Зірка впаде опівночі

РУСАЛКА

Ніч стояла холодно. Майже весь день періщив дощ, який вщух лише надвечір. Хмари, наче якісь потворні жеребці, мчали вдалину, прихоплюючи з собою й маленькі хмаринки. І хоч місяць уже давно зійшов, світло чергувалося з чорною в'язкою темрявою.

Вартові другої зміни тільки-но зайняли свої пости. Заспані, похмурі солдати позіхали й сердито спльовували, походжаючи біля своїх об'єктів. Немає нічого важчого для тиловиків, як стояти на посту по опівночі. Навіть солдатам поліцейської роти, які вже звикли патрулювати, друга зміна була гірша за найнудніший наряд. Бо час уночі тягнеться дуже повільно, сон мало не валить з ніг, навіть думки й ті, здається, дрімають. Найгірше буває в дощ, в туман або коли дує вітер. В таку погоду ті три години варти видаються довгими, як вік.

Солдат Марин Прикопе стояв на посту біля мисливського павільйону, де містилась канцелярія інтендантства. Тільки-но прийнявши пост, він тремтів од холоду і, щоб трохи зігрітися, походжав туди и сюди. Добре знаючи, що час минає швидше, коли згадуєш минуле, Марин дав волю своїм думкам. З голови Прикопе не виходило те, що розповів у караульному приміщенні солдат Петру Петре.

Петру взагалі володів умінням розповідати. Особливо цікаво він говорив тоді, коли траплялась нагода перехилити десь чарку горілки. Того вечора йому теж пощастило.

Петру Петре сам був з Ардялу і знав угорську мову. А раз він розмовляв по-угорськи, то завжди «влаштовувався» краще за інших. На війні солдат прагне тільки одного: попоїсти чогось смачнішого за бурду з похідної кухні, а потім вволю виспатись. Коли знаходишся на чужій землі, то знання мови місцевого населення допомагає в здійсненні цих бажань. Тому, як тільки румунська армія перейшла Тису, Петру Петре до максимуму використовував свої можливості. В його мішку завжди можна було знайти шматок сала чи бринзи, буханку білого хліба, яйця, часник або кілька цибулин.

В замку він зразу ж заприятелював з управителем, і його речовий мішок знову поповнився. Крім цього, Петре досить часто зовсім випадково потрапляв до старого на обід або вечерю. Само собою зрозуміло, управитель гостинно запрошував його до столу, і Петру Петре, розуміючи, що від частування відмовлятися не можна, по-солдатськи апетитно з'їдав усе, що йому подавали.

Того разу вечеря була багатою, на столі з'явилася й пляшка токайського вина. Як заявив управитель, він випадково знайшов її в графському погребі.

Петру Петре, який звичайно після вина, навіть найміцнішого, не звалювався під стіл, того вечора повернувся в караульне приміщення трохи напідпитку. Хоч у нього в голові гуло, проте він перебував у хорошому настрої і хотів трохи побалакати.

Його піднесення пояснювалось ще й тим, що гостинний господар розповів дуже цікаву історію, яка нібито відбулася в замку. Зайшовши до караульного приміщення, Петру не зміг стриматися, щоб не розповісти її змінному капралові і тим, хто ще не спав. Серед них був і Марин Прикопе, який пробудився з приходом цього галасливого підпилого солдата. Захоплений розповіддю, він уже не міг заснути, хоч через кілька годин мав іти на варту.

— Пане капрал, ох, і цікаву ж історію почув я сьогодні від управителя, — мовив Петру Петре.

— Ну й що! — буркнув капрал, продовжуючи писати донесення.

— Їй-богу, пане капрал! От послухай, не пожалієш.

— Гаразд, розказуй! Тільки не розбуди хлопців, бо вони дуже зморені. А проте чи не краще й тобі прилягти.

— Не турбуйся за мене. Я на третю зміну. Ще висплюсь. Ех, і хороше ж вино в управителя. От якби дізнатися, де він його тримає. Їй-богу, поцупив би. Коли б нам дістати хоч з десяток пляшок, то всі хлопці нашої роти були б п'яні, як ніч. Такого вина, я думаю, й сам пан генерал не пив. Ллється в стакан, як олія, і дуже пахне… Від одного запаху можна сп'яніти.

