Зірка впаде опівночі

КОСООКИЙ ВИРІШИВ ГОВОРИТИ

Бажаючи швидше потрапити до другого відділу, Уля бігцем піднявся по сходах.

Біля дверей його зупинив днювальний.

— Кого ви шукаєте, пане студент?

— Пана капітана Георгіу.

— Він зараз у їдальні…

— А пан молодший лейтенант Параскивеску?

— Допитує в кабінеті капітана Георгіу одного цивільного, що його недавно привів ось цей… — І днювальний показав на солдата, який уже хропів на стільці.

— Піди й скажи про мене панові молодшому лейтенантові… Я маю серйозну розмову…

— Не можу, пане студент. Мені звеліли нікого не впускати.

— Прошу тебе, зайди… У мене важлива справа…

Днювальний ще трохи подумав, а тоді зважився відчинити двері. Через кілька хвилин повернувся і запросив Улю до кабінету. Напроти молодшого лейтенанта Параскивеску сидів, загорнувшись у плащ, косоокий. «Брат» Катуски був таким засмученим, що навіть не підняв голови, коли рипнули двері.

— Ходімо до цієї кімнати, Уля! — попросив офіцер. — Ну, що трапилось? — запитав він, коли їх уже ніхто не міг чути.

— Пане молодший лейтенант, ви вже допитуєте затриманого?

— Ще ні! Він не знає румунської мови, а я — мадьярської. Мусив послати за перекладачем Дяком…

— А хоч довідались, хто це такий?.

— Ні. В супровідному папірці зазначено, що сьогодні вдосвіта він намагався перейти лінію фронту. І натрапив на наших патрулів. Може, ти знаєш його?

— Пане молодший лейтенант, треба негайно викликати пана капітана.

— Дурниці, — гордовито відказав Параскивеску. — Мені вже не раз доводилося самому допитувати арештованих.

— А я вважаю, що зараз це мусить зробити пан капітан… Дозвольте подзвонити йому по телефону?

І, не чекаючи згоди, Уля покрутив ручку апарата.

— Алло! Алло! Говорить молодший лейтенант Параскивеску. Пошукай там в їдальні пана капітана Георгіу і поклич його до телефону… — А тоді повернувся до Параскивеску — Прошу вибачити, що я говорив од вашого імені. Якби назвав своє, телефоніст, напевне, не послухався б. Ви ж знаєте цих зв'язківців…

Коли почувся телефонний дзвінок, Уля знову схопив трубку.

— Пан капітан Георгіу? Здрастуйте! Біля апарата солдат Уля Михай. Повідомляю вам, що один з тих молодчиків уже впіймався. Хочете допитати його самі? Я розумію… Передам ваше розпорядження панові молодшому лейтенантові. Ми чекаємо на вас!..

Параскивеску, почувши цю розмову, подивився на Улю з недовір'ям.

— Що? Це один з тих, що мало не спровадили тебе на той світ?

— Авжеж. І ви кажете, що він був уже біля самого фронту?

— Так зазначено в повідомленні офіцера інформаційної служби «Тротуша». Його впіймали у секторі, де стоїть рота лейтенанта Горня.

— В такому разі, нам уже не пощастить затримати інших. Мабуть, красуня Катуска та її батько вже перебралися до німців…

— Щось не віриться… Вони не такі необачні, щоб рискувати разом в одному місці.

— Можливо… В таких справах ви розумієтесь краще…

Проте Параскивеску все ще сердився.

— Де ж уже той Дяк? — вибухнув він гнівом.

— А ви не турбуйтесь… Як вам відомо, я теж знаю угорську мову. А коли зважити ще й на те, що я головна дійова особа недавньої пригоди, то цілком можна обійтися без перекладача.

В цю мить відчинились двері, і увійшов солдат-тетеріст Дяк Гаврил.

— Ти вже не потрібен, Дяк! Можеш іти… — звелів йому молодший лейтенант.

Дяк Гаврил, закінчуючи голитися, щоб устигнути з'явитись на виклик, зопалу порізався в кількох місцях. А зараз здивовано поглянув на офіцера і, сердито помацавши порізи на щоці, вийшов.

