Зірка впаде опівночі

РАНКОВІ КОНЦЕРТИ ПАННОЧКИ ГУВЕРНАНТКИ

Шифрувальний відділ розмістився на першому поверсі у просторій кімнаті, яка для колишніх мешканців замка правила за більярдну. Однак столи, як і інші меблі, передбачливий граф приховав. З вікон, які виходили в парк, крізь стовбури столітніх дерев виднілося спокійне плесо ставка.

На фронті напувало затишшя. Роботи в шифрувальників не було, і вони проводили час у розмовах. Про що тут тільки не говорили! Хто згадував пригоди з шкільного або студентського життя. Інші розповідали про дійсну службу в армії. І всі разом відкопували в пам'яті давно забуті масні анекдоти або подробиці якихось подій, що відбулися раніше на КП.

Безперервно базікаючи та палячи цигарку за цигаркою, хлопці не раз згадували й ім'я Улі.

Хоч слова, що їх виголошували шифрувальники на його адресу, було б не зовсім приємно чути йому самому, однак виникали вони не з почуття заздрості чи злості, а, навпаки, із загальної симпатії, якою користувався Михай.

— Цей Уля наче сам чорт!

Так коротко, хоч і фамільярно, визначалися ступінь і межі їхнього захоплення. Ці слова звучали б грубо для людей, віддалених од фронту на тисячі кілометрів. І можна напевне сказати, що якби шифрувальники через кілька років знову зустрілися і за склянкою вина згадали війну, то Бурлаку Александру, — кому й належав цей вислів, — посоромився б його повторити. Але зараз вони воювали. Та зрештою, кому не відомо, що на фронті солдат, навіть найінтелігентніший, грубішає, його лексикон стає вульгарним і непристойним.

Факт, який спричинився до того, щоб невиправний «бабій» Уля виріс в очах хлопців, був його виклик до штабу армії нібито для роботи в шифрувальному відділі «Орла».

От як пояснив Михай своє повернення в дивізію:

— З'явився я до пана полковника Павлопола. Зустрів він мене дуже привітно, запитав, чи не бажаю працювати в них. Сказав, що чув про мене тільки хороше. Напевне, мав на увазі мою вправність у шифрувальній справі.

— Авжеж!.. До них, мабуть, ще не дійшла твоя слава донжуана, — пожартував Мардаре.

— Не мабуть, а таки певно, що не дійшла, хоч ви всіляко намагаєтеся скомпрометувати мене. Але хіба тебе не цікавить, що я відповів Павлополу?

— Ще й питаєш?

— Пане полковник, — сказав я йому, — якщо це наказ, то мені не зостається нічого іншого, як підкоритися. Коли ж ви тільки пропонуєте, тоді дозвольте сказати, що хоч це й робить мені честь, однак я б хотів зостатися в дивізії. Я вже встиг звикнути до мого начальника, пана капітана Смеу, а також до хлопців, які мені дуже полюбилися.

— І що ж відповів тобі на це полковник Павлопол? — поцікавився Пеліною.

— На мить замислився, а тоді й погодився.

— Ну, що я вам казав? — повернувся Бурлаку до інших. — Цей Уля наче сам чорт!

Насправді все це відбулося зовсім інакше. Михай і справді побував у штабі армії. Він супроводжував туди ксьондза.

Того дня, коли фронт знову посунувся, а КП дивізії вибрався з містечка, капітан Георгіу та Уля затрималися ще там. Ксьондза заарештували в останню мить. Спершу він божився, запевняючи, що до нього не приходив ніякий румунський солдат. Проте, коли йому сказали, що того солдата затримано і він в усьому признався, ксьондз зразу ж пом'якшав.

— Два дні перед тим, як ви мали зайняти село, — заговорив він, — до мене з'явився літній поважний пан. Його прислав один мій наставник по церковній ієрархії. Розраховуючи на мої патріотичні почуття, цей пан попросив виконати невеличке доручення. Я мусив був передати одному чоловікові у формі румунського солдата ключ, схований у молитовнику. Він зразу попередив, щоб я нічого більше не розпитував, бо йому заборонено щось говорити. Та й мій наставник нібито запевняв його, що я не виявлятиму великої цікавості… Повідомивши ще приміти того посланця, якому я мав дати ключ, незнайомий пан подякував мені та й пішов. І того ж таки вечора, коли ваші війська зайняли містечко, цей солдат прийшов, і я віддав йому ключа. Оце й усе. Не знаю, хто він. Прізвище його мені не відоме. Та я, мабуть, і не впізнав би його, якби побачив ще раз.

