Зірка впаде опівночі

ЛЮДИНА З ШРАМОМ

Стояв похмурий райок. Небо вкрили чорні хмари.

В усьому селі не знайшлося приміщення, в якому могли б розміститися всі служби КП дивізії, і тому шифрувальний відділ розташувався в хаті одного заможного селянина. Хазяїни переселилися до одної кімнати, а дві інші віддали шифрувальникам.

Того ранку хлопці прокинулись пізніше, ніж завжди, бо звечора взялися розпаковувати речі і полягали спати далеко за північ.

Бурлаку Александру, проворніший за інших, уже встиг умитися. Голий до пояса, з рушником на шиї, він увійшов до кімнати і загукав:

— Поспішайте, хлопці, бо зараз надійде Смеу… Сором вам буде!

Шифрувальники неохоче один за одним вставали і поспішно одягалися.

— Ну, я вже, — гукнув Мардаре Іон, виходячи вмиватись до криниці.

Скоро в кімнаті залишився один Бурлаку. Уламком гребінця він почав розчісувати своє цупке кучеряве волосся, насвистуючи якийсь старовинний романс.

Хоч йому сповнилось лише тридцять три роки, шифрувальники називали його «стариком», як найстаршого в групі. Середній на зріст, але статурний, гарний з лиця, Бурлаку Александру, незважаючи на гострі вилиці, вражав усіх своєю вродою, якою відзначалися чоловіки з Трансільванських Альп. Такими були, мабуть, даки[12] часів Буребісти[13]. Всі любили сержанта за його веселу вдачу і виняткове вміння розповідати різні історії.

Коли шифрувальники повернулись, Бурлаку вже снідав.

— Гей, хлопці, чи не знайдеться у вас цибулі? — запитав він. Але йому ніхто не відповів: в теперішніх умовах легше було дістати пляшку шампанського, ніж цибулину чи головку часнику.

Трохи згодом інші чотири шифрувальники теж узялися їсти хліб і сало.

— Ну, хлопці, як вам подобається наш факір? — обірвав мовчанку Бурлаку, який, попоївши, уже встиг запалити цигарку.

— А що таке? — здивувався Томеску Адріан, що в цю мить був схожий на сполоханого зайця.

Від окулярів у чорній оправі його довгообразе, завжди засмучене лице здавалося ще довшим. Крізь товсті скельця прозирали великі очі, сині-сині, як у ляльки. Високий лоб, помережаний зморшками, переходив у великі залисини.

І хоч найпричепливіший офіцер не зміг би прискіпатись до його солдатської виправки, однак з першого погляду можна було сказати, що це інтелігент. Військова уніформа пасувала йому не більше ніж каска і автомат преподобному панотцеві.

Якщо Бурлаку, дотепного оповідача, шифрувальники любили, то Томеску вони тільки поважали. І хоч кожен з них протер уже не одні штани на партах у ліцеї, а потім, крім Бурлаку, вони вчилися ще й на факультетах, проте всі розуміли, що той переважає їх не тільки своїми знаннями, а й тверезим розумом.

— Як він дав згоду на укомплектування нашої групи?

— А хіба це його воля? — заперечив Пеліною Влад. — Генерал так розпорядився…

— Знаю. Але ж доповідна записка нашого капітана потрапила спершу до нього. І якби він був проти, командир дивізії зважив би на його думку. Виходить, що факір погодився…

— Мабуть, він зараз уже прихильніший до нас, — заговорив Пеліною. — Кінець кінцем, ми не раз показували своє вміння. Особливо останнім часом…

— Безперечно! — глузливо посміхнувся Барбу Васіле. — Мине небагато часу, і він представить нас до нагороди.

— А варто!.. — похапливо сказав Бурлаку, який, відчувши в словах сержанта іронію, навіть розсердився. — Ти, Барбу, завжди насміхаєшся…

— Та хіба нам звикати до його шпильок, — зауважив Іон Мардаре, якому теж не сподобалась ця глумлива репліка сержанта.

