Зірка впаде опівночі

ЗІРКА ВПАДЕ ОПІВНОЧІ

Читач, мабуть, пригадує, що бібліотека графа містилася на першому поверсі, Генерал, не бувши великим бібліофілом, все ж таки заборонив розміщувати в ній канцелярію якогось відділу.

Ключ од бібліотеки зберігався завжди в управителя, і ніхто не міг зайти туди без його відома. Та хоч би й залишалась вона відкритою, то тисячі томів у шкіряній оправі не зацікавили б працівників штабу. Адже більшість книг угорською мовою, та навіть французькі чи німецькі твори мало кого привабили б. Правда, серед писарів, людей з вищою освітою, знайшлося б кілька чоловік, що могли б спокуситися на деякі видання багатої бібліотеки графа Андроса Комаромі. Але їхні речові мішки вже були набиті різним дріб'язком, вкрай погрібним на війні.

Коли хтось хотів щось почитати, то йшов до управителя. І старий в такому разі поводився як справжній бібліотекар. Він записував позичену книгу на окрему картку і дуже просив солдата поводитись з нею обережно. А оскільки зверталися до нього дуже рідко, то управитель не міг сказати, що робота бібліотекаря забирає у нього багато часу.

Безперечно, старий угорець дуже здивувався б, якби довідався, що один солдат штабу без його відома годинами просиджує в бібліотеці, тим більш що цей завзятий читач був його приятелем.

Проте Уля, — саме він користувався бібліотекою без дозволу управителя, — не вважав за потрібне говорити йому про це. Він зробив собі ключа і, як тільки випадала вільна часина, відразу йшов туди.

Другого ранку, коли надворі ледве розвиднилося, Михай, проспавши всього кілька годин, знову пробирався до бібліотеки. Однак його цікавила не якась наукова чи художня книга. Він сідав, розгорнувши перед собою план замка. І якби не був таким замисленим, то, безперечно, похвалив би в думці картографів третього відділу, які його накреслили.

Уля не вперше вивчав цей план. І кожного разу після його розгляду розпочинав операцію, яка багатьох, за винятком хіба управителя, дуже вразила б. Та й справді, дивно було спостерігати, як він, вибравши з полиці гору книг, обмацував і обстукував сантиметр за сантиметром усю стіну. Проробляв це вже не раз. Проте ні уважне вивчення плану, ні ретельний огляд стіни ще не дали того результату, на який він сподівався.

Зараз Уля знову, курячи цигарку за цигаркою, просидів з півгодини над цим планом. Потім підвівся з-за столу і підійшов до стіни, яку вже не раз обмацував. Обережно взявся здіймати з полиць книги.

Тим часом на радіостанції хлопці смажили собі яєчню. І тільки почали снідати, як у дверях з'явився зв'язківець, тримаючи під пахвою телефонний апарат.

— Яким тебе вітром сюди принесло, Трандафіре? — запитав сержант Пелімару.

— Пан капітан звелів замінити тут апарат.

— А навіщо?

— Та нібито ваш зіпсований. Ти ж мусиш про це знати.

І лише тепер сержант, Пелімару пригадав, що напередодні капітан Георгіу порадив йому поставити інший телефон.

— А цей хіба справний?

— Він майже новий.

Уля і начальник другого відділу були певні, що Некулай Телимбу кінець кіпцем скористається таки з рації, передаючи абверу інформацію. І бажаючи знати, що відбувається на радіостанції, вони й попросили в штабі армії телефонний апарат з мікрофоном.

Безперечно, якби солдат-зв'язківець чи сержант Пелімару придивились до нового апарата, то помітили б цей мікрофон. Але жоден з них не виявив такої цікавості.

Другий мікрофон було встановлено в кабінеті капітана Георгіу. І через годину Уля, на веселому обличчі якого світилася радість, що проведений в бібліотеці час цього разу не пропав марне, а також начальник другого відділу розважливо слухали все, що відбувалося на радіостанції.

Мікрофон передавав найменший шум, не тільки цокання маніпулятора чи скрип стільця, на якому сидів черговий радист, а навіть те, як на незастеленій лавці перевертався з боку на бік хтось з радіотелеграфістів.

— Ну, що скажете, пане капітан? — вдоволено спитав Уля.

