Зірка впаде опівночі

БІДОЛАШНА ПАННОЧКА ГУВЕРНАНТКА

Через два дні частини дивізії «Молдова» почали наступ. Просуватися вперед доводилося з кровопролитними боями. Ворог, прагнучи будь-що затримати румунські війська, чинив запеклий опір, намагався максимально використати найменші переваги місцевості.

Проте, незважаючи на впертий опір, його було відкинуто, і передові ешелони незабаром досягли ріки. Зайнявши нові позиції, частини дивізії «Молдова» перегрупувались і почали готуватися до нових боїв.

Хоч з тактичного боку вони займали досить вигідні рубежі, однак КП дивізії перебував у важкому становищі, бо людські поселення знаходились одне від одного на великій відстані.

На ділянці, зайнятій дивізією, було всього двоє сіл. Одне стояло поблизу фронту і весь час обстрілювалось ворожою артилерією, друге ж пролягло далеченько. Вирішили розташуватися в графському замку, що самотньо височів на рівнині, якраз між цими селами. Щоб вияснити, чи може розміститися в ньому КП, начальник штабу Барбат послав туди комісію, до складу якої увійшли капітан Медря, молодший лейтенант Параскивеску, молодший лейтенант з четвертого відділу та два писарі.

Здалеку будинок видався їм зруйнованим середньовічним замком з похмурими почорнілими стінами й вежами.

— Мабуть, ми повернемось ні з чим, — мовив капітан Медря до своїх супутників. — Я не уявляю, як у цій пустці може розміститися наш КП.

Та його побоювання виявились марними. Замок, який на відстані здавався руїною, насправді був збудований років десять тому. Його власнику, одному з найбільших угорських земельних магнатів, забаглося спорудити собі палац, який зовні нагадував би середньовічну споруду. Зате всередині він відповідав усім вимогам сучасної будівлі. На його двох поверхах було багато просторих кімнат, обклеєних яскравою шпалерою, з шафами в стінах, з калорифером та електричним освітленням.

Навіть зараз деякі меблі красномовно свідчили про розкіш та комфорт, що панували в замку раніше. Проте більшість покоїв залишились порожніми. Килими, картини та інше добро хазяїн, тікаючи, забрав з собою.

У замку зостався лише один управитель, чоловік років п'ятдесяти, з пишними сивими вусами і такою ж посрібленою, досить буйною чуприною. Вийшовши назустріч прибулим, він низько вклонився. Одягнений був дуже охайно і, незважаючи на сивину та вік, ще почував силу в тілі. Під острішком густих брів виблискували чорні пронизливі очі.

Ніздрі його гачкуватого носа весь час роздувалися, наче він щось нюхав, а міцно стиснуті щелепи створювали враження первісної людини, яка споживає сире м'ясо. Голос у нього низький, сильний, але приємний, що, залежно від обставин, міг набирати різного забарвлення. Цього управитель навчився на службі в зарозумілого та вередливого хазяїна.

Дізнавшись про мету приїзду офіцерів, він зразу ж погодився показати їм замок.

Узяв ключа, відчинив головний вхід і, чемно вклонившись, запросив військових до просторого холу з стінами кольору кофе з молоком. Пустка й порожнеча викликали у них неприємне почуття. Однак, трохи помисливши, можна було уявити, як цей хол виглядав раніше, коли з ньому мешкав власник. На підлозі — величезний персидський килим, столики з цінної породи дерева, біля них низенькі зручні крісла, оббиті найкращою шкірою, на стінах дорогі картини. Вгорі висів великий, як церковна баня, канделябр. У глибині холу мармурові сходи з цокольного приміщення на перший поверх. Високі дубові двері з правого боку вели до вітальні — довгої зали, оббитої горіховими дощечками, з вирізьбленими чудовими квітами на стінах. Стеля теж розмальована орнаментом. В кутку вітальні — дуже оригінальний буфет, зроблений під горіх. Посеред кімнати колись, напевно, стояв довгий стіл для гостей, а навколо нього — масивні стільці з високими спинками.