Невисокий на зріст, сміхотливий Мардаре з його пронизливими, чорними, наче смола, очима мав щось спільне з Барбу, у якого теж часто на вустах з'являлась посмішка. Але насправді вони дуже різнилися. Барбу, статурний, кремезний чолов'яга з круглим повновидим обличчям, любив більше слухати, аніж говорити, і цим повністю відрізнявся од балакучого Мардаре, який легко міг устряти в будь-яку сварку. Проте коли вже Барбу заговорить, то не обійдеться без глузувань. Таким чином, саме ця схильність до кепкування і. робила їх схожими. Але якщо дотепи Мардаре викликали щирий сміх, то шпильки й смішки Барбу дратували й сердили хлопців.

— Хотілося б уже побачити, що то за пташка? — мовив Пеліною Влад. — Знаю, що мені нелегко буде з ним заприятелювати. Такий вже я! Кожна нова людина насторожує мене. Пам'ятаєте, я й до вас спершу поставився був досить стримано. Зате пізніше, добре познайомившись, — навіть полюбив. І скажу вам по правді, коли нам доведеться розлучатися, я дуже сумуватиму…

— Ви тільки послухайте нашого мізинчика, який він сентиментальний! — доброзичливо посміхнувся Бурлаку. — Гей, малюк, коли будемо розставатися, я подарую тобі найкращу трембіту. І якщо ти захочеш побачити «старика», то заграєш на ній. Я відразу почую, сяду в поїзд і приїду до тебе… Добре?

Прихід капітана обірвав ці їхні балачки.

— Доброго ранку, хлопці.

— Здрастуйте, пане капітан!

— Листи вже є?

— Поки що немає! — відповів Томеску Адріан, який водночас виконував і обов'язки секретаря відділу.

— Коли так, то можете займатися своїми справами, — мовив капітан і пройшов до кабінету.

Пеліною і Бурлаку пішли за ним.

— Це правда, пане капітан, що замість Каменице прибуде інший шифрувальник?

— Так.

— Гм! Цікаво.

— Що ж тут цікавого?

— Нас дивує, як це пан начальник штабу погодився…

— Я ж вам говорив, що пана підполковника Барбата завжди задовольняла ваша робота, — відказав капітан Смеу, якому вже не подобалась ця допитливість.

В цю мить задзвонив телефон.

— Слухай, Смеу, — почув капітан голос начальника другого відділу, — твої хлопці мають пістолети?

— Ні! Тільки рушниці. А хіба що?

— Пан майор Братоловяну одержав кілька нових пістолетів і не знає, кому їх дати.

— Справді?

— Та нічого. Ми ще поговоримо. Будь здоров!

Капітан Смеу поклав трубку і, замислившись, узявся гортати папери на столі.

«Цікаво, навіщо капітанові Георгіу знати, чи мають шифрувальники пістолети? — думав він собі, вважаючи, що згадка про Братоловяну та пістолети — це лише зачіпка для розмови. — Тепер йому, мабуть, уже напевно відомо, що бідолашного Пантелімона вбито пострілом з револьвера. В такому разі його слова змушують мене думати, що, можливо, Барбу Васіле й застрелив шофера. Те, що йому, як і іншим шифрувальникам, видано лише гвинтівку, не знімає з нього підозри. На фронті дуже легко дістати револьвер».

Охоплений важкими думами, капітан Смеу зітхнув:

«Знову ця безглузда підозра!»

Докоривши сам собі, він підозріло зиркнув на тих двох шифрувальників, які ще були в кабінеті. А вони, зайняті своїми справами, навіть не помітили цього.

— Де ж Барбу? — запитав раптом Смеу.

— Там! — показав Пеліною на двері. — Покликати його?

— Ні. Це я тільки поцікавився.

Він устав і підійшов до вікна. Довго дивився на широкий двір і далі аж на вулицю. Там саме проїздила валка підвід з боєприпасами і продовольством. Капітан прислухався до їхнього одноманітного гуркоту. Щоразу, коли він чув оце гуркотіння, його охоплювало якесь дивне почуття. Слухове сприймання війни зводилось не лише до сухотного кашлю артилерії, гавкоту кулеметів та автоматів, що нагадували сварку ворон з металевими голосами, не лише» до рушничних пострілів, немічних і смішних в оглушливому концерті бою. Війна включала в себе й тарахкотіння гарматних коліс та возів, які день і ніч постачали фронту воєнні матеріали.

