Третя рота

LVI

Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але це не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде.

В 1929 році ми, українські письменники, — після дружнього візиту до синьоокої сестри України Білорусії, де я близько і рідно узнав чудесних і світлих Михася Чарота[202], Дубовку[203], Александровича[204], не кажучи вже про таких велетнів, як Якуб Колас[205] і Янка Купала[206].

Ми поїхали з таким же візитом до білявої сестри України, могучої сестри всіх радянських народів, до Росії, в Москву.

І от Москва… Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз.

Нас приймав товариш Сталін в приміщенні ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов він. з нами розмовляв дуже каліченою українською мовою Каганович, і це мене дуже дратувало.

І от зайшов товариш Сталін.

Всі на нього дивилися побожно, а коли т. Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога…

Мені й Пилипенкові дуже хотілося їсти, а може, і з якоїсь підсвідомої бравади ми з ним в пів-уха слухали тов. Сталіна, бо пили чай і заїдали його бутербродами з ковбасою.

Але мене навічно вразили слова людини, в образі якої ми бачили партію, народ. Він уособлював в собі для нас все, і природу нашу, що народ змінював своїм героїчним трудом і цим самим змінювався сам, і найсвятіше в світі — Вітчизну:

— Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: «Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)», — каже т. Сталін.

— Все это глупости. Только при полном и всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет и не может быть.

І ці слова нашого вождя, як золотий дороговказ, світили мені в темні ночі моїх хитань у мовному питанні, в моїй безкінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову. і ці хитання ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю…

Я вважаю неправильним твердження товариша Кириченка (він сказав це на прийомі українських письменників у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Україні):

«Україна — не Болгарія».

Так. Україна не Болгарія, а Україна, або український народ, не давав права ні Корнійчукові6, ні Білодідові7 говорити, що український народ— двомовна нація.

У мене серце обливається кров'ю од гніву і обурення на цих людей.

Ну, Кириченко помиляється!

Але ні Корнійчук[207], ні Білодід[208] не «помиляються», вони це говорили тому, що бони самі двомовні, і накидали це українському 45-міліонному народові бюрократично, якщо не сказати гірше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тільки є прах!

Да, Україна — не Болгарія.

В Болгарії болгарська мова не зазнала долі української, хоч як її турки не зживали з світу. Але російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православіє, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я (нам же навіть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: «Ми— православні».

І от тепер великодержавні шовіністи усіх мастей беруть собі в спільники російську мову, щоб асимілювати наш народ в російській культурі.

Невже це потрібно великому, святому і благородному російському народові («Повинную голову и меч не сечет», «Лежачого не б'ють!»)?

Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв[209] — прекрасний російський поет Прокоф'єв[210] — виступив в журналі «Огонек» на захист української мови, як перед тим товариш Софронов[211] — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на «Любіть Україну» він благородно і мужньо відповів:

— Люби Україну!

От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.

Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград.

Нашу бригаду очолив Микитенко[212].

В готелі нам дали спільний номер з Микитенком.

Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж[213].

До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату.

Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений.

Микитенко (домене):

— Ти ідеш в Ермітаж?

Я:

— До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше.

Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:

— Який ти делегат!

І, перейшовши на російську мову:

— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!

Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.

Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.

Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:

— Давай помиримся, — і простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему «Мазепа». Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!

Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. і очолювали це биття Микитенко і Кулик.

Наслідком такого биття була збірка «Серце», в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.

Редактор газети «Комуніст» т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в «Комуністі» «Жовта муть».

Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:

— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!

А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:

– Ідіть, ідіть!

Я:

— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами…

І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований «літературною сараною» на зразок поета Каца[214]. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:

— Мерзавець!

А потім голод, і в 1934 році — Сабурова Дача.

Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.

Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.

Коли мені передали фразу дружини Микитенка: «Сосюра!? Та це ж фашист!», — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:

— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!

Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі[215] і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.

Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.

Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов[216] — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.

І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі «Національне питання» чи «Про національне питання», що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, «об'єктивно боровся за Радянську владу!»

Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.

В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.

Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців.

А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти.

Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя.

Це було в 1923 році в «Хараксі» (південний берег Криму).

Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети «Пролетарська правда» говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації.

Т. Куліік сказав:

— Ленин говорил: «Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист».

А троцькіст йому:

— Мало ли какими словечками бросался Ленин!