Двері з лівого боку холу вели до двох зовсім порожніх кімнат. Що в них було раніше, ніхто з офіцерів не міг збагнути — управитель сам не пояснив, а вони, приголомшені, не посміли спитатися.

Піднялися на перший поверх. По обидва боки довгого коридора стояло багато порожніх кімнат. Там же містилась і бібліотека. На стелажах, що сягали мало не до стелі, — багато книг у шкіряній оправі. Порожні місця свідчили про те, що найцінніші з них були сховані. Більшість видань угорською мовою, чимало було німецьких книжок і найменше — французьких.

Другий поверх займали кімнати для гостей. Тут, як і всюди, все говорило про розкіш та комфорт.

— Ану, спитай його, — звернувся капітан Медря до молодшого лейтенанта Хіастру, який знав угорську мову, — чи велика сім'я у хазяїна замка.

Управитель гордовито підняв голову:

— Родина в пана графа численна. Але тут жив тільки пан граф з графинею та віконт Гюла з віконтесою.

— І не нудився він у цьому палаці? — запитав молодший лейтенант Хіастру.

Угорець поблажливо посміхнувся:

— Пан граф любив товариство. В його замку завжди збиралося багато гостей. Восени, коли граф повертався з-за кордону, їх ніде було розмістити.

— І вони, звичайно, не нудьгували! — додав з іронією молодший лейтенант Хіастру.

Та управителі, не відчув цієї іронії. Він важко зітхнув, а потім жалібним голосом докінчив:

— Ех, коли б ви знали, які тут влаштовували бенкети!.. А полювання!.. Ніколи було і вгору глянути. Чудовий то був час!

Оглянувши замок, всі вийшли в двір. Там побачили й інші будівлі: мисливський павільйон на кілька кімнат; невеличку віллу, призначену для артистів та музикантів, яких спеціально привозили з столиці на театральні вистави або концерти; кілька будинків для слуг і дворових людей. Чудова стайня на сорок коней стояла зараз порожня. Просторий гараж, комори, сараї. Замок мав свою електростанцію, але зараз вона не діяла, — управитель сказав, що мотор відвезли ремонтувати. Проте йому ніхто не повірив: цей двигун, напевне, помандрував тим же шляхом, що й меблі, килими, картини та інші цінні речі. Офіцери були здивовані передбачливістю графа, який за бенкетами та розвагами не забув сховати й мотора.

Одне крило замка прилягало до великого парку з столітніми деревами. Дбайливо посипані піском алеї, басейни та невеличкі артезіанські колодязі, ліхтарики й тераси свідчили про працю людських рук, які вдосконалювали навколишню красу.

Серед парку виблискувало тихе плесо невеличкого ставка з маленькою пристанню. Недалеко від неї лежало кілька перевернутих човнів, а один білий, мов лебідь, погойдувався на воді.

Офіцери уже все оглянули і задоволено перезиралися. Знайомство з замком перевершило всі їхні сподівання. В ньому можна легко розмістити і основні служби КП. На другому поверсі залишалося ще досить кімнат для житла офіцерам штабу. Ліжка й матраци стояли в будинках, де жила графська прислуга, простирадла можна було роздобути в управителя. Члени комісії знали напевне, що в великій коморі, на дверях якої висів здоровенний замок, зберігається чимало речей, які пригодяться для майбутніх пожильців порожніх кімнат.

— Слухай, пане управитель, — заговорив Хіастру, — ми прийшли сюди не як туристи. Нам треба розмістити тут штаб. Чи є в тебе план замка?

— На жаль, нема, його забрав з собою пан граф.

— Кепська справа! Цей план звільнив би нас від зайвих турбот. Будинок зараз майже порожній. Пан граф вивіз усі меблі. Отже, нам доведеться задовольнитися тим, що зосталося. Ми перенесемо кілька ліжок у замок. Ти ж погодишся зі мною, що панам офіцерам не личить спати на підлозі.

— Тут усе до ваших послуг, пане офіцер.