Вночі гармати, наче вбираючи в себе прохолоду, піднімали догори жерла, щоб освіжитись від денної стрілянини, коли вони, невтомно і сердито рохкаючи, сіяли навколо смерть. Тиша стояла на фронті. Стомлені люди, зарившись у землю, як кроти, спали. А по всіх дорогах і шосе проїздили валки підвід. І їхня монотонна гуркотнява лякала Смеу. Торохкотіння коліс нагадувало, що війна ще не скінчилась, що це лише короткий перепочинок між боями, а на світанку, коли не раніше, гармати знову з гуркотом і ревом проспівають заупокійну тим, що їм судилося бути розчавленими, пошматованими, перемішаними разом з землею, яка замість того, щоб народжувати життя, зараз нищила його.

Іноді капітан Смеу прокидався серед ночі. В першу мить йому здавалось, що війна вже скінчилась, що зараз він дома, біля дружини. Але монотонний скрип коліс, пронизливий скрегіт якоїсь немащеної осі чи жалібне кінське іржання повертали його до дійсності. Лежав мовчки, пильно вдивляючись у темряву, і прислухався до безперервного торохкотіння возів, до сердитої лайки унтера, який раптом накидався на солдатів.

В цю мить у двері просунув голову Барбу Васіле:

— Пане капітан, вас хоче бачити якийсь капрал. з «Сирета». Мабуть, це наш новий шифрувальник.

— Клич його сюди!

Через хвилину капрал-тетеріст Уля Михай, агент контррозвідки, ставний синьоокий парубчага з високим чолом та кучерявим волоссям, стояв перед начальником шифрувального відділу.

Капралові на вигляд було не більше тридцяти років. Його обличчя з правильними тонкими рисами можна б назвати гарним, навіть привабливим, якби не великий шрам на лівій щоці. А втім, ця його вада кидалася в вічі лише в першу мить. Коли уважніше вдивишся в його сині мигдалеві очі, в яких наче відбивалося сонце, глянеш на його високий, трохи блідий лоб і особливо коли прислухаєшся до його мелодійного басовитого голосу, то цей юнак просто чарував. Та найбільше вабив щирий, відвертий погляд.

Придивившись до контррозвідника, капітан Смеу подумав, що він уявляв його зовсім не таким. Зачарований його виглядом, а також щирою посмішкою, лагідно запитав:

— Значить, ти й є капрал-тетеріст Уля Михай з полку «Тротуш»?

— Так, пане капітан!

— Яка освіта?

— Доктор права.

— Німецьку мову знаєш?

— Досконало!..

— А з інших мов?

— Французьку.

— Вона нас цікавить менше.

— І по-угорськи теж розмовляю.

— О, це чудово! Ти, мабуть, з Ардялу.

— Ні! Але я вчився в Клужі[14]. Якось мені потрапили до рук вірші Ендре Аді[15] і так сподобались, навіть бувши перекладеними, що я вивчив угорську мову і прочитав збірки поета в оригіналі.

— А з якого часу ти на фронті?

— Кілька днів тому прибув сюди з останнім маршовим батальйоном, пане капітан. Мене тимчасово призначили писарем. А вчора ввечері пан молодший лейтенант Морару звелів мені з'явитись до першого відділу штабу дивізії. Звідти мене й направили до вас.

— На східному фронті був?

— Ні!

— Чому?

— Чого ви дивуєтесь? Не всі ж там воювали.

— Звичайно!.. Але я думав, що шрам…

— Це ще давніша пам'ять… — Уля сумно посміхнувся.

— А яким же чином ти уникнув фронту? Служив у тилових частинах?

— Війна застала мене у Франції. В посольстві мені звеліли їхати додому, та я відмовився. Не хотілося воювати за «Велику Німеччину».

— Мабуть, вчився у Франції?

— Так, там я закінчив докторантуру.

— А з якого часу ти вдома? — допитувався далі капітан Смеу.

— Немає ще й місяця. Як тільки повернувся, одразу ж пішов на призовний пункт і попросився на фронт. І, звичайно, мені не довелось довго чекати, — приємно посміхнувся Уля.

— Значить, доброволець. Це чудово!..

