Зірка впаде опівночі

ПРИГОДА КАПРАЛА-ТЕТЕРІСТА УЛІ МИХАЯ

Попрощавшись з молодшим лейтенантом Попазу, Уля Михай поспішив до штабу. Але пройшовши з півдороги, він знову помітив ту саму молодицю.

Довго не думаючи, завернув у провулок, щоб вийти їй назустріч. Не бажаючи показувати, що зробив це зумисне, почав уважно придивлятися до хат, наче когось шукаючи.

Жінка, угледівши Улю, наддала ходи. А коли порівнялася з ним, то більше жестами, ніж словами, запитала:

— Що ти тут видивляєшся, солдате?

Уля здивовано звів брови, наче щойно побачив її, і відказав:

— А чи не здається тобі, молодичко, що це вже занадто?..

Незнайомка збентежилась.

«От чортовиння! — подумав Уля. — Вона, мабуть, не чекала, що я розмовляю по-угорськи. Невже ця красуня й справді шукає тільки любовної розваги».

Капрал ладен був відкараскатися од неї. Проте жінка підступила впритул, — її тугі груди вже торкнулися Улиного плеча, — і пустотливо мовила:

— І чого ти комизишся? Коли питаю, значить, хочу помогти тобі.

— Спасибі, гречна молодичко. Тільки я не знаю, чи зумієш. Я розшукую, як то кажуть, голку в скирті сіна. Виглядаю одну красуню. А розшукати дівчину в цьому селі, не знаючи ні її імені, ні хати, — це все одно, що шукати голку у скирті сіна.

Молодиця весело засміялась:

— А вона краща за мене?

Уля відступив крок назад, наче бажаючи розгледіти її.

— Сказати правду? — лукаво посміхнувся.

— Авжеж.

— Вона гарніша…

В голосі жінки почулися глузливі нотки:

— Брешеш! В цьому селі нема вродливішої за мене. Запитай кого хочеш… Ех, та хіба я не бачу, що тобі заманулося пожартувати. Ну, й баламут же ти, солдате!

— Ні, я кажу правду! — заперечив Уля.

— Хай навіть та вродливіша. Але ж до кого лежить більше твоє серце?

— До неї.

— А Катуска тобі не подобається?

— Я мушу спершу її побачити… Хто ж це Катуска?

— Я, — зайшлася молодиця голосним сміхом.

— Гм! Хіба я знаю? Ти гарна… Але нещасний той чоловік, який покохає тебе.

Катуска знову засміялася:.

— Чому нещасний? Він ніколи не пожалкує…

— Я вважаю, що чоловіки мусять обходити тебе десятою вулицею. Мені вже самому аж моторошно…

— Ну, й полохливий ти, солдате!

Вона підступила так близько, що Уля відчув її гаряче дихання і теплоту молодого жіночого тіла.

— Я боюсь тільки таких вродливих жінок, як ти, Катуско.

Вона взялась крутити ґудзик його кітеля.

— Ну, не бійся, не з'їм я тебе. — А потім тихенько додала: — Ти ж мені подобаєшся, солдате!

«Щось цього не видно по твоїх очах, голубко!» — подумав Уля. Однак вголос цього не сказав. Погладжуючи її голу мускулясту руку, перепитав з удаваним недовір'ям:

— Невже це правда, Катуско?

— Тоді навіщо, ти думаєш, я чотири дні ходжу за тобою слідом? Клянусь, я тебе покохала з першого погляду. А ти й не помічав мене. Ох, і гнівалась я!.. А зараз ти мій, не відпущу тебе до тої дівчини. — Взяла Улю під руку і схилилась йому на плече.

— А що, коли хтось розкаже твоєму чоловікові?..

— Немає в мене чоловіка!

— Хіба ти не заміжня? — здивувався капрал.

— Зараз ні!

— Мабуть, розійшлася?

— Не повернувся з Росії.

— Це ще не все… От скінчиться війна, і він прийде. Таке траплялось і в ту війну…

— Мій не повернеться. Серцем чую!.. — Блиснула якимсь дивним поглядом, а тоді посміхнулася — Чекати, поки скінчиться цінна? Та мені зараз потрібен чоловік. Розумієш?

— Коли лише в цьому справа!.. Але ж у селі, мабуть, нема такого молодця, якому б ти не закрутила голову.

