XLIV

Цей полк був зовсім не такий.

У нас співали «Ще не вмерла Україна», казали не «товаришу», а «пане»… А тут усі товариші, всі такі рідні, і мені так радісно співати з ними «інтернаціонал».

Тільки іноді, коли ми співали «інтернаціонал», воєнком кричав на деяких червоноармійців, що в них дуже дерев'яні лиця, а треба співати натхненно. На зборах военком висунув мою кандидатуру до культкому, і червоноарми обрали мене до культкому.

Одного разу я писав відозву: чому червоноармам треба ходити до свого клубу, а в кінці додав строфу із своєї поеми «1918 год»:

И будем мы идти вперед с кровавым флагом,

где в солнце новых дней со мглою бой кипит,

застонут камни гор под нашим гулким шагом,

с протяжным воем зверь в пещеры убежит…[91]

Военком Андрій Мінський прочитав відозву й питає мене:

— А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми.

Він тоді схопив цього листа, побіг до свого ад'ютанта й кричить:

— Какая у нас могучая поэтическая сила…

Він був такий ентузіаст, цей воєнком, і так усім захоплювався. Він був молодий, стрункий і гарячий, у шкіряній куртці, з лахматою шапкою й мавзером, чомусь нагадував мені анархіста. У нього була така рішуча і романтична походка. Він завжди дивився трошки з-під лоба і коли говорив до червоноармів у клубі промову, то в перервах його промови йому завжди грав оркестр. Це його підносило. Він так чудесно одкидав з лоба своє буйне каштанове волосся. Ще він любив чомусь гіпнотизувати бандитів, хоч із цього гіпнозу, звичайно, нічого не виходило. і тільки доводилось вживати більш рішучих методів.

Був кінець квітня. Поляки почали наступать[92]. Під їх тиском наші частини захиталися. Обози вже в паніці добігали до Тирасполя, бо в тилу лютував Тютюнник[93].

З приводу цього в нас був мітинг.

На ньому виступали й жінки, робітниці Тираспольського жінвідділу. Було радісно й бадьоро. Виступала повна й спокійна жінка. Вона без захвату говорила, що ми в деяких місцях уже переходимо в наступ… що тривожного нічого нема… Після неї виступила дівчина, вся в чорному, з таким же, як у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким же жестом одкидала назад. У неї були старі, покривлені черевики, але вона на це не звертала уваги і говорила. Вона сказала кілька слів, але вона їх так сказала і з такими рухами (у неї тонкі бліді руки), що ми всі посхоплювались з місць і громом оплесків вітали натхненну дівчину.

Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм:

— Тебе кличе воєнком.

Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так… На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина.

Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку.

Воєнком одрекомендував мене їй.

— Знакомься, Ольга. Это — Сосюра, светило нашего полка.

У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися… Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли.

Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом.

— Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, — казав я Ользі, — і ви для мене — не ви, а вся Червона Армія…

Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково.

Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею.

Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала:

— Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.

Загрузка...