Капітан Смеу ладен був прочитати цілу лекцію про патріотизм, але вчасно стримався і взявся креслити якісь візерунки на аркуші паперу. Розгубившись, він уже не знав, що й розпитувати. Зовсім інакше уявлялась йому ця зустріч. Він вважав, що капрал-тетеріст Уля Михай намагатиметься своєю поведінкою приголомшити всіх. Однак його відповіді були звичайнісінькі, і коли він і вражав чимсь, то лише своєю привабливістю. Смеу подумав, що Уля Михай навмисне хоче показатися перед майбутніми товаришами людиною без будь-яких визначних рис, і тому вирішив припинити розмову. Після кількох незначних запитань, на які Уля теж відповів дуже просто, він, відклавши знічев'я покреслений папір, сказав:

— Гаразд. Пройди в сусідню кімнату і почекай там. Я повідомлю тобі своє рішення.

Коли Уля вийшов з кабінету, капітан Смеу встав і мовчки заходив по кімнаті.

Шифрувальники здивовано стежили за ним, вважаючи, що він мало захоплений своїм майбутнім працівником. На них Уля теж справив досить невиразне враження. Через кілька хвилин капітан сказав:

— Хоч він мені й не дуже подобається, однак я не можу відмовитись. Іншого ж не знайдеш… Ти, Бурлаку, як найстарший, вчитимеш його. Тільки дивись — постарайся вже…

— Не турбуйтесь, пане капітан. За якийсь тиждень він знатиме стільки, скільки й ми.

Ніч була холодною і зоряною. Бліде місячне світло заснувало срібними нитками голі безлисті дерева, а також дахи, паркани, звивисту стрічку шосе. Мертва тиша оповила велике угорське село.

Бралося за північ, коли Бурлаку, Барбу і Пеліною залишили КП. Взявшись за руки, поспішили на квартиру, щоб поспати хоч кілька годин. Дуже стомившись, вони майже не помічали чарівної краси осінньої ночі.

— Вже скінчили? — запитав їх Томеску, коли вони увійшли до хати, не одриваючи очей від списаного дрібними нерозбірливими літерами аркуша паперу.

— Так! — неохоче відповів Пеліною, скидаючи кітель. — Радіограма довжелезна, як день у піст.

— І є щось цікаве?

Проте хлопці більше нічого не сказали.

В кімнаті стояло одне-однісіньке ліжко, на якому, наче на троні, сидів Іон Мардаре, штопаючи шкарпетки. На вузькій лаві під вікном влаштувались Барбу та Пеліною.

Бурлаку, затиснувши під пахвою ковдру, ступив до столу, на якому він спав з Улею, і голосно проказав:

— Допишеш уже завтра, Томеску! Я страшенно хочу спати…

Адріан невдоволено склав листа.

— Ще десять хвилин, і я б закінчив.

— Еге, наче я тебе не знаю… Менше десяти сторінок не шлеш.

— Залишилось півсторінки до моєї постійної норми.

— Скільки живу, такого не бачив. До знайомства з тобою я знав, що, крім звичайного поносу, існує ще й понос базікання. А за ці місяці спостеріг дизентерію писання. І що ти тільки там строчиш?!

Він постелив на стіл ковдру, замість подушки взяв кітель і ліг, заклавши руки за голову.

— Де це зараз наш Уля? — почувся раптом голос Пеліною.

— Ще й запитуєш! Наче сам не знаєш? — відказав Мардаре, наполегливо розплутуючи нитку.

— От сатана! І хто б міг подумати, що він такий бабій? — поблажливо засміявся Бурлаку.

— Боюсь, що це йому не минеться, — зауважив Пеліною. — Дуже вже він нерозсудливий. Як-не-як, а ми в чужому краю…

— Дурниці! — іронічно посміхнувся Мардаре, нарешті вивільнивши нитку. — Я боюсь, щоб його, бува, не прибив якийсь угорець. Вони ревниві!

— Та не турбуйтесь за нього, хлопці! — промовив Бурлаку. — Краще лягаймо вже спати. Скоро світанок. Чи, може, й вам захотілось до гарненької молодички.