— А чи думав ти, панотче, як зветься те завдання, що ти його виконав з такою ретельністю? — запитав Уля.

— По-вашому, шпигунство?

— А хіба ні?

— Патріотичний вчинок, коли хочете знати. Хочу уточнити, що, виконуючи це доручення, я керувався не лише патріотичним почуттям. Ви ж, як солдати, підкоряєтеся наказам своїх начальників. Ми, служителі церкви, теж воїни, воїни армії Христової. Як рядовий цієї армії, я одержав наказ свого наставника і не міг його не виконати. У нас теж дисципліна…

— І це все, що ти можеш сказати, отче?

— Абсолютно все!

— Про що ви ще говорили з тим солдатом?

— Все інше — дрібниці. Вони не можуть вас цікавити.

— А спробуй розповісти.

— Ну, слухайте. Коли приймаєш гостя, то його слід почастувати. Я мав пляшку доброго лікеру, приготовленого моєю економкою. Він взяв у мене рецепт. Сказав, що попросить свою дружину зробити кілька пляшок такого питва.

— Ну, а далі?

— Ми з ним говорили ще про війну. Мушу признатися, його оптимізм видався мені трохи перебільшеним.

— І більш нічого?

— Щиро признатися, вже не пригадую.

— А що ти міг би розповісти про товариство «Садовод».

— Я тільки знаю, що таке існує в містечку.

— А сам ти не є його членом або акціонером?

— Зовсім ні!

— Той посланець, якому ти передав ключа, розпитував про це товариство?

Ксьондз якусь мить вагався.

— Так! Але я не думав, що вас може цікавити ця дрібниця. Солдат розпитував, як дійти туди. А потім подякував мені і пішов.

— Звертаю твою увагу, отче, на те, що, приховуючи якийсь відомий тобі факт, ти цим самим ускладнюєш своє становище.

— Я сказав правду.

— Германа Гартмана ти ніколи не знав?

— Це прізвище вперше чую.

— А цього чоловіка не бачив? — І капітан Георгіу поклав перед ксьондзом фотографію Германа.

Той з байдужим виглядом кілька хвилин дивився на фото.

— Лише з виду. Ніколи не мав з ним ніяких стосунків.

— А що ти знаєш про нього?

— Майже нічого. Якщо не помиляюсь, його звали Зигмонд Дорі. Він прибув до нас зовсім недавно як представник німецької фірми мінеральних добрив.

— Його застрелено, отче!

— Невже? Ото біда!

— А хіба ти не знав цього?

— Ні!

— Його застрелили в приміщенні товариства «Садовод» через годину після того, як до тебе приходив той тип за ключем.

— Ви хочете сказані, що він його і вбив?

— Авжеж!

— Можливо. В усякому разі, я непричетний до цієї справи.

— Це ми ще з'ясуємо.

— Запевняю нас, я нічого не приховую. Беру на себе всю відповідальність за вчинені мною проступки, але мені аж ніяк не хочеться відповідати за те, про що я й гадки не маю.

Скільки не допитували його в другому відділі дивізії, він так нічого більше і не сказав. І вирішили відіслати ксьондза в штаб армії.

Ось через це Уля й спізнився і лише через три дні повернувся на КП, що вже містився в замку графа Андраса Комаромі.

Через кілька годин після того, як КП розквартирувався в палаці, офіцерам, унтер-офіцерам, писарям, днювальним та ординарцям стала відома драма панночки гувернантки, і вони жваво обговорювали її. Ця історія, переходячи з уст в уста, набирала різних варіантів, залежно від фантазії оповідача. В одному з них говорилося, що молодий граф і лейтенант гусарів справді застрелився, але не через байдужість до нього вродливої гувернантки, а тому, що побачив її в обіймах другого поклонника. В іншому варіанті розповідалося, що лейтенанта вбив хазяїн замка — коханець гувернантки, а потім, щоб зам'яти це вбивство, і розповсюдив чутку про його самогубство. Були й такі, які казали, що гувернантка сама застрелила гусара з ревнощів.

А ще одна версія, руйнуючи інші розповіді, доводила, що все сталося зовсім інакше. По-перше, вона заперечувала не лише самогубство гусара, а навіть його існування. Правда, гувернантка втратила розум через мужчину, але той ніколи й не переступав порога замка. Він жив далеко, на її батьківщині, був заручений з нею, та, незважаючи на клятву, одружився з іншою. Не витримавши цього удару, бідна панночка й збожеволіла.

