Зірка впаде опівночі

НІЯКА ЗІРКА НЕ ВПАДЕ ОПІВНОЧІ

Йшов холодний обложний дощ. Вітер, віщуючи зиму, пронизував до кісток і жбурляв у обличчя холодні краплі. Стояла темна ніч.

В замку залягла глибока тиша. Працювати закінчили об одинадцятій годині, і зараз світилося лише в чергового офіцера та писаря. Підперши долонями голову, біля столу сидів Мокану Григоре, черговий писар, і невдоволено поглядав у відчинені двері на капітана Смеу. А той наче не знаходив собі місця. Заклав за спину руки і весь час походжав по кімнаті.

Черговому писареві було чого сердитися на начальника шифрувального відділу. Коли більшість вважали нічне чергування досить-таки неприємним нарядом, то для писарів першого й третього відділів воно ставало нагодою хоч трошки відпочити. Адже вночі роботи чортма, особливо коли на передовій стоїть тиша. Секретар мусив лише відповідати на телефонні дзвінки та приймати донесення з частин, а також скласти акт прийому та передачі чергування. З вечора й до півночі дзвонили з різних частин, а потім аж до ранку черговий секретар міг спати.

Саме тому Мокану Григоре, стаючи на чергування, й радувався, що зможе зразу подрімати години півтори, не говорячи вже про всю ніч до ранку. Він радів, бо в їхньому відділі працювали завжди далеко запівніч.

Але це чергування його трохи розчарувало. По-перше, сьогодні весь їхній відділ закінчив роботу рано. А крім того, капітана Смеу, з яким Мокану випало вартувати, напевно, мучило безсоння. Ось уже північ, а він і не думає лягати, ходить, як неприкаяний, по кімнаті.

«Що це на нього найшло?» — думав Григоре, відчуваючи, що очі його склепляються од сну.

Хоча б ще двері були зачинені. Поклав би голову на стіл і подрімав би з годинку. Правда, сержант намагався їх прихилити, нібито для. того, щоб капітанові не заважали телефонні дзвінки, та Смеу не дозволив.

— Нехай, не зачиняй! Я ще не збираюсь спати.

— Воля ваша, пане капітан!

Час минав дуже повільно!.. А сон уже кружляв навколо. Втома, наче якийсь тягар, хилила голову додолу. Та й глибока тиша, що оповила все навколо, теж спонукала до сну. Скрізь спокій, лише дощ барабанить у шибки та інколи вітер застугонить у комині.

Мокану Григоре, сидячи на стільці, куняв, а потім прокидався, щоб через хвилинку знову задрімати. Капітан Смеу, не звертаючи на писаря ніякої уваги, невтомно походжав по кімнаті. Час від часу зиркав на годинник, хмурився і все-таки ходив туди й сюди.

На якусь мить Мокану зовсім заснув. А почувши телефонний дзвінок, підхопився, як ошпарений.

— Черговий секретар сержант-тетеріст Мокану Григоре слухає вас!

— Біля телефону капітан Георгіу. Поклич пана капітана Смеу!

Та начальник шифрувального відділу уже стояв поруч. Сержант передав йому трубку.

— Ти, Смеу? — почув Мокану запитання.

— Так?

— Ну, як?

— Поки що нічого!

— Скоро вже північ.

— Знаю.

— Будь здоров!

— Будь здоров!

Ця коротка розмова зовсім одігнала сон від Мокану. Він знав уже добре, що капітан Георгіу не прокинеться марно вночі, щоб подзвонити черговому офіцеру. Григоре чергував уже не раз, і такого ще не траплялось. До речі, й відповідь капітана Смеу була досить промовистою: «Поки що нічого!». Значить, штабу відомо, що цієї ночі мусить щось відбутися. Можливо, німці спробують атакувати.

Перспектива нічної атаки вкрай зіпсувала сержантові настрій. Він уже знав, що це означало, — безсонна ніч, десятки дзвінків та безліч донесень з частин, накази й розпорядження КП.

«Чорти б їх забрали! — сердито вилаявся Мокану. — Біда звалилась на мою голову. А завтра знову робота…»

Знадвору донеслись чіткі кроки: мінявся караул… Значить, північ.

— Вартовий до вартового, марш! — прорізав шум дощу наказ розводящого.

Тупіт поступово затих. Мокану якийсь час дослухався до кроків солдата, що стояв на варті біля арки головного входу.

