XXVIII

Ще малим я дуже любив читати різні «декляматори», художні читанки та рецензії на вірші в додатках до «Нивы»[43]. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали.

Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся… Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора[44]: «Любил я женщину с лазурными глазами…»

Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор.

Не можу не навести цього вірша:

Любил я женщину с лазурными глазами,

не знал я женщины безмолвней и грустней.

Загадка нежности меня пленяла в ней

и грусть покорных глаз с их тихими слезами…

Покорно, как дитя, пошла она за мной,

на нежность и любовь ответа не просила…

И в этом чудилась непонятая сила,

томившая своей безмолвной тишиной…

Однажды вечером, под шелест листопада,

она безропотно ответила: «Прощай…»

И думал я: «Судьба как будто невзначай

сроднила нас… Прости. Так суждено. Так надо».

И жадно я искал… И много, много раз

любовь была как сон, как призрак, как вериги…

И женские сердца я изучал, как книги,

но позабыть не мог печаль покорных глаз.

Когда мне больно жить, мне хочется сначала

молитвенно прильнуть к душе ее простой.

Ведь я не знал тогда, что нежной красотой

цвела ее любовь и жертвенно молчала.

Чому мені сподобався цей вірш?

Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова[45]). По-друге, я сам в якихось глибинах своєї індивідуальності подібний до Дмитрія Цензора, власне, до того Дон-Жуана[46], яким би хотів бути Дмитрій Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть і гіперболізують або гарне, або погане в людині.

Колись я ворожив на оракула (не смійтеся, мої любі читачі, я ж був дурний, маленький — дванадцять років) пшеничною зернинкою, і мені на запитання: «Кто меня будет любить?» — показано: «Женщины».

Значить, психологічна підготовка, хоч і на містичному ґрунті, — але я певний, що цьому були відповідні психофізіологічні причини в формуванні моєї індивідуальності.

Може, тому, що я ще маленьким жив у місті і звукові й зорові вражіння одклалися таємними й солодкими шарами в моїй підсвідомості, я завжди мріяв жагуче про місто: там контрасти, там рух, там ніжність і жорстокість переплелися в такій могутній гармонії, що вона, як магніт, тягнула мою уяву в далекі, широкі, повні пригод і кохання міста. Я ж жив у глухій провінції під вічним гуркотом заводу і криками поїздів, що пролітали крізь наше село, особливо увечері, коли пасажирські вагони ярко і огненно з веселими й невідомими людьми все летіли туди, в невідомі й прекрасні міста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенін ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крізь смішні й наївні сльози, що заливають мої очі, звучать мені слова поета:

Милый, милый, смешной дуралей![47]

Ну куда он, куда он гонится?

Але жереб'я стало великим поетом України, воно наздогнало залізного коня і злилося з ним у шаленому рухові в Прийдешнє.

Писали вірші й мій дід, і мій батько (українською й російською мовами), я теж почав писати вірші, не тому тільки, що писали їх мій дід і мій батько, а й тому, що взагалі люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить?

Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балагані ходили на руках, я захоплено дивився на них і думав, вони ж ходять на руках, а вони такі ж люди, як і я. Значить, і я навчуся ходити на руках.

І я навчився ходити на руках.

Правда, я позвозив собі скроні до крові, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопці з мене сміялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе героєм.

Одного разу, коли я (чотирнадцять років) писав першого свого вірша, то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: «Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума».

Я перелякався й покинув писати вірші.

Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене.

Я остаточно порішив бути поетом.

В якійсь книзі я прочитав: «Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!»[48] я подумав, що коли в мене буде «сорок стихотворений», я стану справжнім поетом.

Взагалі, люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному ґрунті.

Єсенін 6 був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі.

Взагалі, я хотів бути ченцем.

Ось мій перший вірш (я почав писати російською мовою тому, що вчився в російській школі й читав дуже багато російських книжок):

Господь, услышь мои моленья,

раскаянье мое прими,

прости мои ты согрешенья,

на путь святой благослови.

Я ж хотів бути святим, як «іоан Кронштадтський», творами якого я, між іншим, захоплювався і через те не любив читати Толстого[49].

А ось про війну:

Друг друга люди бьют и режут,

забыли, что придет пора,

прорвется грешной жизни нить,

и все их грешные дела

придется богу рассудить.

Коли я писав вірші, то думав, що вони геніальні і кожний вірш коштує десять тисяч карбованців…

А це про колективну творчість. і знов-таки про ярмарок і балаган. Мандрівні артисти завжди співали в балагані:

Живо, живо! Подай пару пива!

Подай поскорей, чтоб было веселей!..

А в нас, коли хто нап'ється, хлопці казали: «Що?! Нагазувався?»

У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорі: там дуже важно, і робітник міг витримувати тільки дві години, — після цього його за ноги майже в нестямі витягали на повітря.

Від цього й пішло (щодо п'яних): «нагазувався».

Тоді я придумав, власне, переробив «Живо, живо подай пару пива!»: «Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей». І всі почали співати.

Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, — вони не вірили мені і навіть били мене, вважаючи, що це їхнє: «созданное тобою уже не принадлежит тебе».

Я дуже любив чигати про сищиків: Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса[50], Пата Конера, Етель Кінг, Арсена Люпена і т. д.

Взагалі я дуже любив читати про пригоди і зовсім не любив поезії. Коли йде опис природи, то я перегортав ці сторінки й читав далі: мене цікавив розвиток дії — «що далі…»

Загрузка...