А взагалі коли б ці версії записати разом, то вийшла б велика книга.

Хоч минуло вже кілька днів, проте ніхто з теперішніх мешканців замка не мав нагоди бачити героїню трагічної історії. Один лише управителі, тричі на день підіймався на вежу, несучи гувернантці їсти. І марне румуни піднімали свої очі догори, сподіваючись хоч на мить спостерегти її у вікні.

Через кілька днів це зацікавлення почало спадати. В скорому часі всі й забули б про жінку, що добровільно ув'язнила себе у вежі, бажаючи бути ближче до вітрів і туманів. Але цього не сталося, бо одна незвичайна подія знову збудила цікавість і співчуття.

Якось вранці з вежі долинули сумні акорди сонати Шопена. Мабуть, ніколи ще чарівна музика нещасливого композитора не заполоняла так людські душі, як того ранку. Пера перестали дряпати папір, затихли машинки, рейсфедери картографів заклякли на кальці, очі вже не дивилися на розгорнуті карти… Уста не ворушились. Все немов закам'яніло.

Уявімо, що в залі кількасот глядачів зачаровано слухають симфонію Бетховена. Але вони й справді прийшли на концерт. Їхні нерухомі пози не здаються неприродними, бо це не прямий наслідок якоїсь зовнішньої сили. Навпаки, мертва тиша, що стоїть у залі, свідома й бажана, вона є необхідною умовою для того, щоб повністю відчути насолоду, якої не може дати ніяке інше мистецтво, крім музики. Проте люди, яким випала. нагода послухати гру панночки гувернантки в замку графа Андраса Комаромі, не були звичайними слухачами. Тут жили солдати, які так чи інакше трудились для фронту. І все-таки, як і в тій казці, де на помах чарівника все кам'яніє, діяльність на КП теж завмерла на кілька хвилин…

Всі слухали музику! Бо за час війни єдиною симфонією, яку їм доводилося чути, була жахлива гарматна канонада, оглушливі вибухи мін та авіабомб, набридливе татакання автоматів і кулеметів, передсмертні стогони поранених, брязкіт розбитих шибок, монотонне скрипіння возів з боєприпасами, плач немовлят, розбуджених смертоносним артилерійським вогнем, нестерпне виття вітру або нудне, нескінченне гоготання осінніх дощів. Тепер їм несподівано випала нагода послухати справжню музику. І ця музика, — хвилююча й сумна, — паче освіжила їх чистою джерельною водою, одвернула від того, що приносило жорстоке, невблаганне життя. Разом із звуками в далечінь полинули й їхні мрії та надії, про які досі ніхто навмисне не згадував. За цих кілька хвилин вони перестали бути солдатами-автоматами, готовими слухатись лише голосу обов'язку перед вітчизною.

Коли звуки стихли, всі кілька хвилин сиділи, як зачаровані. А потім, немов соромлячись своєї слабості, знову зашкрябали перами, застукали на машинках, а їхні начальники взялися виголошувати сердиті й безглузді розпорядження. Однак, незважаючи на зовні байдужі обличчя, на КП не було жодного, хто не жалів би, що чари так швидко розвіялися. І марне вони сподівалися, що панночка заграє ще раї. До вечора піаніно мовчало.

Але ранком воно озвалося знову. Однак, якщо вчорашня музика лише нагадала їм, ким вони були до війни, то цього разу, захоплені чарівними звуками, всі почали мріяти про завтрашній день, коли гармати вже перестануть рохкати і смерть більше не чигатиме на них.

А коли завмерли останні акорди, то солдати не зааплодували лише тому, що їхні оплески нещасна піаністка однаково не почула б.

Здавалося, панночка гувернантка взялася розважати їх своєю грою. Її концерти починалися в різні години: то вранці, коли всі поспішали на роботу, то перед обідом або після нього, то пізно вночі. Солдати звикли до них, і коли піаніно мовчало, вони хмурилися й нервували. І щоразу хтось ішов до управителя й запитував, чи не захворіла часом панночка гувернантка.

Концерти в їхньому щоденному житті, позбавленому будь-яких розваг, стали такою визначною подією, що не було, мабуть, жодної розмови, в якій бодай принагідно не згадувалося б про них.