— Гей, Петре, не згадуй про вино, бо в мене аж слинка тече, — перебив його капрал. — Скоро рік, як я й не куштував його. Краще розказуй вже ту історію.

— Вибач мені, пане капрал! Я й не подумав, що тобі теж забагнеться випити. Краще вже повторю розповідь управителя. Старий сказав, що це відбулося дуже давно. В той час тутешні землі належали одному дворянинові, найбагатшому в цьому крию. Він одержав всі ті маєтки в спадщину ще юнаком. Заволодівши нечуваним багатством, дворянин так розгулявся, що дні і ночі проводив у бенкетах. Слава про нього розходилась по всіх усюдах. До його двору прибували дворяни з своїми сім'ями здалеку, навіть з-за кордону. Одні від'їздили, інші приїздили, і гулянкам не було кінця-краю. Їх обслуговувала ціла армія слуг. В маєтку стільки з'їдали і випивали за місяць, що на ці кошти могло б прожити з рік населення цілого повіту.

Проте скільки не бенкетував боярин, він все одно не збіднів би, якби не захопився картами. Саме вони його й розорили. Скоро з усіх маєтків у нього зостався тільки цей, де ми зараз стоїмо. Зрештою, потрапивши у скруту, він заставив і його. І от тоді, не бажаючи животіти в бідності, дворянин почав розмірковувати, як йому розбагатіти. Щоб позбутися боргів і знову зажити, як у перші роки безтурботної юності, він вирішив одружитися на дівчині з великим посагом.

В протилежній стороні краю жив дуже багатий боярин з єдиною дочкою на виданні. Хоч придане він давав за нею велике, та свати обминали його замок. А втім, навіть сама дівчина, з лиця страшніша за бабу-ягу і до того ж зла, як відьма, не хотіла нічого й чути про весілля. На розсідланому коні ганяла цілісінькі дні з нагайкою в руках по батькових полях, наглядаючи за людьми, що там працювали.

Наш дворянин довідався про це все і якось поїхав до неї свататись. Боярин та дочка-потвора зустріли його з радістю. Побачити пишну кралю жених, звичайно, не сподівався, а проте такого виродка важко було й уявити. Однак, не виказавши ніякої відрази, він повівся з потворою так, наче перед ним стояла найвродливіша жінка в світі, А наречена, угледівши жениха-красеня, відразу ж уподобала його. «Батьку, — сказала вона старому, — якщо не оддаси мене заміж за цього боярина, то я кинуся в криницю». — «Віддам, дочко, як не віддати! От лише домовимось про посаг. Править він забагато, та я не поскуплюся, коли йдеться про щастя моєї єдиної любої дочки. А мене вже скоро покличе до себе господь». — «Дай йому, тату, скільки просить, бо мені не життя вже без нього».

І старий боярин погодився на все. Одразу ж почалися приготування до весілля. Відьма страшенно раділа. І вже не сідала на коня, не брала нагайки в руки, і кріпаки полегшено зітхнули, благословляючи дворянина, який звільнив їх од знущань потвори. Тільки й снувала зараз по кімнатах, підганяючи швачок, що готували їй посаг.

Нарешті настав і день весілля. Жахливою була дівчина у своєму буденному вбранні, а надівши вінчальне плаття, фату та золотий вінок, стала схожою на якусь примару. Гості дивувалися. Та молодий не помічав їхніх здивованих поглядів. Узявши потвору під руку, наче якусь королеву, він гордо ступив з нею перед вівтар.

Бенкет, який почався після вінчання, тягся три дні і три ночі. Боярин весь час розважав гостей. А молода, не звикши до тривалої гульні, нудилась у своїй спальні, марне чекаючи на нього.

Побенкетувавши досхочу, боярин посадив жінку в карету і через тиждень прибув до свого маєтку. Цього замку тоді ще не було. Кілька слуг, що зосталися вірними хазяїну і в біді, вийшли назустріч. А побачивши, з ким одружився їхній господар, дуже здивувалися.