Невдовзі з'явився капітан Георгіу. Він уважно вислухав молодшого лейтенанта і сказав:

— Добре, Параскивеску. Я сам допитаю заарештованого. Здається, ти ще не обідав. Йди вже… Якщо будеш потрібен, я покличу…

Капітан Георгіу та Уля відразу перейшли до кабінету. Затриманий сидів на стільці, втупивши очі в землю.

— Як поживає Катуска, парубче? — запитав Уля і присунув ближче стільця.

Почувши це ім'я, косоокий мимоволі здригнувся. Глянув на Улю і одразу ж упізнав. На якусь мить у його очах блиснув переляк. Він відповів не скоро і до того ж невпевнено:

— Не знаю, про кого це ти питаєш? У нашому селі багато дівчат з таким іменем.

— То, може, й мене не знаєш?

— А хто ж ти? Ми вперше бачимось…

— Справді, вперше?..

— Авжеж!..

— Якщо ти хочеш обманути нас, то це даремно. Раджу тобі бути відвертим. Краще для тебе…

— Залякуєш?.. Та я не боягуз!..

— Слухай!.. Зрештою, ти таки зізнаєшся. Отож не роби собі зла. Скажеш усе відразу, — зостанешся живим…

Косоокий презирливо знизав плечима:

— Слухай, не базікай марно, бо я вирішив таки говорити. Можеш запитувати. Але пам'ятай, я роблю це не для того, щоб полегшити свою долю. Що мені моє життя? Я й так скоро помру: легені вже догнивають… Хочу тільки швидше позбутися ваших набридливих запитань, щоб поспати хоч з годину… Три ночі не стуляв повік…

Уля переклав капітанові слова косоокого, а потім допитувався далі:

— Якщо ти погодився говорити, то я запитаю тебе ось що… Скажи, де поділися твої спільники? Знаєш, кого я маю на увазі? Катуску та її рудого батька.

Парубок у плащі глумливо посміхнувся:

— Ви ще сподіваєтесь їх затримати? Мушу вас розчарувати… Катуска та її чоловік уже перейшли фронт, їм пощастило, а мені ні…

— Припустимо, ти сказав правду. В такому разі…

— Можеш не вірити, але я не брешу, — сердито перебив Улю косоокий.

— Добре… Але скажи, хто керує вашою шпигунською групою?

— Не розумію, — здивувався юнак у плащі. — Ми ніколи не були шпигунами. Я й мої товариші — патріоти.

— А як тоді треба розуміти слово «патріоти»? — запитав Уля, вважаючи, що косоокий намагається обдурити його.

— Ось так і розумій!..

— Спробуй пояснити… Я не збагну цього.

— Дуже жаль!

— Може, ти хочеш сказати, що є угорці і не патріоти?

— Авжеж… Ех, коли б тут усі були патріотами, то ми вбивали б вас, як зайців, на кожному кроці. За часів Хорті[27] лише комуністи й виступали проти. А тепер, коли справа обернулась інакше, всі ластяться вже до вас, загарбників святої угорської землі.

Він говорив запально, майже кричав. І, може, саме тому його знову здолав кашель. Давши йому трошки заспокоїтися, Уля запитав:

— Виходить, ти хортіст?

— Так! — гордо кивнув він головою.

— А Катуска та її чоловік?

— Теж!

— І чим же ви тут займалися?

— Усім, що могло хоч у найменшій мірі пошкодити вам. Боротися можна і в тилу, не тільки на фронті.

— Як саме?

— Ну, скажімо, різні там диверсії.

— І ви здійснили їх багато?

— Ні, не дуже! Не встигли.

— Ну, чимось уже можете похвалитися?

— Облишмо це. Із скромності я не хочу говорити про наші успіхи.

— Добре! Я не наполягаю. Скажи тоді, чи багато є таких патріотів, як ти і твої однодумці?

— Та напевне!..

— В такому разі мусить бути і якийсь ватажок, що координує діяльність цих, скажімо, диверсійних груп. Назви його нам, і ти врятуєш собі життя.

