Зірка впаде опівночі

ВУЗОЛ РОЗПЛУТУЄТЬСЯ

Коли увійшов. генерал Попинкаріу, офіцери підвелися і віддали честь. Жестом запросив їх зайняти місця біля столу. Праворуч командира дивізії сіли підполковник Барбат Георге, капітан Смеу і молодший лейтенант Параскивеску, ліворуч — капітан Георгіу та лейтенант Тимплару. В кінці столу примостився Уля, неуважливо гортаючи невеличкий блокнот.

Попинкаріу, серйозний і урочистий, озирнув їх усіх. Угледівши Улю, тепло і дружньо посміхнувся. Але враз його обличчя посерйознішало.

— Панове, — заговорив він, — від імені пана командуючого армією і від себе особисто я поздоровляю пана Улю за чудову перемогу над запеклими шпигунами. Вітаю також і вас, бо в більшій чи меншій мірі ви теж сприяли цій перемозі. Абвер дістав серйозного удару, втративши чотирьох найкращих агентів, що так і не зуміли виконати свого завдання. До поразок, які мають німці на полі бою, прилучилася ще одна, вже з боку нашої контррозвідки. Ми показали, що можемо бити їх не лише зброєю, а й розумом та хитрістю. Ця перемога, звичайно, була нелегка. Ви знаєте це. Чи не так, пане Уля?

— Правда, — погодився Михай, — нелегка. Довго я блукав манівцями. Не раз помилявся, та зрештою добився-таки успіху.

— От і гаразд, що ти згадав про невдачі. Я добре знаю, як розгорталися ці досить-таки сенсаційні події. Та мені не відомі окремі подробиці, і тому я не можу пов'язати різні етапи цієї боротьби. Хотілося б знати, як тобі пощастило розібратися в цих суперечливих фактах.

— Пане генерал, — мовив Уля, все ще гортаючи свій блокнотик. — Коли так, то я мушу розповісти все спочатку. Вам відомо, що від якогось часу абвер дуже зацікавився шифрувальною машиною. Шпигуни, яким було доручено викрасти цей секрет, обрали місцем своєї діяльності КП вашої дивізії. Наша контррозвідка довідалась про це і послала мене вам на поміч, щоб викрити і знешкодити ворогів. Прибувши до дивізії, я став міркувати, в який відділ КП проліз агент абверу? І з самого початку зняв з рахунку шифрувальний відділ, бо допустити, що шпигунові пощастило влаштуватися в шифрувальному, це значить, уявити, що агент абверу вже знає секрет дії машини. Адже в наших умовах передати інформацію не так уже й важко.

— І все-таки ти запідозрював декого з шифрувальників, — зауважив генерал.

— Так, запідозрював. Але це була помилка. Які ж факти наштовхнули мене на ці думки? Пригадайте, що я застав у вас. Агент, спійманий на гарячому, кінчив самогубством. Застрелили водія шифрувального відділу. А що сталося в перші дні мого перебування на КП? З мого військового квитка зникла фотографія. Щезла і знову появилась фотокарточка Бурлаку. Барбу мав гральні карти, які ніде не продавались у нас, і, крім того, один його знайомий заявив, що познайомився з ним у Берліні. Мене заманила в пастку повія Катуска з явним наміром укоротити мені віку. Ось ціла низка подій, досить-таки суперечливих, які збили мене з пуття, і я став підозрівати декого з шифрувальників. А міркував при цьому так: яким чином агент може пробратися до машини? Сам або при допомозі когось з шифрувальників. Зробити це самому, на мою думку, йому не під силу, але й знайти спільника серед працівників шифрувального відділу було теж нелегко. Звідси й моя помилка. Бо в особі оцього Александру Бурлаку я став вбачати спільника шпигуна. А підозра у мене з'явилась тоді, коли я переконався, що його фотографія не зникла, як він мене переконував. Ця перша моя помилка потягла за собою й другу. Зникнення своєї фотокарточки я пояснив собі так: агент, побоюючись мене, наказав Бурлаку викрасти її, щоб перевірити, чи не працюю я в румунській контррозвідці. Насправді все це відбулося зовсім не так. Шпигуни розшукували серед нас когось, хто допоміг би їм виконати завдання. Знаючи напевне, що жоден з шифрувальників добровільно не стане їхнім спільником, вони надумали довідатися, чи немає часом у когось з хлопців темних плям у минулому, щоб погрозами та шантажем примусити його танцювати під їхню дудку. Цим і пояснюється зникнення наших фотографій. Бо Некулай Телимбу, коли хочете знати, викрадав і фото інших шифрувальників. Однак цього я тоді не знав. Моїм недоглядом було й те, що я погодився на арешт Барбу. Щоправда, мене майже примусив це зробити капітан Смеу. А проте його й не заарештували, бо він, як вам відомо, дезертирував.

