ГАДЮКА З РУБІНОВИМИ ОЧИМА


Була обідня перерва, і шифрувальники прогулювалися однією з численних алей парку. А втім, в цю пору гуляли не тільки вони. Більшість писарів, а також кілька офіцерів, яким набридло нидіти біля друкарських машинок чи карт, вийшли й собі в парк. Якби не їхня військова форма, то можна було б подумати, що ти знаходишся в якому-небудь міському саду.

До того ж ця нагода трохи розім'ятись виявилась такою несподіваною, що більшість з них забувала, де вони знаходяться.

Ті, що були на війні, можуть легко відрізнити ходу військового від ходи цивільної людини. Солдат, навіть прогулюючись, ступає якось особливо. Він наче одвик ходити вільно і мимоволі карбує крок: раз… два! раз… два!

Проте більшість солдатів, що проходжалися того дня, поводили себе як цивільні. Вони ходили невеличкими групами, голосно розмовляли і часто розмахували руками. В їхніх поглядах було щось невимушене. Втішалися прогулянкою, уявляючи, що вони в міському саду або в парку. Цим і пояснюється те, що розмови у них велися не про війну. У кожного знайшлася для розповіді якась давня пригода, зв'язана з парком або сквером.

З усіх, хто гуляв у графському саду, одні лише шифрувальники не линули думками в далеке минуле. Вони говорили про Улю Михая.

— Що скажете про нього, хлопці? — першим повів мову Пеліною. — Весь час крутиться біля управителя. Їй-богу, мені не подобається їхня дружба.

— А чому? — запитав Бурлаку.

— Що у них може бути спільного? Адже управитель набагато старший віком…

— Признайся чесно, що ти маєш на увазі? Облиш уже ці натяки! — розсердився Мардаре.

Після якогось вагання Пеліною вирішив сказати правду.

— Не хочеться, щоб ви погано думали про мене… Я поважаю Улю, і він дедалі більше подобається мені. Але, як ви вже бачите, не до душі мені його дружба з управителем. Я вважаю, що Михай підлещується до нього. А навіщо?..

— І ти ще не знайшов відповіді? — посміхнувся Бурлаку.

— Ні, вже знаю…

— Тоді говори! Чого ж мнешся?

— Мені здається, що Уля, підлещуючись до старого, хоче звести з розуму кастелану.

— Ти вважаєш, він надумав щось лихе? — недовірливо перепитав Мардаре.

— Боюсь, що так. Це ж невиправний бабій….

— Але ж панночка божевільна!.. Невже ти забув про це? — перебив його Мардаре.

— Так, божевільна. Але ж вона не кусається і не кричить, одним словом, смирна. Ви ж самі вже її бачили. Мені, признатись по правді, приємно дивитися на неї, коли ця красуня з букетом квітів повертається з оранжереї. Хіба можна сказати, що це божевільна жінка? Правда, в неї якась дивна хода, і дивиться на тебе так, наче вернулася з того світу. І все, більш нічого. Та, кінець кінцем, в чому полягає її божевілля? В мовчанні? А може, панночка зовсім одвикла говорити? В усьому іншому її життя цілком нормальне. Наприклад, вона чудово грає на піаніно, любить квіти, доглядає їх, наче справжній садівник. Що ж тоді?.. По-моєму, її божевілля не може стати перешкодою для кохання. Невже таку вродливу жінку, нехай навіть вона буде німа, не можна полюбити?

— Та ти ж, хлопчику, закохався в неї по самі вуха! — вигукнув здивований Бурлаку.

— Не мели дурниць, старина! Тут про Улю йде мова.

— Ти вважаєш, що Михай закоханий у панночку?

— Важко чимсь іншим пояснити ту цікавість, яку він виявляє до управителя.

— Гей, Пеліною, їй-богу, ти здурів! — засміявся Мардаре. — Думаєш, наш Уля з тих, що закохуються в божевільних? Правда, він бабій. Але щоб влюбитися в жінку, якій бракує глузду і з якою до того ж ти не зможеш одружитися, бо вона іноземка… Це вже безглуздя. Ну, а коли допустити, що він справді закохався. То невже Уля буде підлещуватися до управителя замість того, щоб прямо залицятися до панночки? Я не вірю в це. Якби Уля справді мав щось на меті, то, будь певен, він давно вже милувався б краєвидами, які відкриваються з вежі, де вена проводить дні й ночі.

