Зірка впаде опівночі

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Вони зустрілися на вулиці, недалеко від штабу. Всупереч своїй звичці, капітан Смеу цього ранку забарився. Улі, навпаки, вже не вперше було з'являтися на «службу», як називали писарі свою роботу в канцелярії, з великим запізненням.

— От і добре, що ми побачились! — мовив Смеу, потискуючи капралу руку. — Я дуже хотів поговорити з тобою віч-на-віч. Хоч час зараз не підходящий, але давай пройдемо до млина.

— До речі, мені теж треба вам дещо сказати.

Млин стояв за селом, поруч — луки.

Капітан Смеу сів під копицю сіна, яких тут було багато, і жестом запросив Улю присісти.

— От що я маю розповісти, — мовив він, запаливши цигарку — Цієї ночі сталася дивна пригода. Коли хочеш, я навіть не знаю, дійсність то чи тільки сон. Вчора, коли ми розійшлися, я пішов додому. Від утоми мало не падав з ніг, ледве роздягся. Сон взагалі приходить до мене швидко, а на цей раз я заснув, тільки-но доторкнувся до подушки. Скільки проспав, не знаю. Та раптом чомусь прокинувся. І що мені почулося? А втім, я ще й зараз не певен, що це так. Можливо, то лише сон… Адже нам вночі часто ввижаються всілякі нісенітниці. Через якийсь час я збагнув, що не сплю. По кімнаті хтось ходив. Я спробував розплющити очі, та дарма. Однак я чув усе чудово. Невідомий наблизився до мене, — можу поклястися, що він ходив у шкарпетках. Запевняю, я зовсім не злякався! Навпаки, мені хотілося якнайшвидше дізнатися, чого шукає тут цей непрошений гість. Як тільки я не силкувався, щоб відкрити очі. На якусь мить його дихання почулося зовсім близько. Нараз кроки невідомого почали віддалятися. Проте він не вийшов, а, присівши на стілець, почав у чомусь шупортатись. Скільки проминуло часу, не можу сказати. Принаймні мені це видалося вічністю. Нарешті він встав, знову наблизився до ліжка, а тоді, не поспішаючи, пішов до дверей. Раптом чари мої розвіялись, і я розплющив очі, миттю сплигнув з постелі. Може, це й не так, але я готовий заприсягтися, що підхопився в ту мить, як за ним зачинилися двері. Взявши ліхтарик і пістолет, які завжди клав поруч на стільці, я вискочив у сіни. Сінешні двері були відімкнені. Тільки-но я розчинив їх, великий хазяйський пес люто рвонувся до мене і голосно загавкав. Так негостинно він зустрів би й мого нічного відвідувача, якби той вибіг надвір… А проте, поки я не виходив, собака мовчав. Довелось повернутися назад у сіни. Навпроти була ще одна кімната, в якій ночували хазяї і Некулай, мін ординарець. Я тихенько зайшов туди. Присвічуючи ліхтариком, оглянув усі закутки. На широкому ліжку спали хазяїн з жінкою, трохи далі — їхні діти, шістнадцятирічна білява дівчина і невеличкий хлопчик. На лаві, недалеко від дверей, — мій Некулай. Він лежав горілиць, широко відкривши рота, і сильно хропів. На його лівій щоці червоніли дві складки, — мабуть, надавив рубцями кітеля, який клав під голову замість подушки. Довго вдивлявся в кожне обличчя, і ніхто не викликав у мене ні найменшої підозри. І от я зневірився у власних почуттях. Зайшов до себе, присів на ліжко і замислився. А може, це й справді мені тільки приснилося? Ні, зовсім ні… Але якщо то не сон, куди тоді зник невідомий? Наче крізь землю провалився. Оце й усе, що я мав сказати.

Скінчивши розповідати, капітан запалив цигарку і запитливо подивився на Улю.

— В усякому разі, — заговорив трохи згодом капрал, — сон це чи дійсність, але ваше останнє повідомлення дуже важливе.

— Як ти думаєш? Могло мені таке приснитися?

— Боюсь, що ні!

— Тоді я не розумію, куди подівся цей тип.

— Тут ще можна знайти пояснення. Мабуть, хтось з тих, у сусідній кімнаті, не спав так міцно, як то вам здалося.

— Ні, я певен… От подивився б ти сам на них!..

— В такому разі треба припустити, що нічний гість — добрий приятель ваших господарів. Собака знав його і не загавкав. А може, то якась людина-невидимка?.. Проте, наскільки мені відомо, такого дива в світі не буває.

— Вірно! Не буває… Та хай йому біс! Значить, агент абверу не сидить без діла…

— Авжеж… Не для того ж його сюди прислали.

— А що ж в тебе нового? Натрапив на якийсь слід?..

— Я ж тут тільки тиждень… Е, та ви, пане капітан, дуже зблідли. Можна подумати, що цілісіньку ніч тільки те й робили, що дудлили цуйку[16].

— Я й справді наче після винники. Голова мало не розвалиться. І страшенно нудить.

— Не турбуйтесь. До обіду все минеться. А взагалі вам можна позаздрити… Таке міцне здоров'я…

— Відколи живу, ні на що не хворів. Але як ти знаєш, що в мене такий організм?

— Не думайте, що цього нічного гостя задовольнило лише запевнення, що ви міцно спите.

— Але ж йому не могли цього сказати, бо сплю я дуже чутко, — перебив Улю капітан Смеу.

— Це ще одне свідчення того, що невідомий, який пробрався до вас, не міг покластися лише на щасливий випадок. У вашій квартирі нишпорив досвідчений шпигун і його нелегко нам буде викрити. Перебираючи речі, він знав напевне, що ви не прокинетесь.

— Я розумію. Виходить, агент вжив заходів…

— Безперечно.

— Інакше кажучи, мені дали морфію. Чи ж не так?

— Принаймні у вас немає підстав це заперечувати. Можливо, я й помиляюсь, бо ще не знайдено нитки від цього клубочка. Вірніше, їх уже є декілька, але я не знаю, за яку з них потягти. Бо якщо смикнути всі разом, то вони, безперечно, сплутаються.

Капітан замислився.

— Однак, — мовив він трохи згодом, — дуже важко все це збагнути… Як мені зуміли дати морфій? Невже вночі, коли я спав?

— Зовсім ні. Бо тоді не прокинулися б так швидко. Спробуйте пригадати, де ви були і що їли та пили вчора перед сном.

— Що ж я робив увечері?.. Ну, до одинадцятої сидів на нараді у начальника штабу. Потім разом з майором Братоловяну, капітаном Георгіу та іншими офіцерами пішов до їдальні. Після вечері ми почали розмову і засиділись до півночі. Повертаючись додому, хвилин з двадцять проговорив з капітаном Георгіу. Некулай уже чекав на мене. Від чаю я відмовився, бо дуже хотілося спати. Відпустивши ординарця, взявся роздягатися. І раптом почалася канонада. Миттю зібрався і побіг на КП. Там ми й зустрілися з тобою. А все інше тобі вже відомо. Ти думаєш, що мені поклали щось у страву в їдальні?

— Цілком можливо! Тепер про інше… Що ви можете сказати про свого ординарця?

— Бідолашний він. Трохи придуркуватий. Був присипаний снарядом на Східному фронті і відтоді втратив глузд. Не знаю, як його тільки не демобілізували. В армії йому не місце. Мабуть, пішов воювати замість якогось багатія, що одкупився і зостався вдома. Однак начальник штабу не захотів повернути його в тил, сказав, що ординарцем він може бути. І треба визнати, що до певної міри підполковник має рацію. Не скаржусь я на Некулая. Коли у нього прояснюється розум, він стає навіть потішним. Але що це за розпити? Чи не підозріваєш ти і його?..

— Та, зрештою, я скоро й самого себе почну підозрівати, — мовив Уля.

— Будь спокійний за нього!.. Пришелепкуватий, і більш нічого!.. Ручаюсь головою.

— Не турбуйтесь. Некулая я звинуватив би в останню чергу.

— До речі, ти мені не пояснив, — мовив капітан Смеу, — який зв'язок існує між моїм здоров'ям і наркотиком, коли я й справді проковтнув його.

— Як видно з усього, морфій хтось всипав вам у страви чи напій. І, мабуть, не переборщив. Якраз стільки потрібно людині, щоб не прокинутись до ранку. А ви, незважаючи на це, пробудилися, тільки-но нічний гість ступив до вас у кімнату. Як це сталося? Щонайперше, тут треба дякувати німцям за нічну атаку. А крім того, мене просто дивує ваша сила. Вже почало діяти наркотичне, а ви, незважаючи ні на що, побігли на КП. Є люди, які переносять на ногах важку хворобу. Вам пощастило перебороти таким чином силу наркотичного. Ось тому я й кажу, що у вас міцне здоров'я.

Капітан Смеу взяв у рот суху стеблинку і, замислившись, втупив очі у крила вітряка.

— Але що він там шукав? — запитав не скоро, з обуренням у голосі.

— Цього я вже не знаю. Тут можна думати що завгодно. Принаймні шпигун використав наркотичне не для того, щоб помилуватись вами вночі. Чи не виявили ви ранком якоїсь пропажі?

— Та ні ж!.. Хай йому чорт! Розумієш, яка на мені відповідальність?..

Уля посміхнувся і проказав не без іронії:

— В усякому разі, не більша ніж на мені і панові капітанові Георгіу. В силу обставин наша роль у цій боротьбі другорядна. Ви мусите здійснювати шифрувальний зв'язок дивізії з іншими частинами, і все. А за ворожого агента відповідати доведеться нам з паном Георгіу, і в першу чергу мені. Саме для цього мене сюди й прислано. Та поки що ми бредемо манівцями. Ці несподівані відвідини заплутали геть усе. Наскільки я розумію, це дуже спритний шпигун. Так… добре, що я нагадав… Хочу вас запитати про Бурлаку…

— Щойно цікавився Некулаєм, а це вже питаєш про Бурлаку. Чи не підозрюєш ти часом і його? Тоді я цілком авторитетно заявляю, що Бурлаку — чесна і порядна людина.

— На мене він теж справив гарне враження… А проте…

Трохи промовчавши, Уля розповів капітанові про зникнення своєї фотографії та про нічну розмову з сержантом.

— Це неможливо! — вигукнув Смеу. — У відділі я йому найбільше вірив. Мушу признатися, що в мене з'явилась до нього особлива симпатія, я мріяв про дружбу з ним… Їй-богу, мені не віриться. А ти мав рацію, говорячи, що відвідини невідомого гостя ще більше заплутали всю справу. Якщо Бурлаку дійсно агент абверу чи тільки його помічник, то навіщо тоді оцей нічний візит?

— Та, мабуть, між викраденням фотокарточки і появою цього гостя не існує ніякого зв'язку. А проте хто його знає. Нам треба зважати на кожну дрібницю.

— Ти хочеш віддати його в руки другого відділу?

— Поки що ні! Бурлаку кмітливий хлопець. І якщо його заарештувати, не маючи явних доказів, він зуміє викрутитись.

— То що ж ти думаєш робити?

Уля знизав плечима:

— Тут важко щось вирішити… Але найменша наша помилка може зіпсувати справу.

— Ти хочеш сказати, що цей промах буде фатальним?

— Ні, не обов'язково, а проте все може зійти нанівець.

— Не розумію! Поясни мені, будь ласка!

— Ось послухайте… До певної міри, ми знаходимось у досить вигідному становищі. Хоч шпигун абверу нам не відомий, а проте ми знаємо, що він діє. Тим часом агент, мабуть, і не підозріває, що його вже шукають, він почуває себе в повній безпеці. Ось тому найменша наша помилка може дуже нашкодити. Коли лазутчик довідається про наші контрдії, то зразу ж накиває п'ятами.

— Ти думаєш? — недовірливо запитав Смеу.

— Так, бо тоді агенту вже не потрібен наш шифр.

— Як це не потрібен?

— Він розуміє, що коли йому навіть пощастить сфотографувати барабанчик і втекти, то це мусить залишитись в таємниці, бо інакше генеральний штаб відразу заборонить користуватися шифрувальними машинами. І всі його старання зійдуть нанівець. Як бачите, ми і шпигун, до певної міри, знаходимося в однаковому становищі: нам потрібно викрити його, приховуючи до останньої хвилини свої дії, а він прагне виконати своє завдання так, щоб ми про це не здогадалися. Можливо, зараз агент і обнадіює себе думками, що він поза всякою підозрою. Ось тому найменша помилка з нашого боку може зашкодити справі. Зараз нам треба пильно охороняти сейф з шифрувальною машиною та кодами. Цей сейф має стати чимсь на зразок пастки. Стежачи за ним, ми будемо вичікувати, поки шпигун допустить першу помилку. В цій грі, пане капітан, виграє той, хто зробить найменше помилок.

— Саме тому, — похапливо заперечив Смеу, — нам не слід багато рискувати. Бо цей надмірний риск і зумовить нашу поразку.

— Коли в цій боротьбі я матиму більше помилок, ніж ворожий лазутчик, то, запевняю вас, не мій риск стане причиною невдачі.

— Повір мені, я не хотів тебе образити.

— Я розумію, що ви не мали цього на меті.

— От і добре. А тепер ходімо вже. Адже хлопці не знають, куди я подівся.

— Пане капітан, я ще хочу зайти до молодшого лейтенанта Попазу. Мені треба розпитати його, що він знає про вбивство водія Пантелімона.

— Як, ти ще й досі не говорив з ним?! — здивувався Смеу. — Уже минув тиждень, як ти тут.

— Говорив. Але досі не надавав особливого значення подіям, що відбувалися того дня. А зараз…

— Що зараз? — похопився капітан, помітивши вагання Улі.

— На сьогодні та подія, мабуть, більш важлива, ніж викрадення моєї фотографії чи навіть нічні відвідини цього незвичайного гостя.

— Поясни, будь ласка… Як це?

— Коли ви згодні, то давайте пригадаємо все, що сталося в штабі дивізії за останні десяті, днів!.. Ворожий лазутчик, вбивши нашого регулювальника, стає на його місце і міняє дощечки-покажчики. Капітан Раковице його затримує, але той відразу накладає на себе руки… Саме в цей час або трохи пізніше зіпсувалась машина шифрувального відділу… Увечері її шофера, що не міг полагодити мотора, вбито… Вам дають наркотичне, і якась невідома особа потай проникає у вашу кімнату… З мого ранця зникла фотокарточка… Бурлаку хоче обкрутити мене круг пальця, заявивши, що в нього теж пропала фотографія. Як бачите, чимало важливих подій. А зараз спробуйте пов'язати їх разом. Чи збагнете ви щось?

— О, це правда! — відказав капітан Смеу.

— Так от, хоч перелічені щойно події зовсім не в'яжуться між собою, я все-таки знайшов би якесь пояснення, коли б не ця аварія з машиною. Проклята аварія руйнує все, через неї інші факти залишаються ізольованими, не в'яжуться один з одним. Ось чому я хочу ще раз поговорити з молодшим лейтенантом Попазу. Сподіваюсь вивідати у нього якісь додаткові відомості.

— Цілком можливо. Попазу розумна людина.

Недалеко від штабу Уля сказав капітанові:

— Коли прийдете на КП, запитайте у хлопців про мене. Натякніть їм, що вам відомо, де я пропадаю. Вони думають, що я волочусь за молодицями. Мене це влаштовує, бо, таким чином, можу ходити всюди, не викликаючи якоїсь підозри. Вам не зашкодило б натякнути їм, що збиваєтесь покарати мене за ці часті прогулянки.

— Не турбуйся. Я прикинусь таким сердитим, що вони почнуть тобі співчувати.

Розставшись з капітаном Смеу, Уля попрямував до канцелярії автороти, якою командував молодший лейтенант Попазу. Ішов і думав, як йому повести розмову, щоб не викликати підозри. Хоч капрал перебував при штабі тільки тиждень, однак встиг уже познайомитись з усіма офіцерами, а з деякими, — адже тут більшість резервісти, — навіть заприятелював. Поміж цих його друзів був і молодший лейтенант Попазу.

По дорозі Улю наздогнала якась молодиця з гускою в руках. Порівнявшись, вона зиркнула на капрала і грайливо посміхнулась. Уля вже не вперше зустрічав її на вулиці.

«Мабуть, якась розпусна. Так і водить очима, щоб причарувати якогось солдатика», — подумав Уля, не звертаючи ніякої уваги на її посмішку.

А втім, молодичка була гарненька, — висока, ставна, з круглими, наче намистинки, зеленими очима, вона аж пашіла здоров'ям. Ніжне вродливе личко з ледве помітним ластовинням і невеличким, трохи кирпатим носом, вишневі усміхнені губи, привабливе золотаве волосся просто манили до себе. Ситцева сукня приємно облягала затиснені в корсаж розкішні груди, тонкий гнучкий стан.

Щоб відстати од неї, Уля притишив ходу. Молодиця, мабуть, відчула це, бо, навіть не оглянувшись, теж пішла повільніше. І як капрал не намагався зостатися позаду, відстань між ними залишалась однаковою.

Жінка час від часу повертала голову і дивилась на нього, — звабливо, але й іронічно.

«Марне стараєшся, красуне! — подумав Уля. — Іншим разом я не відмовився б обняти тебе, але сьогодні мені не до тебе. Жаль, що поблизу немає нікого з наших.

Нехай побачили б самі. Тоді за мною вже назавжди закріпилася б репутація донжуана».

Дійшовши до хати, в якій містилася канцелярія автороти, він ступив у двір, навіть не озирнувшись. Молодший лейтенант Попазу стояв сердитий і лаяв якихось шоферів.

— Почекай трошки! Я зараз! — гукнув він Улі з хати.

Дебела, сувора на вигляд хазяйка варила картоплю в казані, почепленому на триніжок. Сиділа, як чарівниця на стільчику, і похмуро дивилась на густу пару, що клубочилась над казаном. Біля неї голосно хрюкали зголоднілі поросята, длубаючись у порожньому кориті.

Капрал глянув на вулицю і знову зустрівся з грайливим поглядом тієї молодички. Вона поверталась назад уже без гуски. Мимоволі відповів на її чарівну посмішку. Тоді молодиця, зрадівши, помахала йому рукою, немов давньому знайомому, і ще раз відкрила в усмішці свої білі зуби.

Уля враз спохмурнів.

«Ех, хлопче, — мовив собі докірливо, — ти ж не такий уже й красень, щоб зводити з розуму жінок. Та невже я зовсім випадково зустрічаю стільки разів цю кралю? Ні, мабуть, вона навмисне потрапляє мені на очі. Що ж їй треба? Уподобала мене, чи що? Та це ж просто наївно так думати. В селі он скільки гарних солдатів і офіцерів. Куди вже мені до них… То невже ця бісова жінка замислила щось лихе?»

Саме в цю мить на вулиці показався писар першого відділу сержант-тетеріст Добрин Сільвій, ставний, вродливий парубок, перед яким мало яка жінка могла б втриматися.

Порівнявшись з молодицею, Добрин сповільнив ходу і обвів її очима з ніг до голови. Але жінка повернула в інший бік, наче й не помічаючи його.

«От на Добрина, цього щасливого залицяльника, вона не звернула ніякісінької уваги, — подумав Уля. — Тим часом мене підстерігає, посміхається раз у раз, просто чаруючи своєю посмішкою. Та я не такий дурний, щоб упійматись на гачок. А все-таки не погано дізнатися, чого вона хоче. Можна прикинутися дурником. Риск тут невеликий. А якщо я справді припав їй до душі, — то що ж, трохи поженихаюсь, буде чим згадати це село».

Молодший лейтенант Попазу обірвав його думку:

— Заходь, друже. Я вже скінчив з цими лобурями. Не можеш уявити, як вони вимотують душу.

Попазу, широкоплечий, кремезний велетень, носив мундир, пошитий з двох солдатських кітелів. Недоладна сива голова молодшого лейтенанта сполучалась з тулубом на диво короткою шиєю.