Катуска глузливо посміхнулася:

— В селі! Та тут зосталися самі діди і шмаркачі. Всіх, хто може тримати рушницю, забрали. Та й мало того, щоб він був у штанах. Чоловік мусить ще подобатись.

— Ти хочеш сказати, що покохала мене?

— Чого ж тоді я бігаю за тобою, дурненький?

— Добре, Катуско! Вірю тобі…

— А прийдеш?

— Коли?

— Ввечері! Я ждатиму біля воріт…

І, навіть не чекаючи його згоди, попростувала до шосе. Уля рушив за нею.

— Ти ж не сказала, де живеш…

— А я ще не пішла. Хочу показати тобі дорогу.

На шляху молодиця взялася пояснювати:

— Бачиш он ту хату під черепицею? Трохи далі, праворуч, є вуличка. Підеш нею — і крайня хата, на правому боці, моя. Не забудеш?

— Не турбуйся, чекай… Неодмінно прийду.

— Ну, мені час… Я ще не зготовила батькові обід.

— А він живе з тобою?..

— Так. Тільки ти не бійся. Тато лягає разом з курми. Та й добрий він у мене. Отже, домовились. Я чекаю тебе біля дев'ятої. Тільки не спізнюйся, а то прогніваюсь.

Молодичка озирнулась навколо і, зіп'явшись навшпиньки, поцілувала Улю в уста. А тоді побігла геть.

Вечір був темний і холодний, — місяць ще не зійшов. По шосе без упину проїжджали підводи з боєприпасами. Скрип їхніх немащених коліс нагадував монотонний жалібний стогін.

Уля Михай, не поспішаючи, прямував шляхом. Почуття неспокою не покинуло його й досі. Навпаки, йдучи на побачення до Катуски, хвилювався ще більше. Щоправда, він вжив деяких заходів. Насамперед, роздобув пістолет. Не можна ж іти на побачення з гвинтівкою за плечима. Крім того, Уля познайомився, правда, дуже побіжно з місцевістю. Посеред села, що тяглося обабіч шляху, височів костьол, збудований ще в вісімнадцятому столітті. Дзвіниця знаходилась на найвищій вежі, до якої можна було добратися лише крутими сходами.

Священик зрадів, що румунський солдат, який до того ж говорить по-угорськи, хоче оглянути церкву, і дозволив навіть піднятися на дзвіницю, порадивши капралу помилуватися селом згори. Сам він уже підстаркуватий для того, щоб супроводжувати гостя…

Проте Улю цікавила не краса навколишніх краєвидів, він у першу чергу став вишукувати оселю Катуски. І знайшов її не без труднощів, — скособочену убогу хатину з пообвалюваними стінами. Провулок стрімко спускався в яр, який дугою облягав село з південного сходу. До нього збігали хисткі дерев'яні східці, що не мали навіть поручнів.

З вежі хата й подвір'я були як на долоні. Двір заріс бур'яном. Нема ні воріт, ні стайні, ні повітки, тільки криниця з корбою та барабаном. Недалеко від неї — скирточка старої, напівзогнилої соломи. Хата, напевне, стояла пусткою. Важко уявити, щоб красуня Катуска жила в такій халупі.

І все-таки вона там призначила побачення.

Хоч Уля і видивився уже весь куток, йому не хотілося спускатися вниз.

Сподіваючись, що хтось вийде поратися по господарству, він пильно стежив за хатою. Постояв з півгодини, але ні Катуска, ні хтось інший уже не заявлявся на подвір'ї.

Спускався з вежі дуже збентежений. Невже ця молодичка насміялась з нього? Чи, може, з остороги навмисне призначила побачення в порожній хаті? Всіляко намагався заспокоїтися, та даремно. До того ж він уже вирішив будь-що зустрітися з Катускою. І день тягся для нього неймовірно довго.

Нарешті настав вечір. Охоплений почуттям неспокою, Уля поволі йшов вулицею. Тамував хвилювання і думав: «Мабуть, я перебільшую небезпеку. Виходив же я сухим з води і в важчих обставинах! Це ж безглуздя заздалегідь так хвилюватись!..»

Катуска вже чекала біля воріт. Вона відразу ж притислась до нього і прошепотіла:

— Нарешті, любий… Знав би ти, що я передумала, чекаючи на тебе…

— Але ж я не спізнився? — запитав Уля, обіймаючи молодицю.