— Тоді як ти поясниш той факт, що Уля просиджує стільки часу в управителя? І чому завжди, коли панночка сходить униз, наш Михай прогулюється десь поблизу?

— А ти звідки це знаєш? — з іронією запитав Бурлаку.

— Сам бачив не раз.

— Ех, хлопчику, клянусь вусами, яких у мене ще немає, ти закохався в гувернантку.

— Не плети дурниць, старина!

— Так, ти закоханий. І вже навіть ревнуєш до Улі.

— Та зрештою можете думати, що хочете. Однак я не відстану, поки не скажете мені, чому це Михай так упадає біля управителя?

— Можу знайти тисячу пояснень! — відказав Бурлаку.

Однак насправді ні Бурлаку, ні Мардаре так і не змогли нічого розгадати, хоч вони й проговорили всю обідню перерву.

Улю й справді часто заставали в управителя, який жив трошки далі од замка, займаючи невисокий цегляний будиночок на дві кімнати з кухнею, ванною та коридорчиком. Меблі були в ньому дуже скромні, коли не рахувати дорогоцінних персидських килимів, які, безперечно, з'явилися тут після втечі графа з замка.

Оскільки Уля володів угорською мовою, йому неважко було заприятелювати з управителем. А втім, старий ставився до всіх дружньо, доброзичливо, і в нього завжди збиралося багато солдатів. Найбільш надокучали йому ординарці. І управитель в міру своїх можливостей задовольняв всі їхні бажання. А з тими, хто розмовляв по-мадьярськи, — таких, до речі, було чимало, бо дивізія в основному поповнювалася трансільванцями, — старий поводився дуже ласкаво, розповідав їм різні історії, що відбувалися раніше в замку, і коли-не-коли пригощав чаркою горілки. А коли хтось потрапляв на обід чи вечерю, запрошував до столу.

Отакі приятельські розмови біля столу, заставленого смачними стравами, що в порівнянні з солдатською їжею здавалися просто королівськими, для спритного агента були найкращою нагодою одержати різну військову інформацію.

Уля, до кого управитель виявляв особливу прихильність, не раз мав можливість пересвідчитись, що це шпигун. Старий зовні залишався байдужим до всього, що йому говорили. Нічого не запитував, лише інколи кидав зовсім невинні репліки, які аж ніяк не могли викликати підозри. Солдати, обрадувані його увагою, базікали що попало, виказуючи шпигунові такі таємниці, заради яких в інших умовах йому довелося б ризикувати життям.

Другому відділові можна було вжити заходів і паралізувати джерело інформації, заборонивши солдатам ходити до управителя, але це наполохало б шпигунів

Уля прагнув заприятелювати з управителем з багатьох причин. По-перше, він хотів придивитись до нього краще, щоб збагнути, яку ж роль гратиме старий в майбутньому. По-друге, якщо управитель справді агент, то певна річ, що обидві шпигунські групи спробують встановити зв'язок. Уля й сподівався це спостерегти. На його думку, Некулай Телимбу мав сам з'явитися до управителя. Але, на диво, той ще не переступав порога управителевого дому. Це був єдиний ординарець, який зовсім не звертався за допомогою до старого. Затримку з встановленням зв'язку Михай пояснював собі великою обережністю обох шпигунів.

Тільки через кілька днів Уля збагнув, що він вистежує їхній контакт не там, де треба.

Того ранку кастелана, як і завжди, несла з оранжереї оберемок хризантем. На алеї, що вела до замка, вона зустрілася з Некулаєм Телимбу. Так близько ординарець не бачив її ні разу. Вражений красою жінки, він уповільнив ходу.

Гувернантка, блукаючи думками в своєму фантастичному світі, порівнявшись з ним, простягла квітку. І в цю мить Некулай помітив на її руці товстий золотий перстень у формі гадюки. На зміїній голові замість очей блищали два великих рубіни. Це й був той умовний знак, по якому ординарець мав упізнати шпигунку. Нітрохи не заїкуючись, він вимовив пароль:

— Die Rosen sind erblüht.[42]

— Ja, ihnen sind noch keine Dornen gewachsen. Horch auf das Lied, dab ich morgen früh singen werde.[43]

Некулай взяв квітку і пішов собі, ні разу не озирнувшись. А за оранжереєю кинув хризантему на купу гною.

