Зірка впаде опівночі

НУ Й ХИТРА Ж ШТУЧКА, ОЦЕ РАДІО!

Дивізійна радіостанція розмістилась трохи далі від КП. Старшим на ній був сержант Пелімару Георге, дебелий парубок з місцевості Горж. Він вважався найкращим радіотелеграфістом по всій армії, передавав і приймав, тексти з надзвичайною швидкістю. Хлопці з інших радіостанцій пізнавали його зразу.

«Це Пелімару!» — часто вигукували вони, почувши його тітікання, і воно звучало для них найкращою музикою.

Сержанта Пелімару поважали й цінили не лише за роботу, а й за хоробрість та відвагу. Одного разу, під час важких боїв за визволення Ардялу, коли гітлерівцям удалося прорватися глибоко в тил і майже оточити штаб дивізії, він виявив мужність та винахідливість, зумівши не тільки врятувати радіостанцію, а й узяти в полон двох фашистів.

За цей героїчний вчинок його було відзначено в наказі командуючого і нагороджено. Генерал Попинкаріу дорожив ним, і коли штаб армії хотів забрати сержанта до себе, він гаряче відстоював його.

Пелімару славився ще й тим, що вмів безпомилково приймати шифровані ворожі радіограми. Щоденно перехоплював їх, швидко розшифровував текст і цим приносив командуванню чималу користь.

Інші два його підлеглі теж були хорошими радистами і намагалися не відставати од нього.

На другий вечір після вбивства Германа Некулай Телимбу завітав на радіостанцію, і хлопці зраділи з несподіваної нагоди трохи розважитися.

— Здрастуйте, пане сержант! — віддав честь ординарець, силкуючись виструнчитися. Та, незважаючи на всі зусилля, набрав такої смішної пози, що солдати мимоволі зареготали.

— Яким же тебе вітром занесло сюди, Некулай? — запитав Пелімару.

— Думав, що застану тут свого пана капітана. Шукав скрізь і нема. Чи не було часом у вас?

— Ні, Некулай! — добродушно посміхаючись, відповів йому сержант.

Один з радистів, намагаючись втягти ординарця в розмову, пожартував:

— Не бійся за свого пана капітана! Він зараз, мабуть, розважає якусь вдовичку…

Однак той, наче не розуміючи жарту, розгнівався:

— Вдовичку? Такого не може бути. Він не такий, як інші. Мабуть, дуже любить свою жінку і залишається їй вірний. Думаєш, молодиці не пускають йому бісиків? Недавно одна, — забув, в якому це було селі, — так і поїдала його очима. Тільки-но пан капітан у кімнату, вона вже й тут, — то принесе склянку кави, то варення, то яблука або щось інше. Сяде й очей з нього не зводить, все сміється та жартує. А панові капітанові хоч би що. Молодиця сохне, а йому байдуже. Коли від'їздили, вона не стрималась і заридала. Плакала, бідолашна, й сорочку на собі рвала.

— А чому ж тоді ти, Некулай, не взявся потішити її, коли твій капітан такий непоступливий?

— Що, що?

— Чому ти не потішив її?

— Як це не потішив?.

— Ну, не розважив?

— Ги-ги-ги, у мене аж слина котилася з рота!.. Але де там! Хіба вона подивилася б на такого, як я? Їй хотілося пана капітана.

— Значить, ти не відмовився б?

— Ви тільки послухайте: відмовився! Якби вона тільки захотіла мене… Не пожалкувала б…

Солдати реготали, аж за животи бралися. Навіть черговий радист, що приймав телеграму, і той не втримався і розсміявся.

Тим часом Телимбу підійшов до апарата і, роззявивши рота, втупився в нього очима.

— То, значить, ти такий, Некулай? — перепитав з усміхом Пелімару.

А той, не відриваючи очей од приймача, відказав:

— Гей, гей, я непоказний на вигляд, але силоньки, слава богу, в мене вистачить. Хоч ти, пане сержант, і здоровий, як дуб, а в цьому зі мною тобі не зрівнятися!

Новий вибух реготу вирвався аж на вулицю.

Коли сміх трошки стих, Телимбу висловив подив:

— Ох, і велике ж це радіо! Не доводилось такого бачити. У нас в селі радіо мають лише піп і вчитель. Але в них були малесенькі коробочки. А ваше як курник, їй-богу, коли б привезти його моїй старій, вона тримала б у ньому курей.

Він наче навмисне смішив хлопців.