На цьому Петру Петре обірвав свою розповідь.

— Дай, пане капрал, трохи тютюну, — мовив, хвилину помовчавши. — Свій я вже закінчив, а так хочеться затягнутися, що просто вмираю!..

Капрал подав йому табакерку. Солдат скрутив товсту, як палець, цигарку, запалив її, глибоко затягся і повів далі:

— Як я вже сказав, боярин привіз дружину-потвору додому. І з того часу його наче підмінили. Ні тобі приятелів, ні бенкетів, ні карт. За якусь частку приданого він викупив свої маєтки і почав хазяйнувати, поводячись з нещасними кріпаками гірше, ніж з худобою. Може, хочете знати, що сталося з його потворою? Не була вона йому дружиною. Жодного разу не переступив він поріг її спальні. Слуги поважали свою господиню, як цього вимагали звичаї й закон, але насправді бояриня почувала себе в домі зовсім чужою.

Ви спитаєте, чому вона не покинула чоловіка? От у цьому й біда! Дуже любила його, сердешна. Кохала так, як можуть кохати нещасні жінки. Для неї було радістю бачити хазяїна на відстані, чути його голос. Тільки це й надавало їй сили витримувати вигуки та регіт коханок боярина, а також співчутливі або зневажливі погляди слуг. Тікала з горя в свою спальню і, обливаючись гіркими сльозами, борсалась у ліжку до світанку. Від ревнощів і переживань почала слабувати. А хворіючи, ставала гіршою з лиця.

Так минув рік. За цей час боярин мав уже багато коханок. Запалювався пристрастю дуже швидко, але скоро всі жінки йому набридали. Та одного разу він привіз з Будапешта молоденьку дівчину, років сімнадцяти, чарівну кралю, яких мало буває на світі.

Бояриня, тільки угледівши її, зразу збагнула, що це найбільша її суперниця. І не помилилась, бо чоловік не міг відірвати од красуні Розики очей. Одружився б з нею, та на заваді стояла потвора дружина.

А проте й полюбовниця виявилась не такою, як усі попередні. Вона його теж любила. Хоч і вийшла з бідного роду, але гордості їй не бракувало. Дізнавшись, що боярин одружений, хотіла зразу ж покинути його. Та він благав її на колінах і просив так, що, кінець кінцем, дівчина змилостивилася й зосталася.

Як я вже казав, боярин не міг нею намилуватись. І якщо досі зовсім не звертав уваги на дружину, то зараз почав смертельно її ненавидіти. А та, в свою чергу кленучи Розику, стала думати-гадати, як би збавити їй віку. То їй хотілося отруїти коханку, іншим разом з'являлася думка застрелити її, — вона мала вірне око і сильну руку, наче справжній гайдук. Та страх перед тюрмою спинив її. Трошки заспокоїлася, але бажання помститися не давало їй спокою. І взялася вона міркувати, як позбутися цієї коханки, не викликавши ніякої підозри… З того, що почуєш далі, пане капрал, можеш собі уявити, на що здатна жінка, у якої відбили чоловіка.

Петру Петре, вже не просячи дозволу, знову простяг руку до табакерки і скрутив товстелезну цигарку. Тиша, яка настала в караульному приміщенні, порушувалась тільки голосним хропінням солдата, що спав горілиць, роззявивши рота.

— Ви лише послухайте, як хропе Нестасе! — сказав хтось з бійців.

— Бідолаха! Він, мабуть, дуже зморився, — поспівчував сонному Петре, з насолодою затягуючись цигаркою.

І, напевне, увібрав у груди забагато диму, бо відразу зайшовся глухим кашлем, як це буває з курцями. Відкашлявшись, Петре розповідав далі:

— Десь через місяць після того, як боярин привіз собі цю полюбовницю, по краю розійшлася чутка про розбійників, які нібито хазяйнують на дорогах. Безперервно стріляючи, вони вискакували з лісу або з чагарників на сильних баских конях і оббирали проїжджих. І поки пограбовані приходили до пам'яті, ватага зникала в куряві. Тільки й твердили, що розбійники були в чорних масках і намагалися не проливати крові. Їх не могли упіймати навіть солдати. Справа дійшла до того, що бояри не зважувались вирушати в дорогу. Одні тільки бідняки їздили безбоязно, бо їх ніхто не чіпав. Згодом розбійники взялися грабувати й замки. Деякі поміщики із страху втікали до міста.

