Зірка впаде опівночі

БУБНОВИЙ ТУЗ

— Гей, Уля, відколи ти тут, я тільки й виграю. Мабуть, з твоїм приходом до мене повернулась удача. Якщо мені пощастить і далі, то виграш на двох! — мовив Бурлаку, жадібно згортаючи з столу гроші.

— Бабка ще надвоє ворожила, старик! — відповів йому Барбу Васіле зовсім спокійно, хоч програв уже вчетверте.

Того вечора робота в штабі кінчилась набагато раніше, ніж завжди. Затишшя на фронті відчувалося й тут. Навіть креслярі третього відділу, які взагалі працювали до півночі, і ті вже давно розійшлися.

В такі вільні години, — а їх випадало небагато, — лише дехто з штабних писарів відпочивав. Більшість з них займалися теревенями або з пристрастю запеклих картярів грали в карти. По суті, це було єдиною їхньою розвагою. Той, хто вигравав, одержував тільки моральне задоволення, бо на угорській території румунські гроші не йшли. За них ніде не купиш ні молока, ні яєць. І якщо все-таки писарі грали на гроші, то тільки тому, що не знаходили іншої можливості визначити переможця в змаганні, де замість м'яча, рапіри чи боксерських рукавиць йшли в хід невеличкі картонні карти з дивними малюнками та назвами: туз, король, валет, десятка тощо.

І хто вставав від столу без лея в кишені, навіть не шкодував. Гравці-невдахи часто позичали гроші у тих, кому в цей вечір щастило, і не раз тому, хто роздавав гроші з щедрістю багатія, доводилось, у свою чергу, брати їх в борг у іншого.

В цей вечір за столом сиділи Бурлаку, Барбу, Томеску та Мардаре. Спокійно підкидаючи карти, вони спідлоба зиркали один на одного, наче борці на помості.

Уля любив тільки дивитися, як грають інші. Але зараз він не відчував насолоди і в цьому. Інше не виходило йому з голови: Михай думав про недавню розмову з Бурлаку. Коли повертався ввечері додому, його раптом зупинив сержант.

— Гей, Уля, — гукнув він, — почекай, хочу тобі щось сказати.

— Я слухаю тебе, старик!

— Така дивна історія, братику!

Уля нишком поглянув на нього. Бурлаку й справді був чимось стурбований.

— А що саме?

— Мені здається, що я божевільний…

— Дивись, старик, коли весь час думати про це, то можна й справді з'їхати з глузду. У нас один учень у школі теж вбив собі в голову, що він божевільний, і потім таки здурів. Колись я розповім тобі…

— Пам'ятаєш, я недавно говорив, що в мене загубилась фотокарточка?

— Авжеж, пам'ятаю!

— Ну от!.. А сьогодні я взяв свій військовий білет, щоб покласти в нього кілька листівок. І знаєш, що я побачив? Моя фотокарточка приклеєна на місці. Просто не повірив своїм очам. Невже мені тільки снилося, що вона пропала? Може, я відразу й заспокоївся б, якби не пригадав подробиць… Більше того, я ж розповідав про це й тобі… Скажи, братику, правда це чи ні?

— Так, старина, ти говорив мені! — відповів Уля. А сам подумав: «І навіщо оті теревені»?

— І от я, мабуть, збожеволів…

— Що-о-о?

— Коли це не сон і тим більше якщо я й тобі розповідав про зникнення фотографії, то виходить, що я насправді дивився на неї і не бачив. Скажи ж тоді, чи може це статися з людиною, коли вона в повному розумі?

— Не мели дурниць, старик. Якщо заб'єш собі голову такими дурницями, то збожеволієш, як і Сачердоцяну.

— А хто це такий?

— Мій шкільний товариш, що з'їхав з глузду від самих думок про божевілля. Я вважаю, що ти загубив-таки фотокарточку. А хтось знайшов і…

— То чому ж її мені не передали?

— Слухай і не перебивай… Отже, хтось її знайшов, може, навіть Мардаре, наш весельчак і жартун. І не повернув, бажаючи трохи поглумитися. Але ти поводився зовсім спокійно. І він розміркував, що коли просто віддати її тобі, то це не буде смішно. Вирішив приклеїти на місце, щоб ти, помітивши її, відразу й жахнувся. Як бачиш, це так і вийшло.

— Ех, Уля, Уля, твоє пояснення шите білими нитками, — з тим же сумнівом промовив Бурлаку. — Бачачи мій спокій, він подумав би, що я нічого й не знаю.

— Умгу! До деякої міри ти маєш рацію. Але це єдине моє припущення. І в кожному разі воно ближче до істини, ніж твоє базікання про божевілля. Бо ти, брате, в повному розумі, як і всі наші шифрувальники.