Це вже тепер на зборах письменників виступив т. Червоненко[217] і говорив, що не можна одним розчерком пера виправити всі викривлення ленінської національної політики, що держава не може втручатися в ці справи (в мовні справи).

Я мовчав.

Але через два-три дні я прочитав у «Правді», що в Узбекистані чи в Таджикистані, я не пам'ятаю, але пам'ятаю точно, що в одній із середньоазіатських республік, держава преміями заохочує серед учителів краще викладання російської мови.

Ясно, що якби «Правда» надрукувала до зборів це повідомлення, на яких виступив Червоненко, я б йому сказав:

— Значить, на Україні держава не втручається в мовні справи, а в Середній Азії втручається! Значить, мене штовхають на печальні і гнівні роздуми, що держава російській мові — мати, а нашій — мачуха.

Але я вірю, що це — неправда, я маю світлі надії на те, що раз держава і народ — це одне і те ж, то українська мова займе таке місце, яке належить 45-міліонному народові, що дає гігантський вклад в нашу спільну побудову комунізму, і не тільки матеріальний, а і духовний.

Ще в 1926 році т. Затонський казав про мене на Політбюро ЦК КП(б)У, що зі мною треба «расправиться ножом», а т. Любченко Панас Петрович[218] відборонив мене од смерті. І про це мені говорив народ.

Я все знав, що про мене є і в МГБ, про це мені теж говорив народ.

Ви уявляєте, познайомився я з таким собі богємником Мазюкевичем, який, за його словами, теж був у Петлюри, а потім у 1-му Чорноморському полку з полонених петлюрівців і денікінців при 4-й Галицькій бригаді, що од денікінців перейшла на бік Червоної Армії. і коли цей полк повстав проти Радянської влади і мене хотіли розстріляти, (але) ніби він на старшинському зібранні (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв «Сосюра наш, тільки загітований більшовиками».

Ось про цього Мазюкевича, що приїхав з Чехословаччини на Україну, один студент, що теж приїхав із Чехословаччини, сказав мені, що Мазюкевича виключили із чехословацької компартії як провокатора.

Одного разу (я не був алкоголіком, але іноді за компанію випивав, і добренько таки випивав, іноді до самозабуття).

І от, коли в мене були в гостях Фореггор[219], корівник тоді балету Державонери, Плетньов, балорун, і дві чи три балерини, коли я випив таки добренько, Мазюкевич, ідучи по кімнаті зі мною, голосно, щоб усі чули, сказав мені:

— Помнишь, как мы с тобой расстреливали комиссаров?..

Я був настільки п'яний, що замість викинути провокатора разом із його компанією, яка на чолі з Форейгером насторожено слухала, обняв його лівою рукою за його гадючий тулуб і лагідно і спокійно сказав йому:

— Ты фантазируешь.

Були й такі «знайомі» в мене. А скільки їх було, особливо серед жінок…

А коли я їх викривав, вони зникали і замість їх з'являлися інші.

Не марно в Одесі одна бідна сліпа інтелігентка-жебрачка, якій я, коли проходив повз неї, давав завжди (їй) гроші,сказала:

— Остерігайся женщин.

І це ж саме сказав мені через багато років товариш Назаренко[220], тоді секретар ЦК КПУ, коли «законники» репресували мою дружину Марію:

— Не доверяй женщинам.

І от я в будинку божевільних, куди мене привезли пізньої ночі, в психіатричному відділі, який вів професор Юдін Тихон Іванович.

Приймала мене його асистентка Віра Василівна Яблонська.

Я почав обурено лаятись, кричати на неї, навіть назвав її брудним словом, яким звуть вуличних женщин, і, щоб налякати її, зробив короткий жест правої руки ребром долоні до її горла і на зльоті спинив долоню, бо все ж вона жінка.

Але в ту мить, коли я на півдорозі спинив руку, вона очима дала знак, і…

На мене моторошним градом кинулися ззаду і з боків санітари… Того, що кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги між ноги нижче живота, але це йому не дуже зашкодило, бо він був у шкірявому фартуці.

А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши мою шию залізною рукою (середньовічний прийом «хомут»), людина, вища за мене на зріст, і так мені здавила горло, що мені стало нічим дихати і я перестав боротись.