— Ви тільки послухайте, пане сержант? Курник! — хихикнув один радист, у якого од сміху аж сльози вийшли на очі.

— А хіба неправда? — прикинувся здивованим ординарець. — Що велике, то я бачу, а от як воно грає, ще не чув.

— Грає й співає, коли треба, — пояснив йому черговий радист.

— А чому зараз лише тітікає? Може, зіпсоване?

— Ні, це азбука Морзе. Ось бачиш, я записую, що мені передають.

Некулай з недовірою подивився на нього.

— Хочеш сказати, що воно говорить?

— Майже так!

— Та перестань ти глузувати з мене, солдате. Недобре це… Я ж таки старший за тебе, — розгнівався Телимбу.

Поки хлопці реготали, сержант Пелімару, стримуючись від сміху, пробував пояснити йому:

— Не сердься, Некулай, ніхто з тебе не кепкує.

— Та я ж не глухий, пане сержант. Радіо тітікає, а він каже, що воно говорить. Хіба ж це не глум?

— Почекай, зараз я тобі все поясню. Ось прислухайся!.. Хіба ти не чуєш? Та-а, ті, ті, та-а, та-а, ті, та-а…

— Саме так! — зрадів Некулай, витріщивши очі од подиву.

— Ну, а тепер я розкажу, що означають усі оці «та-а» і «ті». Іноді чується «ті», потім двічі або тричі підряд «та-а». Іншим разом — навпаки. Отже, ці звуки мають певне значення. Ти грамотний?

— Можна сказати, що ні!..

— Ну, а абетку знаєш?

— Трохи.

— От і добре. Візьмімо, приміром, слово «оса». Щоб написати його на папері, я беру олівець і виводжу спершу букву «о», потім «с» і нарешті «а». Ти розумієш?

— Поки що так!

— Гаразд. А тепер, скажімо, нам треба це слово передати в Бухарест. Що для цього потрібно? Послати листа або повторити його по телефону. Але в мене нема ні телефону, ні олівця й паперу, лише оцей курник. Він не пише, а лише передає оці, як ти їх називаєш, тітітаки. Вони бувають двоякі: одні довші — «та-а», інші коротші — «ті». Що ж тоді надумав один учений? Він узявся скласти азбуку, де кожній букві відповідала б певна кількість отих коротких і довгих тітітаків. Помучився довго, поки підготував цю нову абетку, Літері «о» відповідає «та-а — та-а — та-а», букві «с» — «ті — ті — ті», «а» відтворюється так — «ті — та-а». Тепер, допустимо, мені треба передати радистові з «Орла» таке: «Братику, до нас прийшов солдат на ім'я Некулай». Я сідаю на стілець, — сержант підсів до рації, — ставлю пальця на оцього грибка і починаю вистукувати букву за буквою. Ось так! І тим часом, як я тут стукаю, на другій станції сидить ще один радист з навушниками і записує мої літери. От і все! Ти зрозумів?

— Гей, гей, та й хитра ж штука оце радіо! — дивувався Некулай Телимбу, похитуючи головою. — Диво дивне! Аж не віриться!.. Ви тільки послухайте: ти тут цокаєш, а там той чує лише тікання і розуміє все, наче ти з ним говориш, сидячи поруч. Коли вся азбука складається з «ті-ті» і «та-а-та-а», то як він. знає, що ти закінчив одну літеру і починаєш іншу? Мені здається, всі вони схожі між собою.

— Це тому, що ти не навчився їх розрізняти. Зрештою, між літерами є паузи. Не помітив?

— Так!.. Умгу!.. От дивина!

Некулай покрутився ще біля апарата, обмацав його та й пішов з радіостанції.

А другого дня, майже в той самий час, знову з'явився там.

— Здрастуйте, пане сержант!

— Здоров, братику Некулай! Мабуть, знову шукаєш свого пана капітана?

— Ні! Прийшов трошки послухати оте тітікання. Вчора ніяк не міг заснути. Все думав та й дивувався. А у вухах пищало: «ті-ті, таа-таа, таа-аа, ті-ті-ті». А потім, як мене здолав сон, усе це й приснилося… І що я сьогодні надумав? Зайти до пана сержанта Пелімару і попросити трошки поцокати. І от я й прийшов. Коли ти не гніваєшся, звичайно…

— Не турбуйся, Некулай. Мені здається, радіо тобі вже подобається. Правда?

— Авжеж!.. Страшенно подобається!..