Бурлаку промимрив щось собі під ніс і виплюнув недокурок, що вже пік йому губи.

Уля наддав ходи. А зайшовши на квартиру, вийняв з ранця військовий білет і аж свиснув від подиву: фотографія була на місці.

«Ех, старина, старина, — згадав він недавню балаканину Бурлаку. — Тепер я розумію, навіщо ти плів оті нісенітниці. Хитрий, як лисиця. Але на цей раз тобі вже не уникнути розстрілу».

І зав'язав свій речовий мішок.

Гра йшла далі… Щастя було примхливим, і заяложені карти переходили з рук у руки.

Барбу Васіле, поклавши на кін свої останні гроші, виграв чималу суму у Мардаре. Тим часом Бурлаку знову почав програвати. Купка грошей, що лежала біля нього, помітно зменшувалась. Він час від часу мацав їх рукою, наче перевіряючи, скільки ще зосталося. Дуже нервуючи, Бурлаку палив цигарку за цигаркою.

Взагалі в таких випадках шифрувальники ставали дратівливими. Один тільки Васіле Барбу завжди поводився спокійно. Надто потайний, він наче скупився на слова. Говорив лише тоді, коли вже не можна було мовчати або коли випадала нагода когось уколоти. В'їдливість і мовчазність визначали його серед інших хлопців. Та досить йому взяти в руки карти, як він зовсім змінювався, ставав веселим і балакучим. Обличчя відразу яснішало, в очах з'являлися вогники. Він увесь час дражнив партнерів, дотепно жартував, розповідаючи смішні анекдоти. Базікання Барбу починало зрештою дратувати інших гравців, особливо тих, до кого щастя оберталося спиною. Вони сердилися, а від цього робили ще більше промахів і вже не могли відігратися.

Барбу рідко коли програвав. Навіть тоді, коли йому довго не щастило, він все-таки під кінець забирав усі гроші. Шифрувальники вбачали в цьому якесь шахрайство.

Але хоч як вони не старались, все-таки ні разу не спіймали його.

Барбу і на цей раз повів свою давню розважальну тактику.

Програючи, не втрачав хорошого настрою. Байдуже кидав гроші на стіл, нахваляючись кінець кінцем «обчистити» їх усіх. І справді з якогось часу починав вигравати. Купка банкнот біля нього все збільшувалась.

— Бачили? Казав же я вам, що обіграю всіх. А от з тебе, старий, я, напевне, здеру й останні кальсони.

Бурлаку зміряв його сердитим поглядом і, кинувши карти на стіл, запалив знову.

— Ех, старина, не дбаєш ти про себе! Невже хочеш отруїтися цим тютюном? — глузував далі Барбу.

— Заткни пельку, дурню! Не теревень стільки!

— Отруїтись тютюном? Дурниця! Боюсь, що ти можеш зовсім підірвати своє здоров'я! Врятувався від передової і занапащаєш себе, потягуючи цю смердючу махорку… Їй-богу, жаль мені тебе! А чому? Бо я виграю в тебе оці нікому не потрібні гроші. Знай, братику, що гроші, як ті жінки… Чим байдужіший ти до них, тим легше вони тобі даються. Бери приклад з мене. Я не жадібний на ці папірці, через те й виграю. А в тебе аж слина котиться, коли побачиш їх. Ось вони й пливуть з твоїх рук. Даремно ти просив Улю сидіти поруч. Хай краще він відсунеться трошки. Може, тоді й пощастить…

— Не турбуйся. Я зараз піду спати, — відповів Уля, бо йому й справді хотілося сьогодні лягти раніше.

Однак він не підвівся одразу. Тримав бубнового туза і розгладжував його в руці. Раптом увагу Улі привернув рисунок на зворотному боці карти. Спершу він навіть не збагнув, що його так зацікавило. Звичайнісінькі лінії, як і на всіх гральних картах. Не надаючи цьому особливого значення, Михай намагався збагнути, що ж його тут так здивувало.

І в ту ж мить пригадав випадок, коли йому довелося бачити таку саму карту. Він їхав тоді нічним поїздом до Парижа в одному купе з двома гітлерівськими офіцерами. Біляві, круглолиці молоді унтери поводились дуже нахабно. Вони говорили голосно, весь час реготали, не звертаючи уваги на інших пасажирів, які через них не могли заснути.

Цілий вечір грали в карти. Десь опівночі, похапливо зібравши свої чемодани та пакунки, зійшли на невеличкій станції.

Вранці Уля прокинувся і побачив на сусідній лавці загублену карту. Взяв її двома пальцями, наче якусь заразливу річ, і викинув у вікно.

І ось зараз Уля побачив той самий рисунок.