— Мікрофон працює чудово.

— Якщо Некулай Телимбу спробує щось передати, ми зразу й почуємо.

— Врешті-решт, колись таки зважиться.

— Не виключна можливість, що це станеться сьогодні.

— Ти так думаєш?

— Майже певен. Зараз я вийду на півгодини. Маю ще кілька невідкладних справ. А потім мене ніхто й не вижене з вашого кабінету. Дуже хочеться трошки порозмовляти з управителем. Аж сміх бере, коли подумаю, що він вважає мене справжнім дурнем, який задарма постачає йому різні відомості. Якщо до телеграфістів зайде Некулай, пошліть когось за мною.

Починало сутеніти, коли в двері радіостанції просунув голову Телимбу.

— Можна? — спитав він з властивою йому несміливістю.

— Заходь, Некулай! — ввічливо запросив його сержант Пелімару. Виспавшись після обіду, він був у хорошому настрої.

— Здрастуйте, пане сержант. Доброго вам вечора!

— Здоров, Некулай! Ну, що там чувати? — поцікавився Пелімару.

— Та нічого. Я прийшов на урок.

— Це ми знаємо. Ідеш сюди задля власних справ. Інакше навіть не привітався б, — пожартував сержант.

— Як ви, пане сержант, можете таке думати про мене? — оборонявся ординарець.

— Та вже відомо, Некулаю. Ось я запитав тебе про новини. А ти відповів, що нема нічого. Так я тобі й повірив. Хіба буває щось таке, чого ординарці не знають?

— Звідки ж я, нещасний, можу щось знати?

— Ну, це вже мені не подобається зовсім. Удаєш з себе дурника… Хочеш мене запевнити, що, коли ти ввечері стягаєш своєму капітанові чоботи або зливаєш йому на руки, він не розповідає, що нового відбулося в світі?

— Можливо, інші пани офіцери й розказують. А мій капітан зовсім інша людина. Не скажу, що він погано ставиться до мене. Але розмову заводить тільки тоді, коли йому щось потрібно. Їй-богу, правда. Жаль, пане сержант, що ти розсердився на мене… саме сьогодні.

— А скажи, будь ласка, що за свято сьогодні? Наскільки я знаю, не великдень, не різдво, не святого Некулая.

Телимбу присів на лавку, дуже збентежений. М'яв у руках пілотку і краєчком ока зиркав то на одного, то на другого радиста.

— Чому ти мовчиш, Некулай? Може, сьогодні свято, якого ми не знаємо?

— Ні, пане сержант.

— Тоді в чому ж річ?

— Хочу здавати вам «ікзамен». Ось вистукаю всі букви, без жодної помилки.

— Та невже?

— От побачиш, пане сержант.

— Ей, Некулай, якщо зумієш це, то одержиш від мене пачку тютюну. Але коли помилишся більше трьох разів, тоді віддаси мені свій. Згода?

— Так, пане сержант.

Радисти зраділи з нагоди повеселитися. Всі були певні, що Телимбу програє. Щоправда, ординарець уже вивчив кілька літер, але простукати всю азбуку йому не пощастить.

— Слухай, Некулай, якщо ти впораєшся, то матимеш і від мене пачку тютюну, — додав ще хтось з хлопців.

— Постараюсь.

— Коли ж помилишся, то втратиш дві пачки тютюну. Подумай добре, Некулай.

— Та що мені думати. Б'юсь об заклад, і все!..

— Гаразд, Некулай! Йди до маніпулятора.

Телимбу, який, здавалося, тільки цього й чекав, кинувся до апарата. Погладив його, потім поплював собі на руки.

Радіотелеграфісти зареготали.

— Навіщо плювати на долоні? Ти ж не до дров ідеш. Тут потрібен лише один палець.

Некулай, якого, здавалось, здивував їхній регіт, наївно відповів:

— Так я вже звик робити перед якоюсь роботою. А цокати на радіо в сто разів важче, ніж колоти дрова. Скільки я попотів, поки вивчив ці бісові літери. Мабуть, легше було б наколоти підводу дров.

Радисти знову вибухнули сміхом.

— Сміливіше, Некулай! Ну, починай!

— Ось зараз, пане сержант. Буква «а» — ті-та-а. Добре, пане сержант?

