Зірка впаде опівночі

ПЛЯШЕЧКА З ВАЛЕР'ЯНКОЮ

Наступного дня вранці генерал Попинкаріу мав розмову з капітаном Смеу.

— Сідайте, Смеу! Ну, що нового в шифрувальному? Як ваші справи?

— Як завжди, пане генерал. Одне тільки погано, — зостався з чотирма шифрувальниками. І працюємо донесхочу. Останніми днями хлопці страшенно вимучились. Зараз, коли повернувся Уля, стало трошки легше. І все-таки групу треба доповнити.

— Від мене й не чекайте. Просіть з тилу.

— Поки звідти надішлють, пане генерал, війна кінчиться!

— Нічого не поробиш. З полків дивізії не можу взяти жодного солдата. Навпаки, доведеться відіслати на передову деяких ледарів. Добре, що хоч так скінчилось. Коли б той негідник Барбу зумів перейти до німців, було б зовсім погано. Уявіть собі, що за пертурбація…

— Тоді довелося б знищити всі коди…

— Так… А знаєте, для чого я вас викликав? Оце секретне донесення треба передати особисто в руки панові генералові Войнеску. Біда в тому, що пакет не можна доручити будь-якому офіцерові. От я й подумав про вас. До речі, ваша відсутність не позначиться в роботі, бо сьогодні не передбачається якогось шифрування.

— Спасибі за довір'я, пане генерал.

— Не варто дякувати. Добре знаючи своїх офіцерів, я розумію, що на вас можна покластися. А раз зайшла мова про це, то скажу, що я задоволений роботою шифрувального відділу. До того ж ви самі проявили пильність і першим подали ідею заарештувати Барбу. Що вийшло трохи інакше, то вже інша справа. Однак ми можемо бути вдоволені, що зрештою він дістав по заслузі.

Смеу вклонився, нічого не відповівши. Генералова похвала втішила його.

— Отже, — мовив командир дивізії, — ви поїдете на КП «Орла» і передасте пакет особисто в руки панові генералові Войнеску. Відповіді можете не чекати. За дві години й повернетесь. Ось це донесення, — подав він капітанові великий конверт з багатьма печатками.

В той час, як генерал розмовляв з Смеу, капітан Медря похмуро слухав начальника другого відділу, сидячи в його кабінеті.

— Дорогий Медря, — мовив той, — пан генерал дуже невдоволений тобою. Ти так розпустив своїх людей, що далі вже нікуди. Маєш цілу армію ординарців, днювальних, кухарів, їздових та інших ледарів, які тільки й роблять, що вештаються по містечку. І ходять неголені, в брудних черевиках, компрометуючи нас перед місцевим населенням. Хоч і є наказ пана генерала збирати їх щодня для військової підготовки, однак ти його не виконуєш, і вони байдикують.

Медря спересердя ляснув долонею по столу і, стримуючись, тихо запитав:

— З ким займатися муштрою, дорогий Георгіу? З писарями?

— Дай їм спокій, у них роботи достобіса. Сам знаєш, що раніше півночі не лягають спати…

— Тоді з ординарцями? З днювальними?

— Так, з ними.

— Та хіба я не пробував? Але ж нічого не виходить. Бо як тільки почну їх збирати, ви всі дзвоните до мене: «Мого сьогодні звільни, він прасує білизну». Ти теж не відстав од інших… Коли ж не прийде твій ординарець, а також денщики капітана Смеу, майора Братоловяну, тоді з ким мені проводити військову підготовку? Або, трапиться, захворіє хтось з днювальних і відразу ж дзвінок: «Медря, Стан хворий? Прошу тебе, надішли когось іншого… Мені дуже потрібен днювальний». Коли вже пан генерал хоче, щоб усі проходили військову підготовку, то хай він категорично заборонить офіцерам затримувати своїх ординарців та днювальних. Не бійтеся, нічого з ними не станеться, якщо пробіжаться трохи з гвинтівкою…

— Дорогий Медря, я не кажу, що тут винен тільки ти. Віднині цьому покладено край. Хто спробує ухилятися, кажи, що це наказ пана генерала. Повторюю, військову підготовку треба розпочати вже сьогодні. Зайди до своєї канцелярії і накажи старшині Доробецу скликати всіх. Коли зберуться, повідомиш мене. Я маю доповісти генералові…

Капітан Медря, щось бурмочучи собі під ніс, вийшов.