«Зрештою, це не так уже й важливо», — подумав він, все ще тримаючи в руках бубнового туза.

Та й справді у нього не було підстав надавати цьому фактові важливого значення. Адже всім відомо, що під час союзу з Гітлером Румунія була переповнена німецькими товарами. Не виключена можливість, що гітлерівці серед інших дрібничок привозили взамін за пшеницю та нафту й карти.

Думаючи про це, Уля неуважно стежив за грою своїх товаришів.

— А чиї ж це? — запитав він байдужим, тоном.

— Барбові! — пояснив Мардаре. — Він знає їх, як свої п'ять пальців. Ти думаєш, чому він завжди виграє. Тут якісь чари…

— Може, й так, — посміхнувся Барбу.

Бурлаку розсердився:

— Мардаре має рацію. Я розумію, людині може пощастити раз, два, десять… Але коли вигравати завжди? Він же ніколи ще не програвся. Тут справа не чиста.

— Гей, гей, старина, на тебе, їй-богу, не можна сердитись. Якби мене назвав шахраєм хтось інший, то я стукнув би його по голові. А тобі прощаю. Бачу, що ти сказав це із злості, бо скоро зовсім програєшся. От коли б ти зараз почав вигравати, то вже не підозрівав би мене… На знак того, що я не серджусь, даю тобі сьогодні карти, можеш покласти їх на ніч під подушку. Можливо, тоді й пощастить у грі…

Бурлаку, нічого не відповівши, знову зміряв його поглядом.

Уля вирішив помирити їх.

— Щоб не сваритися, викиньте їх до біса і дістаньте інші, — сказав він.

— Спробуй знайти, ми поставимо тобі могорич! — відповів з іронією Барбу. — А тим часом давай сюди бубнового туза, не бомбардуй його щиглями. Моя черга роздавати.

Уля машинально подав йому карту і підвівся.

— Ну, старина, бажаю тобі щастя! А я йду спати, обридло вже «уболівати» за тебе.

Трохи згодом, розстилаючи постіль, знову уявив той рисунок.

«Не пошкодило б перевірити, чи продаються такі карти в Румунії», — подумав він.

В цю мить обізвався Пеліною, який саме одержав листа від дружини:

— Послухай, Барбу, тобі передає привіт Алчибіаде Стоян… А я й не знав, що ви знайомі…

Почувши це ім'я, Барбу ледь помітно здригнувся.

— Це мій друг. Ти говориш, що не знаєш його? А він пам'ятає тебе. Довідався від зовиці, приятельки твоєї дружини, що ти тут, і зараз збирається тобі написати.

— Та кажу ж, що я з ним не знайомий. Мабуть, він плутає мене з кимсь іншим.

— Стоян пише, нібито познайомився з тобою в тридцять дев'ятому в Берліні. А ти ж нам ніколи й не розказував про Німеччину.

— Бо я там ні разу не був.

— Значить, він таки помилився. Треба написати йому…

— Авжеж, напиши…

Як Барбу не намагався говорити спокійно, однак Уля відчув, що голос його змінився.

І замість того, щоб лягти спати, контррозвідник одягнув шинелю.

— Хочу пройтися трошки перед сном, — сказав він і вийшов, вкрай здивувавши шифрувальників.

— На нього знову напала любовна згага! — пожартував Мардаре, роздаючи карти.

— Їй-богу, він з'їхав з глузду! — додав Пеліною, уже вкладаючись спати. — Навіть розжалування не допомогло.

— Зрештою, його таки розстріляють або відішлють на передову, — додав від себе Барбу. — Хай це буде між нами, але надто вже він гне кирпу!

— Досить теревені правити, — весело вигукнув Бурлаку, який вже почав вигравати. — Сказав же він вам, що хоче трохи пройтися. То навіщо ж ці підозри? Безглуздо уявляти, що йому й зараз на думці молодиці. Плещете язиками, наче ті перекупки! — І Бурлаку повернувся до Томеску, який саме роздавав карти: — Мені одну-однісіньку, друже. Так!.. Всі грають? Ну, добре…

Захопившись картами, вони скоро й забули про свого друга.

Тим часом Уля розшукував капітана Георгіу. В штабі його не застав і пішов на квартиру.

— Що трапилось, пане Уля? — поцікавився начальник другого відділу, явно стурбований.

— Нічого страшного, пане капітан. Прошу пробачення, що турбую вас у цей пізній час. Допоможіть мені.

— Дуже охоче! Я слухаю!..

— Пане капітан, ви граєте в карти?

— Якщо є час і компанія, то я не відмовлюся зіграти в покер. А чому саме це зацікавило тебе?

Уля вийняв з кишені трефову трійку, яку йому вдалося непомітно взяти з столу, бо вона не потрібна у грі в покер.