Проте Уля так і не зрозумів, що шпигуни на його очах обмінялися паролями. Спостерігав цю сцену на відстані і, звичайно, не міг почути, що вродлива панночка гувернантка, яка начебто зовсім не розмовляла, насправді вимовила цілу фразу.

Він тільки помітив явний подив на обличчі Телимбу. Це здалося йому підозрілим. Михай ще більше насторожився, коли Некулай викинув геть взяту від кастелани хризантему. З усіх солдатів тільки він один не схотів зберігати квітку, подаровану такою чарівною жінкою.


Другого дня вранці кастелана змінила свій звичайний концерт на якесь попурі, чим лише розсердила своїх постійних слухачів. Здавалося, піаністка не могла вирішити, що саме їй грати. Починала одну мелодію, через кілька хвилин переходила на іншу і так без кінця.

Якби напередодні Уля не побачив гувернантки і Некулая разом, то напевне й не звернув би ніякої уваги на ці віртуозні вправи піаністки. Але згадавши їхню зустріч, він зразу й насторожився. Коли почулися перші акорди піаніно, Михай сидів у кабінеті капітана Георгіу. Начальник другого відділу, який теж полюбив музику, нетерпляче чекав концерту панночки. Але його, як і інших слухачів, це попурі розчарувало.

— Здається, їй сьогодні не хочеться грати! — посміхнувся він, намагаючись приховати своє невдоволення.

— Хто його знає, чи це тільки наслідок поганого настрою? — стиснув плечима Уля.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що я дуже засмучений своїм неуцтвом у музиці. Як ви думаєте, чи не передає вона зараз накази Некулаю Телимбу?

— Користуючись музикальним кодом?

— А чому б і ні? Та хай йому чорт! Після війни, коли не зміню своєї професії, неодмінно візьмусь за музику.

Уля погасив цигарку в попільничці і почав походжати по кабінету. Через кілька хвилин зупинився, пильно вслухаючись. Він збагнув, що піаністка переходила від однієї мелодії до іншої не раптово і навіть без тих музичних тактів, які зв'язують звичайні в єдине ціле. Зараз піаністка вводила між пасажі деякі виразні нотки майже в унісон, але в іншій тональності. Можна було подумати, що поки піаністка пригадує собі іншу мелодію, якісь чужі руки натискують на ті клавіші, що створюють враження співзвучності.

Вслухаючись у ці звуки, Уля раптом відчув ритміку азбуки Морзе. Здивований незвичайністю і водночас простотою системи, він взяв з столу олівець і почав записувати літери. Коли піаніно замовкло, Михай прочитав їх уголос.

— Ти зможеш усе це розшифрувати? — запитав капітан Георгіу.

— Справа не легка! Але спробую… Бувайте здорові… Іду в наш відділ…

— А що подумають хлопці? Краще зоставайся тут!

— Не турбуйтесь! Я скажу їм, що хочу вигадати новий код, простий і водночас розумний… Замість теперішнього шифру.

— І вони повірять тобі?

— Так. Це наше давнє захоплення. Серед нас нема жодного, хто не вигадав би якогось коду. Звичайно, не для того, щоб посилати його в штаб армії, бо командування однаково не відмінить шифру, за яким ми працюємо зараз.

— Коли так, то йди. Бажаю тобі успіху. Якщо розшифруєш, повідом, будь ласка, й мене.

— Та звичайно!..

Уля просидів більше двох годин, поки розшифрував уривчастий текст, де не було початку, а також і окремих літер, які він пропустив або кастелана переплутала в передачі.

Повідомлення, навіть неповне, мало дуже важливий зміст. А втім, трошки помисливши, він дописав ті слова, яких там бракувало.

Це шифроване розпорядження звучало так:

«… обов'язково з паном оберштурмбанфюрером Карлом… на ставку… човні… північний захід… кущі… чекай… там… обережним… стежать… побачення… можливість… оберштурмбанфюрер… обов'язково… четвер».