… В той час, як капітан Смеу мчав у машині до штабу армії, а ординарці, днювальні та кухарі, прямуючи з гвинтівками на майдан, проходили строєм повз КП дивізії, Уля Михай поспішав на квартиру начальника шифрувального відділу, щоб скористатися відсутністю Смеу та Некулая і оглянути капітанову кімнату. Це за його проханням усіх солдатів штабу було зібрано для муштри, а Смеу послано на КП «Орла».

Контррозвідник мав чимало причин для цього обшуку. По-перше, його дуже насторожила та наполегливість, з якою капітан обвинувачував Барбу, добиваючись його арешту. Це нагадувало інсценування. Ось хоч би взяти записку, яку він підсунув генералові саме тоді, коли той висловлював невдоволення роботою контррозвідки частин дивізії. В ній писалося, що йому, Смеу, відомо, хто сповістив абвер. Але замість того, щоб зразу назвати прізвище зрадника, попросив генерала скликати нараду. Саме цю нараду Уля і вважав зараз інсценуванням. Коли всі зібралися в кабінеті командуючого, Смеу вибухнув, наче бомба: «Барбу винен!». Докази? А хіба не Барбу, наперед знаючи про сюрприз, приготований генералу та його офіцерам, удав хворого і не поїхав з ними? Приголомшені несподіванкою, ні генерал, ні капітан Георгіу не збагнули тоді, що шпигунові, який працює у штабі дивізії, було просто неможливо довідатися і негайно передати за такий короткий час інформацію про місце тимчасового спостережного пункту для командуючого. Адже й сам Попинкаріу цього не знав, поки не приїхав у село, бо, як Улі стало відомо пізніше, цю хатину вибрали лише вночі.

До того ж і решта обвинувачень проти Барбу не витримувала критики. Якби не отой випадок, то певна річ, капітан Смеу не зміг би так легко переконати генерала й капітана Георгіу. Коли ж до цього додати й те повідомлення з генерального штабу, то стане зрозуміло, чому всі повірили у злочинність сержанта. Саме ця відповідь про Барбу, до речі, дуже несприятлива для нього, розвіяла й останні вагання начальника другого відділу.

Однак капітан Смеу не міг знати, що давно очікувані відомості нарешті надійшли. Тому Уля подумав, чи не розраховував начальник шифрувального відділу на щось інше, так активно звинувачуючи Барбу. Іншими словами, чи не мав він на увазі, що сержант-зрадник скоро втече. Якщо Уля не помиляється в своїх здогадках, то розрахунок капітана Смеу виявився правильним. Звістка про зникнення Барбу була останньою несподіванкою, яка розвіяла всі сумніви генерала та капітана Георгіу.

Але, припускаючи це, треба підозрівати начальника шифрувального відділу. Однак особливих причин в Улі для цього не було. Єдине, що його дивувало, — це та настирливість, з якою Смеу обвинувачував Барбу, наче знаючи напевне, що він зрадник.

Але це тільки припущення, і воно не могло бути достатньою причиною для підозри. Однак до нього згодом прилучились ще й інші питання, які, хоч і поставали раніше в думках, але в зв'язку з швидким розвитком подій не знаходили якоїсь відповіді. Ось, приміром, розповідь капітана Смеу про відвідини нічного гостя. Чи не вигадка все це?

Потім виникли сумніви, що стосувалися Некулая, капітанового ординарця. Хіба не він першим побачив труп шофера Пантелімона? Усі вважали Некулая дурником, а капітан завжди брав його під захист. Однак тепер, коли на Смеу падала невиразна тінь підозри, то й його запевнення щодо ординарця викликали різні думки.

Певна річ, якщо навіть ці сумніви кінець кінцем звести до підозри, вони все одно не дають підстав вбачати з особі капітана Смеу агента абверу. І оскільки ці сумніви існували, він мусив їх перевірити, особливо після прочитання листа сержанта-зрадника. Маючи на увазі гітлерівського шпигуна, Барбу пише, що його й сам чорт не зможе запідозрити. Хіба подумав би хтось на капітана Смеу і тим більш на його ординарця, який викликав тільки загальне співчуття?

Отже, цей лист Барбу і наштовхнув Улю на думку зробити обшук у квартирі начальника шифрувального відділу.