— Не знаю! Ось стою вже з півгодини. Так повільно минав час. Ну, ходімо до хати!.. — І взяла Улю за руку.

— Але ж там темно! — вражений незвичайною тишею, мовив Уля.

— Я затулила вікна. Це ж війна… Та що ти озираєшся? Не з'їм я тебе!..

— Дурниці! Скоріше це тобі треба лякатися.

Катуска ледве чутно прохихотіла:

— Мені не страшно. Я смілива, солдате, та й сильна. Зможу навіть тебе побороти.

— Ет, вже й хвалишся! Ти ж така мала!

— Ось побачимо, хто вихваляється. — Катуска дзвякнула клямкою. — Заходь!

Затиснувши в правій кишені пістолет, Уля ступив у сіни. Молодиця замкнула двері зсередини і вийняла ключа.

— Боїшся, що нас застане якийсь твій коханець? — вдавано пожартував капрал, приховуючи своє збентеження. Його це й справді стурбувало: один шлях для відступу вже відрізаний.

— Коли б мала коханця, не бігала б за тобою. Заходь сюди! — показала молодиця на двері, звідки пробивалося світло.

Переступивши поріг, Уля зрозумів, що він побоювався недаремно. В кімнаті сиділо два чоловіки. Рудоволосому було років під сорок. Поклавши ногу на ногу, він попихкував люлькою, а руки тримав у кишенях галіфе. На ногах новісінькі жовті чоботи з короткими халявами. Обличчя його прикрашали розкішні мадьярські вуса. Другий — косоокий парубок років двадцяти двох. На ньому теж чоботи, але чорні, вже стоптані, і сірі штани з грубого домашнього сукна. Хоч у кімнаті тепло, однак плащ його застебнуто до шиї.

Обидва угорці поводилися зовсім спокійно, не виявляючи ніякого злого наміру. Однак Уля насторожився. Безперечно, це пастка, а він, навіть передбачаючи таку ситуацію, не попередив нікого з друзів. Та зараз було пізно розкаюватись.

Відчувши небезпеку, Уля не розгубився, а, навпаки, зібрав всю силу волі. Така вже у нього вдача. Чим загрозливішою ставала обстановка, тим спокійніше він поводився. Тільки думка працювала все напруженіше.

«Зрештою, навіщо мене сюди заманули? — мислив собі капрал, хоч уста його вимовляли слова звичайного привіту. — Одне з двох: або спробують забити, або, погрожуючи смертю, почнуть випитувати якісь відомості. Звичайно, вони нічого не доб'ються. А зараз треба поводитися так, ніби я й не підозрюю ніякої небезпеки».

Прикинувшись здивованим, капрал весело вигукнув:

— Катуско, а ти й не сказала, що в тебе гості!..

Молодиця взяли його за руку і підвела до рудого.

— Які там гості! Ось мій батько, а оцей парубок — брат.

Вражені його поведінкою, угорці мимоволі потиснули йому руку, хоч їх обох пересмикнуло від цього. Це ручкання особливо роздратувало косоокого, який відразу ж закашлявся. Проте Уля згодом помітив, що той кашляв мало не через кожні п'ять хвилин.

Під час нового приступу кашлю плащ його трошки розкрився, і хоч парубійко хутко загорнувся, капрал все-таки встиг помітити дуло автомата. Інстинктивно зиркнув на рудого, який, не виймаючи рук, сидів собі і спокійно попихкував люлькою. Певна річ, в його правій кишені був напоготові револьвер.

І лише тепер Уля збагнув, в якому жахливому становищі він опинився.

«Незнайомці можуть вистрілити кожну мить, — думав капрал. — Косоокому не треба навіть виймати автомата з-під плаща. Ось він нахилить дуло, натисне курок, — і я звалюся з ніг, прорешечений кулями».

— Прошу тебе, не гнівайся, — прошепотіла Катуска. — Я все тобі розповім. Зараз вони підуть. — І спробувала вивільнити руку.

Однак Уля міцно тримав її за лікоть, розуміючи, що поки Катуска біля нього, угорці не вистрелять. А справжні їхні наміри було зрозуміло з поглядів: обидва дивилися на нього з люттю і ненавистю. Косоокий час від часу запитально позирав на рудого, немов чекаючи наказу.