— Чи не змогли б ви мені сказати, чим відрізняється ця карта від звичайних?..

Капітан взяв її в руки, пильно глянув з обох боків.

— Я не бачу в ній чогось особливого!

— Як по-вашому, чи продаються такі карти у нас в країні?

— Та певне… А хіба що?

— Погляньте на ці діагональні смужки!.. Адже на всіх картах вони йдуть зліва направо, а тут — навпаки. От коли б довідатись, чи є в нас у продажу такі карти?

— Хіба цей факт має якесь значення?

— Сам по собі — ні. Але в зв'язку з іншими він дуже важливий. Отже, я висловлюю ще одне прохання: запросіть відомості про колишнє життя Барбу Васіле.

І Уля розповів капітанові про всі свої підозри. Вислухавши його, Георгіу недовірливо запитав:

— Ти думаєш, що сержант має якесь підношення до цієї справи агента абверу?

— В усякому разі, я не можу за нього ручатися. Мені здається, що Барбу таки знайомий з цим Алчибіаде Стояном.

— А чому ж він це приховує?

— Стоян пише, що познайомився з Барбу в Берліні. Якщо цей факт підтвердиться, нам стане зрозуміло, чому він приховує своє перебування в Німеччині в 1939 році. І поки ми не одержимо ці відомості, за Барбу треба стежити…

Начальник другого відділу стенув плечима:

— Можливо, ти маєш рацію… Смеу зрадіє, бо він давно вже недолюблює й підозріває його. А тепер повернімось до твого прохання. Залиш мені цю трійку. Я пошлю її до штабу, а там уже дізнаються, чи продаються такі карти.

— Ні, це мене не влаштовує. Барбу цієї ночі не помітить пропажі. Але завтра чи післязавтра він вже почне шукати цю карту.

— Добре. Зараз я пошлю Параскивеску до штабу армії. Полковник Павлопол перефотографує її і до ранку поверне нам. Гаразд?

— Дуже дякую! Краще і бути не може!

— А от з відомостями про Барбу… Попросимо полковника зажадати їх з генерального штабу.

— Щире вам спасибі!

— Навіщо ти дякуєш? — відмахнувся капітан. — Я допомагаю тобі скільки можу. А коли хочеш почути мою думку…

— Навіть дуже хочу!..

— Я вважаю, що ти даремно звертаєш увагу на дрібниці. Ось, приміром, ці гральні карти. Хай навіть твоє припущення справдиться, — таких карт у нас немає в продажу. Ну, й про що це буде свідчити? Що він купив їх у Берліні? Невже ти думаєш, що досвідчений шпигун гратиме картами, які продаються тільки в Німеччині?

— Ні!

— Так що?

— По-перше, я не надаю цьому фактові великого значення. Але не виключена можливість, що він все-таки щось підкаже, і через те його не слід беззастережно відкидати. Частенько саме такі, на перший погляд, незначні факти дають несподівані результати.

— Та звісно, цим нехтувати не можна. Однак якщо розпорошувати увагу на дрібниці, то можна проґавити справді важливі факти. Іншими словами, за деревами не побачиш самого лісу. Тільки ти не думай, що я маю на увазі тебе й твій метод. Я кажу взагалі. Та зрештою це стосується й мене… Я теж часто захоплююсь дрібницями.

Капітан Георгіу начебто говорив і про себе, але з його тону, як завжди, досить самовпевненого, відчувалося, що він гудить лише Улю.

— Я скористаюся з вашої поради, пане капітан, — мовив контррозвідник.

— Мені було б прикро, якби ти не погодився. Я зовсім не хотів тебе ображати. — Помітивши, що Уля зібрався йти, капітан Георгіу додав: — Підожди, я зараз одягнуся. Підемо разом. Треба негайно написати листа і послати до штабу Параскивеску.

Недалеко від КП вони розійшлися.

А через півгодини по шосе мчав мотоцикл. В колясці сидів молодший лейтенант Параскивеску. У нього під кітелем, у кишені, був схований конверт, якого він мав передати особисто в руки начальникові другого відділу полковникові Павлополу.

А вранці Пеліною, шукаючи черевики, зазирнув під стіл і побачив трефову трійку.

— Друже, он твоя карта!

Барбу миттю підхопився. Взявши карту, дбайливо витер її від пороху і сховав у кишеню.

— Добре, що знайшлася. Без неї ж не розкладеш пасьянсу.

Ніхто з шифрувальників, крім Улі, не знав, де побувала тієї ночі трефова трійка. І нікому, крім нього, не було відомо, що на світанку спеціальний кур'єр другого відділу штабу армії вилетів літаком до Румунії. Він мав при собі фотокопію карти і секретне повідомлення полковника Павлопола до свого начальника з генерального штабу.