— Поки що так, Некулай!

— Буква «б»: та-а — ті-ті-ті; літера «в»: ті-та-а — та-а; «г»: та-а — та-а — ті.

Некулай вистукав без помилки аж до «і».

— Ну, Некулай! Давай далі! Якщо стукатимеш так до кінця, то дві пачки тютюну будуть твоїми.

— Тепер спробуємо букву «і»: ті-ті — та-а-ті.

— Попав пальцем у небо, старина! Це не «і», а «ф».

— Невже? Так, так, «ф». Буква «і»… як же передається оте чортове «і»? Ага, пригадав: ті-ті! Так, пане сержант?

— Вгадав! Побачимо, що буде далі.

— З божою поміччю досягну до кінця.

Він навіть без божої допомоги вистукав увесь алфавіт і тільки раз помилився, сплутавши букву «о» з «х». Радіотелеграфісти заплескали в долоні:

— Молодець, Некулай! Браво, Некулай!

А він, щасливий і розчервонілий од хвилювання, дивився на них своїми водянистими очима.

— Пане сержант, — запитав несміливо, — як ти думаєш, чи будуть з мене люди?

— Авжеж, Некулай!.. Неодмінно… Отже, ти наче в першому класі. Вивчив всю азбуку. А щоб розбирати якийсь текст, мусиш вчитися…

— Буду старатися, пане сержант. Досі йшло важкенько, але віднині мусить стати легше. Ну й попомучився ж я, пане сержант. Гляньте, навіть мозоля надавив отією штукою, що сам собі змайстрував.

— Якою штукою, Некулай?

— Та воно то так, пане сержант. Якби я задовольнився тільки тим, що у вас трошки поцокаю на апараті, то й до старості нічого не навчився б. Бо трохи тупий на розум. Зобидив мене бог. От я й почав міркувати, що його зробити, аби скоріше навчитися цокати. І надумав. Знайшов стару пружину, підібрав дві залізячки та й змайстрував собі отаку штучку, як оця. Щоправда, вона не дуже мудра, але, як ви зараз бачите, допомогла-таки мені. Весь вільний час я вистукував на ній. Іноді навіть забувався про свої обов'язки. Пан капітан уже й сварився разів зо два.

— Показав би ти нам свого апарата, Некулай!

— Покажу, чом не показати. — І трохи згодом з недовір'ям додав: — Невже я коли-небудь вивчу хоч половину того, що знаєте ви?

— Якщо не полінишся, то вивчиш, Некулай, — підбадьорив його сержант Пелімару.

— Щоб твої слова, пане сержант, та почув господь!.. Але я хочу ще щось попросити. Коли ти тільки не розсердишся…

— Говори!

— Я хотів, пане сержант, щоб ти «проікзаменував» мене не по алфавіту, а навмання. Хочу побачити, чи зможу… Я вже трохи пробував…

— Гаразд, Некулай! Я називатиму букви, які спадуть мені на думку, а ти…

— Е, ні, не так, пане сержанті — перебив його Телимбу.

— А як?

— Спершу дозволь мені спробувати самому. Інакше я зіб'юся. А якщо зумію, тоді ти говоритимеш свої літери…

— Хай буде й так, Некулай. Ну, давай!

— Зажди, пане сержант. Коли вже «ікзамен», то хай це буде справді «ікзамен». От ми спершу побачимо, чи вмію я вмикати апарата? Ну, що, пане сержант? Увімкнувся?

— Так! Розпочинай!

— Почекай, дай трошки заспокоїтись.

І Некулай, невинно посміхаючись, взявся швидко натискати на маніпулятор.

Пелімару спершу здавалося, що ординарець стукає навмання. Та раптом його звикле вухо вловило одні і ті ж літери.

«К-Р-К, К-Р-К, К-Р-К!» — повторив він у думці.

— Гей, Некулай, що це ти зараз передаєш? — запитав у ординарця.

Той здивовано глянув на нього:

— Що передаю, пане сержант? Стукаю собі, щоб привчити руку. Боюсь осоромитися перед тобою.

— А чи знаєш ти, які літери щойно передавав?

— Невже я вибивав букви? — запитав ординарець так наївно, що Пелімару вибухнув сміхом.