— Коли так, то сідай і слухай! — І сержант Пелімару, який саме закінчив прийом радіограми, упіймав невідому станцію, що передавала морзянку.

Некулай присів на краєчок стільця і, роззявивши рота, слухав, як зачарований.

— Ти все розумієш, пане сержант? Що ж воно говорить?

— А ось що: «К. Ж. О, передачу закінчено! Відповідай, чи зрозумів ти мене?»

— Що ж означає?.. Ніяк не можу вимовити те слово.

— Це позивні… Кожна станція має свої позивні.

— Чи ти ба, а мені це й на думку не спало б. Я думав, що лише полки мають… поз… ні, не вимовлю я цього… А «стації», мабуть, теж… Ти, пане сержант, де навчився цокати по радіо?

— В армії. Відколи призвали, працюю радистом…

— Гм! А якщо, дасть біг, війна скінчиться, що ж тоді робитимеш? Покинеш цю службу?

— Так! Маю дома трохи земельки, засіватиму її.

— А якби ти не захотів їхати в село, то чи заробив би собі на хліб цією професією? Мабуть, вона годиться лише в армії?

— Гей, Некулай, та невже ти не знаєш? Це ремесло в пошані. Ось, наприклад, Григоре — радист з Бухареста.

Телимбу глянув на того хлопця і несміливо вимовив:

— Тільки не прогнівись, пане, я хочу запитати щось!

— Слухаю тебе, Некулай…

— Коли твоя ласка, то скажи мені, яку ти одержував там платню?

— Приблизно чотири тисячі леїв щомісяця.

— Скільки, скільки?

— Чотири тисячі.

— Чотири тисячі леїв! — здивувався Некулай.

— А що, братику?

— Та це ж ціле багатство! Стільки грошей я й за рік не заробляв.

— Може, й так, Некулай. Але ти мусиш знати, що праця радистів навіть погано оплачується.

— Але ж це добрі гроші! Чотири тисячі леїв!.. І дуже важка ваша професія?

— Та не легка, — відповів сержант Пелімару.

— Мабуть, треба бути освіченим?

— Авжеж. Чим більше знаєш, тим швидше навчишся.

Телимбу, несміливо поглядаючи на радистів, важко зітхнув.

Соваючись на стільці, м'яв свою пілотку, то складаючи її вчетверо, то скручуючи в трубку, то знову розгладжуючи на коліні. Крутив її в руках і все зітхав.

Сержант Пелімару збагнув, що Некулая щось мучить.

— Що з тобою, Некулай? Чого ти все зітхаєш? — запитав він.

— А що ж мені робити?

— Ну, брате, не будь дитиною! Якби всі отак сушили собі голову, то давно вже похворіли б. У тебе є щось на душі, правда?

— Ти вгадав, пане сержант! — відказав Телимбу, все ще зітхаючи.

— Розкажи ж нам! Може, й зуміємо чимсь допомогти.

— Я так і мислив собі, та все вагався. Боявся, що ви почнете глузувати.

— Не бійся, брате! Розповідай.

Некулай трохи помовчав, а потім і зважився.

— Як я оце вам, пане сержант, казав, цієї ночі майже не спав. Перевертався з боку на бік і все думав про оцю штуку. А чи не зміг би я навчитися професії пана сержанта Пелімару? Пізніше сам себе й вилаяв. Не будь дурнем, Некулай! То важка праця. Там треба мати розумну голову і бути грамотним… І посіла мене, пане сержант, велика туга. Німцям от-от капут, і ми повернемося додому. Землі в мене чортма, худоби теж. Одна-єдина халупа, та й та скоро розвалиться. Не знаю, як поживає моя стара. Але, мабуть, дуже бідує. І нічого більше не залишається, як іти служити до багатіїв. Так було й до війни. Я вже наситився цим життям, пане сержант, дуже хотілося б хоч трошки пожити по-людськи. Тепер, звичайно, ти розумієш, чому це спало мені на думку. Хоч для цієї професії потрібна не така дурна голова, як у мене.

— Що ти кажеш, Некулай? Тобі хочеться стати радіотелеграфістом?

— Дуже, пане сержант. Може, візьмешся вчити мене. Трошки сьогодні, трошки завтра, дасть бог, щось і залишиться в моїй дурній голові.

Радисти, ледь стримуючись од сміху, перезирнулись, вважаючи, що дурний Некулай не вивчить навіть азбуки Морзе, його просьба — це зайва пагода посміятися і розважитись.