— Ви вже знаєте, що мені однаково помирати. Та, зрештою, якщо і є такий керівник, то я його не знаю. Я слухався тільки свого шурина.

— Тоді скажи, де він зараз?

— Я ж говорив, що вони з Катускою перейшли фронт.

— Отже, ти хочеш примусити мене повірити, що чоловік Катуски — твій шурин?

— А чому б і ні? Навіщо мені тебе обдурювати?

— Виходить, ти рідини брат Катуски?

— Так! А втім, вона й сама це тобі говорила.

— Звичайно! Але ж Катуска і свого чоловіка видала за батька. Як я можу повірити, що вона не збрехала й про тебе… Однак продовжимо нашу розмову. Ти, напевне, маєш якусь освіту? Чи ж не так?

— Я студент політехнічного інституту. Звати мене Тот Йозеф.

— А як ім'я твого шурина?

— Галич Михалі.

— Виходить, юначе Йозеф, уся ваша сім'я записалася в «патріоти»!..

Косоокий, відчувши іронію, зміряв капрала ненависним поглядом.

— Тепер мені хочеться дізнатися, — питався далі Уля, наче не помічаючи злих вогників у очах парубка, — навіщо ви заманили мене в ту хату?

— Щоб убити… І ти був би не першим. Цілих два місяці ми йшли за фронтом, і за цей час зникло чимало ваших солдатів.

— Добре, а чому ви вибрали саме мене?

— Це примха Катуски. Зрештою, вона заманювала лише тих, хто їй подобався. Якщо говорити правду, то ми з шурином не дуже й зраділи. Краще вже знищити ворожого офіцера, ніж солдата… А проте ти зумів утекти.

— Мабуть, ви тоді розізлились…

— Я навіть і зараз не збагну, як воно сталося. Ти ж поводився так, наче й не підозрював небезпеки. Це й збило нас з пантелику. Принаймні мені ти видався великим йолопом. Навіть стало жаль тебе…

— Поглянувши на ваші пики, я зразу про все й здогадався. Однак мене цікавить зараз інше. Ти сказав, що ви два місяці йшли за фронтом. Та хіба не зустрічалося вам за цей час якихось перешкод? Невже ніхто ні разу не спитав у вас документів?

— Наче солдатам було до нас!.. А втім, ми просувалися як переміщені особи. Це нам доводилось говорити і в тих селах, де ми спинялись.

— А хто в цьому селі впустив вас до себе?

— Тут підозри зайві… Не витрачай даремно часу. Кінець кінцем, ми тільки два дні перебули в тих людей. А потім випадково натрапили на порожню хату. Примар дозволив нам жити в ній, поки фронт не просунеться далі. Ех, коли б не ця невдача з тобою… — Тот Йозеф надовго закашлявся. — А чи не можеш ти менше курити? Дуже мені вже шкодить дим!

— Добре, я не буду… Кінчай свою розповідь! Що було б, якби вам вдалося вбити мене?

— Ми тоді розгорнули б свою діяльність. Кращого місця, ніж та хата, й не треба. Люди зникали б у ній, безслідно. Але ми зазнали невдачі. Твоя втеча, сказати правду, нас не стурбувала. А проте потім стало відомо, що в селі почалися обшуки. Звичайно, в таких випадках не дуже довіряєш чужим людям. Отож, щоб врятувати свою шкуру, ми й заховалися в кукурудзі. Другого дня почули, що нас розшукують і по сусідніх селах. Становище стало скрутним. Михалі запропонував перейти лінію фронту. Катуска підтримала свого чоловіка. Кінець кінцем, мусив погодитися і я. Кілька днів ми вивчали розташування позицій і зрештою знайшли одне підходяще місце. Але нам знову не пощастило, зовсім несподівано натрапили на патруля. Тоді я почав стріляти, щоб прикрити їхню втечу. Хитрість моя вдалася. Побачивши, що Катуска й шурин уже далеко, я здався. Принаймні мені приємно, що, пожертвувавши собою, я врятував їм життя. Та коли поміркувати, то це й не пожертва. Адже я й так приречений до смерті. Хіба ж не однаково — вмерти зараз чи через місяць або два?