«На цього хоч не йде дощ! — подумав він. — А от інші».

Над головою почувся тупіт: мінявся днювальний, що стояв біля генералового кабінету.

Так уже повелося: караул, змінивши вартового біля парадних дверей, не підіймався сходами нагору, щоб не забруднити їх, а проходив через чорний хід, змінюючи й там днювального.

«А зараз почнуть дзвонити з частин», — подумав Мокану, підготовляючи перо та чорнильницю.

Капітан Смеу вже не походжав по кімнаті. Він вдивлявся в нічну темряву, заклавши руки за слину. Лівою ногою злегенька постукував по підлозі, наче відбиваючи такт якоїсь мелодії.

«Та й нервовий же начальник шифрувального відділу!» — зробив висновок Григоре, знімаючи трубку.

— Хто це? — запитав з порога Смеу.

— «Тротуш», пане капітан!

— Добре! Послухай, що вони хочуть! — І знову повернувся до вікна, втупивши погляд у темряву.

В той час, як Мокану Григоре записував телефонограму, в бібліотеці сталася подія, що декому могла здатися незвичайною.

Кілька поличок на лівій стіні, десь від нижньої половини, почали повільно рухатися. У звільненому місці відчинилися двері, і в них показалась якась тінь. Невідомий нахилився і пройшов у бібліотеку. Обтрусившись від пилюки, навшпиньках ступив до дверей, що виходили в коридор. Наставив вухо і прислухався. Там, як і в бібліотеці, стояла мертва тиша. Задоволений, вийняв з кишені ключ і обережно, без найменшого шереху відімкнув двері. Ключ і замок були наче з клоччя. Відчинив і вийшов у коридор. Не засвічуючи ліхтарика, ступив кроків п'ять уперед, а там зупинився, відімкнув ще одні двері і, трохи прочинивши їх, проник до кімнати шифрувального відділу. Спершись на одвірок, полегшено зітхнув, витер долонею спітнілого лоба. Потім блимнув ліхтариком і одразу ж люто вилаявся, — вікна, затемнені зсередини чорним папером, були все-таки відчинені, і світло могли помітити знадвору.

Підійшов до першого, зачинив його і тільки-но ступив далі, як щось клацнуло, і в кімнаті засвітилося.

— Ніяка зірка не впаде опівночі, пане старшина Доробец! — почувся іронічний голос. — Руки вгору.

Лише на якусь мить Доробец розгубився. А тоді блискавично обернувся і жбурнув довгого гострого ножа. Чи Уля це передбачив, чи, може, то був якийсь інстинктивний порив, — він присів, і ніж пролетів у нього над головою. Вістря глибоко увіткнулось в двері, задеренчавши, наче дримба.

— Заспокойся, пане старшина. І підніми руки! Коли спробуєш кинути ще якусь штучку, одразу ж відправлю на той світ!

Не тямлячи себе од люті, Доробец підкорився. Очі його горіли безсилою ненавистю. Якби міг, ударив би Улю так, що капрал відразу впав би мертвим.

— Як? Це ти? Ти? — заскреготав зубами, стискаючи кулаки. — Та коли б я знав…

— То й мене постигла б доля Томеску. Чи не так?

— Зрештою, хто ж ти такий?

— Це не має значення! Основне, що тобі не вдалося мене обдурити. Тобі й твоїм спільникам.

— У мене їх немає. Я діяв сам.

— Даремно заперечуєш. Я вже починаю сумніватися, чи відповідає дійсності те, що записано в твоїй особистій карточці агента абверу. А там серед інших твоїх рис згадується й розум. І от коли ти дійсно розумний, то мусиш збагнути, що я не добрався б до тебе, не викривши твоїх помічників.

Старшина розм'як, пиха його одразу ж зникла. Єдина надія, що хоч врятуються спільники, виявилась марною. Тоном, в якому все ще звучало нахабство, запитав:

— Чи довго я ще стоятиму з піднятими руками? Вони вже зомліли…

— Прошу вибачення, я зараз! — з іронією відказав Михай. І, не зводячи з шпигуна очей, підняв трубку: — Алло, чергового офіцера!.. Пан капітан Смеу? Так, це я. Все гаразд! Пришліть сюди двох солдатів. Ви теж прийдете? От і добре.

Капітан Смеу з'явився відразу. Побачивши старшину Доробеца, він сторопів від подиву:

— Що-о-о? Та невже!