Глянувши на його невиразне потворне обличчя з чорними вусиками, що приліпились під носом невеличким метеликом, та шию й плечі, можна було подумати, що це якесь недовершене скульптором погруддя. Не менш вражав його голос, гучний, сварливий. Однак досить було зазирнути в його великі сині очі, як неприємне почуття відразу зникало. Попазу був хорошою і чуйною людиною. І, незважаючи на те, що молодший лейтенант від ранку до вечора вивергав громи, лаючись в батька і матір, шофери любили його.

Ось тільки-но він сповідав кількох з них, погрожуючи відправити на передову і віддати під суд. А зрештою, як це завжди бувало, заспокоївся і простив.

— Вимотують в тебе всі жили, чортяки! — скаржився він Улі, витираючи картатою хустинкою своє спітніле чоло. — Шофери, брат, такі вперті. Вже наче й погоджується з тобою, а вийде і робить по-своєму. І не переконаєш його, хоч убий. Поведешся лагідно, лізуть на голову. А станеш суворим, зразу ж підкладають тобі свиню. Аварія — це їхній козир. Акумулятор, свічки, коротке замикання, поршні і все що завгодно. Одразу знайдуть тобі тисячу причин. Ти сердишся, а вони нишком посміхаються. Та хіба ти можеш його покарати? Адже більшість машин — це металевий брухт. Що ж ти поробиш? Між нами кажучи, у мене спритні хлопці. Тільки вони можуть привести в рух оту купу заліза. Ось тому я іноді й прощаю їм окремі витівки… Щоправда частенько гримаю, а то й лайнусь, — хай не думають, що я глухни і сліпий. А коли стомлюся кричати, відпускаю їх. Легше командувати взводом на передовій, ніж маги справу з цими гунцвотами.

— Ой, не кажіть. Не таке то вже щастя. Мабуть, перший-ліпший офіцер-фронтовик охоче помінявся б з вами.

— Напевне, ти маєш рацію! — зітхнув Попазу. — Мені довелося побувати на Східному фронті, в Росії. Вже спробував… І чого тільки не наплещеш у гніві. Але зараз мені не солодко, особливо, коли наступаємо. Начальство тільки й вимагає, щоб усі машини були на ходу, їх не цікавить, чи маємо ми запасні частини. І коли якась затримка в дорозі, кому ж відповідати, як не Попазу? А що довелося пережити оце недавно.

— Чому?

— Стривай, брате. Це ж сталося ще до твого приїзду. Забили одного мого шофера. Невже не чув?

— Та щось базікали хлопці з шифрувального, але я не второпав. Проте вони до пуття не знають…

Молодший лейтенант перехилився через стіл і шепнув:

— Тут уже пахне шпіонажем.

— Невже?

— Коли цим убивством зацікавився другий відділ, то це вже напевне. Все допитувались і допитувались. Один час я навіть думав, чи не підозрюють мене самого. Не знаю, як і стримався, щоб не виматюкатися…

— Значить, вас добряче попомучили. Але зараз, напевне, ви вже спокійні.

— Слава богу! А то вже було недалеко й до божевілля, — чомусь голосно засміявся Попазу.

Щоб догодити йому, Уля посміхнувся й собі.

— Дійсно, неприємна історія, пане молодший лейтенант. Але що ви думаєте самі? Невже водій справді був шпигуном?

— Хто, Пантелімон? За нього я ручаюсь головою.

— Чому ж тоді його застрелили?

— Видно, ти не дуже тямиш у такому ділі. Коли б він був шпигуном, то навіщо його вбивати?

Попазу зміряв капрала тріумфуючим поглядом.

— Вірно! Я про це й не подумав, — наївно мовив Уля.

— Тільки нехай усе залишається між нами. В моїй голові склалась думка, якої я, звичайно, не висловив працівникам другого відділу. Адже в таких випадках краще мовчати.

— Переді мною, сподіваюсь, вам нічого таїтися.