Порозумівшись з хлопцями одним поглядом, сержант Пелімару погодився:

— Ну що ж, Некулай, давай спробуємо.

Обличчя ординарця розцвіло усмішкою, його водянисті очі аж сяяли од задоволення.

— Дай бог тобі щастя, пане сержант. Добре в тебе серце. Коли навчуся, попрошу пана капітана замовити за мене словечко на пошті. Я згоден, Григоре, і на половину твоєї платні. Коли б тільки прийняли. Тож коли почнемо, пане сержант? — запитав він у Пелімару.

— Хоч і сьогодні.

— Я дуже радий, пане сержант.

Так і почався урок. Пелімару пояснював йому найпростіші літери азбуки Морзе. Телимбу морщив чоло і совався на стільці, то витріщаючи очі, то роззявляючи рота. Уважно слухаючи, час від часу витирав рукавом рясний піт з лиця. Навчання йшло дуже важко. Некулай, ледве вивчивши кілька букв, зразу ж забував їх, і сержанту доводилось пояснювати все спочатку. Радисти реготали мало не до сліз.

— На сьогодні вже досить, Некулай, — вирішив Пелімару закінчити свою лекцію. — Сподіваюсь, далі піде легше! Як по-вашому, хлопці? — звернувся він до своїх товаришів.

— Авжеж! Наш Некулай — сумлінний хлопець! — хором відповіли радисти.

Телимбу подякував і пішов.

Ці уроки тривали й далі. Відвідував їх Некулай старанно, але наука його посувалася важко. Що вивчить, зразу й забуде. Але коли ординарцю вдавалося правильно відповісти, щастю його не було меж. Якщо ж він плутав букви, зразу ж ніяковів і починав вибачатися.

— Прошу тебе, пане сержант, не ображайся. Мені важко запам'ятати, але коли я вивчу щось, то й десять років не забуду.

— Не турбуйся, Некулай. Терпіння у мене досить… Ти вчишся, а ми тобі показуємо, і так швидше минає час.

Найважче давалася «учневі» азбука Морзе. Більші успіхи мав він у вивченні рації. Закінчивши черговий урок з абетки, Некулай сідав біля апарата і, зачудовано дивлячись на нього, починав розпитувати:

— Що це за рисочки?

— Вони показують довжину хвиль.

— Кожна «стація» має свою хвилю… Здається, так ти казав мені вчора.

— От, от…

— Скажімо, ми домовились з «Тротушем» о дев'ятій годині поговорити. Я знаю, що «Тротуша» можна піймати проти цієї рисочки. Що ж тоді? Повертаю кнопку праворуч, поки оцей язичок не зупиниться тут. Потім беру навушники і чекаю. Так, пане сержант?

— Еге ж, Некулай! Ти таки щось затямив.

— От тільки з азбукою морока, завжди плутаю ці бісові букви. Та, зрештою, я таки вивчу її, не гнівайся, пане сержант!

Розпитуючи про те і се, він повертав регулятор від однієї позначки до іншої. Коли натрапляв на якусь музику, зразу ж виключав. Зате, впіймавши радіостанцію, що передавала морзянку, слухав, затамувавши подих.

— Ви тільки подумайте, пане сержант! Оце радист! Тітікає, ніби співає!.. А чи не пошукати нам щось інше?

Хлопці розважалися, хоч водночас і жаліли його. Некулай тішився апаратом, наче мала дитина. Важко було його відірвати од рації, але доводилось, бо сержант Пелімару під час передачі службових радіограм не дозволяв сидіти в кімнаті нікому сторонньому. Навіть для дурнуватого Некулая Телимбу не робив винятку.

Дивне бажання ординарця стати радіотелеграфістом не зосталося таємницею. Радисти, звичайно, розповіли про нього скрізь.

І всі писарі вважали, що він лише марне витрачає час. Та чи не найбільш впевненим у цьому був капітан Смеу, який найкраще знав його здібності.

— Ну, що ти скажеш? — запитав якось капітан Георгіу Улю. — Як можна пояснити це його раптове захоплення?

