Третя рота

VI

Харків, знову Харків…

Він нескінченно широкий і шумливий.

Я вже ходжу в школу.

Неділя.

Вчителька веде нас дивитись «туманні картини»… Ми довго, довго йшли. Я дуже стомився. Нарешті ми прийшли в широку залу. Стемніло. Потім — яскраво, на екрані бігали маленькі чорні чоловічки, і нам було так смішно. Потім усе зникло, як золотий і красивий сон, і «туманні картини», і школа.

Іноді ми жили в містах, але недовго.

В Луганську я стрибав униз головою із залізного мосту, біля Гартманського заводу, в річку Луганку. У Воронежі бився навкулачки з хлопчиками, які сміялися з того, що я замість «арбуз» говорю «кавун», а на селі хлопчаки сміялись, що я, приїхавши з Воронежа, говорив замість «а що ж» — «дык што»…

Зате у Воронежі я навчився кататися на санчатах не сидячії, а лежачи на животі, і правити не каблуками, а носками. Цього ніхто не вмів, і я був герой. Злітав на санчатах там, де ніхто не міг.

Любив кататися із заводської гори, на доріжці, якою ходили робітники, спускався по ній аж до залізничного насипу. Я лечу, а повз мене мелькають стовпці, мелькає смерть…

Із страшенною швидкістю я пролітав, обминаючи чавунний кран, із якого брали воду, і летів прямо до насипу. Біля крана розливали воду, і вона замерзала. Поступово вона мерзлим покровом розляглася навколо нього. Санчата в мене були на залізних, гострих і блискучих від вживання полозках. Я лечу з гори. Швидко наближається чавунний кран. Хочу його об'їхати. Але полозки на замерзлій воді сковзаються, і санчата летять прямо на чавунну колонку крана…

Ще трохи, і голова моя розлетиться вщент.

До крана лишається кілька метрів.

Я розжав руки і випустив з-під себе санчата.

Вони помчали переді мною, вдарилися об кран і відлетіли вбік.

А я теж з шаленою швидкістю, сковзаючи животом по кризі, налетів на кран і вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб пом'якшити удар і захистити голову. Руки мої м'яко вперлися в холодний чавун і зігнулися так, що лише доторкнувся головою до крана.

Я перехитрив смерть.

Мені було десять років.

З двох років я почав малювати. Уже дорослим я бачив у бабусі мої малюнки, малюнки дворічного художника-початківця… Я малював усе паровози та вагончики в трипалими людьми… Паровози і вагончики, паровози з тендерами, вагончики товарні, ешелони… Ніби знав, як багато грізного у мене буде з ними пов'язано, як багато радісного і грізного, як багато грізного і радісного.

Але про це, криваве, — потім, пізніше… Уже, крім Зої, був Олег, мій улюблений брат. Він ще на рудниках і в містах п'ять разів хворів запаленням легенів. В пам'яті моїй він блідий і тихо-покірний лежить на ліжку, в Юзівці, з п'ятим запаленням легенів. Його сумовите й спокійне личко горить в крові моїх спогадів блідим факелом, і вітер нужди і горя вів мені в лице з далеких і скорботних днів нашого тяжкого дитинства. Кістлява рука смерті хоче погасити цей факел, але він горить, щоб потім засяяти рівним світлом перемоги.

Ось сестричка Зоя теж, в Юзівці чи на іншому руднику, страшенно розпухла від запалення нирок…