Доробец стояв блідий, як мрець. Очі втупив у підлогу, Михай подзвонив начальнику другого відділу.

— Пане капітан, пташка уже впіймалася.

Як тільки Георгіу зайшов до кімнати, Уля сказав:

— Я залишаю його під вашою опікою. Думаю, що довго не затримаюсь. Дякуй мені, шановний пане старшина. Приведу сюди людину, товариство якої буде для тебе приємне.

Таким веселим Улю не бачили вже давно.

Бібліотека, як він і сподівався, була відчинена. Присвітивши ліхтариком, кілька хвилин озирав двері таємного ходу. А тоді з револьвером напоготові проліз в отвір.

Піднявшись до половини стіни по дерев'яній драбині, опинився у вузькому коридорчику, що йшов паралельно другому поверхові. А далі потрапив у невеличку, зате дуже високу кімнатку. Звідси іншою драбиною вибрався на горище. Куди ж тепер повернути, щоб добратися до вежі? Адже старшина Доробец прийшов звідти.

Кілька хвилин постояв у нерішучості, а тоді попрямував навмання. Дійшовши до масивних дубових дверей, відчинив їх і опинився на балкончику. Неважко було здогадатися, що тут закінчувався чорний хід. Саме звідси спускалася завжди кастелана, простуючи до оранжереї.

Напроти стояли інші двері, безперечно, на вежу. Отже, він на вірній дорозі. Значить, Доробец, пробираючись з вежі на горище, зовсім не ризикував, бо один вартовий стояв біля входу, а другий — в коридорі на першому поверсі.

«Вони, прокляті, могли робити все, що схотіли б. І ніхто ж ні про що не дізнався б», — думав Михай.

Натис на клямку — двері й відчинилися. Гвинтові сходи вели на вежу. Безшумно ступаючи, піднімався нагору і через якийсь час розгледів дві суміжні кімнати. В першій було темно, а в другій світилося. В шезлонгу з заплющеними очима лежала гувернантка. В домашній, дуже декольтованій сукні без рукавів вона була такою гарною, що Уля кілька хвилин стояв, наче зачарований.

«Заспокойся, хлопче, не втрачай розуму!» — докорив сам собі в думці.

Ступив кілька кроків і став на порозі. Лише тоді шпигунка помітила його. Підхопилась, напевне, вважаючи, що це повернувся Доробец. Та придивившись краще, розгубилась і скрикнула. Якби не пістолет в руці Михая, то, можливо, вона подумала б, що це якийсь солдат пробрався на вежу з наміром зґвалтувати її. Однак револьвер говорив сам за себе. Незважаючи на це, вирішила й далі грати свою роль, щоб збагнути справжні наміри непрошеного гостя з пістолетом.

Але вже з перших Улиних слів, вимовлених по-угорськи, кастелана збагнула, що її викрито.

— Якою мовою будемо розмовляти? Тією, що я звертаюсь, чи, може, німецькою? Принаймні ці дві ти знаєш чудово.

Сподіваючись, що Доробец скоро повернеться та врятує її, вирішила й далі грати роль навіженої. В її очах враз з'явився божевільний жах. Мовчки впала на коліна і почала ламати руки, конвульсивно ворушачи губами.

— Браво!.. Чудово!.. Так я тобі й повірю. Даремно стараєшся!..

Але кастелана наче й не чула цього іронічного попередження і заламувала далі руки та повзла до нього на колінах. Сукня її розстебнулася, відкривши звабливі в їх оголеній красі груди. З очей текли сльози. І так ламаючи руки та бурмочучи незрозумілі слова, вона здавалась живою статуєю відчаю.

— Зупинись! Якщо підповзеш на крок, я змушений буду стріляти. Знаю тебе добре, тому й не підпущу ближче. Ще раз раджу тобі припинити ці дурощі. Марне витрачаєш час.

Кастелана якусь мить вагалась. Напевне, думала: продовжувати цю комедію далі чи послухатись його поради. Врешті — щоб виграти час, упала долілиць на килим і застогнала та заохала.

— Ти арештована! Встань і йди за мною!

На цей раз вона насправді затремтіла. Якщо її арештовують, то, значить, Доробец, спіймавшись, уже зізнався в усьому.

Марне намагаючись надати своєму голосові визивного тону, захихотіла:

— Ти арештовуєш мене? А скажи, будь ласка, за що?

— Не здогадуєшся? — з явною іронією запитав Уля.

