Третя рота

LXVII

Вічно сіятимуть у вікнах зорі легендарного Сталінграда, де почався гігантський розгром синьомундирних нападників, кривавих слуг ночі людства, що хотіли поглинути наше сонце.

Вічно сіятиме у віках прапор перемог, що злетів над пожарами фашистського Берліна, як багряна птиця відвойованого щастя міліонів.

Вічно сіяти стягам народної влади над столицями вільних серед вільних, кому простягнули міліони червоних переможців світлу і добру руку допомоги на Заході і на Сході.

З вічним відсвітом останнього зльоту світової перемоги в серцях ми живемо і творим Комунізм.

І ніякі атомні і водневі грози не зупинять ходи міліонів на верховини вселюдського щастя. З кожним днем ми все дужчі, а вороги миру — все слабші.

Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармієць, що потрапив в полон білої смерті, сказав оскаженілим ворогам (це було в дні агонії контрреволюції):

— Мы все прибываем, а вы все малеете…

Так. Ми все прибуваємо, а вороги все маліють, і це вже не в масштабах колишньої Росії, а на всій земній планеті.

І якось на фоні гігантських подій у всьому світі трохи чудно і ніяково говорити про долю поета, що вийшов із золотої Третьої Роти і снігами Червоної Зими йшов крізь огняні контрасти грози, що гриміла над Батьківщиною, йшов і йде з міліонами весни мільйонів, з п'ятикутною зіркою на чолі і в серці.

Я — крапля в багряному океані народної боротьби, і в мені, його краплі, відбилась уся його краса і велич, і в мені ревли його бурі, коли він ішов грізними валами на збройний штурм фортець старого світу, і в мені він сія чудесною красою в ці дні, коли він іде на трудовий штурм старого світу во ім'я Миру і Комунізму.

В клубі Ради Міністрів були збори активу радянської інтелігенції, які вели письменники.

Збори були присвячені підсумкам роботи XX з'їзду нашої партії.

Всі радісно вітали все те, що геніально накреслив історичний з'їзд переможців ночі.

Було урочисто й святково.

І от виступає Корнійчук і в своїй промові, між іншим, сказав:

— Марно критикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Нічого ворожого в цьому вірші немає. Це патріотичний вияв душі поета.

Я дивився на обличчя, і всі вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од сліз, що залили мої очі…

Потім виступав Малишко і теж у своїй промові — палкій і пристрасній, в якій його серце од гніву на ворогів народу навіть кинуло своє полум'я і на тих, хто ні сном, ні духом до них не причетний, Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нізащо мене калічив Каганович…

І я од радості все простив — і те, що кричав на мене Корнійчук, і статтю Малишка в «Радянській Україні» проти мене, і все і всім дезорієнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударів.

Ви ж знаєте, як у нас уміють бити!

Я всім прощаю і всіх люблю.

Люблю навіть Н. і С. К.

А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту, що провідною зорею світла, світить і буде світити мені на поетичній путі, зливаючи своє сяйво з зорями Комунізму, що все більше і все ближче сіяють на нашому трудовому небі.

Літо 1926 року — Харків.

Зима 1942 року — Москва.

Зима 1959 року — Київ.