Третя рота

LIX

В 1937 році я з сім'єю переїхав до Киіва. Мені дали в «Роліті»[242] — будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса[243], а потім Проня[244].

Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце.

Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії.

Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені:

— Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як «зоологічного націоналіста», и мы возвратим тебя в свои ряды.

Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем[245], що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав:

— Ну, Володю, віддай мені партквиток…

Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок…

Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього?

Я знав, що все погоджено з тими, що «свыше», і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а «свыше» сказано голосом Затонського: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».

1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом «Знак Пошани».

Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка.

Корнійчук мене спитав:

— Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу.

Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним.

Микита Сергійович сказав мені:

— Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю.

Я відповів:

— Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.

Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите…

А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос:

— Получите орден Ленина.

і моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова.