Зірка впаде опівночі

АЛЛО, АЛЛО, ПЕРЕНЕСІТЬ ВОГОНЬ!

Сподівання Улі, що лікар врятує життя Томеску, виявились даремними. Капрал, не опритомнівши, тієї ж ночі помер.

Капітан Георгіу, розсердившись, уже хотів заарештувати Барбу Васіле. Найбільше на цьому наполягав Смеу, з їдким сарказмом докоряючи начальникові другого відділу, що він слухається якогось там «цивільного».

Справа дійшла до генерала, і він викликав до себе їх обох.

Вислухавши міркування Улі і капітана Георгіу, Попинкаріу зробив такий висновок:

— Панове, ваші докази аж ніяк не можуть виправдати арешт Барбу. Ми можемо підозрівати сержанта. З цим я згоден. Але в нас є підстави не довіряти й Бурлаку. Що ж тоді робити? Затримати їх обох? Припустимо, що Барбу і є тим убивцею, якого ми розшукуємо. Але чи пощастить нам щось у нього випитати? Пан Уля має цілковиту рацію: той, хто серед білого дня застрелив молодшого лейтенанта Войнягу, а через кілька годин забив Томеску, ні в чому сам не зізнається. А тому нам не слід поспішати. Одна невеличка помилка може зіпсувати всю справу. І навпаки, пильний нагляд за Барбу гарантуватиме нас від усяких несподіванок з його боку.

Шифрувальники теж були пригнічені й перелякані. Не знаючи справжньої причини смерті Томеску, вони вважали, що ворожий лазутчик взагалі чатує лише на шифрувальників. Не забувалася тут і Улина пригода. Охоплені жахом, хлопці тільки й думали, чия ж тепер черга відправитися на той світ. Страх перед невідомою смертю змушував їх ходити разом. Один тільки Барбу не боявся нічого. Проте його товариші були переконані, що він лише вдає хороброго.

Коротше кажучи, шифрувальники зовсім занепали духом. Капітан Смеу марне намагався підбадьорити їх. Уля теж пробував підняти їхній моральний дух своєю поведінкою. Він і далі вечорами десь вештався і повертався, дуже пізно.

— Бачите, — говорив іноді хлопцям, — якщо хтось хоче заподіяти нам зле, то чому ж він не починає з мене? Це ж дуже легко зробити, бо ночі такі темні, що й на крок нічого не побачиш. Повірте! Зовсім безглуздо так боятися. Як вам тільки не соромно!

Такий докір найбільше допікав Бурлаку Александру.

— Та перестань же ти!.. Я не приховую, мені зараз боязко! Але ж це не значить, що я боягуз. Хотілося б побачити тебе під час атаки чи артилерійського обстрілу. Я певен, що ти зразу ж наклав би в штани. А я пережив це, і, запевняю тебе, кальсони мої були чисті. Я не злякався і не втік ні тоді, коли міни розсівали навколо мене осколки, ні тоді, коли від кулеметних черг люди падали, як снопи, ні тоді, коли повз мої вуха пролітали цілі рої смертоносних куль. Однак то зовсім інша справа. Тоді я знав, звідки чекати смерті, і оборонявся, як міг. А зараз не те. Тут смерть чигає на кожному кроці, і ти не знаєш, звідкіля її чекати. Тебе можуть заколоти багнетом, як це сталося з нещасним Томеску. Або от кинуть вночі у вікно гранату, і все… Я по горло наситився таким життям. Краще вже на передову. Їй-богу, відпрошуся у пана капітана і піду в піхотний полк.

Інші підтакували йому. А згодом, вирішивши, що Уля глузує з них, вони почали цуратися його. Навіть Пеліною і той вже сердився.

— Та досить тобі, хвалько, — кричав він на Улю в час суперечки. — Згадай краще прислів'я: повадився кухоль по воду ходити, поки йому вухо не відламали. Боюсь, що коли-небудь це станеться й з тобою. Якщо ти вже нажився, це твоє діло. А мені ще хочеться жити. Та зрештою коли й доведеться помирати, то я бажаю зустріти ворога віч-на-віч, як писав один поет. А бути заколотим, як та тварина, не маючи ніякої змоги оборонятися, це просто жахливо…

— Що мене найбільше обурює, — додав Мардаре, — то це цілковита безпорадність другого відділу. Подумайте тільки! Молодшого лейтенанта застрелено серед білого дня, Томеску забито трохи пізніше, а панам з другого відділу хоч би що. На якого ж біса тоді вони, коли вбивцю й досі не знайдено?

Такі розмови велися майже щовечора.

А втім, останні події спричинились до того, що шифрувальники стали в центрі уваги писарів, унтерів і навіть деяких офіцерів.

— Дивись, он вони пішли! — нетерпляче штовхав свого сусіду якийсь солдат, коли шифрувальники з'являлись на вулиці.

Перехоплюючи їхні зацікавлені погляди, хлопці поводились досить стримано. Говорили поважно, сміливо, не жартували і навмисне, тримались осторонь. У вільні години, коли на вулицях було найбільше людей, полюбляли пройтися розміреним кроком, плече в плече, наче дефілюючи перед натовпом, що радісно вітає їх за якісь героїчні діла.

А проте, поводячись так на людях, шифрувальники боялись навіть власної тіні, коли поверталися ввечері додому. Щоб затамувати страх, намагалися говорити як-найголосніше і світили на всі боки кишеньковими ліхтариками. Забігши до хати, відразу замикали двері і щільно завішували вікна. І ніхто з них не насмілювався лягти на широку лаву між вікнами, за яку вони спершу сварилися і частенько кидали жеребки, визначаючи, кому на ній спати.

Того вечора шифрувальники засиділись у штабі, чекаючи на капітана, який мав повернутися з наради від генерала.

Та ось нарешті й він. З серйозного виразу його обличчя вони зрозуміли, що Смеу приніс якісь важливі новини.

— Хлопці, — заговорив капітан, — завтра вранці троє з вас поїдуть з паном генералом на передову. Здається, незабаром наступ, і пан командуючий сам хоче все перевірити. Зібратися Бурлаку, Барбу і Пеліною. О четвертій годині приходьте на КП. Я теж їду з вами. Беремо з собою тільки шифрувальну машину. Ти, Уля, допоможеш мені приготувати її. Всі інші можете йти! На добраніч!

Барбу Васіле підступив до капітана.

— Пане капітан, прошу вас, не посилайте мене.

Смеу глянув на нього з подивом:

— Чому?

— Я хворий, пане капітан. У мене гарячка. Сьогодні ще якось ходжу, а завтра можу не встати з ліжка. Не знаю, коли і де, але я сильно простудився. Якщо їхати туди без користі, то краще вже залишитись тут. Боюсь, що помилюся десь у шифровці, і ви матимете тільки неприємності. Досі я вас не підводив, отож не беріть мене завтра. Ви ж знаєте, я ніколи не відмовлявся від роботи.

— Так, Барбу нездужає, пане капітан! — мовив Бурлаку. — Цілий день трясся, як у пропасниці. Я радив йому йти до лазарету, та він не захотів.

Капітан ще раз пильно глянув на Барбу, — той і справді видався хворим. Очі йому запали, вилиці розчервонілися від жару. Він якось згорбився і тремтів.

— Гаразд. Хай їде хтось інший.

— Дозвольте мені! — попросився Уля.

— Я згоден. А тепер ідіть спати!

Вдосвіта, о четвертій годині, Бурлаку, Уля і Пеліною вже чекали біля КП. Капітан Смеу скоро приніс шифрувальну машину.

Трохи згодом надійшли генерал Попинкаріу, начальник штабу та начальник третього оперативного відділу капітан Мегуряну.

Біля воріт стояли два відкритих автомобілі. В перший з них сіли генерал та його супутники, а в другий — капітан Смеу з хлопцями і радист. Туди ж помістили й портативну радіостанцію.