— Я не вважаю себе винною…

— Старшину Доробеца затримано в шифрувальному відділі. Я прийшов сюди тією ж дорогою, якою твій спільник вибирався звідси. Чи досить тобі цього?

— Вперше чую таке прізвище. Про кого ти говориш?

— Можливо, прізвище його тобі й невідоме. Але ви знайомі. Півгодини тому він був тут. Коли не помиляюсь, це його дощовик. Однак хочу нагадати тобі й інше. Людина, про яку я кажу, це та особа, з якою ти того вечора зустрілася в парку. Пригадуєш тепер, красуне?.. До речі, як твоє справжнє ім'я? Твій шановний спільник пан управитель говорить, що тебе звуть Мартою і що ти гувернантка графа Андраса Комаромі.

Кастелана не відповіла нічого.

Стояла бліда і, кусаючи собі губи, дивилась на Улю з ненавистю.

— Ти не хочеш говорити?

— Що саме? Я нічого не знаю.

— Гаразд! Тоді ходімо!

— А куди ти мене поведеш?

— Ми спустимося на перший поверх. Твій приятель, якому ти вчора передала листа, вже чекає на тебе.

— Добре… Але ж мені треба ще одягнутися. Вийди на кілька хвилин…

— Ні, люба гувернантко, я не такий дурний…

— Звелиш мені переодягатися в твоїй присутності? — запитала з ноткою кокетства в голосі.

— Як хочеш… Раджу тобі одягнути поверх сукні отой реглан, що висить на кріслі. Стривай, я перевірю ще кишені. Чи нема там якоїсь штучки? От і гаразд. Прошу.

Кастелана одягнулась.

— Та й гарно ж тобі в ньому!.. Ну, ходімо вже, панночко!

В той час, коли Уля підіймався на вежу, щоб заарештувати кастелану, молодший лейтенант Параскивеску вистежував Некулая Телимбу. Надвечір його викликав до себе капітан Георгіу і наказав не спускати з ординарця очей до першої години ночі, а потім затримати його.

І от, як тільки стемніло, Параскивеску почав стежити за Некулаєм. Після вечері всі денщики пішли спати, а Телимбу попрямував до управителя. І засидівся там майже до півночі. Коли вийшов на вулицю, дощ лив як з відра. Однак він не поспішив додому, а, скрадаючись попри мисливський павільйон, непомітно проник у парк і сховався в альтанці. Там його не мочило, зате молодший лейтенант, що, притаївшись під деревом, весь час наглядав за ним, лаяв цю дощову погоду на всі заставки. Стояв у благенькому плащі і цокотів зубами од холоду. Принаймні хоч би бачити, що робить Некулай. А то ніч була така темна, що й на крок нічого не помітиш.

А втім, Телимбу нічого й не робив. Сидів собі в альтанці і дивився в той бік, де мала бути вежа замка. Він очікував умовного сигналу: вогника в одному з вікон. Час минав повільно, і шпигун від нетерплячки гриз собі нігті.

Враз почулися оклики:

— Стій! Хто йде?

— Розводящий!

— Пароль!

На постах мінялися вартові. «Значить, уже скоро!..» — подумав Некулай. І знічев'я взявся крутити ґудзик на шинелі. А через те, що він був прикріплений дротом, то й відірвав разом з тканиною. Спересердя кинув його на землю і вилаявся.

Минула ще година, однак вогника не було. Враз його охопило хвилювання. Це не той невиразний неспокій, який часто виявлявся помилковим. Інстинктом людини, що постійно живе в небезпеці, Некулай відчув неминучу загрозу. Ще раз глянув у бік вежі, а тоді й залишив альтанку.

Він знав про мотоцикл, схований в соломі. Коли б план вдався, ним мав скористатися хтось інший. Однак якщо корабель тоне, то рятується, хто може. Той, інший, в разі небезпеки хай викручується, як зуміє. Ось тому, покинувши альтанку, шпигун попрямував на тік.

Проте не ступив він і кількох кроків, як його засліпив ліхтарик Параскивеску.

— Звідки ти йдеш, Некулай?

Телимбу помітив, що офіцер, тримаючи ліхтарик в лівій руці, праву не виймав з кишені. Зрозумів, що впіймався.

— Ваш ліхтарик, пане молодший лейтенант, засліпив мене. Сховайте його. Зараз скажу, чого я тут.

Параскивеску лише відвів сніпок проміння трохи вбік.