Багато офіцерів штабу могли б позаздрити капітанові Смеу, — така у нього чудова квартира. Простора кімната з двома великими вікнами на вулицю, з смаком умебльована і застелена гарним персидським килимом. Скрізь прибрано. На умивальнику акуратно розставлені мильниця, зубна щіточка, помазок та все начиння для гоління. Між вікном і столом невеличкий письмовий столик, а на ньому — чорнильниця з алебастру, папка для паперів та ножик з незграбним надписом на черепку: «Карлсбад»[35]. Трохи далі — три романи, якими в тон час дуже зачитувались.

Уля переглянув вміст папки, обдивився всі три книги від першої до останньої сторінки. Потяг єдину шухляду в столі, — замкнена. Повернувши ключ у замку, відкрив її і побачив купу паперів угорською мовою, що, безперечно, належали хазяїнові.

Під стіною біля ліжка — похідний сундучок капітана Смеу, — що дуже цікавив Улю. Відмичка, якою він запасся, виявилась непотрібною, бо ключ стирчав тут же.

«Може, я щось знайду!» — подумав Михай, підіймаючи кришку.

В сундучку такий же порядок, як і в кімнаті. Білизна, шкарпетки, хусточки та майки — все випрасуване і дбайливо складене. В одному кутку — фотографія вродливої жінки, безперечно, капітанової дружини, пачка листів, написаних одним почерком. Похапцем перебіг очима кілька з них: банальні повідомлення про здоров'я родичів, короткі вісті про народження, весілля чи смерть, нарікання на нестачу продуктів і під кінець — незмінні слова: «Обіймаю і з нетерпінням чекаю тебе».

Хоч вона й закінчувала цим щоразу, однак з байдужого тону листів видно, що насправді ця вродлива жінка з милими вустами та пристрасним поглядом аж ніяк не скучала за своїм чоловіком.

«Напевне, Смеу не дуже пощастило у сімейному житті», — подумав Уля.

Тут же Михай побачив ножиці, два коточки ниток, подушечку з голками, кілька цигарок, коробочку з ґудзиками і темнувату пляшечку з якоюсь рідиною. Прочитав надпис, — валер'янка.

«Ти диви, у капітана хворе серце, а він ніколи й не поскаржиться!»

Уля поклав на місце всі речі й замкнув сундучок. А тоді озирнувся навколо. Підійшов до великої шафи і відчинив її. Полиці були порожні: мабуть, хазяйка, звільняючи кімнату, вибрала звідти всю білизну. У відсіку для одягу висіла парадна форма капітана. Обшукав кишені, обмацав підкладку, — нічого підозрілого.

Ліворуч помітив ще одні двері. На якусь мить прислухався і, злегенька натиснувши на клямку, увійшов до невеличкої кімнатки. У кутку побачив сінник, а на місці подушки — речовий мішок. Безумовно, тут спав ординарець. Винишпоривши скрізь, Уля зачинив двері, ще раз озирнув капітанову квартиру і непомітно вислизнув на вулицю.

Хоч він і не мав великих надій, все таки цей обшук дуже його розчарував.

«Та зрештою, що я міг знайти? — подумав Уля, розсердившись сам на себе. — Коли він не винен, то що в нього помітиш? А якби навіть це був злочинець?.. Таж будь-який шпигун, навіть малодосвідчений, ніколи не залишить чогось такого, що могло б його скомпрометувати».

Годин через кілька Уля зустрів на вулиці капітана Смеу, який повертався з їдальні. Зупинившись, начальник відділу запитав про те, се і попросив провести його на квартиру. Він, очевидно, знаходився ще під впливом приємної розмови з генералом і охоче розповів Михаю про поїздку на КП «Орла», повідомив йому фронтові новини.

Слухаючи його між іншим, Уля раптом згадав ту пляшечку з валер'янкою і знову подумав, що ніколи не чув від капітана скарг на серце. А це його дуже здивувало, бо Смеу завжди стежив за своїм здоров'ям. При найменшій простуді він викликав санітара, щоб ставити банки або робити масаж, ковтав аспірин та пірамідон, примушував ординарця весь час гріти чай і пив його дуже гарячим, а шифрувальникам по кілька разів на день нагадував про свою недугу.

