Третя рота

XXXV

Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора хлопці йдуть на вулицю до дівчат.

Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загін і що заборонено пізніше десятої години бути на вулиці. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулиці. Ви ж розумієте— теплі ночі вересня і дівчата… Сміх під зорями, солодкі тиски гарячих і жадібних рук.

Я чомусь найбільше сміявся, сміявся так, що хлопці казали:

— Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смієшся, хтось тебе битиме…

Я не звертав на це уваги і сміявся, сміявся…

Вже по десятій почали розходитися.

Іду я Красною вулицею. і вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю.

Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що… іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників…

— Ти хто?

— Володька.

— Відкіля?

— Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно?

— А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені…

А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий… і все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече…

— За що?

І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені:

— Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..

Я біжу, а він за мною… Та хіба од коня утечеш…

Я перестрибнув через паркан й причаївся. і от чую:

— Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так.

Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко.

То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх.

Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці.

А на ранок… У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить:

— Я інвалід…

А вони його шпарять…

Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно…

Ну а в листопаді — повстання.

Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на нього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами… А в нас характеристики дуже влучні.

Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків[57]…

Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка[58], змалку марив грозовими образами козаччини…

А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами…

Та ще й кажуть:

— Ми більшовики, тільки ми українці.

Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.

На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.

Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону…

Ішов німець з чайником кип'ятку. і якийсь ідіот навів його на мушку… і не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен… Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках… Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: «Цум ваффен…»[59]. Наші в станцію… Німці відступили… А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами…

Німці нас одсунули з боєм од станції…

В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів… Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї…

І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову…

А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.

Козаків ховали з музикою…

А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.

І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України… Але я ще вірив…

Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть… Наче кабана колоть…

І я завжди дивився їм у вічі… Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні…

І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили…

Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.

— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо… — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.

От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати…

Козаки обурились.

— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його!

А сотенний Глущенко:

— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.

І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.

«Борівшанина» все ж відпустили…

Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки…

Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал» 4, ядро полку.

Я терпів, терпів та й собі втік.