Збагнувши, що небезпека побільшає, коли заговорить рудий, капрал затремтів з ляку. Це з ним бувало рідко, хоч в житті його траплялося чимало пригод.

«Будь-що виграти час. Треба переконати їх, що я й не думаю про якусь небезпеку. Інакше загину!» — шалено билася в його голові думка.

Уля почав розважливо сміятись.

— Слухай, Катуско! Чи не змогла б ти дістати пляшку вина? Не завадить цокнутися з твоїм батьком і братом. — І потягся рукою до кишені, наче шукаючи гроші.

— Вина? Та в селі не знайдеться й крапельки спиртного, — ухильно відповіла Катуска.

— Жаль! Хотілося б випити хоч скляночку токайського. Ніколи ще не куштував. А розповідали, що в усій Європі немає кращого… Це правда?

Проте молодиця наче й не чула цього питання. Спробувала знову вивільнити руку, та даремно. Блиснула на нього поглядом дикої зненависті. Уля вирішив не відпускати її, розуміючи, що чоловіки не насміляться вистрілити, бо куля зможе зачепити й Катуску.

Намагаючись і далі приховувати своє занепокоєння, капрал говорив:

— Наслухався уже стільки про це вино, що заплатив би не знаю скільки. Вам, угорцям, є чим гордитися. Саме з поваги до угорців я й взявся за вашу мову. А вивчивши її, побачив, яка вона мелодійна. Кажу вам щиру правду. Не дивіться на мою форму. Я такий же, як і ви, до речі, дуже симпатичні і милі люди. А в тебе, Катуско, ще зовсім молодий батько. Мій уже немічний, і до того ж хворіє на подагру. Не знаю, чи й застану його живим. Давно вже не одержував листів. Боюсь, аби не трапилося якогось лиха. Скоріше б уже кінчалася ця проклятуща війна. Коли хочете, я й сам не знаю, чого ми сюди прийшли!.. Та хіба можна не підкоритися начальству. Завчасно потрапиш на той світ…

Говорив і водночас гарячково мислив, як йому вирватися з цієї пастки. Втекти через сіни неможливо, — ключ у Катуски. Залишався ще чорний хід. Але ж тоді треба зуміти прошмигнути між рудим і косооким, миттю відчинити двері, вибігти на балкончик і спуститися сходами в яр. Тільки дурень чи божевільний зміг би зважитись на цю втечу. А коли пощастить добратися до дверей, то чи не замкнені вони, як і сінешні? Ні, мабуть, з цієї пастки вже не вирвешся.

«І все-таки, — мислив Уля, — я мушу спробувати. Не чекати ж, поки бандити відправлять мене на той світ».

Недалеко від дверей стояла стара скриня. На ній блимала лампа, заповнюючи хатину тьмяним світлом.

На стіні над скринею висіло старе, почорніле від часу дзеркало.

Біля нього — кілька пожовклих фотографій.

Тільки-но Уля глянув на них, у нього відразу з'явився план, — одне з тих божевільних рішень, які спадають на думку тоді, коли людині загрожує смертельна небезпека.

— Катуско, а чи не…

Проте рудий люто обірвав його:

— Та сідай вже!..

Капрал, наче не розуміючи справжнього смислу цього вигуку, відповів:

— А я ще не збираюся йти. Встигну… — І, стиснувши до болю лікоть молодички, проказав:

— Чи не будеш ти така добра, Катуско… Скажи мені, хто оце тут на фотографії?

Не відпускаючи її руки, попрямував до скрині. Поки подолав якихось п'ять кроків, лоб і вилиці вкрилися потом. Ці кілька секунд видалися йому вічністю.

Контррозвідник і на цей раз повівся правильно. Ведучи Катуску так, що вона заступала його від бандитів, він знову не дав їм можливості вистрілити.

В дзеркалі було видно, як угорці, нетерпляче соваючись, запитально позирали один на одного. Заспокоїлись лише тоді, коли капрал зупинився біля скрині.

Уля тремтячою рукою зняв з стіни стару пожовклу фотокарточку вродливої угорочки в національному вбранні.

— А скажи, Катуско, хто оця красуня?

— Бабуся! — буркнула жінка, навіть не глянувши на фотографію.