Як розп'ятому, руки мені витягли в сторони і зробили укол, од якого наче гори упали на моє серце, — чи витримає, чи ні, — але серце витримало, а я став весь як холодець, безвольний і покірний, і чомусь в мені воскресло дитяче…

Бо коли лікпом Бородін, що душив мене середньовічним прийомом за горло, вів мене з санітарами в буйний дім, я плакав і просився:

— Дядя, я больше не буду!..

Мене привели в буйну («неспокойное отделение») і, брутально зірвавши з мене одежу, кинули, як хмиз, на залізне, майже голе ліжко…

А навколо мене ад, повний безперервного руху і марення.

Один бігає коло ліжок і кричить, що він горить, що він потопає, а другий — паралітик після люїса просить у мене закурити, а в мене немає, і він щипає і крутить мою шкіру гострими гибкими нігтями… А я лежу безвольний і байдужий.

Мені не страшно, особливо я став веселіше дивитися на світ у тому безладді, коли хлопчик в одній білизні, що бігає круг свого ліжка, крикнув:

— Цвіте Червона Україна!

Я подумав, що раз мене і божевільні знають, то чого ж я буду боятися?

А на ранок мене перевели з буйного, поставили мені ліжко за стіною біля нього, бо вхід туди не мав дверей.

Прийшли лікар з професором.

І один з них сказав мені, подивившись в мої очі:

— У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены.

Я:

— Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне, то у вас глаза б повылазили.

Мені дозволили ходити в межах коридора і знайомитись з хворими.

Я зайшов до курилки, де троє божевільних колективно складали вірші.

Один каже:

другий:

А третій:

Я:

— Товарищи! Ведь это не ваши стихи. Это — Пушкина, это — Лермонтова, это — Кольцова…

Тоді вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене і крикнули:

— Ты что на нас наседаешь!..

Була відкрита кватирка, і я попросив їх:

— Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. і вони всі втрьох чемно полізли закривати кватирку, а я вийшов із курилки. Назустріч мені йшов Юдін. Я йому сказав:

— Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!

Якось, коли я узнав, що хворим роблять рентгензнімки мозку, я попросив професора зробити і мені такий знімок.

Професор показав собі пальцем на лоба:

— У вас здесь все в порядке.

Я:

— Зачем же вы здесь меня держите?

Він:

— Инструкции.

Мені все стало ясно.

І я вирішив утекти з Сабурової Дачі.

Хворі мали на собі тільки білизну, халати й капці.

Мені ж професор на моє прохання дозволив повернути мою сорочку, штани й черевики.

Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезії, і вона дозволила мені вийти погуляти на подвір'я.

Божевільні, як правило, тікали, через проломи у мурі, а там по ярках, і санітари швидко наздоганяли їх.

А я пішов повз прохідної через ворота, і мене вартовий пропустив, бо подумав, що я один із працівників Сабурової Дачі.

Між іншим, лікарі мене втішали, що на Сабуровій Дачі лікувався Гаршин[221]. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.

Санітари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи «божевільного» Сосюру, а я ще почекав біля трамвайної зупинки, що була метрів за сто, а то й більше від Сабурки, і приїхав додому.

Дома, звичайно, паніка.

Уже було темно, і в коридорі я зачепився за цинкове корито. Дружини не було, а сестра її, Сіма, істерячна особа, підняла страшний крик, бо подумала, що я розбиваю квартиру.

Один тільки синок мій, дворічний Вова, сонячно усміхнувся мені і пішов на руки.

Він дуже зрадів мені.

Дружина і її сестра вважали мене за божевільного і безнадійного, бо так сказав їм Хаїм Гільдій.

Між іншим, перед моєю утечею професор казав мені, що перебування дальше в його відділі буде мене пригнічувати.

І я втік не тільки тому, що сам цього хотів.

І от прийшов за мною (Сіма кудись втекла, і я лишився один із синочком на руках) санітар. Це був волохатий і високогрудий гігант, більше схожий на троглодіта, з тупим і байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.

Я взяв плитку од електричного утюга і сказав йому, що, як ханьку, розколю його порожню голову, коли він доторкнеться до мене.

А син плаче і лає мавпоподібну потвору за мене, махає на нього маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапі і все робить рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись на мене, та плитка утюга, гострим кінцем обернена до нього, спиняє його.

І він знову сидить і все хоче кинутись на мене горою своїх мускулів і тваринної люті. Очі йому горіли, як у вовка, і він усе чекав слушної миті…

А син все плакав, і моторошна ніч заглянула у вікно.