Розмовляючи з капітаном, Михай навмисне заговорив про різні хвороби і поскаржився, що в нього трошки поболює серце.

— Еге, братику! З серцем не жартуй. Піди до Стетеску, хай послухає, — порадив Смеу. — Коли хочеш, я сам поговорю з ним.

— Буду вам дуже вдячний, пане капітан. А як у вас серце?

— У мене? Слава богу, поки що все гаразд. Ніколи не боліло, сподіваюсь, воно в мене здорове й зараз. Знай, братику, я щороку влаштовую собі генеральну перевірку. Адже є чимало хвороб, які підточують тебе потай. І виявити їх можна лише з допомогою аналізів. А якщо вчасно не вжити якихось заходів, потім буде пізно або в кращому разі лікарям доведеться довго поморочитися, поки ти знову станеш на ноги. Слава богу, організм у мене здоровий, і досі, крім грипу та інших скороминучих недуг, можна сказати, ніяких хвороб я не знав.

— Щасливий ви, пане капітан. А втім, донедавна і в мене серце було здорове. Коли вірити лікарям, що два роки тому консультували мене в Парижі, то нічого страшного немає. Та, на жаль, я не дотримувався їхніх порад. Казали ж мені, що коли серце почне щеміти, випити кілька крапель валер'янки. А я, почуваючи себе цілком здоровим, навіть не взяв її з собою. Така вже людина: коли їй добре, вона й забуває про поради лікаря. Не скажете мені, пане капітан, чи є в нашому санітарному відділі валер'янка? На фронті ж погрібні не ці медикаменти.

— Думаю, що є!.. В усякому разі, Стетеску дістане тобі. Я поговорю з ним, — мовив капітан вже біля своєї квартири. Тут вони її розійшлися. Проте Уля вирішив трохи поблукати по містечку.

«Мабуть, в тій пляшечці від валер'янки капітан зберігає зараз якісь інші ліки», — подумав він собі, майже не помічаючи поодиноких перехожих. Таке пояснення цілком задовольнило його.

Але другого дня з самого ранку ця пляшечка вже не давала йому спокою. Таж Смеу сам говорив, що, крім грипу та інших скороминучих хвороб, ніколи нічим не слабував. Які ж ще ліки міг він зберігати в тій пляшечці з етикеткою «валер'янка»? Ліки від простуди? Важко повірити.

«Здається, я надаю великого значення дріб'язковому фактові», — сказав сам собі Уля.

І все ж таки через кілька годин, коли капітан Смеу працював у своєму кабінеті, а Некулай, його ординарець, марширував на майдані за містечком, Михай знову пробрався на квартиру до начальника шифрувального відділу. І не забарився там, бо йому треба було тільки відлити трохи рідини з пляшечки від валер'янки. А тоді пішов розшукувати капітана Георгіу.

— Пане капітан, як би нам дізнатися, що це за ліки? — мовив він, заходячи до кабінету начальника другого відділу.

Георгіу взяв пляшечку, трохи збовтав, глянув на рідину і сказав:

— У нас це неможливо. Але я зараз їду на «Орел». Візьму з собою і попрошу там зробити аналіз. А ввечері повернуся і привезу тобі результат. Звідки це в тебе?..

— Поки що не можу нічого вам сказати. І щиро признаюсь, я не надаю цій рідині особливого значення.

— Тоді навіщо тобі аналіз?..

— Просто з цікавості.

— Гаразд. Коли не хочеш, можеш не говорити. А проте я певний, що ти не будеш підволікати увагу на дрібниці.

З штабу армії капітан Георгіу повернувся пізно ввечері.

— Зайди до мене. Вже є результат, — махнув він Улі, який походжав біля КП, чекаючи на нього.

— Гаразд, хвилин через п'ять…

Він виждав, поки каштан піднявся східцями, а тоді пройшов до нього в кабінет.

— Пане Уля, — мовив Георгіу, — можу тебе поздоровити. Ти на вірній стежці. Знаєш, що в твоїй пляшечці?

— Оце ж я й хочу від вас почути.

— Розчин для проявлення мікрофотографій.

Уля Михай не втримався й свиснув.

— Їй-богу, цього я аж ніяк не сподівався!

— Ну, а тепер скажи, де ти її взяв?

— Спершу прошу вас прочитати цей документ.