Якось уночі наш боярин пробудився від пострілів і страшних вигуків. Збагнувши всю небезпеку, він похапцем одягся і озброївся пістолями. Тим часом розбійники зігнали всіх слуг і замкнули їх у сараї. Двоє зосталося на варті, а інші на чолі з отаманом вдерлися до будинку.

Боярин не встиг і вистрілити. Його відразу схопили, зв'язали руки й ноги, ще й рот заткнули кляпом. А потім почали нишпорити по коморах та світлицях. Ватажок, наче нехтуючи цим заняттям, одразу ж подався до спальні боярина, дуже легко орієнтуючись у розташуванні кімнат. А забігши туди, зрозумів, що красуня втекла. Раптом помітив білу постать, яка скрадалась поміж деревами парку. Стрельнувши вгору, вистрибнув і собі через вікно, помчав навздогін. Нещасна дівчина збагнула, що її переслідують, і побігла ще швидше. Однак сили почали скоро зраджувати їй, а розбійник вже зовсім близько. І в цю останню мить вона побачила недалеко, всього за кілька кроків, ставок. Його спокійне плесо виблискувало на місяці, наче срібна таця. Вирішивши краще вмерти, аніж потрапити в руки розбійника живою, дівчина зібрала всю волю, щоб добігти до берега, і стрімголов кинулась у глибінь. Пірнула, вода ще раз виштовхнула її, а потім назавжди сховала в своїх хвилях.

Ватажок устиг тільки побачити над водою її руку, якою Розика силкувалася за щось вхопитися. Коли хвилі розійшлися на тому місці, де потонула дівчина, він повернувся в будинок і протяжно свиснув. Вся ватага вмить зібралася біля нього. Забравши здобич, грабіжники скочили в сідла і сховались у нічній темряві.

З тих пір ніхто вже не нападав на замки та на проїжджих. Розбійники зникли безслідно, наче їх ніколи й не було в цих краях. Солдати марне розшукували якихось слідів по гаях та лісах.

Петру Петре голосно позіхнув:

— Котра там година, пане капрал?

— Та хвилин через двадцять треба будити хлопців на другу зміну.

— Тоді я й закінчу свою розповідь, вже небагато зосталося… Значить, розбійники зникли, а боярин так і залишився зв'язаним із кляпом у роті. Він не міг навіть поворухнутися. Лежав немічний і з страхом думав про свою Розику. А через якийсь час двері відчинилися, і він побачив дружину. Глянула вона на нього очима, повними сліз, взяла ножа і порізала мотузки. І думаєте, він хоч подякував або поцікавився, чи не поглумилися з неї розбійники? Де там! Миттю побіг до спальні, голосно гукаючи: «Де ти, Розико?»

Рвучи в безнадії на собі волосся, шукав дівчину по всьому будинку. Нишпорили всюди й слуги, але Розики ніде не було. Вважаючи, що його кохану викрали розбійники, боярин попросив допомоги у влади, пообіцявши велику нагороду тому, хто знайде її живою. І лише через тиждень натрапили на труп: кілька батраків закинули у став невід і вийняли з води набрякле, общипане рибами тіло. Довідавшись про це, боярин побілів, як стіна, але не сплакнув і не вимовив ні слова.

Другого дня після похорону наказав слугам приготуватися до тривалої подорожі. Він виїхав у чужі краї, навіть не попрощавшись з своєю жінкою, і більше не повертався. А сама бояриня через рік померла від сухот. Перед смертю написала чоловікові листа, признавшись, що то вона очолила ватагу розбійників і колошкала багатіїв, завдаючи великого клопоту владі. А зробила це для того, щоб ввести в оману людей і помститися коханці, не викликавши ні в кого підозри. Згодом зуміла напасти й на замок. Та полюбовниця покарала сама себе, кинувшись у став. Закінчуючи листа, благала простити їй, бо й вона простила йому колишнє зло та всілякі женихання.

