XXV

Дядько Кирило Науменко, чоловік моєї тітки Гаші Холоденко, моєї тітки в третіх, був спокійний і мовчазний труженик. Він багато років працював на заводі, але мав і клаптик землі. Наймитів у нього не було. Замість них, фактично як наймити, день і ніч працювали його сини Ягор і Улян.

Удян вічно щось майстрував на подвір'ї або в хаті, і я ніколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайняті.

Такий був і Ягор.

Він прекрасно, з солов'їно-мрійним захватом співав:

«По синим волнам океана» Зейдліца в геніальному перекладі Лєрмонтова (або, здається, Гете в перекладі невідомого автора):

Оружьем на солнце сверкая,

под звуки лихих трубачей,

по улицам пыль поднимая,

проходил полк гусар-усачей.

У нього була повна скриня книжок, які я всі перечитав.

Він був добрий і задушевний. Не одмовляв мені в них. Особливо мені сподобалась одна книжка про розбійників і їхня пісня:

Я твой, когда заря востока

моря златит.

Я твой, когда сапфир потока

луна сребрит.

Я твой…

(тут я не пам'ятаю все)

когда пришлец блуждает

в горах у сивім тумані…

і кінець:

И в хоре звезд рубиновых мелькает

мне образ твой.

Дивно, що пісня «Оружьем на солнце сверкая»:

А там, чуть подняв занавеску,

чьих-то пара голубеньких глаз…

що співав Ягор, і кінець пісні розбійників були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє, уже не в сірі і карі, а в голубі очі і так само уявляв їх, як той розбійник у горах, коли в морі зір за розсуненими моєю уявою стінами й стелею казарми її обличчя широке, як небо, нахилялося наді мною і теплі й рідні губи до фізичного відчуття притулялися до моїх гарячих і жадібних губ…

Загрузка...