Уля вийняв аркуш паперу, розгорнув його і подав капітанові. Той відразу глянув на підпис, — генерал Войнеску, командуючий «Орла». Генерал уповноважував Улю користуватися в штабі «Молдови» повною свободою дій і підкорятися лише його наказам. На другий відділ дивізії покладалося завдання подавати капралові всіляку допомогу. Георгіу прочитав документ з явним невдоволенням.

— Хіба ти не міг обійтися без цього папірця?

— Ви ображаєтесь, але я хотів уникнути примусу на зразок того, коли взяла гору думка Смеу. Навіть не беручи до уваги факту, про який ви зараз дізнаєтесь, — він, по-моєму, поліз тоді не в свою справу.

Начальник другого відділу склав учетверо документ і, не кажучи й слова, простягнув його Улі.

— Я вважаю, пане капітан, що краще сховати його у вашому сейфі. Хоч я вмію берегти свої кишені, а проте можу колись пожаліти, що ношу з собою такий папірець.

— Добре, хай буде по-твоєму… Але ця пляшечка? Де ти її знайшов?

— В похідному сундучку пана капітана Смеу.

Приголомшений цією звісткою, Георгіу машинально повторив:

— В похідному, сундучку капітана Смеу? Навіщо ж йому здався цей розчин?

— А про це ми з вами й повинні дізнатися. Завтра я ще раз пройду на його квартиру і огляну її вже ретельніше, ніж тоді. Прошу вас, потурбуйтеся, щоб вранці капітан Смеу знову виїхав на кілька годин з містечка.

Другого дня Уля нишком пробрався в кімнату капітана, вирішивши діяти вже більш організовано. Він розділив її уявно на чотири квадрати і почав пильний обшук. Стіни, паркет, картини, меблі, сінники, подушки — одним словом, все, що могло становити бодай найменший сховок, було ретельно оглянуте. Під кінець він знову підсів до похідного сундучка. Постукав у дно, щоб побачити, чи не подвійне воно, виклав білизну і обмацав усі рубці, передивився таблетки від невралгії, навіть баночку з помадою й ту скопирсав вістрям ножика.

Та його шукання виявились марними. І Уля вирішив ще перебрати листи, щоб переконатися, чи всі вони на місці. І раптом звернув увагу, що на трьох конвертах відірвано марки. Напевно, саме для цих марок і призначалась та пляшечка з розчином, бо одним з способів, яким користувалися шпигуни для передачі інформації, і були поштові марки. Вони мікрофотографували певні повідомлення на звороті, приліплювали марки на конверти і, таким чином, без будь-якого риску надсилали на призначену адресу, бо просто неможливо перевірити десятки тисяч листів.

Розглядаючи поштові штемпелі на конвертах, він побачив, що ті три листи послано ще тоді, коли дивізія вела бої за визволення Ардялу. На одному конверті стояла дата 31 серпня, на двох інших — 15 і 30 вересня. Інші марки були на місці і, здавалось, ніхто їх не відклеював.

Тримаючи в руці конверти без марок, Уля замислився. Чому марок нема лише на трьох конвертах? Дуже можливо, що, поки дивізія воювала в Трансільванії, капітан Смеу одержував розпорядження від резидента, який знаходився в Румунії. А пізніше, коли фронт віддалився, особливо після переходу Тиси, він став їх одержувати, мабуть, прямо від абверу. Але як саме? Яким засобом зв'язку користується зараз гітлерівська розвідка?

«Я марно морочу собі голову! — подумав Уля, складаючи листи. — Поки що досить і того, що я знаю».

Він замкнув сундучок і вийшов з капітанової кімнати, щоб негайно поговорити з начальником другого відділу. Недалеко від КП його наздогнав старшина Доробец.

— Хочу порадувати тебе приємною новиною! — заговорив він досить ввічливим тоном.

— Що саме, пане старшина? — байдуже спитав Уля.

— Сьогодні одержано наказ командуючого про повернення тобі знання капрала. Поздоровляю від душі! — і поспішно зняв рукавичку, щоб потиснути йому руку.

Вони обмінялися ще кількома банальними фразами і розійшлися.

Уля провів Доробеца поглядом — елегантний, в офіцерських чоботах та дорогих рукавичках, старшина ступав гордо і впевнено.

Капітан Георгіу вже чекав Улю в кабінеті.