— Ми бачимо, що ти співчутлива людина, і це дуже приємно. Сподіваюсь, ти подбаєш, щоб ми почували себе якнайкраще. З твоєї розповіді виходить, що гостинність увійшла в традицію цієї господи.

Угорець знову вклонився:

— Панове, я зроблю все, що буде в моїй силі.

— От і чудово!..

Капітан Медря попросив Хіастру запитати, чи живе тут ще хтось. В очах управителя з'явився неспокій.

— З слуг, крім мене, — мовив він збентежено, — в замку більше нема нікого. Від'їжджаючи, пан граф одпустив їх усіх. А мені на прощання сказав: «Ти, Іштван, залишайся тут і, що б там не було, доглядай мій замок!» Як бачите, я й послухався. Цілих двадцять років вірно служу панові графу. Отже, з прислуги зостався тільки я. Однак у замку живе ще одна особа, яка вам зовсім не заважатиме.

— А хто це? — поцікавився лейтенант Хіастру.

Управитель сумно подивився на нього.

— Бідолашна панночка гувернантка.

— Панночка гувернантка? Чия?

— Пана віконта Гюла.

— А хіба віконт ще неповнолітній?

— Так, йому дванадцять років, пане офіцер.

— То чому ж граф не забрав її з собою?

— Думаєте, не схотів? Ні. Бідолашна панночка відмовилась їхати з ним.

— Слухай, голубе, чому це ти все повторюєш — бідолашна та бідолашна?

Очі управителя зволожилися, і він вийняв хусточку.

— Бо в панночки помутився розум.

— Ти хочеш сказати, що вона божевільна? — запитав Хіастру. А потім повернувся до капітана Медрі. — Ви чуєте, пане капітан? Тут живе якась навіжена панна. Що будемо робити?

Управитель витер сльози на очах і тремтячим голосом проказав:

— Пане офіцер, я ніколи не зміг би вимовити те слово, яке щойно почув від вас. У бідної панночки тільки помутився розум. Вона дуже нещасна.

— Я не збагну, в чому річ. Поясни.

— Вже два роки, як панночка гувернантка не вимовляє й слова.

— Вона оніміла? — здивувався Хіастру.

— Ні!

— Тоді висловлюйся, будь ласка, зрозуміліше.

— Мабуть, відвикла говорити.

— Ніколи не доводилось слухати про таке.

— На жаль, це правда. Вже два роки ніхто не чув з її вуст ні слова.

— А коли до неї говорять, вона розуміє?

— Авжеж. Але не хоче… вірніше, не може відповідати.

— Дуже дивно! — вигукнув вражений молодший лейтенант.

— А чому?

Управитель сумно похитав головою:

— Це ціла історія, пане офіцер. І до того ж дуже сумна. Пробачте, але мені важко втримати сльози. Я самітний. Жінка моя померла при пологах… Дуже любив її і більше вже не одружувався… Так і зостарився… Бувши молодим, ніколи не думав, що так погано жити одному… А коли збагнув, було вже пізно… Може, саме через те й дорога мені панночка гувернантка. Я люблю її, як рідну дочку, бо вона теж нещаслива й самітна… І в неї немає нікого. Коли хочете, я можу розказати вам про її біду…

Молодший лейтенант глянув на інших офіцерів. Зворушені сльозами старого і його сумовитим виглядом, вони згодились послухати про бідолашну панночку гувернантку.

Управитель попросив їх сісти на лаву.

— Бідолашна панночка, — заговорив він, — приїхала сюди шість років тому. Привіз її пан граф з-за кордону зовсім молоденькою, вона не мала тоді й двадцяти років. Шестирічний пан віконт був трохи розбещеним хлопцем. Та що я кажу трохи, він був надто розбещений. Спритний на витівки, він дуже погано поводився з слугами. Пан граф мало звертав на це уваги, а пані графиня сильно турбувалась.

До приїзду бідолашної панночки у нас вже побувало чимало гувернанток, та жодна з них довго не засиджувалась. Вони тікали самі або їх звільняв пан граф.

