Зірка впаде опівночі

ГРУПА ШИФРУВАЛЬНИКІВ ПОПОВНЮЄТЬСЯ

Заставши в кабінеті генерала Попинкаріу начальника другого відділу капітана Георгіу, Смеу Єуджен спершу подумав, що вже одержано нові вказівки з генерального штабу. Ці дві доби, що минули відтоді, як він довідався про плани гітлерівської розвідки, видалися йому вічністю. Виконавши найретельніше всі розпорядження командуючого армії, капітан, однак, не міг заспокоїтися.

Смеу Єуджен, енергійний і здібний офіцер, вільно орієнтувався в будь-якій обстановці. За це його цінували в штабі дивізії. Звикши діяти швидко і безпомилково, він не задовольнився ні заходами, вжитими з наказу генерала, ні своїми власними розпорядженнями.

Про ці сумніви він і розповів начальнику другого відділу.

— Врешті, капітане Георгіу, до чого зводяться всі наші заходи? До простого вичікування. Ми ждемо, поки шпигун виявить себе своїми діями. Але звідки ж нам чекати удару і коли саме? Замість негайних розшуків агента ми спокійнісінько чекаємо. А це так само безглуздо, як укріплювати лінію оборони, не знаючи, звідки нападе ворог, — з фронту, з тилу чи з флангів.

— До певної міри ти маєш рацію. Але загалом помиляєшся, недооцінюючи вжиті нами заходи. Крім того, не забувай, що й ми, працівники другого відділу, не байдикуємо. Звичайно, поки що похвалитися чимось не можемо. Ця справа розшуків дуже марудна. Проте я певен, що ми викриємо ворожого розвідника. Тут тільки нетреба поспішати…

Розуміючи, що викрити агента абверу буде нелегко, капітан Смеу зовсім не поділяв оптимізму начальника другого відділу. З чого ж йому починати? Адже шпигуном може виявитись будь-який офіцер, унтер-офіцер чи навіть писар штабу. Почавши підозрювати всіх шифрувальників, він заклопотано думав, хто з них ворожий розвідник чи хоч його спільник. Уважно прислухався до їхніх слів, пильно стежив за кожним рухом чи жестом.

Поки не знав, що в їхньому штабі ховається шпигун, Смеу повністю довіряв своїм хлопцям і пишався ними, бо ті ще жодного разу не підвели його. Навпаки, начальник шифрувальної служби «Орла» частенько хвалив капітана за їхні радіограми. Крім того, Смеу Єуджен вважав, що він чудово знає своїх підлеглих і кожному може дати докладну характеристику. Одних він любив, інших лише цінував. Та й хлопці, в свою чергу, поважали його. І ніхто з них не викликав у нього раніше якоїсь підозри.

А от зараз його довір'я розвіялось. Начальник шифрувального відділу став дуже обережним і підозрілим. Допускаючи когось до машини, ні на мить не зводив з нього очей, хоч був певний, що така пильність зовсім недоречна. Сам ховав машину в сейф, щоразу залишаючи якусь приміту, щоб другого дня перевірити чи не нишпорив там хтось без нього.

Відколи почув про гітлерівського агента, навіть уночі не мав спокою. Часто прокидався, наляканий жахливими снами, і, швиденько одягнувшись, біг до штабу, щоб подивитись на сейф. А вранці розшукував капітана Георгіу.

— Що нового, Георгіу? — похапливо запитував у нього.

— Поки що нічого!

— А генеральний штаб?..

— Мовчить!

— Ну й марудяться ж там! А ти чекай. Обридло вже!

— Я ж казав, що ми не сидимо без діла, — зневажливо відповів капітан Георгіу. — Не думай, що цей горішок так легко розкусити. На жаль, я не Шерлок Холмс.

«Ех, скоріше б уже одержати нові розпорядження генерального штабу», — думав капітан, невдоволений словами начальника другого відділу. Та йому й справді було чого сердитись. Безмежна самовпевненість і надмірна гордість капітана Георгіу повністю визначали як його поведінку, так і вдачу, хоч жоден факт життя не давав йому права зневажливо ставитись до інших.