— Знаєте прислів'я: якщо не йде дощ, то хоч капає!

— І вже капнуло що-небудь?

— Так. Я довідався, навіщо потрібен капітанові Смеу цей розчин, — мовив Уля.

Та й розповів капітану про своє відкриття.

— Неймовірно! Щоб такий здібний і чудовий офіцер, якому от-от мали присвоїти звання майора, продався німцям!.. Але заради чого? Гроші?.. Він же ні картяр, ні бабій, без жодної істотної вади… В політику теж не втручався… Нещасний!.. Скажу тобі щиро, я дуже засмучений… З твоєї розповіді виходить, що й дружина допомагає йому. Як ти гадаєш?

— Це ще невідомо. Треба взяти її під нагляд і, якщо вона виявиться причетною до цієї справи, заарештувати. Але раніше ми мусимо затримати капітана Смеу. А то він дізнається про її арешт і вислизне з наших рук.

— І що ж тобі перешкоджає арештувати його зараз?

— Найголовніше! Я ще не певен, що він винен. Подумайте самі. Капітан Смеу керує шифрувальним відділом. У його розпорядженні всі коди, машина. Якби він був шпигуном, то вся наша шифрувальна система давно стала б відома абверу. Ми не можемо нехтувати цим фактом. Щоб затримати його, я мушу насамперед знайти відповідь на всі питання, які ще заперечують провину капітана Смеу. Поки що ланцюг доказів проти нього складається тільки з кількох кілець, до того ж розрізнених. Але запевняю вас, пане капітан, що коли цей ланцюг замкнеться, я конче вимагатиму арешту начальника шифрувального відділу. І ще попрошу вас… Передивляйтесь усі листи, адресовані капітану Смеу. Хоч мало надії на те, що він знову скористається своїм старим методом, однак все-таки краще бути передбачливим.

— Цілком згоден з тобою. Хто зна, що готує нам майбутнє! Хіба не бачиш — пішли сюрприз за сюрпризом.

— Тепер я мушу йти. Капітан Смеу дуже вимогливий. І якщо раніше він прощав мені окремі порушення, то зараз уже має повне право розпоряджатися мною так, як і іншими хлопцями.

— Як ти думаєш, не здогадується він, чому ти зостався тут?

— Мабуть, ні. А якщо це й справді той негідник, якого ми шукаємо, то мені хотілося б бути далі під нього… Так, мало не забув. Прошу нас роздобути для мене пістолет!

Якби хто-небудь помітив юнака, що пильно вдивляється у вікно з опущеними шторами, крізь щілини яких пробивалося світло, то поклявся б, що це нещасний хлопчина, романтичний і несміливий, підстерігає милу дівчину, сподіваючись хоч на мить побачити її дорогий образ.

Але Уля Михай не був закоханий, та й вікно, з якого він не спускав очей, стоячи у підворітті протилежного дому, належало не вродливій угорці. Тут квартирував капітан Смеу.

Ніч стояла темна, на небі ні місяця, ні зір. Широка вулиця спустіла: люди позачинялись у хатах, тільки-но повечоріло. Години зо дві вешталися ще солдати, а потім зникли й вони.

У містечку все наче вимерло. Навіть собаки не порушували нічної тиші. Тільки згодом почулися розмірені кроки патрулів. Уля приліг до землі, і солдати не помітили його. І знову залягла глибока тиша, як у зачарованому замку.

Капрал чекав з годину і раптом помітив, що світло в капітановім вікні погасло.

«Вже вкладається спати!» — зітхнув він. Засунув руки в кишені і поволі рушив вулицею вниз, прямуючи на квартиру. Але, ступивши кілька кроків, передумав. Вернувся і знову став у підворітті. Чекав, завмерши на місці, наче кам'яна статуя. Він звик до такого чекання ще на службі у митного наглядача.

Щоправда, там він знав напевне, що, скільки б не стояти, контрабандист все одно з'явиться, прийде. А зараз він ждав тільки тому, що так підказав йому інстинкт, той інстинкт, який загострило до максимуму все його попереднє життя.

На високій церковній вежі чотирма мелодійними і дванадцятьма голоснішими ударами куранти пробили північ. Коли стих остатній удар, Уля почув, що в капітановім домі хтось відмикає двері. Він приліг до землі і став пильно вдивлятися у темряву. В дверях з'явилася якась постать, значно вища за капітанову.