Обидві машини рушили в напрямку фронту.

Ніч була холодна. Вітер з невеличким морозцем пронизував аж до кісток. На небі зірки бліднули й гасли, зникаючи одна за одною. Зі сходу насувалися, наче величезні каракатиці, чорні хмари.

Автомобілі мчали асфальтом, і дерева, що вихоплювалися їм назустріч з імли, видавалися літаючими потворами.

Ще не розвиднілось, як вони прибули на місце. Зупинились біля самітної хатини в саду. Генерал разом з начальником штабу та капітаном Мегуряну подався пішки на артилерійський спостережний пункт.

Смеу з своїми шифрувальниками і радистом зайшли всередину. В єдиній кімнаті стояв стіл, на ньому — чорнильниця, ручка, папка з паперами. Довкола нього — кілька стільців, попід стіною — довга лава. В кутку дрімав телефоніст. Видно, він був дуже зморений, бо не прокинувся навіть тоді, коли до кімнати ввалилися шифрувальники, голосно розмовляючи і сильно стукаючи підошвами черевиків.

— Егей, солдате, вставай! — гукнув йому над вухом Бурлаку. — Жінка приїхала!

Телефоніст скочив на ноги. Вирячив почервонілі від утоми очі і, помітивши офіцера, цокнув каблуками.

— Здрастуйте!

А тоді присів на стілець і, ще очманілий від сну, з серцем узявся крутити ручку апарата. І лише коли на другому кінці провода хтось обізвався, він схаменувся.

— Ні, ні.. Я не викликав!.. — І відразу кинув трубку.

Протер очі і почав нишпорити по кишенях. Але нічого не знайшовши, повернув голову до Пеліною, який стояв найближче, і несміливо запитав:

— Не скажете, котра година?

— П'ята.

— П'ята? — здивувався телефоніст. — А в кого є куриво?

Бурлаку подав табакерку.

— Ось бери, друже!

Солдат, не кваплячись, розправив папірець, поклав на нього пучку тютюну і заходився крутити товсту цигарку. Запалив і повернув табакерку.

— Спасибі вам, пане студент!

— А з яких ви будете країв, дядьку? — спитав Бурлаку, зрадівши, що трапилася нагода поговорити.

— З Стреоань, недалеко від Путни[29]. Часом не бували?

— Ні, не доводилось, але чув, що там багато вина.

— Еге ж, вина в нас досить. Та й на смак добре! — посміхнувся солдат.

— А ви самі маєте виноградник? — розпитували далі шифрувальники.

— Невеличкий є, слава богу. А звідки ви, пане студент?

— Я моц[30], дядьку. Живу поблизу Кимпень. Але ж ви, напевне, ніколи й не чули про Кимпень.

— Ваша правда, не чув. Отож ви нащадок тих моців, що повстали на чолі з Хорією[31] проти гнобителів?

— Так!

— От і добре! Значить, ви моц. Я чув, що ці славні молодці можуть звалити собі на спину гору і перенести її на інше місце. Але, як видно, не всі моци однакові.

— Чому це? — запитав Бурлаку, вже здогадавшись, на що натякає молдаванин.

— Тільки не прогнівайтесь, пане студент!.. Ви теж, звичайно, не карлик. Але ж говорили, ніби вищих і сильніших за моців не знайдеш у всьому світі. Однак…

— Та я не справжній моц, бо семимісячник. Мама моя злякалась жандарма і народила мене передчасно.

— А щоб вам було добре, пане студент! Я теж семимісячник! От так зустріч!.. Коли після війни потрапите до Молдови, то заїдьте в Стреоань. Спитайте Штефанаке Бургеля. Мене там знає й маленька дитина. Я почастую вас вином, якого ви зроду не пили. Скоріше б уже покінчили з цими песиголовцями. Скільки люду через них загинуло. Як їх тільки носить свята земля. Хай вони згорять у пекельному вогні, прокляті людожери!

— Нічого, дядьку, вже не багато зосталося чекати. Ось-ось їм капут. Потерпіть ще трошки…

— Наче я не знаю! Наших загинуло уже чимало, бо тут справжнє пекло. Але гітлерівців вибили ще більше. Ось минулого тижня хлопці з сьомої роти захопили одного німця… Сліпий на одне око. Ну, коли той проклятий Гітлер вже посилає на фронт сліпих та кривих, то не довго йому воювати. Чому ж він не замириться? Навіщо даремно жене на смерть людей? Невже їхні генерали не бачать, що фюреру вже кінець?

Розмова раптом урвалась, бо до хатини увійшли генерал Попинкаріу, підполковник Барбат, капітан Мегуряну та лейтенант-артилерист.

Командир дивізії був у хорошому настрої. Він сів на стілець і витер з лоба піт.

— Викликай, солдате, «Сирет»!.. Пана полковника…

— Я зараз, пане генерал, — сказав телефоніст і відразу покрутив ручку. — Пане генерал, — мовив у ту ж мить. — На проводі «Сирет»!

— Алло, Хрубару! Ти виконав мій наказ? — поцікавився Попинкаріу. — Чудово! Кажеш, все гаразд? Добре, добре! Тільки будь обережний. І приходь до мене, як ми домовились. Будь здоров! — Поклавши трубку, він повернувся до начальника штабу: — Подайте мені карту, Барбат. А ви, Мегуряну, приготуйтесь писати рапорт.

Командир дивізії розгорнув на столі карту.

— Я вважаю, тут вистачить і двох батальйонів. Напрям наступу…

Проте він не докінчив, бо поруч в саду розірвався артилерійський снаряд. Вибухнуло так сильно, що аж хата струснулася.

— От бісові фашист!.. Невже розпочнуть раніше?

Другий снаряд упав зовсім недалеко. Потім ще два вибухи, один за одним. V вікнах повилітали шибки. З стелі відвалився кусок глини, накривши карту на столі.

Підполковник Барбат досить-таки стурбувався.

— Нас помітили, пане генерал, — сказав він. — Німці пристрілюються, щоб ударити по хаті прямою наводкою.

Румунська артилерія теж не запізнилась. У повітрі аж клекотіло. Однак артилеристи не знали, що це за обстріл. Вирішивши, що ворог розпочинає атаку, вони повели загороджувальний вогонь. Вслід за гарматами зататакали й кулемети. Поступово забухкало й заверещало на всьому секторі.

Ворожі гаубиці вперто вишукували хату. Один снаряд упав на дорогу, інший розірвався вже на подвір'ї. Осколки подірявили стіни. Згодом зачепило край даху. А тоді посипався град снарядів. Становище дедалі гіршало. Вийти надвір було вже неможливо.

Генерал зблід на лиці, але тримався бадьоро.

— З'єднайте мене з артилеристами, та швидше! — гукнув він телефоністові крізь гул канонади.

— Алло, «Озана»! Алло, «Озана»! «Озана»! Пане генерал, можете говорити! — мовив переляканий солдат.

— Алло! Молдовяну? Перенесіть вогонь! Вишукайте батарею гаубиць. Вона стріляє по хаті, де ми зараз знаходимось. Тільки мерщій, бо становище у нас скрутне!

Попинкаріу кинув трубку і притулився до стіни. Саме в цю мить до кімнати повернувся Уля.

— Пане генерал, — заговорив він зовсім спокійно, — під цією хатою є погріб… Там не так уже й безпечно, а проте льох надійніший, ніж оці стіни. Я вважаю, що нам треба зайти туди.

Генерал промовчав, не бажаючи показувати свого ляку. Та саме в цю мить інший снаряд, зірвавши дах, зруйнував усю стелю.

— Гаразд, хай буде по-твоєму! Ходімо!

Ляда відкривалася в сінях. Останнім до льоху спустився Уля.

Тепер вибухи дакали зовсім інший резонанс. Снаряди падали на подвір'я, а офіцерам здавалося, що вони розриваються просто в хаті.

Румунські гармати перенесли свій вогонь, вишукували ворожу батарею. Піхотинці, як румунські, так і німецькі, спершу дивувалися, чому це снаряди не падають на їхні голови, а потім вирішили, що то артилеристи зводять між собою якісь давні рахунки.

Ворожі гаубиці випустили ще по кілька снарядів і замовкли. Відразу принишкла й румунська артилерія.

І знову настала жахлива тиша, яка охоплює фронт після артилерійського бомбардування. Тільки там, у льоху, стіни все ще стрясались і обсипали людей піском та землею.

Під час обстрілу ніхто не вимовив і слова. Всі, затамувавши подих, причаїлись по кутках.

Генерал як присів навпочіпки, то так і не поворухнувся. Один тільки Уля спокійно собі стояв на східцях і палив.

— Здається, вже можна й виходити! — мовив він трохи згодом.

Від цих слів шифрувальники і офіцери опам'ятались. Піднявшись нагору, забруднені й запорошені, в передсвітанковій імлі побачили, що від хати залишились тільки напіврозвалені стіни.

— Ми у вапні, як ті чорнороби! — мовив жартівливо генерал, до якого знову вернувся бадьорий настрій.

Уля підійшов до столу і, склавши карту, подав її начальникові штабу. Підполковник пробурмотів щось на знак подяки.

Генерал підкликав Улю.

— Ти поводився мужньо, солдате, — мовив йому. — Тільки тобі ми і вдячні своїм порятунком. Пане підполковнику, не забудьте оголосити наказ: від сьогодні я повертаю солдатові-тетерісту Улі Михаю звання капрала. А зараз, панове, давайте пошукаємо якесь інше приміщення… Ходімо…

На головній вулиці їм назустріч прямував полковник Панайтеску, командир полку «Тротуш», і його ад'ютант.

— Слава богу, пане генерал! А я боявся…

— … Що ми всі уже на тому світі, чи не так? Не пощастило німцям і на цей раз!.. А тепер мені треба вмитись і обтруситися від бруду й землі.

Бурлаку крадькома підштовхнув Улю:

— Я завжди казав, що ти сміливий. Як це тобі вдалося зберегти глузд, тоді як ми всі, навіть генерал, втратили його зовсім? Ти, наче той чорт, не боїшся нічого!

— Та ні ж! Коли хочеш знати, я зроду так не лякався, як оце сьогодні!..

— Ну, а що ти скажеш про генерала? Не схотів лишитися в боргу. І ось ти знову пан капрал. Та краще б він замість цього дав тобі відпустку тижнів на два…

Телефоніст, який теж рушив разом з усіма, наздогнав лейтенанта артилерії і смикнув його за рукав.

— Що ж мені робити, пане лейтенант? Залишатися тут на посту?

У пілотці, зсунутій на потилицю, з пітним, забрудненим обличчям він мав просто-таки смішний вигляд.

— Який там пост, Штефанаке? — посміхнувся лейтенант. — Ти ж бачив, що там зробили. Вернись, забери апарат і біжи в роту!

Група офіцерів зайшла до високої хати на головній вулиці.

Через кілька хвилин капітан Смеу покликав туди й шифрувальників.

— Ми мусимо почекати… Пан підполковник Барбат саме пише рапорт.

— Коли так, то можна й закурити, — зрадів Бурлаку, запеклий курець.

— Я краще вийду, — сказав Уля. — Хочу трохи помитися біля криниці.

Коли капітан Смеу зайшов до Попинкаріу, там велась ділова розмова.

— Я ніяк не можу збагнути, пане генерал, — мовив полковник Панайтеску, — як німці довідалися про вас. Взяли на приціл хатину, і коли б не наша артилерія… — Командир полку знітився, наче вважаючи себе прямим винуватцем останньої пригоди.

— Хто тут, крім вас, знав, що я мав прибути?

— Філіпеску і начальник розвідки, лейтенант Сендулеску.

— Телефон встановлювали ви? — звернувся командир дивізії до лейтенанта артилерії.

— Так, пане генерал! Я сам розпорядився, навіть не знаючи, навіщо це. А наказ одержав від пана капітана Севяну. Проте я певен, що йому теж нічого не було відомо.

— І все-таки хтось вибовкав. Погано у вас працює розвідка. Ви не уявляєте, як розсердиться командуючий «Орла», коли дізнається про це.

Капітан Смеу вирвав з блокнота аркуш паперу і написав:

«Пане генерал, як тільки повернемося на КП, викличіть, будь ласка, мене, капітана Георгіу та Улю. Я тоді й скажу, хто передав німцям цю інформацію».

Генерал прочитав записку і порвав її на клаптики. Його обличчя спохмурніло.

— Та про це, Панайтеску, ми поговоримо пізніше. А зараз до роботи. Лейтенант, ви принесли сюди план розташування ворожих об'єктів?

— Звичайно, пане генерал! — І артилерист, поспішно вийнявши з планшета схему, подав її командуючому.

Генерал засідав з офіцерами до обіду.

Рапорт штабові армії виявився досить великим, шифрування забрало більше години.

Обидві машини повернулися на КП дивізії вже смерком.

Через годину у генерала зібралися капітан Георгіу, капітан Смеу, Уля і начальник штабу підполковник Барбат.

— Я скликав вас, — заговорив Попинкаріу, — за проханням капітана Смеу. Сподіваюсь, ви, Георгіу, уже знаєте про нашу вранішню пригоду. Безперечно, німцям було відомо, що я приїду туди. Більше того, вони знали, в якій хаті ми розташуємось. Капітан Смеу, здається, може назвати нам прізвище інформатора. Чи не так, капітане?

— Точно, пане генерал!

— Ми вас слухаємо!

— Вчора ввечері, одержавши ваш наказ, я зібрав своїх хлопців і сказав, хто мусить їхати. Серед інших я назвав і Барбу Васіле, бажаючи не залишати його без нагляду. Та, на превеликий подив, Барбу попросив замінити його кимсь іншим, посилаючись на нездужання. Звичайно, я погодився, бо він таки видався мені хворим. Замість нього поїхав Уля. І що з нами трапилось? Мало не загинули. Ми певні, що німецькі артилеристи не випадково обстріляли ту хатину. Гітлерівців поінформували про нас… І тут виникає законне питання: чому Барбу відмовився їхати? Чим ми можемо довести, що він не симулював хвороби? Подумайте, панове! Забито Томеску, і на місці вбивства начебто випадково побував Барбу. Німці, маючи точну інформацію про приїзд групи офіцерів разом з командиром дивізії, відкривають по них гарматний вогонь, і той же Барбу, щоб уникнути артобстрілу, раптом захворює. Погодьтеся зі мною, дуже дивний збіг обставин. Що нам відомо ще про Барбу? Він проситься на передову і зовсім не з патріотичних почуттів. Більше того, в нас є підстави вважати, що цей тип в 1939 році побував у Німеччині. Отже, панове, нам треба вже кінчати з Барбу. Пан Уля досі не давав згоди на його арешт. Не знаю, чи буде він триматися свого і після сьогоднішньої події. Ви чекаєте якихось відомостей про Барбу. Одержимо ми їх чи ні, але вони не такі вже й важливі. Для мене ясно: Барбу треба негайно заарештувати. Оце й усе, що я хотів сказати, пане генерал.

Капітан Георгіу вийняв з кишені аркуш паперу.

— Дозвольте, пане генерал, повідомити вам, що я вже одержав відповідь з генерального штабу.

— Тим краще… Тепер нам легше буде прийняти якесь рішення. І цей відзив, напевне, досить прихильний?

— Навпаки, пане генерал…

Уля Михай, відвертаючи очі од капітана Смеу, погасив щойно запалену цигарку.