Нічим не примітний юнак з дуже посередніми здібностями, він ледве закінчив військовий ліцей, здобувши звання молодшого лейтенанта. Саме тому й дістав призначення у гарнізон невеличкого містечка. Але молодший лейтенант Георгіу мав одну рису, яку відкрив у собі трохи пізніше, — юначу вроду. Високий, широкоплечий, ставний офіцерик гордовито походжав містечковими вулицями, видзвонюючи острогами. У широкому доломані артилериста він скидався на актора в ролі молодого командира.

Жінки закохувалися в нього без кінця. Завдяки їхній протекції Георгіу переходив з гарнізону в гарнізон, аж поки не опинився в Бухаресті. Тут теж одна жіночка, якась молода генеральша, влаштувала його у військову академію, потурбувавшись і про те, щоб він її успішно закінчив.

Війна застала Георгіу капітаном у штабі. Але, не відзначившись раніше, він не показав себе й у воєнні роки. Завжди тримався осторонь великих подій. А втім, йому довго щастило — в житті не зустрічалось особливих труднощів. Розшуки агента абверу по суті було першим важким завданням, з яким він зіткнувся… Звістку про те, що їм посилають на поміч людину, він сприйняв досить холодно. Таким чином посланець генерального штабу став антипатичним йому ще задовго до своєї появи в штабі дивізії.

Капітан Смеу не помилився. Генерал Попинкаріу справді викликав їх для того, щоб сповістити розпорядження генерального штабу.

— Панове, — заговорив командуючий, коли офіцери посідали, — нещодавно одержано новий наказ генерального штабу. В ньому повідомляється, що до нас скоро прибуде один контррозвідник. Ми повинні влаштувати його в якомусь відділі, але так, щоб це не викликало ні в кого підозри. От я й хочу порадитись з вами, куди нам його краще приткнути. Сам він, цей Уля Михай, у званні капрала-тетеріста. Два дні тому разом з маршовим батальйоном прибув до полку Панайтеску. Що ви пропонуєте, Георгіу?

— Я вважаю, пане генерал, що буде непогано, коли ми прикомандируємо його до четвертого відділу. Пан майор Братоловяну якось скаржився, що в нього обмаль людей.

Генерал замислився.

— Ні, я не можу на це погодитись, Георгіу, — мовив він через хвилину. — Майор Братоловяну, звичайно, здібний офіцер, але надто вже суворий. Його бояться не лише солдати, а й офіцери. Улю Михая він запряже до роботи, як і всіх своїх писарів. А ви розумієте, що посланець генерального штабу повинен мати багато вільного часу. Щоб майор поставився до нього поблажливо, він мусить знати, хто насправді Уля. Однак я не маю такого права… Тільки ми троє та ще начальник штабу знаємо про контррозвідника, більше ніхто… Навіть ваші підлеглі, Георгіу, не повинні нічого підозрівати…

— Розумію, пане генерал.

Звичайно, командир дивізії відкинув цю пропозицію капітана Георгіу через інші, більш важливі причини.

Майор Братоловяну був одним з тих запеклих офіцерів, яких не задовольняла війна з гітлерівцями. Більш рішучі з них, скориставшись досить неясною ситуацією на початку воєнних дій, зрадили й перейшли до німців. Ті, хто цього не зробив, — чи тому, що не трапилось нагоди, чи тому, що звикли до дисципліни і не могли вдатися до ганебної зради, — поки що примирились з своїм новим становищем.

Їх не радували успіхи румунської армії. Звісно, ці офіцери не розкривали своїх думок, бо хоч більшість з них і не розуміла тих бурхливих політичних подій, які відбувались у країні, однак інстинктивно відчувала, що демократичні сили перемагають.

Майор Братоловяну, румунський поміщик, володів землями в долині Яломіци[8]. Брати його були великі торговці лісоматеріалами. Тому він, звісно, не міг радіти цій перемозі. І хоч генерал ще не мав фактів саботування постачання дивізії, однак для більшої певності просив замінити майора. Та зараз йому не хотілось говорити про ці свої сумніви.

— Пане генерал, — промовив капітан Смеу, — дозвольте мені…

— Прошу!

— В інструкції генерального штабу сказано, що шифрувальна група мусить мати шість чоловік. Зараз у мене їх тільки п'ять. Єфрейтора-тетеріста Каменице Раду, нашого шостого шифрувальника, тиждень тому поклали до шпиталю. Пан підполковник медичної служби Стетеску повідомив мені, що його відправлено в глибокий тил. Отож для поповнення групи я прошу прислати Улю до мене.

