Третя рота

XXXII

Був травень, і на село приїхали таємні організатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутської комендантської сотні, щоб мати в руках зброю, і коли почнеться вибух, приєднатися до повстанців. Я записався з кількома червоногвардійцями.

Ми порішили, коли сотня буде не з потрібного матеріалу, розкласти її.

В Бахмуті нас привели в казарми на Магістральній вулиці, і ми почали нести охоронну службу.

Бунчужного, що був одним із тих, що агітували нас за вступ до сотні, раптом зняли з посади, і він зник невідомо куди.

Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо він гарна людина і нам потрібний. Нас чотирьох делегували до сотенного.

Він тільки глянув на заяву і став кривавим од люті. Зіниці його очей звузились і стали колючими. Він холодно глянув на нас.

— Ви всі заарештовані. Вас одправлять до австрійського штабу.

В мене холодно упала душа.

— Пане сотнику, ми ж не знаємо, в чому річ. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, і нам його жалко.

Можете нас заарештувати, але знайте, що всі ми були під кулями червоних.

Лице сотенного пом'якшало:

— Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифіліс. Я відпускаю вас, але знайте, що це вам не вільне козацтво, і щоб більше таких заяв не було.

Ми пішли, бліді й раді.

Почали приїжджати офіцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас і казали, що тепер їхній час. Ми тільки хмуро дивилися на них.

Козаки були покірні й забиті. Нам стало ясно, що, коли їх пошлють на селян, то вони хоч і з плачем, а будуть розстрілювати своїх братів. Ми почали прикладом і словом розхитувати дисципліну.

Був у мене товариш, колишній шахтар, він матюкався і ходив до наймичок, але коли заспіває — море мурашок заливає мене, і я в'яну од насолоди.

Був вечір, і ми стояли з ним біля розчиненого вікна.

Проти нас був тихий будинок з вишневим ґанком і синіми ставнями. На ганку сиділа дівчина і читала книжку.

Товариш мій заспівав, і дівчина підвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув і, хоч не бачив її очей, зразу відчув, що в неї ті сині очі, що так довго мені сняться…

А пісня на своїх огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопці з поля і «через тин перехилилась голова дівчини»… і я уявляв, як томно і ніжно вона перехилилась через тин і слухав пісню хлопців… Ні, то не хлопці співають, а зоря, що залила небо над яворами, і на її фоні самотня фігура дівчини біля тину. Ні, не біля тину, а ось вона сидить на ганку в ліловій шалі, така незнайома й рідна…

Я написав їй записку й передав козаком.

Написав так:

«Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо.

Жемчужный».

Вона мені відповіла:

«Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей.

Констанция».

І ми почали листуватися.

Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всі заснуть, я роздягаюсь голий і пишу їй вірші, щовечора по сім штук. А потім лежу на спині й уявляю до фізичного болю її губи й очі. Ось її лице нахиляється над моїм, пропадають стіни, і сині очі заливають все небо… Губи, теплі й вічно знані, притуляються до моїх, і, як у молитві, завмирає моя душа…

І в один вечір я замість козака, що був нашим листоношею, підійшов до хвіртки, де стояла Констанція.

— Вы уже приготовили ответ моему товарищу?

— Нет еще.

Я вже не міг грати і близько підійшов до неї.

— Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. — і я простягнув їй свою руку. — Жемчужный.

Вона тихо зітхнула і трохи не впала мені на груди.

— Какие у вас глаза?..

І наче крізь марево далекого сну, як музика всіх моїх поривів і шукань, тихо злетіло з її губ:

— Голубые.

Та її покликала мати, і вона пішла од мене. Одлетів новий день, і вечір тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шуміли дерева, і наймички гуляли з козаками. Я вийшов і побачив Констанцію на протилежній панелі. Вона граційним і ніжним поворотом голови кликала мене.

Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цім боці, щоб не помітили інші, що йду до неї. Ми йшли до дерев, де було темно і не видно людей.

І коли ми зійшлись, я тричі поцілував Констанцію, і її губи, як вічна рана, ввійшли в моє серце.

Вона мене познайомила з своїми батьками й братом. Це була тиха польська сім'я, і Польща, щоб вони її не забули, дала їм на спомин золоте волосся й сині очі.

Батько її, іполит Вікентіиович, огрядний і високий, з гордо поставленою головою, був подібний на золотого лева. Він працював у банку і за обідом говорив такі речі, що ми всі червоніли і трохи не захлиналися од сміху. Він говорив це так просто, це виходило так наївно й безгрішно, що зовсім не було ніяково. Я почував себе з ним так, як дома, він був такий безпосередній, що його не можна було не полюбить.

Мати, Поліна Василівна, енергійна й моторна, все курила й шила жіночі вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила і ніколи не сиділа на місці. Вона ласкаво дивилася на мене і дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо.

Брат, Броня, вилита копія батька, вчився в реальній школі, марив про червоне чудо і вирізував на дереві кохані ініціали.

Ми ходили з Котьою в поле і довго сиділи над ярком. Од її покірних і гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.

Я любив, коли під моїм поглядом бліде й ніжне лице Коті поволі заливалося кров'ю, як зорею… Тоді вона нахиляла голову і не могла дивитися на мене.

Щовечора через Котю я пропускав перевірку, і за це поза чергою щоранку чистив картоплю.

З вікна казарми мені було видно лице Коті в вікні. Вона вчилася в гімназії, і я дуже любив, коли вона мені читала по-французьки, хоч я і не розумів ні слова. Мене просто чарувала музика звуків. Часто зір мій летів через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробігали по мені мурашки, і з очей пливли якісь могутні хвилі. Щоб їх викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот і робив внутрішнє напруження… Котя здригала і підіймала голову. Вона завжди відчувала мій зір і боялася його.

Я приходив до Коті, вона вчила голосно уроки, і коли я починав думати про неї, вона поволі замовкала, підходила до мене, брала мою руку і клала собі на груди. Я цілував її руки на внутрішній стороні ліктя і дивився на неї, подібну до янголів на польських цвинтарях.

Ми ходили мимо яркої й шумної каруселі в поле, я, Котя, її подруга Марія і Броня.

Раз ми були в полі.

Котя сиділа, а наші голови, моя й Маріна, лежали на колінах.

Я почав думати про Марію, як про Котю, і відчув, що її рука в моїй зробилася в'ялою й безвольною, а тіло покірно подається до мене.

Я кажу:

— Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона підіймає голову, й ми цілуємось з Марією куточками губ. Котя помітила й руками розняла наші голови.

А по дорозі вона мені говорила.

— Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.