— Як вам відомо, — мовив начальник другого відділу, — пана Улю цікавило, чи продаються в Румунії карти, які він побачив у Барбу. Відповідь негативна — ні.

— Цікаво! — зауважив капітан Смеу, намагаючись перехопити погляд Улі. Але капрал узявся витирати рукавом кітеля пляму на столі.

— Однак це й не так важливо. Цікавішим є друге повідомлення. Генеральний штаб підтверджує, що Барбу жив-таки в Німеччині. Коли саме — невідомо. В листі Стояна, приятеля Пеліною, значиться 1939 рік. Нам сповіщають, що Барбу Васіле був легіонером[32]. І в 1938 році раптом зник. Зараз уже відомо, що він побував у Німеччині, а на початку війни добровільно пішов на фронт. Нам радять не доручати Барбу ніяких важливих справ. А якщо він провинився у чомусь або викликав якусь підозру, пишуть з генерального штабу, то ми мусимо негайно його заарештувати. В штабі «Орла» йому буде вчинено суворий допит. Такий короткий зміст цього повідомлення. Я вважаю, що, маючи оці відомості, нам конче треба заарештувати Барбу.

— На цей раз, — додав капітан Смеу з явним глузуванням, — мабуть, і пан Уля погодиться з нами. Чи не так?

— Мене збивають з пуття три моменти, — заговорив Уля, все ще витираючи рукавом пляму на столі. — Перше моє питання: яким чином Барбу зміг дізнатися, де саме ви зупинитеся? По-друге: як він зумів сповістити про це німцям? І третє: хіба сержант не знав, що його відмова їхати на передову під приводом хвороби викличе у нас підозру? Ось це мене й збиває з пантелику.

— Коли ми поставимо собі за мету будь-якою ціною виправдати Барбу, — похопився капітан Смеу, — то знайдемо не три, а тридцять заперечень, дорогий Уля. Поки ти зважуватимеш, у нас може загинути ще не один солдат. А втім, генеральний штаб наказує заарештувати його. І тільки ти все проти…

— Чому ви вважаєте, що я проти арешту?

— Це видно з твоїх міркувань…

— Ви просто мене не зрозуміли. Коли хочете, можете його арештовувати!..

— А ти сам умиваєш руки?

Генерал, який дозі пильно прислухався до розмови, раптом спитав Улю:

— Невже ти й зараз не погоджуєшся на арешт Барбу? Хіба ці відомості з генерального штабу ще не переконливі?

— Вони переконливі лише настільки, що Барбу можна записати першим до списку підозрілих, пане генерал.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув розгніваний капітан Георгіу. — Що ж тобі потрібно, юначе? Ти хочеш, щоб генеральний штаб категорично визнав Барбу агентом абверу? Але ж навіщо тоді ми всі тут?.. Заарештуємо його, і, хоч який він не затятий, все одно зізнається.

В цю мить у дверях з'явилась голова лейтенанта Смерендою, генералового ад'ютанта.

— Пробачте, пане генерал. Черговий офіцер, молодший лейтенант Параскивеску просить на хвилинку пана капітана Георгіу.

— Ідіть, Георгіу! Знову щось трапилось…

Начальник другого відділу поспішно вийшов. Усі інші, немов передчуваючи якусь неприємну новину, стурбовано засовались на стільцях.

Капітан Георгіу скоро й повернувся.

— Барбу Васіле зник! — повідомив він сухо.

— От чортовиння! — промимрив Смеу.

— Як це зник? — сердито перепитав генерал. — Поясніть нам, будь ласка!

— Параскивеску говорить… Чверть години тому до нього прийшов Бурлаку і повідомив, що Барбу щез. Вранці, як хворий, він зостався на квартирі. В обід один з шифрувальників, забув його прізвище…

— Мардаре, — підказав йому Смеу, — бо всі інші були зі мною.