Косоокий вимовив останні слова без найменшого суму.

Уля Михай, трохи подумавши, сказав:

— Пане капітан, я гадаю, що ми можемо цим задовольнитися.

— Але ж ще залишилось багато нез'ясованого, — запротестував начальник другого відділу.

— Нам досить і цього…

— Я не згоден з тобою, — холодно відповів Георгіу. — А проте на сьогодні ми можемо допит припинити. Піди поклич конвоїра!

Через кілька хвилин вони зосталися в кабінеті самі. Уля замислено дивився у вікно, а капітан переглядав щойно зроблені записи.

Першим порушив мовчанку капітан Георгіу.

— Якщо вірити цьому бандитові, — мовив він, — то їхня шайка не має ніякого відношення до дій агента абверу. Як ти думаєш?

— Пане капітан, ви ж мусите пам'ятати, що я й раніше говорив про це. Адже запевняв вас не раз, що коли б шпигун довідався, хто я такий, то нізащо не зважився б на цей замах, бо, затримуючи мене, він начебто залишав нам свою візитну карточку. Однак досі це було лише моїм припущенням. А от зараз показання косоокого цілком його підтвердили.

— І ти віриш йому? А що, як…

— Пробачте… я переб'ю вас!.. Якщо вважати, що ця банда диверсантів зацікавлена нашою шифрувальною машиною, то ми мусимо припустити наявність кількох агентів, які мають одне і те ж завдання, але одержують вказівки з різних центрів. Пригадайте, будь ласка, всі останні події, і ви неодмінно погодитесь зі мною. Певна річ, тут чимало незрозумілого, але все це вже мусить цікавити тільки вас як начальника другого відділу. А мені Тот Йозеф більше не потрібен.

Капітан Георгіу, який в цей час мовчки ходив по кабінету, зупинився біля вікна, якусь мить стежив за струменями дощу на шибках. Зважуючи міркування Улі, він розумів, що їх не можна заперечити. Більше того, начальник другого відділу починав заздрити розвідникові генерального штабу за його розум та розсудливість.

Проте вголос він зауважив:

— Завтра я ще раз допитаю його і тоді побачу, чи правду він сказав.

— Сподіваюсь, ви теж переконаєтесь, що косоокий та його друзі — звичайнісінька шайка диверсантів. Інсценування мого розжалування виявилось дуже доречним.

— Ти вважаєш його потрібним заходом?

— Авжеж!.. Сьогодні мені напевно відомо те, що вчора було лише припущенням. Красуня Катуска та її родичі аж ніяк не зв'язані з гітлерівською розвідкою. І мій найбільший козир — оця сцена розжалування, Справжній агент абверу зараз почуває себе ще безпечніше, ніж учора. Чому? Та дуже просто! Ось послухайте. Шпигун, звичайно, теж довідався про мою пригоду. І, мабуть, подумав: «Який же дурень перешкоджає мені, піднімаючи на ноги весь другий відділ?». А йому напевне було відомо, що замах робили не його спільники. Я вважаю, що й агент теж замислився над тим, хто міг заманювати мене в пастку. Не виключена можливість, що він скоріше за нас знайшов відповідь на це питання. Тоді скажіть мені, — що подумав би цей німець, якби мене не покарали? Зрозуміло, запитав би себе: «Хто ж насправді капрал-тетеріст Уля Михай, якому прощають таке порушення наказу командуючого?». Я все це добре зважив перед тим як попросити інсценувати розжалування. Признаюсь, багато чим ризикував, покладаючись лише на власні припущення та інтуїцію.

— На жаль, в нашому ділі без риску не обійдешся.

— І знаєте, пане капітан, за що я найбільше боюся?

— Ні!

— Щоб до кінця зіграти роль розжалуваного капрала, мені треба хоч на якийсь час прикинутися дуже засмученим, особливо перед Бурлаку. Здається, він найбільше мені співчуває. А коли обдурює, то це справжній артист!