— Ти весь час вистукував К-Р-К, К-Р-К.

— Невже? Тобто так: та-а — ті-та-а, ті-та-а — ті, та-а — ті — та-а! — часто зацокав маніпулятором Телимбу. — Так, пане сержант? — допитувався він, не перестаючи стукати.

— Авжеж!

— Значить, я можу вільно вибити три літери. А зараз спробую й інші. Ось це «з», «і». А тепер «р», «к», «а». Чи вірно я стукаю?

— Так!

Некулай передав в ефір вісімнадцять літер, деякі з них повторивши кілька разів. А тоді витер рукавом спітніле чоло і зітхнув:

— Не можу більше, пане сержант. Дуже стомився.

— Браво Некулай! — поздоровили його радисти. — Ти виграв дві пачки тютюну. Приходь завтра. Нам мають саме видавати.

— Невже я ні разу не помилився? — радо спитав Телимбу.

— Ні!

— Тепер я, пане сержант, почуватиму себе сміливіше… Можеш називати літери, які тобі здумається.

— Облиш, уже не потрібно! Я бачу, що ти старанний учень. Поцокаєш тижнів зо два, а тоді зможемо перейти до прийому.

— Як це?

— Тижнів за два-три ти зможеш послати якесь повідомлення. Але тобі треба навчитись читати те, що передаватимуть інші. Це читання зветься прийомом. Тепер зрозуміло?

— Зрозуміти-то я зрозумів. Але страх бере, коли подумаю, що мене чекає. Здається, тепер почнеться найважче…

— Майже так, Некулаю!

— Дуже боюсь… Можу, як той циган, втопитися біля самого берега.

— Не бійся, Некулаю! Не святі горшки ліплять.

— Правда?

— Що там говорити. Ти народився, щоб працювати радіотелеграфістом!'

— Хай тебе бог береже, пане сержант!

Некулай посидів трошки, а потім вийшов, ще раз подякувавши радистам за науку.

В той час, як Телимбу успішно складав на радіостанції екзамен, в кабінеті начальника другого відділу сиділи капітан Георгіу та Уля і уважно прислухались до розмови радистів.

— Ну, що ви зараз скажете, пане капітан? Правда, майстерно грає, — знову не стримався Михай, хвалячи акторський хист агента абверу.

— Це справді чудовий артист. Жаль тільки, що його здібності служать ворожій справі.

В цю мить виразно почувся голос сержанта Пелімару.

— Ти весь час вистукував «К-Р-К, К-Р-К».

— Бідолаха дивується, не підозріваючи, що ординарець вибиває позивні, — посміхнувся якось дивно Уля Михай.

— Невже? — долинуло з апарата наївне запитання Некулая Телимбу.

— Ви тільки послухайте, пане капітан. Як простодушно вимовляє оце «невже»! Хіба можна після цього сумніватися в його щирості? Я певен, що зараз він передасть якесь повідомлення.

І дійсно, Некулай, цокаючи нібито випадкові літери, вистукав фразу: «Зірка впаде опівночі». Капітан Георгіу здивовано зиркнув на Улю:

— Що це таке? Ти тут щось розумієш?

— Авжеж! — посміхнувся Михай.

— Ну?

— Це значить, пане капітан, що опівночі відбудеться остання дія. Інакше кажучи, вони вирішили діяти цієї ночі. А втім, це підтверджує своєю поведінкою і мій приятель, управитель. Коли я сказав, що зайду до нього після десятої години, щоб посидіти і вволю наговоритися, він, приймаючи мене завжди в будь-яку пору, цього разу відмовив. Послався на нездужання…

— Зірка впаде опівночі! — повторив начальник другого відділу, замислено дивлячись у вікно. — Безперечно, ці слова не можуть означати нічого іншого. Некулай настільки впевнений в успіхові операції, що навіть не зашифрував свого повідомлення.

— Хай тепер пошкодує.

— Що ти гадаєш робити?

— Зараз не можу нічого сказати. Мушу з'ясувати ще кілька питань. Не пізніше як через годину повідомлю свій план. А вам доведеться доповісти про все генералові: хочу заручитися його згодою. Однак, що я мав у вас запитати? Ага! Яке зараз становище на фронті?

— У нас?