— Мені здається, що Уля в нас не втримається. Смеу хоч і добрий начальник, однак він теж любить дисципліну. Довідається і зразу відправить у полк. Бо надто розперезався цей капрал. Нехай би вже вештався ночами. А то ж його і вдень ніколи не докличешся. Мене дивує, як Смеу прощає це йому.

— А ти не дивуйся, малюк! Капітан, як і наш «старик», симпатизує Улі. Інакше він не мовчав би, — докинув, нарешті, слово й Барбу.

— Ну, й язичок у тебе, Васіле! — докорив йому Томеску, який уже встиг роздягнутися і лягти в ліжко. — Уля чудовий хлопець. Лише тиждень тому прибув, але в шифруванні розуміється не менше за нас. І хіба він колись відмовлявся від роботи? Щоправда, у нього помічається слабість до жінок. Ну, та це не така вже й велика вада. А в тому, що Смеу любить його, я теж не бачу особливої біди. Адже не менше він поважає й нас. Це я знаю напевне…

Барбу Васіле тільки промимрив щось під ніс і повернувся на другий бік.

Через кілька хвилин хлопці міцно заснули. Але не минуло й години, як їх розбудив гарматний гуркіт. Всі посхоплювались, як ошпарені, і здивовано дивились один на одного заспаними очима. А втім, це траплялось не вперше. Гітлерівці частенько розпочинали нічні атаки, і тоді вступала в дію румунська артилерія. Фашистів щоразу зупиняв загороджувальний вогонь гармат. І коли вибухи вщухали, хтось з шифрувальників завжди захоплено вигукував:

— От молодці гармаші!

Проте цього разу канонада затяглася. Сердитий гуркіт гармат нагадував регіт якихось невидимих велетнів.

Шифрувальники занепокоєно слухали і мовчки дивились один на одного.

— Чорти б їх забрали! — озвався нарешті Мардаре. — Кепські справи! Коли б ще не довелось відступати.

Він висловив уголос те, чого побоювалися всі інші. Пеліною встав і відчинив вікно. Крізь гарматні вибухи вчувалося гнівливе татакання кулеметів.

— Навіщо це ти?.. — крикнув йому Томеску.

— А що таке?

— Мені холодно!

— Не бійся, не застудишся!

Бурлаку тим часом уже встиг одягтися.

— От що, хлопці, — сказав він. — Я збігаю на КП. Смеу, мабуть, уже чекає на нас. Ще подумає, що ми спимо. На всякий випадок вам теж не завадить зібратися. Борони боже, ще накажуть відступати.

— Ану його к бісу! — невдоволено буркнув Барбу.

— Тільки дивись повідом, коли це відступ! — гукнули хлопці Бурлаку, який, прихопивши гвинтівку, уже виходив з хати. Одягнувшись, вони мовчки курили і прислухались до деренчання шибок. Канонада не стихала ні на мить.

Найспокійнішим зараз був Барбу. Він розв'язав мішечок, вийняв звідти окраєць хліба і взявся жадібно гризти його.

— Тю на тебе! У такий час? — гарикнув Мардаре.

— Я зголоднів. Хіба не бачиш?

— Не розумію… Як можна зараз їсти?

— А що, дати й тобі?

— Мовчи, а то вибатькую!..

Барбу, нічого не відповідаючи, спокійнісінько жував хліб.

Стрільба поступово вщухала, лише час від часу могутнім гавкотом озивалась якась гармата. А далі знову залягла дивна погрозлива тиша. В сусідньому дворі закукурікав півень. Шифрувальники полегшено зітхнули.

Незабаром почулися кроки. В сіни увійшли Бурлаку і Уля.

— Добрий вечір, хлопці! — весело підморгнув друзям капрал.

— Привіт, друже! — відповів йому Пеліною.

— Де ти його здибав, старик? — посміхнувся Мардаре.

— Там, де ти й не шукав би: на КП.

— А я вважав, що він і досі милується вродливою молодичкою!

— Та що тут дивуватися, — мовив Томеску. — Уля не з тих, що втрачають голову від першого поцілунку.

— Що ж там трапилось? Чи дізнався? — допитувався в Бурлаку Пеліною.

— А що!.. Фріци полізли в атаку. Однак їх відбили наші артилеристи. Отже, можете роздягатись і вкладатися спати! Капітан сказав, що завтра нас чекає робота.

А проте ця порада виявилася зайвою, бо майже всі шифрувальники були роздягнені.

Пеліною, який уже встиг залізти під ковдру, спитав:

— Де ти її здибав, Уля?

— Зовсім випадково, хлопчику! Вірніше, це вона примітила мене… Вдовиця. Чоловік загинув на фронті, в Росії.

— А от мені не підморгне ніяка молодиця!

— Ти чекаєш, що жінка сама прийде до тебе?.. Марні сподівання. Їхню ласку треба здобувати…

— Гаразд, Уля! Я скористаюся з твоєї поради.

— І не пожалкуєш… Угорочкн спритні до чоловіків.

Уля кинув недокурок і підсів до ранця. Відстебнув ремінець і вже хотів розв'язати вузол, коли це раптом подумав: «А де ж моя мітка?»

Те, що хтось нишпорив удень у ранці, Улю не стурбувало. Він не тримав у речовому мішку нічого, що могло б вказати на його діяльність контррозвідника. А проте, зацікавившись, капрал взявся виймати речі — білизна, кілька дрібничок, ось і все. Не пропало нічого. Тільки військовий білет чомусь трохи зібганий. Уля розгладив його на коліні, перегорнув і завмер від подиву — фотографії не було. Розгорнув білизну, витрусив ранець — усе даремно. Пам'ятав, що ніколи не носив білета в кишені та й не виймав його з ранця. Значить, карточку викрадено. Не могла ж вона сама загубитися.

«Безперечно, агент абверу не захотів рискувати, — думав капрал. — Як новий шифрувальник я викликав у нього підозру, і він вирішив перевірити мою особу».

Уля Михай знав — бо це вже ні для кого не було секретом, — що гітлерівська контррозвідка мала в своєму розпорядженні десятки тисяч фотографій людей, зв'язаних з розвідувальною службою будь-якої іншої держави світу або лише підозрюваних у цьому. Мабуть, фотографію для того й викрадено, щоб дізнатися, чи нема її копії у фототеці.

Це припущення зовсім не збентежило Улю. Він був певен, що його зображення нема у фотоколекції гітлерівської розвідки. Не без заздрості визначив, що на його слід натрапив розсудливий і хитрий агент. Шпигун розраховував, що той, хто кидає свій військовий білет в ранець, не скоро помітить відсутність фотокарточки. А коли й помітить, то подумає, що вона десь випала.

«А що, коли я загубив-таки її? — запитав себе Уля. Однак зразу ж і заперечив собі:— Ні! Тоді її знайшли б і повернули мені. Фотокарточку викрадено, це безсумнівно!» Він глянув ще раз на свій білет. Хоч шпигун намагався відклеїти карточку обережно, не залишаючи слідів, проте в кількох місцях разом з фотографією відірвав і крихітки паперу.

Тим часом шифрувальники поснули. Один лише Бурлаку все чомусь перевертався з боку на бік.

Раптом Уля почув його сміх:

— Любий друже, чи не зміг би ти вибрати іншого часу для порядкування в ранці?

— Ти маєш рацію… Але, щоб знайти чисті шкарпетки, довелося перебрати весь мішок. Такий вже я безпорадний…

— Лягай, хлопче, спати. Скоро почне розвиднятися.

— А я певен, що тобі більш ніж комусь іншому треба спочити.

— Чому це?

— Та не повірю ж я, що ця твоя вдовичка задовольнилась лише тим, що ти полежав біля неї. Чи, може, ти чекаєш, поки ми поснемо, а тоді знову чкурнеш туди…

— Та що ти?.. Війні ж не сьогодні кінець. Зустрінеться ще не одна вдовиця… Ну, ось я й упорався.

Через кілька хвилин Уля вже лежав на столі. Але заснути не міг. З голови не виходила думка про зникнення фотографії. Душу сповнювало почуття неспокою. День за днем пригадував свою поведінку тут, у штабі дивізії. Жоден його вчинок не міг викликати й найменшої підозри. І все-таки фотокарточку викрадено, і її забрав, безперечно, не колекціонер. «Звісно, агент абверу тільки підозрює мене. Бо коли б йому було напевно відомо, що я румунський контррозвідник, то він ні в якому разі не забирав би фотографії… Хтозна-куди помандрує тепер вона…»

Викрасти фотокарточку було не важко. Речі шифрувальників залишалися вдень без нагляду. Отже, той, кому це потрібно, міг скільки завгодно нишпорити в речових мішках.

«А може, це хтось з них?..» — думав Уля, перевертаючись на другий бік.

Бурлаку, який теж чомусь не міг заснути, запитав:

— Ти не спиш, Улю?

— Ні. Сон чомусь зовсім зник.

— А скажи-но, як її звати?

— Кого?

— Та твою ж удовичку.

— Ти диви, що йому на думці!.. Знаєш, я навіть не запитав її про ім'я. Ех, старик, тобі, видно, не в жарт закортіло до жінки.

— Зовсім не те… Я навіть не знаю, як тобі й пояснити… Скажи, ти жонатий?

— Ні! А хіба що? Чи не надумав ти часом прочитати мені нотацію?

— Ану тебе!.. Хіба я піп? А жаль!.. Коли б ти був одружений… А так, як то кажуть — ситий голодного не розуміє. Як тобі відомо, я маю дружину. І страшенно її люблю. Люблю й скучаю за нею. Це я лише прикидаюсь веселим, а насправді на серці сум і нудьга. Коли б мені крила, полетів би до неї. Тільки не бійся, дезертиром я не стану… А от твої, любовні пригоди, сам не знаю чому, непокоять мене… Скажи, хіба вони мають щось спільне з чистим почуттям?

— Зовсім ні, — відповів Уля.

— Все-таки… Мають чи ні, але цієї ночі мені дуже важко на серці… Гарна в мене жінка. Ти бачив її фотографію?

— Ні!

— Я зараз тобі покажу! — Бурлаку сперся на лікоть і понишпорив у кишені кітеля. — На ось, подивись!

Уля неохоче взяв фото. Коли б він так не симпатизував сержантові, то попросив би його відкласти розмову на ранок.

— Ну? — не терпілося Бурлаку.

Вилицювата жінка, яка дивилася на Михая з фотокарточки, хоч і не була красунею, однак мала щось привабливе.

Ледве помітна усмішка на її губах свідчила про вміння глибоко й серйозно кохати.

— Гарна в тебе дружина! — мовив Уля, повертаючи сусідові фотографію.

Проте Бурлаку наче й не помічав цього.

— А ти подивись на її очі.

Наполегливість, з якою сержант просив полюбуватись його дружиною, здивувала Улю, і він ледве стримувався од сміху.

— Так, очі теж гарні… мабуть, чорні?

— Та я не про це, — сердито буркнув Бурлаку.

— Тоді я не збагну, чого тобі хочеться…

— Подивись на її очі… Я вважаю, що на світі існує мова поглядів. Коли тобі сумно, то це горе відбивається і в очах. Якщо тобі весело, коли в твоїй душі подив або злість, коли ти переляканий або відчуваєш якусь огиду, то в твоєму погляді відбивається кожне з цих почуттів. А от в очах моєї жінки не видно цього нічого. Вони завжди однакові. Дивлячись на них, ти ніколи не дізнаєшся про її думку. Наче це не живі, а якісь скляні, лялькові очі. Поглянь! Тут, на фотографії, вона посміхається! Ну от, скажи мені, чи відповідає її посмішка поглядові очей? Зовсім ні. Правда ж?

Не чекаючи відповіді, Бурлаку вихопив фотокарточку, ще раз пильно глянув на неї, а тоді сховав у потертий гаманець.

«Не вірить жінці, і його мучать ревнощі», — думав Уля, співчутливо дивлячись на сержанта. А тоді мовив жартівливим тоном:

— Мені здається, ти її ревнуєш? Пробач, але це… соромно…

— Так, я ревную! — сердито перебив його Бурлаку. — І найгірше те, що в мене нема для цього ніяких підстав.

— Це ж не чесно ревнувати. Подумай тільки, що то за сім'я, де чоловік вбачає в своїй дружині тільки чужу полюбовницю. Кохання — це найсвятіше почуття, і гріх бруднити його сліпими ревнощами, отруюючи недовірою кожен день свого життя.