Як бачиш, пане капрал, важку трагедію розповів мені сьогодні управитель. Тільки, на диво, ця історія має ще й додаток. Старий каже, що після того, як знайшли тіло дівчини, на ставу почала з'являтися русалка. Ніби плавала вона, трохи виринувши з води, не то риба, не то жінка. Дехто з сторожів присягався йому, що інколи чув її плач, такий жалібний, аж серце краялося од жалю. Відтоді минуло чимало років, бояринові кості давно вже зогнили в землі. І тільки русалка час від часу з'являється ще на ставку. Її бачили всі слуги графа. Управитель запевняв, що й він одного разу дуже налякався, угледівши русалку. Правда це чи вигадка, я не знаю. Продаю за те, за що купив, як кажуть у нас в селі, пане капрал.

Закінчивши розповідь, Петру Петре голосно позіхнув і бухнув на широке ліжко поруч інших солдатів.

Змінний капрал, приголомшений такою трагічною розв'язкою, мовив зітхаючи:

— Нещасна дівчина! Загинула зовсім молодою!

— Поплатилась життям за свій гріх, — повчально додав Петру Петре.

Капрал хотів заперечити йому, але, глянувши на годинник, вирішив будити вартових другої зміни.

Саме про цю історію наполегливо думав Марин Приколе, походжаючи біля мисливського павільйону. Найбільше його вразило те, що полюбовниця після смерті стала русалкою. Марин був гуцулом, а горяни особливо забобонні люди. Отже, цілком зрозуміло, що ця пригода дуже схвилювала Прикопе. Адже він і сам цілісіньку ніч міг би переповідати дивовижні історії про русалок, привидів та чарівниць.

Переконаний, що русалка й справді існує, Марин з острахом поглядав на ставок. Але непорушне дзеркало води ховалося в темряві. Та й на небі діялося щось незвичайне. Наче в якомусь божевільному танці, перекочувались чорні хмари, то заступаючи місяць, від чого земля огорталася чорною пеленою, то відкриваючи його. Подував легенький вітерець, а в парку неспокійно шурхотіли смереки, немов передавали одна одній велику таємницю.

Наполоханий цим шарудінням, Марин почав пригадувати різні незвичайні події, що нібито відбувалися в їхньому селі. Чого тільки не розповідали йому старі про бабу Луцу, незвичайну чаклунку. Хоч селяни й боялися її, але часто зверталися до неї по допомогу. Не було такої ночі, щоб котрась з жінок не приходила до її халупи. І Луца ворожила, чаклувала.

Розповідали, що в їхньому селі жила Параскива, висока вродлива молодиця. Але вона була така розпусна, що слава про неї розійшлася всюди. І тільки її чоловік, теж Параскив, довго нічого не підозрівав. Та зрештою довідався й він про її любовні таємниці. Але навіть не відлупцював, бо дуже любив її, прокляту.

— Чортова суко, — сказав розізлившись. — Люблю я тебе й зараз, але не хочу бути посміховищем. Завтра вранці піду світ за очі. Можеш тоді волочитися…

Параскива нічого йому не відповіла. А як тільки стемніло, поспішила до баби Луци. Повернулась од неї, коли вже співали перші півні.

Вранці Параскив поклав у торбу шматок мамалиги, цибулину та дрібку солі.

— Ну, зоставайся собі, жінко! А мене вже не побачиш.

— От і побачу! — відповіла Параскива, ледь посміхнувшись. — До вечора й повернешся. Тільки тоді ти вже станеш глухим, німим і немічним, наче після важкої хвороби.

Параскив звів плечима та й покинув дім. Була літня пора, сонце пекло нестерпно. А він ішов та йшов, поки його не здолала втома. Захотілось перепочити, але на шляху ніде не було навіть кущика, не те що деревця. Простував далі, коли раптом угледів високу смереку. Дуже зрадівши, поспішив до неї, щоб полежати в затінку. Божа благодать: холодок, наче в дрімучому лісі. Сів, трохи перекусив, а потім захотів ще подрімати. І тільки він приліг, підклавши кулак під голову, як смерека почала меншати, наче западаючи під землю, поки не стала заввишки з людину. І тоді сталося диво: дерево враз перетворилось на бабу Луцу. Ворожка нахилилась над заснулим, щось пошептала, якось дивно змахнула руками і зникла.