На іншому аркуші паперу Михай досить легко відновив його повний текст.

«… обов'язково з паном оберштурмбанфюрером Карлом. Вночі (опівночі) буду (знаходитимусь) на ставку в човні. Трохи на північний захід біля берега ростуть кущі. Чекай мене там. Раджу бути дуже обережним. Якщо маєте підозру (підозріваєте), що за вами стежать, побачення відміняю. Знайду іншу можливість зв'язатися. Пан оберштурмбанфюрер Карл вирішив (призначив) обов'язково на четвер».

Уля стиха свиснув і краєчком ока зиркнув на Мардаре, який теж сидів у кімнаті і писав листа. Але той навіть не звернув на нього уваги. Михай склав папірець з розшифрованим текстом учетверо і разом з чернеткою сховав його в кишеню. Потім, присунувши стілець до вікна, зіперся ліктями на підвіконня і став дивитися на подвір'я.

Мардаре, дописавши подвійний аркуш, уже збирався взятися за другий, і раптом помітив Улю, іронічно посміхнувся, вважаючи, що той хоче ще раз побачити гувернантку.

Насправді Михай сів біля вікна, щоб добре все обміркувати. Заспокійливий краєвид сприяв цьому, спонукаючи до думок. Звідси виднівся парк, ставок з зеленою стоячою водою, а трохи далі — управителів будинок.

«Без сумніву, — мислив Уля, — вночі відбудеться справжня військова рада, і я мушу її підслухати. Може, пощастить виявити найголовнішого шпигуна, що, залишаючись невідомим, готує вирішальний удар».

І йому спала на думку фраза з розшифрованого повідомлення:

«Пап оберштурмбанфюрер Карл вирішив (призначив) обов'язково на четвер». Що ж міг призначити на четвер цей оберштурмбанфюрер Карл, коли не вирішальний удар? Мабуть, «бідолашна панночка гувернантка» відіграє в цій операції роль троянського коня. Але що вона має зробити, важко було розгадати. По-перше, Некулаю чи тому другому невідомому нічого й сподіватися проникнути вночі в замок. Біля обох дверей стояли вартові, а від певної години заборонялось будь-кому проходити чорним ходом. По-друге, кастелана не могла зійти непоміченою з своєї вежі і піднятися на перший поверх до шифрувального відділу, бо там же знаходився й кабінет генерала, біля якого завжди стояв вартовий. Цей солдат, безперечно, не пропустив би її. Гувернантці неможливо було скористатися й чорним ходом, бо недалеко містився другий відділ та його варта.

Іншими словами, щоб проникнути до шифрувальної машини, кастелані довелося б знищити одного з солдатів. А навіщо це їм? Коли б шпигуни хотіли пробратися до шифрувального, застосувавши насильство, то вже домоглися б свого. І все-таки вони вирішили діяти. Про це свідчить розшифрований текст, а також скупчення аж чотирьох шпигунів.

Оберштурмбанфюрер Карл вирішив провести операцію в четвер. До визначеного терміну залишилося ще три дні. І от на нічній нараді агенти мають розробити докладний план,

«Хто його зна? Може, й пощастить підслухати», — подумав Уля і мимоволі посміхнувся.

— Що це ти посміхаєшся, друже? — запитав Мардаре, закінчивши писати листа.

— Та так… Пригадав щось смішне.

— А може, когось побачив…

Михай здивовано глянув на нього:

— Якого чорта я міг побачити?

— Ну, хоч би кастелану!

— Заради такої жінки, їй-богу, не варто втрачати голову!.. Хай хоч яка вона буде вродлива, але коли їй бракує розуму… Ну, розумієш, відштовхує…

— Звичайно. Але треба визнати, приємно-таки бачити її.

Уля з підозрою глянув на нього. Мардаре говорив одне, а думав, здавалося, інше. Збагнувши, що треба бути обережним, Михай пожартував:

— Гей, Іоне, тебе, мабуть, справді тягне до жінки. Бо інакше я не можу пояснити твого захоплення «бідолашною панночкою гувернанткою»!

А потім насунув пілотку і вийшов, щоб прогулятися по парку і відшукати те місце, де вночі агенти абверу мають зібратися на свою раду.


Загрузка...