— Думаєш, я не розумію цього? Але не можу інакше! О, коли б у неї інші очі… Мене лякає невідомість, що ховається в її загадковому поглядові.

— Ет, дурниці!.. Вона тебе любить, а ти…

— Цілком можливо… Пише про це в кожному листі, як закохана гімназистка… Наче й не минуло десяти років нашого спільного життя. Їй дуже подобалось прогулюватись зі мною на вулиці. Перехоплюючи заздрісні погляди інших жінок, раділа, що я належав їй. Так завжди говорила мені; Але ж хіба жінкам можна вірити? Правда, я був тоді молодшим. Це ж десять років тому. До того ж і війна залишила свій відбиток… Жаль, що немає старої фотографії. Мав одну у військовому білеті, але й ту десь загубив.

— Як це загубив? — зацікавлено спитав Уля і відразу затамував хвилювання в голосі.

— А як! Мабуть, десь відклеїлась і випала… Я й не помітив. — І повернувшись до попередньої розповіді, проказав — Та це тільки слова! Хіба зараз знайдеш чесну жінку? Яких тільки ніжностей не наслухався від своєї дружини один мій знайомий… І вона зрадила його! Так, зрадила!..

— А ти завжди носиш свій білет у кишені? — допитувався Уля, бажаючи почути ще якусь новину.

— Авжеж! Та хіба це так важливо. Загубив, і все. Думаєш, без цієї фотокарточки не відпустять мене по закінченні війни додому? Коли б уже скоріше!..

— Та звісно!.. А чи давно вона зникла?

— Мабуть, позавчора.

— І ти не питав хлопців? Може, хтось і знайшов.

— Е, де там… А втім, я вже й забувся. Ото біда. Загубив фотокарточку…

— Е, друже, горе навчило мене берегти документи. З якої тільки небезпеки не виручали вони мене. Один-єдиний папірець з підписами і печатками дозволяв мені їздити по окупованій Франції і заробляти на прожиття. Завдяки папірцеві, що його підписав воєнний комендант Парижа, я вирвався живим з лап гестапівців. От завтра розповім тобі про це…

І, щоб припинити розмову, Уля повернувся до Бурлаку спиною.

Він не міг сказати, чи довго спав, не розумів, чому прокинувся. Але, розплющивши очі, помітив, що Бурлаку взув черевики на босу ногу, накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.

Коли двері за ним зачинилися, Уля піднявся й пошукав у кітелі його військовий білет. Розкрив його і побачив усміхнене обличчя іншого Бурлаку, років на десять молодшого.

Зненацька свиснув, — так він завжди висловлював свій надзвичайний подив, — а тоді поклав документ назад у кишеню і ліг.

Фотографія на своєму місці. Ото диво!..

Приголомшений цим відкриттям, Уля намагався збагнути, що це підказало йому перевірити військовий білет Бурлаку.

Спершу сприйняв все за звичайнісінький вияв інстинкту, що його називають інтуїцією. Однак, поміркувавши більше, він дійшов до висновку, що ним керувало не що інше, як бажання дізнатися, чи справді зникла фотографія і в Бурлаку. Коли б його фотокарточки не виявилось, то Уля знав би напевне, що серед шифрувальників є шпигун або якийсь маніяк-колекціонер.

Та фото міцно приклеєне на своєму місці. Значить, Бурлаку збрехав. Але навіщо? Чи не він це часом украв мою фотографію і, щоб відвернути од себе підозру, вигадав всю цю історію?

Уля намагався прогнати геть цю думку, бо з усіх хлопців цей шифрувальник йому подобався найбільше. Але підозра дедалі міцнішала. Адже коли він перебирав речі в своєму ранці, то тільки Бурлаку не спав.

«Стежив за мною, поки я не виявив пропажу, — міркував собі капрал. — А тоді, щоб збити з пантелику, й намолов дурниць про зникнення своєї фотокарточки. Отже, коли я не помиляюсь, то сержант Бурлаку й поцупив мою фотографію».

Вважаючи, що він лежить поруч спільника шпигуна, Уля довго не міг заснути. І задрімав лише тоді, коли півні сповістили світанок.