— Та звісно. Ось що я думаю. З усіх їхніх запитань мені зрозуміло, що другий відділ вбачає у вбивстві Пантелімона звичайнісіньку помсту одного ворожого агента іншому. Однак я певен, що Пантелімон не причетний до шпигунства, хоч у мене й нема доказів. Можу погодитись, що його застрелив шпигун. Але яка ж причина? По-моєму, одна-єдина. Мабуть, Пантелімон якимсь чином дізнався про самого агента та його діяльність або йому стали відомі деякі факти, що могли привести до викриття і арешту шпигуна. Тоді той вирішив убити шофера. Мені це припущення здається більш вірогідним, ніж версія про помсту ворожого розвідника. А ти як гадаєш?

— Як ви щойно зауважили, я не дуже розуміюся на цьому. І все-таки мені здається, що ваше припущення ближче до істини. Однак тут важко збагнути одне. Чому Пантелімон не пішов у другий відділ одразу? Можливо, він і не думав цього робити.

— В цьому й уся біда!.. — посміхнувся Попазу. — Я вважаю, що шпигун розправився з водієм раніше, ніж той встиг зв'язатися з другим відділом.

— Це важко допустити! — заперечив Уля.

— Чому?

— Бо я не бачу того, що могло б йому перешкодити зараз піти до другого відділу.

— Зараз… Усе залежить від того, як розуміти це слово. Коли хтось відкладає справу на другий день, то це вже не «зараз». Не можна сказати «зараз» і тоді, коли минула година. Але якщо ти виконуєш якесь завдання, скажімо, через чверть години, то хіба це не «зараз».

— Все залежить від терміновості цього завдання. Іноді навіть хвилина важить багато.

— Ти маєш рацію! Смерть бідного Пантелімона є доказом цього. І все-таки я залишаюсь при думці, що він просто не встиг повідомити другий відділ. От подумай. Вбивця, стріляючи в нього, ризикував життям. Адже ні місце, ні час не підходили для цього. І все-таки він рискнув? А чому? Напевне, в нього не було іншого виходу.

— Якщо це так, то, значить, Пантелімон дізнався про діяльність шпигуна до своєї смерті.

— Звичайно.

— Мені здається, що його вбито саме тоді, коли він заходився лагодити мотор. Хіба ні?

— Авжеж!

— То невже він не розумів, що треба спершу піти в другий відділ…

— Ти, брате, не знаєш шоферів! Я певен, що Пантелімон, прикро вражений поломкою, вирішив за всяку ціну знайти пошкодження. Це ж професійне честолюбство, і тільки!

— Коли я правильно вас зрозумів, він міг зробити це своє відкриття в дорозі!

— Нарешті ти збагнув!..

Уля не без подиву визнав, що припущенням молодшого лейтенанта Попазу не слід нехтувати, і вирішив обміркувати все на самоті. Однак зараз він прийшов сюди з іншим наміром.

— Скажіть, Пантелімон добре розбирався в машині?

— Це був чи не найкращий шофер у колоні.

— Як же тоді пояснити те, що він не знайшов пошкодження?

Попазу поблажливо посміхнувся:

— Мотори, друже, до деякої міри схожі на людей. У них теж є свої примхи.

— Це ще не пояснення.

Молодший лейтенант тільки знизав плечима.

— Принаймні вам хоч відомо, що зіпсувалось?

— Ось тому я й кажу, що мотори, як і люди, мають свої примхи. Уявіть собі, другого дня цей мотор одразу завівся. І працював чудово!

— Справді?

— Так. І це не вперше трапляється. Тебе не дивує?

— Умгу! Я не знав, що й мотори теж вередують.

— Можеш глузувати, але таке буває. Однак чи не досить про це? Вже обридло…

— Звичайно!.. — погодився з ним Уля, зрозумівши, що Попазу більш нічого не скаже. Вони поговорили ще про фронтові вісті, спробували визначити, коли закінчиться війна. А тоді почали згадувати колишнє життя — один в Парижі, а другий — в Бухаресті.

Порозмовлявши з півгодини, Уля піднявся.

— Жаль, але мені ніколи. Боюсь, перепаде вже від капітана Смеу…

Попазу провів його аж на вулицю.

— Випаде вільна хвилинка, заходь. Бачиш, як я живу. Від ранку до вечора тільки й лаюсь з шоферами. Ні до кого й заговорити. Скоріше б уже кінчалась війна. В печінках сидить оця служба…