— Ну, Некулай! Де ж ти був у такий пізній час? Коли б це було село, я подумав би, що ти повертаєшся від якоїсь молодиці.

Телимбу скрушно зітхнув:

— Це ціла історія, пане молодший лейтенант!

— Яка вже там історія?

— Ви чули, що розповідають солдати? Говорять, нібито на ставку плаває русалка. Що ви скажете на таку нісенітницю? Я, пане молодший лейтенант, хоч і не можу похвалитися розумом, а проте не такий уже й дурний, щоб повірити всяким балачкам. І все-таки мене взяла цікавість. От у цю дощову ніч я згадав, що злі духи люблять з'являтися саме в погану погоду. Давай, думаю, підстережу. Якщо побачу — значить, злі духи справді існують. Коли ж ні, то все це тільки безглузда вигадка.

— Ну, й показалася тобі русалка?

— Де там, пане молодший лейтенант! Якщо хтось почне верзти при мені такі нісенітниці, то я плюну йому в очі! А тепер на добраніч! Я поверну тут, щоб швидше потрапити до замка.

— Не можна, Некулай. Ти мусиш іти зі мною!

— Куди, пане молодший лейтенант?

— Я покажу тобі русалку, любий мій! Ти побачиш, що вона й справді існує, — мовив молодший лейтенант. А потім вже іншим тоном наказав: — Руки вгору і руш вперед! Тільки не подумай втікати, бо стрілятиму!

Відчувши, що дуло пістолета торкається його плечей, шпигун підкорився. Зрозумів, що все програно, і вирішив йти нормальною ходою.

В ту мить, коли Некулай простував парком під дулом револьвера Параскивеску, нічну тишу розітнула автоматна черга. У відповідь почулося два постріли з рушниці і один з пістолета. Потім знову зататакав автомат, йому відповідали рушниці й револьвер. Раптовий обмін пострілами, наче при зустрічі ворожих патрулів, тривав хвилин зо дві, а потім все заглушив вибух гранати.

Завдання лейтенанта Тимплару, всупереч усяким сподіванням, виявилось найважчим.

Капітан Георгіу наказав йому звечора:

— Пошлеш, Тимплару, двох чи трьох солдатів до скирти. А сам з іншими хлопцями наглядай за будинком управителя. Коли він з'явиться на вулиці, не затримуй, його схоплять твої люди біля скирти. Якщо він не вийде до першої години ночі, ти увірвешся в будинок і заарештуєш угорця.

Виконуючи капітанів наказ, лейтенант послав трьох дужих солдатів до ожереду, а сам з трьома іншими взявся наглядати за будинком управителя.

Бачачи, що угорець і не думає виходити, о першій годині ночі постукав у двері.

— Хто там? — почулося трохи згодом з-за міцних дубових дверей.

— З тобою хоче говорити пан офіцер, — пояснив перекладач. — Відчини.

— Що ж йому потрібно од мене серед ночі?

— Відчини і дізнаєшся!

— Почекай хвилинку! Я піду за ключем.

Управителю здалися підозрілими ці нічні відвідини. Заглянувши у невеличке віконечко в дверях, він побачив біля офіцера озброєного солдата. І відразу вирішив тікати через якесь заднє вікно. Повісивши автомат на груди, відчинив вікно і вже намірився вистрибнути, коли це з-за штабеля дров вийшов солдат і гукнув:

— Стій! Руки вгору!

Хоч управитель і не знав румунської мови, проте зрозумів, чого від нього вимагають. Біля дверей офіцер з вартовим, тут ще один солдат. Отже, будинок оточено, щоб його заарештувати. Не бачачи ніяких шансів на порятунок, шпигун вирішив не віддавати дешево своє життя. Вистрілив у солдата, який, хоч і був поранений, зразу ж відповів, його куля не влучила. Управитель стрибнув з підвіконня назад у кімнату і почав стежити за подвір'ям. Угледів ще одного солдата, який непомітно рачкував до будинку. Вистрілив у нього, а потім побіг до другого вікна і випустив ще кілька куль навмання, йому зразу ж відповіли пострілами з рушниць. Якийсь час переходив від вікна до вікна і, щоб солдати не наблизились до будинку, давав короткі черги. Але це тривало недовго. Влучно кинута граната розірвалась біля його ніг, пошматувавши шпигунові груди й живіт. Через кілька хвилин він помер з лайкою на вустах.