Коли я вперше побачив цю молоду панночку, то подумав, що вона ніколи не доб'ється успіху. Скільки вже гувернанток, старших і досвідченіших за неї, не зуміли вплинути на віконта і лише дратували його. Я вважав, що через тиждень чи два не витримає й вона. Однак сталося зовсім інше. Ця дівчина зробила справжнє чудо. Хлопець з перших днів вгамувався. Почав поводитися, як належить віконту.

Пан граф радів, але ще більше тішилася пані графиня. Вона полюбила гувернантку, як рідну дочку. Мушу сказати, що й ми, слуги, теж полюбили панночку. Але вона була дуже скромною, і нам не випадало нагоди показати їй свою любов. Ніхто ніколи не чув, щоб панночка просила або вимагала чогось. Одягалась завжди дуже просто. І, незважаючи на це, була такою гарною, що мало яка панночка могла зрівнятися з нею. Повірте мені, тут нема перебільшення. За двадцять років служби в пана графа я навчився розрізняти справжнє благородство від удаваного, елегантність, яка милує око, від франтовства, чарівну красу, дану природою, від тієї штучної, що захоплює лише з першого погляду. І мушу сказати, що хоч бідолашна панночка гувернантка не має жодного герба, вона заслуговує на них.

Коли б не ця стриманість, простота, то її зненавиділи б за вроду. Але скромність якраз і виявилась тим щитом, який захищав її від заздрощів і злоби інших жінок.

А втім, бідолашна панночка ніколи не почувала себе щасливою в тому світі, в якому змушена була жити. Хоч вона намагалася цього не показувати, однак я відчував її тугу за іншим життям. Бенкети, що йшли один за одним, не вабили її, навпаки, вона їх уникала, наскільки могла. Єдину втіху мала в біганні з віконтом по парку та в грі на піаніно. Пан граф говорив, що вона справжня артистка. Хоч я мав пагоду слухати тут, у замку, концерти багатьох артистів з світовою славою, але на музиці розуміюся не дуже. Проте, щоб збагнути, що паша бідолашна панночка чудово грала на піаніно, не треба багато знати.

Пан віконт раніше міг наміть ходити ногами по клавішах. А потім, слухаючи її гру, дуже полюбив цей інструмент. Як виявилось, він був обдарований незвичайним музикальним талантом. Цілком можливо, що коли б не бідолашна панночка, то про це ніхто й не дізнався б.

Управитель, розповідаючи цю сумну історію, перестав плакати, а потім враз відчув сльози на очах і знову витерся, злегенька витираючи хусточкою куточки очей.

Своєю манерою витиратися він нагадував тих кокетливих, вже не першої молодості жінок, які дуже турбуються, щоб сльози не змили з їхнього лиця фарби.

— Може, вам захочеться спитати, — мовив він далі, — чи в бідолашної панночки були поклонники? Так, панове офіцери, їх вистачало!.. Пан граф запрошував на бенкети чимало паничів з найзнатніших сімей. Багато з них залицялися до нашої панночки, і, запевняю вас, не один склав би до її малесеньких ніг своє горде ім'я та маєтності.

Однак бідолашна панночка своїм поводженням зразу обеззброювала їх, даючи зрозуміти, що перешкоди між нею і ними нікому не подолати. Одні зі злості говорили, що вона холодна, як лід, і жодна жива душа не зможе її розігріти. Деякі, найгірші й найдурніші, майже ненавиділи дівчину. Проте я думаю, що справа була не в цьому. Мабуть, вона кохала когось у своїм краю, бо важко повірити, що жоден з багатьох юнаків, які упадали біля неї, не зумів заполонити її серця.

Серед поклонників панночки був один молодий граф, лейтенант-гусар, який переважав усіх своєю красою, розумом і багатством. З поваги до бідолашної панночки я не згадую його імені. Він теж закохався в неї. Тільки молодий гусар не міг примиритися з відмовою, просив і благав на колінах, щоб вона згодилася стати йому дружиною. Однак бідолашна панночка не поступилась.

