав з ним і у горі, в грізний 1941 рік, повний громів і тривоги міліонів, тривоги, яку серце передчувало, але в яку розум не хотів повірити, — така вона була смертно несподівана.

Не встиг я прийняти в Кисловодську кілька ванн, як почалась Велика Вітчизняна війна.

В Харкові я був трохи не заарештований, як диверсант, бо приїхав туди небритий і в костюмі не з нашої матерії та чемоданом у руках.

Маленький син був у Євпаторії[246] з такими ж, як він, дітьми на оздоровленні, а дружина в Києві.

Смерть уже переривчасте гула над головами мільйонів, і серце здригалося од тривоги і гніву.

Почався бій людей з потворами і машин з машинами.

Небо і земля були повні смерті… Вони дивилися в наші розширені зіниці і в звужені зіниці горил у стальних шоломах, що йшли й котилися на міліонах шин за бронею машин по нашій залитій кров'ю, огнем і сльозами землі, що стогнала од вибухів, які терзали її материнські груди…

В Києві, як і скрізь, куди досягав вогонь ворога, де на землі, а де з неба, з неба — далі, а на землі ще не так близько, страшне дихання війни відчувалося в переривчастому, повному гадючої люті реві фашистських моторів та в безумному скреготі сталі од гігантських розривів у Дніпрі між мостами через рідні води, що гнівно біли в береги і кликали до відплати синів України і їх червоних братів з неосяжних просторів нашої зоряної чатері.

Якось на фоні того гігантського і страшного в своїй сподіваній несподіваності незручно і ніяково говорити про особисте.

Словом, дружина була евакуйована з письменниками старого покоління в Уфу. Що сталося з сином, я не знав.

ЦК розбило нас, письменників, на агітгрупи, і ми виступали перед населенням.

Я був у парі з Кобилецьким Юрком[247].

Він виступав з промовами, а я читав вірші під небом, що скоро мало бути не нашим, безкінченно рідним небом моєї святої України…

Мене тільки вразила телеграма з Уфи. Один відомий поет, якого вже немає в живих не з його волі, а з волі тих, кого теж уже немає в живих, у цій телеграмі питав, коли кров уже лилась морями і міста кричали до неба гуркотом пожеж, повні ран, як і люди, цей поет питав:

«Как моя квартира?»

А в його квартирі був штаб, а на покрівлі будинку (я називав цей будинок «феодальним», а наш «плебейським»), де він жив, стояла зенітка і гостро і гулко кашляла в грізне небо…

Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан[248] видавав нам ще залиті маслом пістолети «Тете».

А перед тим у військовому відділі ЦК нам видали офіцерське обмундирування.

Його одержала і Ванза Василевська[249] і стала дуже схожа на жінку часів громадянської війни, жінку військового комунізму.

Мені сподобалось, що вона не боялась, а була спокійна і зосереджена.

ЦК знову розбило нас, але вже на дві групи: одну відправляли в тил, а другу на фронти.

В письменницькому садку під переривчастим гулом фашистської смерті над золотим і закривавленим Києвом на лаві лежав Вадим Собко[250] і спокійно читав книжку.

Його посилали на фронт.

А Іван Нехода[251], що теж ішов у вогняне море останньої битви з тьмою, казав мені, такий же спокійний, як і Вадим:

— Ви в тилу, а ми на фронті будемо робити одне спільне діло.

А мені було гостро соромно, що мене посилали туди, де ще горить по ночах електрика і люди можуть спокійно спати за вікнами, не заліпленими хрестами паперових стрічок.

Але бойовий наказ ЦК.

Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова.

У мене вийшла там перша збірка вогняних рядків «Червоним воїнам»[252].

Та ночами і Харків почав заливати небо вогняними пунктирами куль і снарядами, бо і над ним усе частіше почали літати залізні птиці і кидали яйця смерті на землю, з якої діти худенькими скривавленими кулачками посилали прокльони убійникам з «цивілізованого» Заходу.

А вони, нахабні своєю тимчасовою перевагою, на своїх залізних воронах, поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне, ганялися навіть за коровами…

І от мене знову посилають ще далі і вже у глибший тил.

Уфа.

Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплі обійми і прийняла, як своїх змучених синів з братньої землі далекої України.

Скажу тільки, що я ніколи не забуду Башкирії і буду любити її, як полюбив її синів і дочок, а особливо її поетів, виразників її великої душі, Сайфі Кудаша[253], Баяна[254] і ще багатьох, таких рідних і незабутніх.

Сина дружина знайшла в Харківському вокзалі і з іншими дітьми привезла в Башкирію. Там же (в Уфі) була і наша Академія[255]. Там же було й наше письменницьке видавництво і виходила літгазета, в якій Городськой («Сосюра? Да это же литературный паразит!») писав про «золоту лірику Сосюри…» і т. ін.[256]

Там же я написав вірш «Коли додому я прийду»[257], який вважаю центральним віршем мого серця, якщо можна так сказати.

Відтіля ж полетів ешелонами і літаками «Лист до земляків»[258] і над поневоленим, але нескореним Донбасом розлітався білими метеликами і тихо опускався ними на золоту землю моєї любові, юності моєї…

Але що це я, все про себе та про себе.

і Павло Григорович Тичина, і Рильський Максим Тадейович, і всі ми злились в один збройний табір слова, відданого служінню Батьківщині.

Батьківщина!

Крім неї, крім її страждань і гніву, крім її боротьби для нас не існувало нічого.

І коли нам часом було і холодно, і голодно, то одна золота думка гартувала наші серця, повні любові до партії, до синів Вітчизни, що у стальних шоломах, як ангели відплати, стояли муром сердець і заліза проти озброєного зла, озброєна правда проти озброєного зла, і ми, коли нам ставало дуже важко, думали: «А на фронті ще важче».

Нам хоч смерть не дивилась у вічі, а там… Там…

В те вогняне «там», де вирішувалась доля не тільки наша, всіх простих і чесних людей на землі, летіли наші думи і серця…

Восени 1942 року частину нас, письменників, запросили до Москви на літвиступи.

В Москві я зайшов до т. Коротченка[259], що сидів за столом з намагніченими гнівом і безсонням сталевими очима.

Я спитав його:

— Какой у меня способ мышления…

І серце моє, що здригнулося від щастя, почуло:

— Большевистский.

Я сказав:

— Я хочу працювати в Москві, тут ближче до фронту.

Дем'ян Сергійович погодився.

Тоді я попросив дозволу його поцілувати.

і він вийшов із-за столу, і я поцілував його, як брата, як батька…

Такий я був наелектризований бурею, що гриміла і в серці, і кругом…

Я працював і в українському радіокомітеті, як поет, і в Українському партизанському штабі у т. Строкача[260], куди мене послав т. Корнієць[261].

Партизанам я писав вірші і навіть одержав листа од т. Ковпака, де він писав про те, що він робить на черепах фашистів: «Це тільки цвіточки, а ягодки будуть впереді!..»