— Справжня загадка. Якби ми не знали про існування ксьондза, то могли б допустити, що Некулай хоче забезпечити собі можливість зв'язатися по радіо з начальством. Але ж ксьондз почуває себе у повній безпеці, ми не маємо жодної підстави думати, що він вже занепокоївся. Тоді що це? По-моєму, тут може бути два пояснення. Або шпигун відчув, що в майбутньому не матиме змоги зв'язатися з своїми, користуючись старими засобами, і тому вирішив встановити прямий зв'язок, або він має передати якесь важливе і, може, термінове повідомлення, не бажаючи довірити його ксьондзові. Я розмовляв з сержантом Пелімару та його хлопцями і до найменших подробиць знаю, як проходять їхні «уроки». Поки що не існує ніякої небезпеки. Учень Некулай ледве зумів завчити кілька літер. Отже, поки він засвоїть всю азбуку, мине багато часу. Зараз, я повторюю, небезпеки немає. А проте я й не думаю чекати. Ми можемо обійтися без розпитування радистів. У нас є інша можливість довідуватися про ці уроки на радіостанції.

— Я здогадуюсь, що ти маєш на увазі. Але в нас нема такого апарата. Треба попросити в штабі армії.

— Сподіваюсь, днями ми його одержимо. Я вже писав начальству.

— Чудово!.. І що вони, прокляті, надумали. Якби ми нічого не знали про Некулая, то, довідавшись про його інтерес до рації, теж сміялися б досхочу.

— Безперечно!.. А коли подумаєш, що він може давати уроки іншим!.. Щиро признаюсь, пане капітан, я захоплююсь здібностями Некулая. Який артист. От поговоріть з радистами й побачите, як чудово грає він свою роль. Коли послухати когось з них, то бідоласі Некулаю набагато легше впрягтися в плуга та виорати цілий погон землі, аніж відповісти на питання, скількома крапками і рисочками позначається літера «к» чи «х». Цим актором міг би гордитися будь-який театр світу.

— Коли той, хто грає лише другу скрипку, такий кмітливий, то яким же мусить бути його начальник?

— Хіба ви не пригадуєте, як його характеризував Герман? Дуже розумний, обережний, але й рішучий, з багатою фантазією та ініціативою, його фантазія та ініціатива нам вже відома. Досі ми втратили — згадайте, при яких обставинах, — трьох чоловік, не рахуючи Барбу, за яким нам нічого жалкувати.

— І хто це може бути? Ти когось підозріваєш?

— Ні! Але ми скоро довідаємося, пане капітан, — відповів Уля. — Вислизнути з наших рук їм не пощастить. Здається, ці артисти вже збираються зіграти останню дію. Та хоч які вони нехитрі, все одно перед завісою на сцену вийдемо ми. А чи не змогли б ви розповісти мені про становище на фронті? — запитав раптом Михай. — Скільки ми ще стоятимемо тут?

— Це тебе дуже цікавить?

— Так! По-перше, мене дратує, що наш панотець спокійнісінько сидить у своїй резиденції та й обмірковує якісь догматичні проблеми. Мене більше цікавить думка його святості про той ключ, який він передав Некулаю. Але ж ви теж погодились заарештувати його тільки тоді, коли фронт просунеться вперед. По-друге, мені хочеться дізнатися, як і коли спробує використати Некулай свої знання з радіотелеграфії. А поки ми будемо стояти тут, він, напевне, вичікуватиме.

Начальник другого відділу вийняв з шухляди карту і розклав її на столі.

— Давай я познайомлю тебе з становищем на фронті. Ось тут стоять наші війська. Як ти помітив, останнім часом ми наступаємо в північно-західному напрямку. Основне наше завдання — пройти Словакію, потім Моравію і так далі. Лінія ворожої оборони знаходиться приблизно тут. Природних умов, які дозволили б гітлерівцям організувати сильний опір, немає аж до цієї ріки. З наявних у нас відомостей видно, що німці будують там укріплення, їм на користь і те, що правий берег набагато вищий за лівий. Отже, вони розраховують, що нам буде не під силу її форсувати.

Однак, на їхню біду, оборонні укріплення ще не готові, через те фашисти прагнуть будь-що затримати наше просування вперед. Їхній опір стає все запеклішим. Вгризаючись зубами в кожну п'ядь землі, вони відступають тільки тоді, коли вже не можуть більше оборонятися.

Нам не можна допустити, щоб вони укріпилися. Отож ми довго не стоятимемо тут, а спробуємо відкинути їх назад.

Уля Михай сплеснув руками від радості.

— Тоді зрозуміло, чому наш приятель Некулай так старанно вивчає радіотелеграфію!

Георгіу запитливо глянув на нього.

— Та це ж цілком ясно, пане капітан! — додав капрал. — Йому рація потрібна саме для того, щоб терміново повідомити своїм, коли почнеться бій за форсування ріки.