І тоді, панове, сталося нещастя. Якось увечері молодий граф застрелився в своїй кімнаті. Перед смертю він написав нашій бідолашній панночці листа і поклав його на стіл.

Дівчина прийшла подивитися на самовбивцю, бліда-бліда, як стіна. Хтось подав їй конверт. Вона розпечатала його тремтячими руками, прочитала текст і зомліла.

Тижнів два пролежала без пам'яті і все марила. Потім поволі й видужала. Але з того часу ніхто не почув од неї ні слова.

Ось така є, панове, трагічна історія нашої нещасної панночки!..

Управитель затих… Розчулені його розповіддю, мовчали й офіцери. Тільки згодом капітан Медря запитав через перекладача:

— А що кажуть лікарі? Невже її не можна лікувати?

— Пан граф зробив усе можливе. Панночку оглядали найкращі спеціалісти. Одні категорично заявили, що її не можна вилікувати; інші потішали, що згодом їй полегшає; треті запевняли, що видужання настане лише після другого такого ж сильного шоку. Та хто може знати? Вона дуже нещаслива, бідолашна наша панночка.

І управитель глянув на одну з веж замка.

— Чи не там вона мешкає? — спитав Хіастру, перехопивши його погляд.

— Так! Відколи приїхала, там і живе. Дуже їй сподобалась вежа, і пан граф дозволив поселитися там, хоч йому більше хотілося, щоб вона жила поряд з віконтом. Та хіба ж міг хто-небудь в чомусь їй відмовити? Тепер вона рідко коли показується, весь час сидить запертою і шиє собі ляльки. А коли сходить вниз, то йде прямо до оранжереї. Дуже любить квіти і піаніно. Якщо ви оселитесь тут, то, звичайно, почуєте її чудову гру. Квіти і піаніно тільки й любить. Та зрештою… Коли б не я, то вона померла б з голоду.

— Ще одне питання. В мене склалося враження, що ти досить освічений. Я не хочу тебе ображати, але мені здається, що управителем ти став випадково.

Угорець поблажливо посміхнувся:

— Я зовсім не ображаюсь. Навпаки, мені дуже приємно, що ви так думаєте про мене. По правді кажучи, пане офіцер, я самоучка. Як ви помітили, у пана графа велика бібліотека. І я багато читав, просто не міг відірватися од книжок. Ось тому й знаю більше, ніж належить слузі. До того ж ви не забувайте, що за двадцять їдоків служби у пана графа мені часто доводилось розмовляти з вельможними людьми. Мимоволі можна було трохи обтесатися.

— Одним словом, ти задоволений своїм становищем!

Управитель на якусь мить замислився, а тоді, не вагаючись, відказав:

— Авжеж!.. Пан граф цінує мене. І перед від'їздом зауважив: «Я залишаю на тебе замок, Іштван. Будь тут замість хазяїна». Так він мені й сказав. Та цього можна було й не говорити, бо досі я вірно служив панові графові. Сподіваюсь, так буде й далі, хоч зараз настав тривожний час. Однак не це мене турбує, пане, а доля нашої бідолашної панночки. Про неї я теж мушу піклуватися.

Тим часом писарі склали план замка. Старий управитель на прощання занепокоєно спитав:

— Пробачте мені за сміливість, але чи можу я бути спокійним за бідолашну панночку?

— Так, пане, і за неї, і за себе. Ми не чіпаємо мирне населення.

Повернувшись на КП, капітан Медря і обидва молодші лейтенанти відразу зайшли до підполковника Барбата. Начальник штабу, уважно розглянувши план, теж погодився, що в замку і його прибудовах розмістяться всі відділи та служби КП. Він сам поділив приміщення, а потім наказав готуватись до переїзду.

— А як бути з гувернанткою, пане підполковник? — запитав Медря, виходячи від начальника штабу.

— Якщо її божевілля полягає тільки в цьому, то я не проти. Хай зостається в замку.

Наступного дня весь КП дивізії розмістився у графському замкові.