— Та невже? Гарна, на диво гарна, — голосно мовив Уля, а в голові його билася тривожна думка.

«Ніякого поспіху… Косоокий вже нахилив дуло автомата. Я мушу будь-що розвіяти їхнє недовір'я. Треба прикинутись дурником, вдавши, що мене цікавлять ці старезні фотографії».

— Ви, Катуско, дуже схожі… — похопився раптом капрал. — Тільки ти краща за неї…

— Де там! — відповіла молодиця, полещена його словами.

— Повір мені, Катуско. Їй-богу, ви схожі. Обличчям, очима… І вуста теж… А проте ти ніжніша. Наче графська дочка. Тоді як твоя бабуся звичайна собі селянка. Правда, вона вродлива, але все-таки селянка. Не віриш? Та подивись на себе в дзеркало. Ти краща…

— Ну, не сміши! — В голосі молодиці вже вчувалась досада.

А Уля вів далі:

— Не розумію, як ти не бачиш цієї схожості! От давай спитаємо твого батька. Прошу вас, добродію! Гляньте на цю фотографію. Хіба в Катуски не такі очі, як у її бабусі? — І подав рудому карточку.

Той неохоче простяг руку, а тоді спокійним голосом мовив:

— Облиш дурниці! Нам треба з тобою поговорити…

В цю мить косоокий знову зайшовся глухим кашлем.

Плечі його спазматично здригалися.

Уля, побачивши в дзеркалі, що один бандюга корчиться від кашлю, а другий байдуже роздивляється фотографію, вирішив діяти. Миттю скинув ліктем лампу на долівку. Коли стало темно, з силою штовхнув Катуску на рудого, а сам стрибнув до дверей. Розчинив їх і побіг туди, де мав бути вихід. Другі двері піддалися відразу, і Уля вискочив на балкончик. Кілька куль просвистіло над його головою. Хутко збіг східцями вниз і помчав до яру. В ту ж мить знову зататакав автомат. На щастя, ніч була темною, і косоокий стріляв навмання. Ось-ось уже яр. І в останню мить його поранило в плече.

«Таки влучив, проклятий бандюга!»

Уля не зупинився і через кілька секунд стрімким схилом скотився вниз. А потім відразу скочив на ноги і кинувся тікати, — не в село, а далі в степ. Проте скоро зрозумів, що його ніхто не переслідує. Мабуть, бандити злякались, що їхню стрілянину почують солдати, і вирішили дременути геть.

Уля зупинився і повернув назад.

Недавно пройшли дощі, і в яру було грузько. Капрал ледве пересував ноги. До того ж у нього страшенно боліло плече. Лівою рукою вже не міг і поворухнути. В голові паморочилось, по всьому тілу пішла млість. Впевнившись, що за ним не слідкують, блиснув ліхтариком, щоб знайти стежку, і видерся нагору.

Ледве діставшись на КП, зайшов просто до кабінету капітана Георгіу.

— Що трапилось? Ти поранений? — тільки й зміг вимовити здивований начальник другого відділу.

— Я розповім пізніше, пане капітан. А зараз прошу викликати начальника поліцейської роти.

Роблячи нелюдські зусилля, щоб не втратити свідомість, капрал повалився в крісло.

Обличчя капітана Георгіу густо почервоніло. Видно, йому не сподобалась поведінка Улі.

— Лише вислухавши тебе, я зможу вирішити, чи слід нам кликати Тимплару, — відповів він досить сухо.

Уля ледве стримався, щоб не вилаятись.

«Бодай ти сказився, дурний чванько! — сердився він у думці. — Це ж через твою зарозумілість ми й досі бредемо манівцями…»

А вголос промовив:

— Пане капітан, я й гадки не мав наказувати вам… Тут треба тільки виграти час. Бо поки я розповім про свою пригоду, буде вже пізно вжити якихось заходів.

Останні слова капрала трохи врівноважили капітана. Він послав за лейтенантом Тимплару і подзвонив лікареві.

А тоді, посміхаючись, звернувся до Улі:

— Ну, я гадаю, ти вже почнеш свою розповідь?