— Ну, що ти скажеш про сьогоднішній концерт? — запитає раптом хтось у товариша. — Сподобався?

— Дуже… Особливо друга частина. От коли б дізнатися, що це вона грала.

— Поки стоятимемо в замку, хоч трошки порозумнішаєм, наберемося музичної культури.

— В усякому разі, завдяки гувернантці музика знайшла в моїй особі ще одного аматора. Повернувшись додому, я не пропущу тепер жодного концерту.

— А коли подумаєш, що така артистка, як вона…

— Бідолашна! Невже її й справді не можна вилікувати?

— Хто його знає! Людина — це такий тонкий механізм…

— Слухаючи її гру, навіть не віриш, що вона нещасна…

— Авжеж! В цьому і вся трагедія…

Отакі розмови велися щодня.

Невідомо, хто першим назвав гувернантку «кастеланою»[41]. Але через якийсь час тільки так її й величали. І якщо після перших концертів слава про неї не виходила за браму замка, то незабаром про чудову піаністку заговорили в усіх частинах дивізії. І часто в телефонних, а то й у звичайних розмовах прохоплювалося:

— Отже, завтра о дев'ятій привезеш мені відомості… Може, тобі пощастить послухати й панночку.

— Ех, друже! Чому ти не приїхав на десять хвилин раніше? Концерт уже й закінчився… — чулося іншого разу.

Однак, коли кастелана вперше зійшла з вежі вниз, то до слави чудової піаністки прилучилася ще й поголоска, що це на диво вродлива жінка. Ті, кому випадало щастя побачити її зблизька, завмирали від подиву. Висока, струнка жінка, справжня красуня, гордовитою ходою простувала двором. І лише тоді, коли панночка зникала в оранжереї, вони бігли розповісти про неї іншим. Тому не випадково, як тільки вона поверталася назад, в дворі вешталося вже більше солдатів, ніж завжди, а у вікнах, наче виноградні грона, чорніли голови інших військових. Та кастелана, здавалось, ні на кого не звертала уваги, йшла поважно, гордовито піднявши голову, наче якась королева, а погляд її чорних очей губився десь удалині.

Важко було сказати, чим вона найбільше приваблювала. Природа, здавалось, довго й старанно відшліфовувала риси її обличчя, створивши таку довершеність, яка вдавалася хіба що митцям древньої Еллади. Великого старання доклала вона й при виліпленні чудових форм її тіла. І коли б не одяг кастелани, то можна було б подумати, що це статуя, яка, чудом оживши, залишила свій постамент і пішла блукати порожніми алеями парку.

Шапка золотистого волосся надавала вродливій панночці особливої принади. В сонячному промінні її голова здалеку наче горіла полум'ям. І саме через це її обличчя здавалося дуже блідим.

Кожен з тимчасових пожильців замка, слухаючи офіціальну версію про її роман, а також її численні варіанти, створив у своїй уяві образ гувернантки, непорочної і ангельськи вродливої жінки. Однак, угледівши панночку на власні очі, бачили, що вона перевершувала всі їхні сподівання.

Її краса хвилювала саме жіночністю. І все-таки чоловічої пристрасті ця врода не збуджувала. Було в зовнішності гувернантки щось таке, що ставило непрохідні перепони між нею і всіма, хто її оточував. Чи сковувала почуття дивна непорушність її чорних очей, чи, може, солдатів робила байдужими її негнучка хода лунатички, яка лише здавалася величною. Та абстрагуючи справжню причину цього, ясно було одне: ні в кого з особового складу КИ при появі кастелани не з'являлось бажання оволодіти нею.

Кожного дня йшла вона до оранжереї і просиджувала там не більше години. Зупинялася перед тією чи іншою вазою, то поправляючи стебла, то зриваючи зів'ялу пелюстку. Час від часу нахилялась, щоб вдихнути аромат якої-небудь лілії або червоної, наче рана, гвоздики.

Обійшовши поставлені в два ряди вази, панночка бралася за роботу. Поливала квіти, які, на її думку, не досить полив управитель, підв'язувала стебельця. І завжди виносила з оранжереї хризантеми. Якщо їй назустріч траплявся якийсь солдат, вона дарувала йому квітку. І не спинялась, не дивилась на нього, здавалось, навіть не чула його подяки.

Ось тому в багатьох солдатських речових мішках можна було знайти спресовану між сторінками якої-небудь книги висушену хризантему, подарунок вродливої володарки замка.