Таке напруження довго не могло тривати, і сталося б щось страшне.

І санітар це відчував, бо очі мої теж, мабуть, горіли вогнем і ще гострішим, ніж у нього, та я з усіх сил стримував себе, щоб не кинутись на нього і не ударити його гостряком плитки так, щоб угрузла в його ненависний череп (вона).

Я знав, що це — машина, тупий виконавець, і цим стримував себе.

Нарешті зайшов Іван Кириленко і почав умовляти мене повернутись до божевільні.

Наближалась партчистка, і я товаришам говорив (до божевільні), що виступлю проти Микитенка за те, що він сховав од партії своє соціальне походження як син куркуля, а не незаможника, як він писав у анкеті.

Мені ж народ усе говорить.

Це було невигідно Микитенкові, і мене зробили божевільним. А Куличок ненавидів мене за мої «ухили» в національному питанні, хоч він сам любив свою національну дрібну буржуазію.

Коли ми обговорювали статут ВУСППу і Хаїм Гільдій вніс пропозицію, щоб записати в статуті пункт і про боротьбу з єврейським шовінізмом (головував Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не треба, бо це «нетактовно».

Микола Терещенко[222] ніяково усміхнувся, підтримав його.

А я виступив і сказав:

— Коли ми цього пункту не включимо в наш статут, то ми будемо не пролетарською організацією, а дрібнобуржуазною. Партія записала на своїх знаменах і цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищі партії?].

Але пройшла пропозиція Кулика.

Гільдій мовчав.

І ще: товариші говорили, жартуючи між собою, що «божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик».

Попереду я писав, що голод на Україні і цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості.

Це було майже так. Я був майже божевільний, коли розбурхана душа от-от перехлюпнеться за грані свідомості…

Між іншим, коли па чистці т. Скуба (а я був тоді у божевільні) спитав Микитенка, чи це правда, що він сив куркуля, Микотенко:

— А хто вам це сказав?

Скуба:

— Сосюра.

Микитенко:

— Так Сосюра ж божевільний!..

І цим одвів од себе удар.

Я повертаюсь до моєї втечі.

— Це ж правда, що Микитенко приховав од партії своє соціальне походження? — спитав я Кириленка. Кириленко:

— Правда, але про це ЦК знає. Він своєю творчістю реабілітував себе.

Я:

— Навпаки, він своєю творчістю ще поглибив злочин приховання од партії свого соціального походження.

Я мав на увазі його «Справу честі»[223], яку гостро критикував між товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.

— Так ти не повертаєшся назад? — спитав мене Кириленко. Я:

— Ні! Я вимагаю негайного консиліуму тут, на місці.

І от приїхав з лікарями професор Гейманович, і почався консиліум.

Мене переконали, що переведуть до Москви (як я просив), тільки з умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо інакше не можна оформити перевод.

І я повернувся до божевільні.

Професор Юдін сказав:

— Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.

До Москви мене супроводили в капцях, не дали навіть заїхати додому, щоб взяти штиблети.

Супроводив мене той, що душив за горло, — лікпом Бородін.

У Москві мене влаштували в санаторій для невротиків на Покровському-Стрешнєво.

Мені дозволяли, як я просив, бувати в місті. і я часто їздив до Спілки письменників. Мене любив Лахуті[224], і я його дуже любив, хоч мені не дуже подобалось, що він дивиться на Сталіна, як на бога.

А взагалі, Лахуті був прекрасна людина.

Він не цурався мене, як божевільного, і при всіх ходив зі мною в приміщенні Спілки письменників, пригощав мене обідом у письменницькім клубі, давав мені гроші.

Потім, пізніше, він передав мені те, що говорив йому Ставський[225] про мене: «Й охота тебе возиться с этим сумасшедшим поэтом! Его не сегодня-завтра арестуют».

А Лахуті не повірив Ставському і, як брат, не одривав своєї теплої і доброї руки від змученої моєї.

Вічна слава і хвала тобі, мій геніальний і смуглявий брате!

Ти в найстрашніші хвилини мого жаття не відступився від мене. мужній, прекрасний і вірний!

Да. Який же ти великий і благородний, народе Росії, за твої прислів'я, що випромінює твоя свята душа!

«Товарищи познаются только в беле».

«В беде познаются товарищи».