— Пане капітан, у мене погано скінчилась одна любовна пригода. Подробиці пізніше, бо зараз надійде лейтенант Тимплару. Прошу вас, накажіть йому закрити всі входи і виходи з села. Нікого не впускати і не випускати. Це по-перше. Крім того, доведеться вчинити обшук у хатах. Ми мусимо заарештувати двох чоловіків і одну жінку, їхні прикмети я скажу лейтенантові Тимплару. Вони, звичайно, могли вже й утекти, проте нам треба спробувати…

Капітан Георгіу знову трохи спохмурнів і промимрив:

— Гаразд! Я накажу Тимплару. Ти не просив би мене вживати цих заходів, коли б це була якась дріб'язкова справа…

Ось уже пішов виконувати своє завдання лейтенант Тимплару. Лікар дбайливо перев'язав капралу рану.

І Уля Михай взявся докладно розповідати начальникові другого відділу про свою пригоду.

— І ти певен, що ці бандити хотіли відправити тебе на той світ? — запитав капітан Георгіу, вислухавши капрала.

— Тут важко уявити щось інше!

— Чому ж тоді вони не зробили цього одразу?

— У мене це теж не виходить з голови. Можливо, песиголовці просто не встигли зорієнтуватись. Я всією душею ненавиджу гітлерівських агентів за їх жорстокість і садизм, однак сьогоднішні мої знайомі не показалися мені професіональними вбивцями. Мабуть, моє спокійне поводження й збило їх з пантелику. Адже відомо, що фашисти не відзначаються гнучкістю розуму. Вони здатні майстерно розробити грандіозний план якоїсь важливої операції, але якщо, виконуючи його, натрапляють на непередбачену перешкоду, то зовсім втрачають глузд і вже не можуть зорієнтуватись. Зважаючи на це, можна припустити, що саме своїм базіканням та нехтуванням явної небезпеки, яка мені загрожувала, я й вибив їх з колії. Ну, а потім ще один важливий факт… Як довго все це тривало? Щонайбільше — п'ятнадцять хвилин. Зовсім небагато, коли зважити на те, що я відразу спантеличив їх своєю балаканиною, а крім того, міцно тримав за руку Катуску. Це перше моє припущення. Можу повідомити вам і друге, набагато складніше, а через те й менш ймовірне. Я вже сказав, що ці угорці не справляли враження професіональних убивць. Отже, той, хто мусив мене стратити, мав ще надійти. Не виключена можливість, що вони хотіли вчинити мені допит перед смертю. А коли ні, то ці бандити мали розіграти невеличку трагікомедію, перед тим як укоротити мені віку.

— Ніяк не збагну, навіщо це їм потрібно, — іронічно мовив начальник другого відділу. — На мою думку, тут існує лише одне пояснення. Можна не сумніватись, що агент абверу вже знає, хто ти такий. І тому він надумав просто знешкодити тебе.

— Можливо, ви й маєте рацію… А проте…

— Що?

— Невже шпигун не розумів, що, вбивши мене, він нашкодить сам собі?

— Ніякої шкоди, коли б це вдалося…

— Агент сподівався, що наше командування не пов'язуватиме моє зникнення з діями гітлерівської розвідки. Чи не так ви думаєте?

— Авжеж.

— І я, звичайно, не першим пропав би безслідно. Таке траплялось і раніше. Одні втікали до ворога, інші, долаючи відстань, добивались додому, а деякі…

— А деяких просто знищували в тилу хортісти.

— Знаю, бувало й таке. Однак, я не той, хто здається в біді, як писав один поет. І коли б я зник, ви, звичайно, не зарахували б мене до зрадників чи дезертирів.

— Ні, безперечно, ні… — мимоволі погодився капітан Георгіу.

— Ну от… Одне з двох: або агент абверу дізнався про мою особу і побоявся знищити мене, щоб не викликати тривоги в другому відділі, або шпигуни не знають, хто я такий. А в такому разі, навіщо їм було влаштовувати цю пастку, в яку я потрапив через свою необачність?

— Тоді чому вони все-таки погрожували тобі смертю?

— На жаль, я це знаходжу тут ніякого пояснення.

Майже до ранку солдати лейтенанта Тимплару нишпорили по садибах, оглядаючи горища, стайні, стодоли й свинарники. І незважаючи на ці заходи, поліцейська рота не знайшла ні Катуски, ні її спільників. Всі троє наче крізь землю провалились.

Улю це, однак, зовсім не здивувало. Він не покладав надії на цей обшук.