— Звичайно!

— Нічого особливого. Сидимо тихо, німці також. Боюсь тільки, щоб не звалилась якась несподіванка вночі.

— Можу вас запевнити, що сьогодні буде спокійно. Абвер подбає, щоб саме цієї ночі на фронті було тихо. На мою думку, роботу в канцелярії слід закінчити раніше. Особливо в третьому відділі, де писарі дуже засиджуються.

— Це ми можемо зробити.

— От і чудово. Навіщо випробовувати терпіння шпигунів? Треба мати на увазі, що між ними є й жінка, а ви самі знаєте, які в жінок делікатні нерви. Та зрештою признаюся щиро, і мені не хочеться довго чекати по опівночі. Якщо вони вирішили діяти саме в цю пору, то давайте ж допоможемо їм. Чи не так?

— Звичайно! — відповів сміючись капітан Георгіу.

— Знаєте що? Нам потрібна буде поміч молодшого лейтенанта Параскивеску та лейтенанта Тимплару. Якої ви думки про них?

— Це чудові офіцери!..

— А якби довелось вибирати між ними?

— Звичайно, я зупинився б на Параскивеску. Він розумніший, більш розважний, холоднокровний і досить-таки ініціативний.

— В такому разі, доручимо йому найважче. Ви ж уже переконалися, що Некулай дуже небезпечний тип.

— Не турбуйся, Параскивеску скрутить його.

— Ну, гаразд.

Почувся стукіт у двері. Капітан вимкнув мікрофон.

— Заходь!

В дверях показалась голова молодшого лейтенанта Параскивеску.

— Пане капітан, з вами хоче говорити пан лейтенант Тимплару.

— Запрошуй його!

— Здрастуйте, пане капітан!

— Що трапилось, Тимплару?

— Маю важливе повідомлення, пане капітан.

— Я слухаю тебе.

— Але ж воно секретне, пане капітан.

Капітан Георгіу переглянувся з Михаєм. Той дав зрозуміти, що йому теж треба послухати.

— Можеш говорити, Тимплару! З завтрашнього дня Уля працюватиме в другому відділі.

— Пане капітан, я прийшов повідомити вам дві новини. Але не знаю, з якої починати…

— З тієї, яка здається тобі менш важливою.

— От у цьому й уся трудність. На мій погляд, вони обидві важливі.

— Тоді починай з якої хочеш.

— Пане капітан, мої люди не хочуть вартувати на шостому номері.

— А де цей пост?

— Біля мисливського павільйону.

— Що ж їх там лякає?

— Вони бояться русалки, що плаває по ставку.

— Слухай, лейтенанте! Мені ніколи слухати твої казочки. Ми ж не в середні віки живемо…

— Дозвольте пояснити! — звернувся до нього трохи ображений лейтенант Тимплару. — Звичайно, зараз не середньовіччя. Але мої солдати ще, мабуть, не розуміють цього.

— Гаразд, я слухаю!

— Минулої ночі на посту помер шість вартував солдат Марин Прикопе. Це буковинський гуцул. І от коли прийшли його змінити, він лежав на землі непритомний. Розводящий вирішив, що Марин мертвий, і вже хотів зняти тривогу. А потім збагнув, що він лише втратив свідомість. Звелів солдатам занести його до караульного приміщення і обілляти водою. Марин тоді й прийшов до пам'яті. І що, ви думаєте, він розповів? Нібито по ставку вночі плавала русалка.

— Що ж йому там привиділося? — запитав Георгіу, наче нічого не знав про нічну зустріч шпигунів. — Може, він з'їхав з глузду.

— Марин Прикопе при своєму розумі. Говорив же я вам, що це гуцул. До того ж він звечора почув одну безглузду історію… — І лейтенант Тимплару, коротко повторивши розповідь Петру Петре, додав: — Звичайно, розмова про русалку тут ні до чого. Я вірю, що нещасний Марин знепритомнів лише від того, що вона привиділася йому. По-моєму, на ставу в ту ніч прогулювалась якась жінка. Може, навіженій гувернантці захотілося покататися човном.

Уля ввічливо перебив його:

— Пробачте, пане лейтенант… Але чому ви вважаєте, що це була кастелана? Хіба вартовий на посту номер два бачив, що вона спускалася з вежі?