— Гм! Ваша пропозиція, капітане Смеу, варта уваги! Що ви на це скажете, Георгіу?

— Я підтримую, пане генерал. По-перше, працюючи у капітана Смеу, наш контррозвідник матиме можливість у будь-яку хвилину заходити до шифрувального відділу. По-друге, у нас усі переконані, що шифрувальники завантажені менше, ніж солдати будь-якого іншого відділу. Тому ніхто й не подивується, що Уля тинятиметься без діла.

— Пане генерал, я вважаю, що нам слід зважити лише на перший аргумент капітана Георгіу. Коли ж говорити про чиюсь бездіяльність, то Уля міг би з таким же успіхом працювати і в другому відділі. Нікого з солдатів не здивує, що Уля часто ходитиме без діла. Наскільки мені відомо, чимало наших військових вважають, що саме працівники другого відділу цілими днями нічого не роблять.

Хоч відповідь капітана Смеу і сподобалась генералові, однак він суворо обірвав його:

— Панове, я не просив вас оцінювати роботу наших відділів. Мені й так відома їхня діяльність. А втім, не завжди заслуговує на похвалу той, хто довго длубається в паперах. Давайте ж повернемось до того, що нас цікавить. Отже, ви, Георгіу, не проти, щоб Уля був призначений до шифрувального відділу. Я теж за це, отож капрал-тетеріст Уля Михай працюватиме у капітана Смеу. Якщо агент абверу зумів пролізти в наш штаб, то, значить, він дуже спритний і, напевне, почуває себе в цілковитій безпеці. І ми не новині полохати його. В такому разі Улі і вам, Георгіу, легше буде викрити його. Іншими словами, ви мусите поводитись дуже, обережно. Конкретно, я пропоную осі. що… Вам, Смеу, треба піти до начальника першого відділу і сказати, що я дозволяю поповнити групу шифрувальників. Було б непогано, якби ви подали мені доповідну записку. А я накажу Панайтеску, якому, до речі, цілком вистачає й своїх людей, відпустити для вас одного солдата. І він надішле Улю, навіть не підозрюючи, що саме його нам і треба. Все це я влаштую. У кого є питання?

— У мене немає, — знизав плечима капітан Георгіу.

— А ви, Смеу, хочете щось додати?

— Ні, пане генерал.

— Тоді можете бути вільні.

Після розмови з генералом капітан Смеу зайшов на радіостанцію. Там саме приймали радіограму з КП «Орла». Трохи почекавши, Смеу взяв шифровку і поспішив до себе у відділ.

За чверть години радіограма була розшифрована. Передавши її текст начальникові штабу, капітан повернувся до кабінету і сказав одному шифрувальникові:

— Приготуйся, Томеску. Візьми найкращого паперу. Нам треба надрукувати рапорт панові генералові.

Поки Томеску лаштував машинку, капітан Смеу мовчки дивився у вікно.

— Готово, пане капітан.

— Пиши: рапорт на укомплектування групи шифрувальників. Готово?

— Так!

Збагнувши з перших же слів, про що має просити їхній начальник, шифрувальники багатозначно перезирнулись.

Але капітан Смеу, добре розуміючи сумнів своїх підлеглих, диктував далі:

— Маю честь повідомити таке… Двокрапка… Абзац… Згідно з інструкцією генерального штабу за номером…

Він проказав весь текст, ні разу не зупинившись. І лише після того, як капітан підписав рапорт, один з шифрувальників недовірливо запитав:

— Думаєте, пан генерал затвердить?

— А чому б і ні?

— Не гнівайтесь, пане капітан, однак я можу ручитися, що ваш рапорт не потрапить до пана генерала. Ви одержите його назад з негативною резолюцією пана підполковника Барбата. Адже відомо, як він ставиться до нас.

— Наскільки я знаю, непогано. Наш відділ ще ніколи не ганили за роботу.

— Ви, мабуть, забули, як пан підполковник нахвалявся переполовинити шифрувальну групу, вважаючи нас неробами і гультяями.

— Він ще не знав про наказ генерального штабу. А втім, пригадайте, її якому етапі знаходились тоді полки дивізії. А зараз, після прибуття з тилу кількох маршових батальйонів, становище у нас покращало.