— Помилитися-то я помилився, коли наполягав на арештові сержанта. Але я мав рацію, вважаючи його винним, — промовив капітан Смеу.

— Це правда, пане капітан. Однак дозвольте мені зробити невеличку поправку. Барбу й справді був винен. Тільки його провина полягала в тому, що він погодився на дезертирство. А головне звинувачення, за що його мали заарештувати, виявилось безпідставним.

Начальник штабу, який досі мовчки слухав, блукаючи думками десь далеко, запитав:

— Чому ж тоді вони пропустили таку нагоду? Як ти це поясниш?

— Бо змушені були… Через три причини. Перша з них — невдала ініціатива Германа змінити початковий план, складений і затверджений полковником Карлом, що призвело до арешту фальшивого регулювальника. Через це Некулай змушений був забити шофера Пантелімона. Друга — замах на мене, організований Катускою та її шановними родичами. І, нарешті, третя, до речі, найважливіша, причина — молодший лейтенант Войнягу впізнав у старшині Доробеці колишнього агента гестапо. Справжнє нещастя звалилося на голову запеклого шпигуна. Відчувши несподівану небезпеку, він довго не розмірковував і відразу знищив Войнягу, з сміливістю, яка характерна для всіх його дій. От як це відбулося насправді. Доробец не збрехав, посвідчивши, що він тоді відчинив вікно. І якраз, на нещастя, саме в ту мить дорогою пройшли Томеску й молодший лейтенант Войнягу. Войнягу одразу ж упізнав його. Доробец заявив, що Войнягу недалеко від канцелярії інтендантства попрощався з Томеску. Із слів шпигуна виходить, що шифрувальник цього ніяк не сподівався. Бувши дуже вразливим і не зрозумівши раптової зміни в поведінці Войнягу, він розсердився і пішов геть. Молодший лейтенант почекав, поки Томеску віддалився, а потім повернувся й сам. Та Доробец не сидів склавши руки. Збагнувши всю небезпеку, підібрав гвинтівку сержанта Тодінке і поліз на горище. І коли Войнягу, поспішаючи на КП, проминув інтендантство, він і вистрілив. Ви, мабуть, запитаєте, навіщо йому було вбивати Томеску? Доробец заявляє, що вони мали на меті дезорієнтувати другий відділ, спрямувавши контррозвідку на хибний шлях. Їм потрібен був спокій, а не подвоєна пильність другого відділу. Шпигунів, здавалось, задовольнив би арешт Томеску. Та скоро Доробец збагнув, що, незважаючи на його ж фальшиве свідчення, проти шифрувальника не було ніяких інших доказів, що давали б підставу для його страти. І тоді він вирішив ввести в оману пана капітана Георгіу, змусивши його діяти їм на користь. Іншими словами, вороги пожертвували Барбу. Некулай Телимбу вбив Томеску, а на другий день Доробец домовився з Барбу про перехід фронту.

— І все-таки, — мовив начальник штабу, — я ніяк не збагну, чому шпигуни пожертвували сержантом. Адже якби вони допомогли йому перейти лінію фронту, то завдання абверу вже було б виконано, і їм не довелося б зосереджувати тут, у замку, аж чотирьох чоловік. А коли вони все-таки визнали за потрібне пожертвувати Барбу, то чому ж не вивідали од нього спершу всієї таємниці?

— Пане підполковник, допитуючи Доробеца, я з'ясував і це. Старшина боявся, що коли Барбу дійде туди живим і здоровим, то другий відділ здогадається про все. А в такому разі генеральний штаб може відмовитися од користування теперішніми методами шифрування. Хіба не шкода, сказав він, всіх наших зусиль… навіть не беручи до уваги професійний риск. Як бачите, Доробец визнав за краще і далі ризикувати своїм життям, аніж ставити під загрозу виконання завдання.

— Ти вважаєш, що другий відділ обов'язково запідозрив би, що Барбу сам або з чиєюсь допомогою перейшов фронт?