Це запитання збило лейтенанта з пантелику.

— Ні, він не примічав її…

— Тоді до чого ж це припущення?..

— В усякому разі, пане Уля, русалок на світі не існує. А проте, яким забобонним не був би цей Марин Прикопе, важко припустити, що йому лише привидівся хтось.

— Авжеж! — погодився капітан Георгіу, бо лейтенантів здогад відповідав-таки дійсності.

— Але я прийшов сюди не лише для того, щоб сказати це, пане капітан, я знайшов солдата, що погодився вартувати біля мисливського павільйону. Він сам з Олтенії і, мабуть, відважніший за Івана Торбинке[44], він не побоїться взяти за горло самого сатану і всипати двадцять п'ять київ, коли б він попався йому в руки. От я й прийшов запитати у вас дозволу. Якщо кастелана захоче ще раз прогулятися по ставу, то чи не можна нашому Іванові Торбинке затримати її?

— Вона ж не сповна розуму, Тимплару, злякається, бідолашна, і хтозна-що може трапитися. Клопоту тоді не оберешся!..

— Саме так, пане. капітан! — докинув слівце й Уля. — Вона ж не чинить нікому зла, коли прогулюється по ставку. Це нещасна жінка.

— Так думав і я, пане капітан. Через те й прийшов запитати вас…

— От і гаразд! Дай їй спокій! А що ти хотів ще сказати?

— Один мій солдат знайшов у скирті соломи мотоцикл з коляскою. Недалеко від замка стоїть кілька ожередів. Крайній звідси з позаторішньою соломою. Там ми брали солому для сінників. Сьогодні, оглядаючи караульне приміщення, я помітив, що солома стерлася, і звелів замінити її. Начальник караулу послав туди солдатів. З ними пішов і Дімофте, ледар, якого світ не бачив. Не бажаючи йти далі, він зупинився біля позаторішньої скирти. Почав ритися у соломі, шукаючи непрогнилої, коли раптом намацав колесо мотоцикла. Поки викотив його, надворі стемніло. Інші солдати вже давно пішли. Цей Дімофте лінивий, але не дурний. Знайшовши мотоцикл, зразу ж прийшов до мене.

— Значить, іноді і ледар може стати в пригоді, — посміхнувся начальник другого відділу.

— Але це ще не все, пане капітан. Той мотоцикл військовий, на ньому пристрій для ручного кулемета. В колясці Дімофте знайшов автомат та бідон з бензином. Гадаю, що буде непогано запитати про це в нашого шановного управителя. По-моєму, він зможе пояснити нам, яким чином опинився мотоцикл у скирті.

Капітан Георгіу і Уля багатозначно перезирнулися.

— Пане лейтенант, а чи не розповів Дімофте ще комусь про той мотоцикл? — запитав Михай.

— Наскільки мені відомо, ні! Говорив же я вам, що цьому хлопцю не бракує розуму.

— Де ж він зараз?

— Та тут… Чекає в коридорі. Я подумав, що, може, ви, пане капітан, захочете особисто розпитати його про все.

Начальник другого відділу глянув на Улю і зрозумів з його погляду, що треба поговорити з солдатом.

— Веди його сюди, лейтенанте!

Коли Тимплару вийшов, Михай сказав капітанові:

— Знахідка Дімофте дуже важлива. Однак мало надії на те, що солдат зможе розказати нам більше, ніж ми довідалися од лейтенанта. Розпитайте Дімофте про людське око. І накажіть йому ніде не базікати про той мотоцикл. Певен, що після погрози він мовчатиме. Нічого не кажіть ви й Тимплару про завдання, яке ми маємо доручити йому. Викличемо його через дві години, тоді й повідомимо. Підберіть також кількох надійних солдатів. Вони нам потрібні. А зараз моя присутність зайва. На все добре.

Кілька хвилин по тому, коли капітан Георгіу неуважливо слухав розповідь Дімофте, Уля поспішав на тік. Дійшовши туди, ледве знайшов мотоцикл, якого дбайливий солдат знову зарив у солому. Це й справді був німецький військовий мотоцикл. Каменюкою, якої не довелось довго шукати, розбив бак з бензином, а потім знову сховав машину, накривши її соломою.