Параскив одразу і прокинувся. Взяв торбу, палицю та й повернувся додому.

А жінка вийшла на поріг і глузливо посміхається:

— Ну, що, чоловіче, не правду я казала?

Але той, бідолашний, нічого не почув, тільки по губах здогадався, що вона мовила. І врешті збагнув свою біду.

А зрозумівши, що жінка чарами взяла його силу, щоб вільно любитися з іншими, кинувся в криницю сторч головою.

Згадавши цей випадок, Марин Прикопе в думці перехрестився. З острахом глянув на найближчу смереку, наче вона теж мала перетворитися на бабу Луцу. І саме тоді з-за хмар визирнув блідий місяць, його світло, перемігши темряву, посріблило і дерева, і непорушне плесо ставу.

І ту ж мить Марин Прикопе сторопів од жаху: на ставу показалась русалка. Наполовину виринула з води і якоюсь казковою примарою пливла поволі до берега. Дивився на неї хвилину, дві, аж поки та не сховалась в густому верболозі. Місяць заступила чорна хмара.

Переляканий на смерть, бідолаха солдат не міг збагнути, що це не хто інший, як панночка гувернантка. Коли б не його страх, то він помітив би таке, що аж ніяк не входить у звички злих духів. «Русалка» сиділа в човнику і вправно веслувала.

Тим часом жінка пливла до другого берега. А там у кущах сидів шпигун, з яким вона мала зустрітися. Трохи далі під деревом причаївся Уля. Звичайно, він не міг почути їхньої розмови, зате бачив усе чудово.

Кастелана підпливла човником так, що кущі залишились позаду, а другий берег стояв у неї перед очима.

— Ти тут? — запитала пошепки.

— Так, — відповіли їй голосом, який ніяк не належав Некулаю Телимбу.

— Нам не можна рискувати, отож краще не говорити. Я написала все на папірці. Кладу його на берег. Простягни тільки руку.

Вона вийняла з пазухи конверт і, навіть не повертаючись, кинула на берег. А через кілька хвилин спитала:

— Взяв?

— Так!

— Добре!.. Прочитай і відразу спали.

— Можеш не нагадувати!

— Пробач! Це я за звичкою… Буде ще якесь завдання?

— Ні, я мушу спершу познайомитися з листом.

— Ще одне питання…

— Запитуй!

— Чи почуваєте ви себе в безпеці?

Чоловік у кущах трошки помовчав.

— Здається, нам боятися нічого.

— Тоді все гаразд. А що говорять про мене?

— Те, чого тобі й хотілося б. Поздоровляю! Ти чудово граєш свою роль.

— Спасибі! В листі написано, що не пізніше як завтра треба повідомити полковника Карла. Чи є у вас така можливість?

— З'явиться…

— Неодмінно мусить з'явитися.

— Будь спокійна!

— В такому разі перемога буде забезпечена. На добраніч.

— Бувай здорова!

Шпигунка взялась за весла і, вправно ведучи човника, через кілька хвилин перепливла ставок. Трохи згодом з кущів підвівся й чоловік. Озирнувся навколо, пильно вдивляючись у темряву, а тоді вийшов з своєї схованки. Ступав обережно, скрадаючись поміж дерев, і прислухався.

Уля впізнав ворожого агента…

Дощ полив знову… Михай підняв комір шинелі, але не рушив з місця. Він пішов додому вже тоді, коли кастелана і шпигун спали, бачачи уві сні успішне здійснення тієї операції, яку вони так старанно підготували.

Уля змок, що й рубця сухого на ньому не було. Роздягнувся в темряві і повісив шинелю на гвіздок, щоб просохла до ранку, а сам ліг на солому.

«Завтра, мабуть, відбудеться остання дія» — промайнула в голові думка.

І скоро сон здолав його.