— Доробец так і вважав. От як він міркував: Барбу зник після вбивства Войнягу й Томеску. А щоб у другому відділі подумали, що його спіткала така ж доля, як і тих двох, мусив був знайтися сержантів труп. Бо важко уявити, що вбивця на цей раз виявив якусь примху і заховав труп своєї останньої жертви. Іншими словами, Доробец вважав, що саме зникнення трупа спрямує другий відділ на вірний шлях. Ось тому він і пожертвував сержантом. Барбу, як шпигуни й передбачали, піймався і, боячись покарання, відразу й застрелився. Цей обман їм удався. Ви всі вирішили, що Барбу вбив Войнягу та Томеску і що він агент абверу. Отже, раз його не стало, то другий відділ припинить слідство, а вони, Доробец та Некулай, можуть спокійно виконувати своє завдання.

— Одну хвилинку, — перебив Улю начальник штабу, який, здавалося, не задовольнився такою відповіддю. — Ти нам не сказав, чому Доробец, перш ніж посилати Барбу на смерть, не вивідав од нього секрету дії шифрувальної машини?

— Саме це я й хотів вам пояснити, пане підполковник. Зараз тут усе зрозуміло. Ми знаємо, ще через барабанчик, вмонтований у машину, німці не можуть розшифрувати наші радіограми. Для них це справжня головоломка. Вони знають, що машину їхньої конструкції перероблено, але в чому полягає ця переробка, незважаючи на всі зусилля своїх спеціалістів, так і не змогли довідатися. Таким чином, Барбу міг би лише в деякій мірі допомогти їм, сфотографувавши кожну деталь окремо. Звичайно, це можна було зробити тільки вночі. Важке завдання і дуже небезпечне, коли зважити, що Барбу в таких справах зовсім недосвідчений. Може, шпигуни, кінець кінцем, таки й використали б сержанта, спершу навчивши його фотографувати. Та події їх підганяли, доводилось діяти швидко. Ось тому Доробец і пожертвував Барбу. Шпигун зізнався, що він не вважав цю жертву великою втратою, бо в нього вже був відбиток ключа від сейфа шифрувального відділу.

— Де він його взяв? У кого? — поцікавився капітан Смеу.

— У вас, пане капітан! Пригадуєте ті нічні відвідини? Знаєте, хто то приходив? Ваш ординарець. Він і взяв муляж ключа. А потім у молитовнику його святості ксьондза їм передали готовий ключ.

Молодший лейтенант Параскивеску несміливо підняв руку.

— Дозвольте, пане генерал, звернутися до пана Улі?

— Прошу!

— Дякую вам!.. Пане Уля, ви говорили, що Войнягу впізнав у старшині Доробеці одного з агентів гестапо. Звідки ж йому було відомо?..

— Відповідь на це питання, якого, до речі, я сам не міг розгадати, дав мені Доробец. У молодшого лейтенанта була наречена, яка працювала на гестапо. Вона намагалася залучити до роботи і його, але він відмовився й порвав з нею. Виказати її не міг, бувши певним, що залізногвардійці Антонеску не зважаться навіть пальцем зачепити гітлерівську шпигунку. Саме в неї Войнягу часто зустрічався з старшиною Доробецом. Він ревнував її до нього. Тоді їй довелося пояснити ці свої стосунки. Вона запропонувала і йому піти на службу в гестапо.

Капітан Смеу давно вже поривався щось сказати і зрештою запитав:

— Ну, а як же листи моєї дружини?

Уля посміхнувся. Капітанове запитання, здавалося, розвеселило його.

— Відповідаючи вам, я мушу відзначити, що своїм ставленням до справи Барбу ви викликали певну підозру.

— Як це? — розсердився Смеу.

— Звичайно, ця підозра не зайшла так далеко, щоб я вважав вас агентом абверу. Але ви так запально обвинувачували сержанта-зрадника, що я вже подумав, чи не ховається за вашим гнівом щось інше.

— Тобто?