Невідомий озирнувся на всі боки, а потім пішов вулицею вниз.

«Еге, та це ж Некулай, капітанів ординарець! — збагнув капрал. — Куди ж він мандрує в таку пору?»

Він упізнав солдата по ході. Той ішов, смішно викидаючи ноги набік, і погойдувався на них, наче в його крижах були вставлені гумові хребці.

Уля почекав, поки ординарець трошки віддалився, а потім і собі назирцем подибав за ним.

Але те, що він побачив через кілька хвилин, просто збило його з пантелику. Дійшовши до рогу вулиці, Некулай враз змінив свою ходу. Тепер він ступав цілком вільно, і Уля якусь хвилину думав, чи не пішов він, помилившись, за кимось іншим. Некулай, пильно вдивляючись у темряву, прямував невідомо куди.

Так вони йшли один за одним довгий час, і саме тоді, коли капрал запитав себе в думці, скільки йому ще доведеться переслідувати Некулая, той враз щез з його очей.

Уля ступив ще кілька кроків і зупинився, пригнувшись у якомусь підворітті. Там, де зник Некулай, стояла якась будівля, ні в якому разі не схожа на будинок. Здавалося, що це ворота з дашком або щось подібне до будок на трамвайних зупинках, з тією лише відміною, що там покрівля рівна, а тут вона мала форму трикутника.

Михай на мить завагався. Підійти до того будиночка? А коли Некулай уже помітив, що його переслідують? Уля вирішив не покидати своєї схованки. Колись же ординарець мусить-таки вийти звідти, і тоді буде видно, що робити.

Чекати довго не довелося: Некулай не забарився. Він глянув в обидва боки, а потім поволі рушив назад. Уля затамував подих.

Нарешті ординарець проминув його. Певен, що той уже попрямував на квартиру, Михай не пішов слідом. Його більше цікавило, де Некулай міг бути цих кілька хвилин. Ступивши вперед, розрізнив у темряві капличку, які часто зустрічаються й по румунських селах, особливо в Олтенії[36].

Каплиця була без дверей. Уля побачив на постаменті статую Мадонни[37]. Ліворуч була рака з свяченою водою.

Освітивши ліхтариком капличку, Уля зрозумів, що Некулай зробив таку довгу подорож у цей пізній час не для того, щоб помолитися Мадонні. Молитися можна і вдень. І якщо він рискував натрапити на патруля, то у нього були якісь важливі причини. А які саме, не важко уявити. Некулай затримався у каплиці п'ять, може, десять хвилин, — цілком досить, щоб гаряче помолитись пречистій або покласти якось письмове повідомлення. І якщо його здогад не безпідставний, значить, у капличці є тайник. Уля оглянув з ліхтариком кожний куточок, але нічого не виявив.

Його погляд зупинився на статуї. Витесана з мармуру, вона була зроблена з великим умінням і художнім смаком.

«Якщо десь є тайник, то його слід шукати тільки тут», — подумав Михай, ховаючи ліхтарик у кишеню.

Сантиметр за сантиметром почав обмацувати статую. Враз відчув, що безперервна гладінь мармуру на шиї переривається. Обмацуючи її з великою увагою, побачив, що цей поріз тягнеться навколо шиї. І тоді він зрозумів, що голова статуї вигвинчується. Почав її відкручувати, і незабаром вона залишилась у нього в руках.

Тримаючи голову під пахвою, як футболіст тримає м'яч перед об'єктивом фотоапарата, Уля правою вільною рукою пошукав тайник. І дійсно, він намацав заглиблення. Проте в ньому було порожньо.

Значить, Некулай приходив до каплички тільки для того, щоб забрати папірець з розпорядженням абверу.

Уля скрушно похитав головою і вийшов.

Поспішаючи безлюдними вулицями додому, пригадав слова з листа Барбу.

«Так, справді, — промимрив він собі, — навіть сам диявол не зміг би запідозрити нашого Некулая!»

Тим часом ординарець Смеу, засвітивши свічку, уже читав невеличкий папірець. На його вустах з'явилась диявольська усмішка. Скрутивши це повідомлення у трубочку, він спалив його на полум'ї. А потім відчинив вікно і здмухнув з лутки попіл. Загасив свічку і почав роздягатися.