Третя рота

XXXIV

Я знову на селі.

В шумі вітру, в тремтінні зір і хвиль наді мною плив, і танув, і знову яснів образ Констанції.

По вечорах під горою в чорних хрестах рам жовто горіли вікна великих панських будинків під горою, і на їхньому тлі чітко і чорно різьбилося дороге лице.

Груди мої, рано моя… Хто в вас налив вічного болю, з яким судилося мені йти до краю моєї дороги.

І в кіно, в риданні піаніно душа моя рвалась од крику і, як птиця з підтятими крилами, билася в крові мовї муки.

Піаністка завжди грала одну річ, де був такий акорд, що, коли він наставав і гримів в мені, я до божевілля ярко уявляв себе птицею, що рветься в сині простори і чує, що ніколи вже не літати їй, бо на крилах кров смертельних ран… Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я…

Тільки тепер я узнав, що ця річ зветься «Ранений орел».

І летіли дні, повні туги, самотнього забуття й розгулу молодої крові.

Я іноді забував Констанцію, 1 тоді знову робився смуглявим і веселим селюком.

Ні, ні… Бо коли я цілував дівчину, я закривав очі і уявляв, що цілую Констанцію.

По-старому цокотів завод, але в тонких криках паровозів уже почувалися тривога і гнів мільйонів.

Мою тітку Гашку Холоденчиху в молодості обдурив і покинув один парубок Михайло. Тоді її брат Федот спіймав його і вдарив у ліве вухо так, що із правого чвиркнула кров.

Михайло одружився на Гашці і швидко вмер.

Федот жив за «чавункою» біля Вовчеярівки. Його сусіда, сторож заводської лазні, вибирав усю воду з Федотової криниці й поливав свій садок, а Федотовій сім'ї навіть не було чого пити. Вони часто сварилися за це.

Од слів перейшли до діла, і одного разу високий Федот насів маленького банщика і почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та він витяг ножика і встромив у серце Федота. і велетень з ножем у серці встав, пройшов три кроки і з криком:

— Ой, Химко, мене зарізали! — впав на землю.

Банщика судили й виправдали. Він і зараз живий, ходить по Третій Роті і півнем дивиться на гігантів-синів Федота.

Федька Горох став нальотчиком і ходив тільки вночі вічно в тривозі, блідий і напружений.

Ларька поступив до художньої школи, жив у місті й малював куховарок, а вони його за це годували.

На кожній станції стояли загони окупантів. У них були важкі й могутні коні, і вони сиділи на них, неначе вилиті з міді. Нахабно і гордо лунали по містах України чужоземні пісні завойовників.

Я повіз у велике місто вірші.

Самотній і розгублений, ходив я в шумі юрб і дзвоні трамваїв, а перед очима все стояли слова забутого поета:

Ночував я на вокзалі, і мене там обікрали. Забрали мої вірші й білизну. і я знову повернувся на село.

Я так швидко й нервово йшов по перону нашої станції, що озброєний німецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.