Настав час обіду, і шифрувальники один за одним пішли їсти. Капітан Смеу вирішив ще переглянути одержану кореспонденцію. Відірвавшись на мить од читання, він помітив у кабінеті одного шифрувальника, сержанта-тетеріста Барбу Васіле.

— А чому ти не обідаєш, Барбу?

— Зараз іду, пане капітан.

Барбу нехотя зібрав папери і вже навіть ступив до дверей, а потім враз зупинився.

— В чому річ, Барбу? Щось трапилось?

— Та нічого… Але якщо ви маєте час, то я попросив би кілька хвилин вашої уваги. Хочу вам щось сказати…

— Сідай! Я охоче послухаю тебе.

Барбу поспішно сів, дуже збентежений.

Капітан Смеу, взагалі досить витриманий, виждав, поки той заспокоївся.

— Пане капітан, — почувся, нарешті, голос Барбу, — мені важко говорити… Я навіть не. знаю, з чого почати… Вже давно збирався, та все не насмілювався. Чого доброго, пан капітан може подумати, що я з'їхав з глузду. А зараз мене підштовхнув рапорт, який ви продиктували… Тільки не хотілося говорити при хлопцях. Ні, ні, я не обмовляю їх… Навпаки, всі вони дуже хороші. Так, так, я не перебільшую. Однак, бачте, люди це люди. І вони тебе теж шанують по заслугах…

«До чого всі ці нісенітниці? Що він замислив?..» — думав капітан Смеу, нічим не показуючи, що ця безладна балаканина вже почала його нервувати.

— Слухай, Барбу, краще б ти залишив цей плутаний вступ і сказав би відверто, чого тобі треба, — промовив він.

— Вірно, пане капітан. Але прошу вибачення. Зрозумійте мене, це не така проста справа. Ви поспішаєте, отож я скажу кількома словами: відпустіть мене, пане капітан, на передову!

Що завгодно сподівався почути Смеу, тільки не це.

— Ти хочеш на передову? — недовірливо перепитав він.

— Так! Ви, я бачу, дуже здивовані… Отже, я не помилився, що не сказав вам цього при хлопцях. Певна річ, вас цікавить, що саме змусило мене обрати це рішення.

— Звичайно, саме це я й хочу у тебе запитати, — холодно мовив капітан, охоплений якимсь дивним почуттям. Він наче вперше бачив перед собою цю людину.

— Авжеж, і я можу вам пояснити. Ви ж знаєте, що люди як ті годинники. В одних механізм зовсім простий, всього кілька коліщаток; н інших людей він складений з безлічі гвинтиків та пружин. Мені здається, що до цієї останньої категорії належу й я. Але прошу вас, зрозумійте мене вірно. Я зовсім не вихваляюсь. Адже прості речі часто бувають кращими за інші найскладніші. Наприклад, математичні аксіоми прості, аж занадто прості, і все-таки вони геніальні… Отак і тут… Проте, називаючи себе складним механізмом, я зовсім не вихваляюсь… Сьогодні мій складний механізм зіпсувався. Дозвольте мені розповісти про дві події, через які моя механіка вибилася з ритму. Пам'ятаєте, тижнів три тому наша дивізія переходила на нові позиції, трохи на північ. Шифрувальна група разом з штабом дивізії їхала на машинах. На одному роздоріжжі ми наздогнали батальйон піхоти, який ще не встиг подолати цих тридцяти кілометрів. Піхотинці, забруднені грязюкою, з землистими обличчями, невиспані й зморені, були схожі на якихось чудернацьких потвор. Одні йшли й спали на ходу, інші ледве тягли ноги, втупивши очі в землю. Це перший випадок, який я сьогодні пригадав. А тепер і про другий… В останній переїзд на нове місце ви наказали мені зостатися в другому ешелоні. Повантаживши на машину спорядження, ми вже збиралися вирушити, коли це принесли одного пораненого. Німецький автоматник увігнав йому в живіт з півтора десятка куль. Не почуваючи ніякого болю, солдат не міг і подумати, що він при смерті, вважав себе легко пораненим. Мені ще й зараз вчуваються його тодішні слова: «Ну, й щасливий же я, пане студент! Скоро гітлерівцям капут. Поки видужаю, війна й закінчиться». Взяли ми його в машину, щоб відвезти до польового госпіталю. А дорогою він помер. Хоч до останньої хвилини радів, що врятувався від смерті…

Барбу провів долонею по лобі, немов відганяючи сумні спогади.