— Так, Мардаре… Він приніс Барбу обід на квартиру. Той почував себе краще. А поївши, знову ліг. Коли Мардаре повернувся увечері, то вже не застав його. Запитував у хазяїна, взялися скрізь розшукувати його, але даремно. Тим часом повернулися й інші хлопці. Тоді Бурлаку, не знаючи, де можна знайти тебе, Смеу, з'явився до Параскивеску і розповів усе. І ще одно — Параскивеску каже, що шифрувальники зовсім занепали духом. Вони вважають, що Барбу спіткало таке ж нещастя, як і Томеску.

— На цей раз вони помиляються, — мовив сердито капітан Смеу. — Барбу пронюхав про наші заходи та й накивав п'ятами. І ми пошилися в дурні! — глянув він на Улю з докором.

А той, як винуватець, втупив очі в землю і сидів, схрестивши руки на грудях.

«Невже я й справді помилився? — билася в його голові думка. — І все-таки Барбу втік!.. Подобається це мені чи ні, а факт залишається фактом!»

Генерал, вгадуючи його душевний стан, вирішив дати йому спокій.

— Панове, ви вільні! — сказав він. — Вам, Георгіу, слід вжити найрішучіших заходів на власний розсуд. Може, ще й затримаєте Барбу. Він не міг утекти далеко. І повідомляйте мене час від часу про новини. На добраніч!..

Вийшовши від генерала, Уля Михай повільно прямував на квартиру, марно намагаючись заспокоїтись. У голові плуталися різні думки… У генерала бородавка над лівою бровою… В погребі під тією хатиною пахло кислою капустою… Завтра треба підстригтися… Закінчиться війна, і я напишу Франсуа, щоб він переслав усі мої книги…

Замислившись, проминув і свою квартиру. Раптом його наздогнав мотоцикл з коляскою.

— Хто йде, — почув він голос лейтенанта Тимплару, начальника поліцейської роти.

— Я, пане лейтенант! Солдат-тетеріст Уля Михай!

— А-а-а, це ти? Не вештайся сам по селу. Заборонено. Повертайся зараз же на квартиру!

— Добре! А куди ж це ви проти ночі, пане лейтенант?

— На завдання. І все через вас, шифрувальників! Стонадцять чортів вашій матері. Знову пропала ніч…

І лише тоді, коли мотоцикл рушив далі, Уля збагнув, що його квартира залишилася позаду. Хлопці сиділи похмурі й сердиті.

— Ти знаєш? Пропав уже й Барбу! — мовив Пеліною, впускаючи товариша до кімнати.

— Так. Я вже чув від капітана…

— Де ж ти його бачив?

— На КП.

— І що ти тепер скажеш?

— Та нічого!..

— Томеску… Барбу… Зосталося нас четверо. Це просто жахливо. Ми порадились і вирішили завтра проситися на передову.

— Це ваша справа!

— А та хіба ні? — запитав Бурлаку.

— Ідіть ви до біса… Я хочу спати!

Уля ліг на лавку під вікном, на яку зараз уже ніхто не претендував, і вкрився з головою.

Не минуло й п'яти хвилин, як хтось постукав у шибку:

— Гей, спите?

— Хто там?

— Черговий писар! Наказ від пана капітана Смеу зараз же йти на КП.

— Добре, добре. Ми тільки одягнемось!

— Що ж їм треба? — запитав Мардаре.

— Що треба? — крикнув Бурлаку, взуваючи черевики. — Хочуть допитати нас. Бережіться, хлопці! Знову починається банкет! — і спересердя плюнув на долівку.

— Не будь свинею, старина, не плюйся! — докорив йому Мардаре.

— Іди ти під три чорти!

«Нещасні! — подумав Уля, слухаючи цю розмову. — Страх деморалізував їх зовсім. Вже почали й лаятися».

Бурлаку потряс Улю за плечі:

— Вставай! Не чуєш? Капітан викликає на КП!

— Ідіть без мене. Я нічого не бачив і не знаю…

— Пішли, хлопці. Бо він, здається, з'їхав з глузду!

Через кілька хвилин Уля спав міцним сном.