— Дозвольте закурити? — попросив він якимсь глухим втомленим голосом.

— Будь ласка!

Капітан запалив теж.

«І куди він гне, оцей хвалько? — подумав спересердя, глибоко затягуючись. — Власне кажучи, що йому треба від мене?» Все намагався переконати себе, що цей сержант-тетеріст віддавна антипатичний йому.

Барбу відірвав свій погляд од вікна і скрушно зітхнув:

— А тепер я хочу пояснити вам, як усе це подіяло на мій складний механізм. Повірте, як у першому, так і в другому випадку мене мучила совість. Ось незабаром закінчаться бої, думалось мені. Як і солдати-фронтовики, яким пощастить зостатися живими, я теж говоритиму, що воював з фашистами. Але ж насправді ніяких страхіть війни я досі не переживав. Це гірка істина… І ось я хочу, незважаючи на загрозу смерті, все це відчути, пережити на собі. Тепер ви розумієте, що мене змусило прийняти таке рішення. Я розповів відверто. Звичайно, все це можна було пояснити більш вірогідно, пославшись на патріотизм. Але я завжди стояв осторонь всякої політики, таким залишусь і надалі. Однак, щоб ненавидіти війну і засуджувати її, не обов'язково мати якісь політичні ідеї. Для цього досить тільки бути чесним. А тому прошу вас, пане капітан, зважте на цю мою просьбу.

Капітан Смеу відвів погляд і, щоб виграти час, знову запалив.

«Дивно! Я наче вперше бачу його», — зиркнув трохи перегодя на сержанта. Безперечно, це той самий Барбу Васіле, якого він знав уже багато місяців. Ставний, повновидий і надто соромливий, він ніколи не дивився прямо у вічі. Бувши стриманим і замкненим у собі, любив більше слухати, аніж говорити. Проте коли вже поведе було розповідь, то все з іронією, а часто й з викликом. Отож капітан і цінив Барбу за розум, тверду вдачу та сумлінність у роботі.

Але зараз від колишньої його довіри не лишилося й сліду.

«В цій людині є щось відразливе», — подумав він і глянув на сержанта вже зовсім суворо.

Їхні погляди зустрілися. Очі Барбу, якісь благальні й покірливі, не розчулили, а ще більш розсердили капітана Смеу.

«Безперечно, тут щось криється… Не можу ж я повірити, що саме через оцю душевну гризоту рветься він на передову».

— От що, Барбу! — мовив капітан зовсім холодно. — Зараз я не можу тобі нічого відповісти. Хочу лише зауважити, що твої слова трохи дивують мене. Однак я обіцяю ще поміркувати. А ти теж пам'ятай, що коли навіть пан генерал дозволить нам взяти когось з іншої частини, то його треба буде навчати. Відпускаючи тебе, я втрачаю вже другого шифрувальника. А мені жаль розлучатися з тобою. Тільки ти не зрозумій ці мої слова як категоричну відмову… Я ще поміркую.

— Чи можу я сподіватись на вашу згоду, пане капітан?

Однак обличчя Смеу залишилось таким же невиразним, і Барбу мовчки вийшов.

Заклавши руки за спину, капітан Смеу Єуджен ходив по кімнаті з кутка в куток. Охоплений якимсь незрозумілим почуттям досади й неспокою, він тримав у роті погаслу цигарку і думав про розмову з сержантом-тетерістом Барбу Васіле.

Раптом у прочинених дверях з'явилась голова капітана Георгіу.

— Ти ще тут? А я тебе розшукую!

— Заходь! Мої хлопці саме обідають. Отож ми зможемо й поговорити.

Георгіу присунув стілець до вікна і сів.

— Що нового? — поцікавився Смеу.

— Нового? Поки що нічого в цій важливій справі. Я зайшов сказати, що наказ уже підписано і надіслано Панайтеску. Не сьогодні-завтра прибуде твій Уля.

— Це я вже знаю! — невдоволено відказав капітан Смеу. — А втім, він більше твій, аніж мій.

— Ну, це вже пробач… Оскільки контррозвідник не підлягатиме мені, наші стосунки матимуть характер співробітництва… Однак що з тобою? Чому ти такий розгублений?

Розповівши про свою розмову з Барбу Васіле, Смеу додав:

— Бач, мені здавалось, що я чудово знаю своїх людей. Був певен, що вимагав від кожного з них саме стільки, скільки він міг зробити. Таке переконання сповнювало мене почуттям вдоволення. Та ось я трохи більше поговорив з Барбу і зрозумів, що всі мої колишні уявлення про нього та, можливо, й про інших шифрувальників не відповідають дійсності. Зараз це мене найбільше непокоїть. Почувши від генерала про підступний план ворога, я, звичайно, не міг ручатися за всіх своїх підлеглих, хоч і дуже сумнівався, що хтось з них шпигун. Навіть від найлінивішого не чекав такої підлоти. Ця довіра давала мені право думати, що небезпека не така вже й велика. Одне — бути на фронті і пам'ятати, що ворог уперед тобою, і зовсім інше, — коли ти до останньої миті не відаєш, звідки на тебе чекає удар. Ось тому я й втратив свою впевненість. Розумію, що зараз ця загроза більша, ніж будь — коли. Мені в кожному з них вже ввижається агент абверу.

— Ти, так би мовити, став боятися навіть власної тіні. Чим же можна пояснити цю твою недовіру до шифрувальників? Невже тільки тим, що один з них дуже проситься на передову? Цілком можливо, що Барбу й приховує справжню причину свого бажання потрапити на фронт, але в такому випадку ти можеш підозрювати лише його. При чому ж тут інші хлопці?

— Ну, ну, — перебив його Смеу. — Якщо так міркувати, то ми дійдемо висновку, що в нас усе гаразд. Фактично тут постає два питання. По-перше, коли Барбу й справді має якісь наміри, то, значить, моя попередня думка про нього хибна. А коли я помилився в Барбу, то хіба можна сказати, що я добре знаю інших своїх шифрувальників. Друге питання стосується самого Барбу. Чого йому так захотілося на фронт? Якби він звернувся до мене тиждень чи два тому, це мене й не стурбувало б. Можливо, я навіть подумав би: кручена людина, як і всі інтелігенти! Але сьогодні його прохання стурбувало мене. Чому? Зараз поясню. Уявімо, що Барбу — гітлерівський агент. Знаходячись серед нас, він вивчив наші шифрувальні системи. І ми, нічого не відаючи, відпускаємо його на передову. При першій же нагоді Барбу переходить лінію фронту і розкриває німцям всі таємниці, якими цікавиться абвер, — принцип дії шифрувальної машини.

— Любий Смеу, твої доводи не витримують ніякої критики.

— Чому саме?

— Та це ж смішно. Якби Барбу справді був шпигуном, то він давно виконав би своє завдання. Щоправда, передати якусь інформацію зараз не так легко. Дехто вважає, що її легше вивідати, ніж передати своїм. Однак, завдяки власній спритності, шпигуни знаходять вихід навіть з найскрутнішого становища. Крім того, ти не забувай: працівники абверу не такі вже й наївні, щоб чекати, поки ми відпустимо їхнього шпигуна на передову, де він зможе здатися в полон. От чому, на мою думку, твої міркування не витримують критики. Звичайно, я не хочу ставити сержанта поза всякою підозрою. Принаймні він може бути спільником агента, хоч я особисто сумніваюсь і в цьому. Та невже ворожий розвідник такий дурний, щоб скористатися з послуг цього Барбу? Їй-богу, не можу повірити!..

Смеу знизав плечима:

— Не знаю! Можливо, ти й маєш рацію. Правду кажучи, зараз у мене наче камінь зійшов з серця. Це ж просто жахливо думати, що тебе оточують люди, яким анітрохи не можна довіряти. І все-таки я не збагну, чому Барбу так проситься на передову…

— Ну, це вже інша справа. Якщо тут є якийсь зв'язок з тим, що нас цікавить, то ми згодом все й з'ясуємо. Тільки запам'ятай, його не можна відпускати. А втім, завтра прибуде Уля, — мовив Георгіу не без іронії. — Сподіваюсь, генеральний штаб надіслав нам трудящу людину. А зараз ходімо до їдальні. Щось дуже вже хочеться їсти.