— Ну, приміром, якісь мотиви особистого характеру, через що ви прагнули позбутися його за всяку ціну, обвинувачуючи в різних вигаданих злочинах. Прошу вибачення за те, що я так подумав про вас, однак вам добре відомо, що для нас, контррозвідників, не існує людей поза підозрою. Саме тому я й змушений був поритися у ваших речах. Розчин для проявлення мікрофотографій, а також конверти з відклеєними марками змусили мене замислитись. Хоч пояснення цим фактам не важко було знайти, адже таким методом часто користувалися шпигуни, — проте я не мав достатніх доказів, щоб звинуватити вас у шпигунстві. До того ж найкращим аргументом, що заперечував будь-яку провину, була ваша посада. Коли б ви служили гітлерівцям, то абвер уже давно знав би секрет дії шифрувальної машини. Цим фактом я не міг знехтувати. Як-не-як, а саме зникнення марок на трьох конвертах допомогло мені напасти на слід, — я почав підозрювати Некулая Телимбу. Сьогодні ми вже знаємо всю правду. Це він поклав у ваш похідний сундучок ту пляшечку з розчином, яким він раніше користувався. Через листи, послані вашою дружиною, Некулай і Доробец одержували вказівки від резидента. Ви мусите знати, що спершу вони лише збирали військову інформацію, секрет дії шифрувальної машини їх ще не цікавив. Точно не знаю, як це робилося, — розслідування ще триває, — але можна уявити, що хтось замінював марки на конвертах іншими марками з мікрофотографованими наказами. Потім ці листи прибувала на фронт. Ви їх одержували, перечитували і, як це роблять всі, складали разом. А Телимбу нишком відклеював марки, проявляв їх, і, таким чином, читав розпорядження свого резидента. Коли фронт віддалився, вони підтримували зв'язок з резидентом через агентів, залишених в тилу, або звичайних комісіонерів, як от, приміром, ксьондз. Іноді їм вказували деякі потаємні схованки. Згадайте хоч би капличку в угорському містечку, в якій Телимбу взяв нове письмове розпорядження. Перший особливий інтерес до шифрувальної машини виявив Герман Гартман. Він і склав весь план. А потім замінив його іншим, «колосальним» планом. І потерпів поразку. Боячись відповідальності, відразу накивав п'ятами. Але Германа вистежили, і Некулай одержав наказ знищити його. Чому цю ризиковану справу доручили Телимбу, який мав важливіше завдання? Я сказав би, що терористичні акти не входять в обов'язки шпигунів. Доробец вважає, — і по-моєму він має рацію, — що полковник Карл довідався про Германа в останню мить, коли фронт знову просунувся вперед. Не маючи під рукою когось іншого, і наказав Некулаю знищити його, щоб той знову не зник. До того ж полковник Карл, здається, вважав свого помічника великим суперником. Це видно не лише з особистих оцінок, даних Германом своєму шефові, а й з того, що шеф, навіть ставлячи під загрозу основне завдання, наказав Телимбу вбити його.

— Гаразд, але звідки абвер довідався, що ми розташуємося в цьому замку? — запитав лейтенант Тимплару.

— Це не важко було передбачити. Адже дивізії перед форсуванням ріки треба переформуватись. А де ми могли зупинитися, як не в замку? Гляньте на карту, і ви побачите, що тут не існує іншого такого місця. Правда, ми могли зостатися в тилу, виславши сюди тільки передовий загін. Але для успішної гри не обов'язково мати з самого початку всі козирі. Так трапилося і в даному випадку, Абвер, навіть не маючи всіх козирів, приготувався до операції, залишивши тут ще двох шпигунів. Німці не помилилися, бо ми зупинились у цьому замку. Що їм, не вдалося здійснити свій план, то вже інша справа. До речі, саме тут, у замку, шпигуни й зробили найбільшу свою помилку. Я маю на увазі їхню зустріч у парку. Завдяки цій помилці я довідався про дві речі, які відіграли важливу роль у майбутніх подіях. По-перше, мені стало відомо, що існує третій, таємний вхід до замка. А крім того, підтвердився мій здогад, що другим шпигуном, якого прикриває Некулай, є Доробец, саме він зустрівся з кастеланою в парку.

— Невже ти й раніше підозрівав Доробеца, пане Уля? — з недовірою запитав капітан Георгіу. — І нічого не казав мені…

— Бо то був лише здогад, пане капітан. Вперше у мене з'явився невеличкий сумнів, коли прочитав його свідчення проти Томеску. Через кілька днів інший випадок підтвердив моє припущення. Пам'ятаєте, пане капітан, колись я в жарт сказав Некулаю, що пан начальник штабу хоче відпустити його додому. Навіщо я прохопився тоді — і досі не збагну. Один час навіть картав себе, вважаючи, що шпигуни налякаються. Але скоро трапилась нагода говорити з старшиною Доробецом, і я заспокоївся. Було це так. Через кілька днів після нашої розмови з Некулаєм старшина прислав сержанта Тодінке з наказом з'явитися до нього в канцелярію нібито для заповнення якихось бланків. Відповівши на всі його запитання, я відразу й підвівся. Але він мене затримав. Говорячи про те і се, нарешті запитав, чи мені нічого більш не відомо про демобілізацію Некулая Телимбу. Я прикинувся здивованим, як це він ще не одержав наказу, — і додав, що справа Некулая вже остаточно вирішена. Тоді Доробец, сміючись, розповів, що придуркуватий Некулай уже приходив просити заступитись за нього, не бажаючи їхати додому. І відразу зауважив, що ординарця давно вже слід демобілізувати. Хоч старшина сказав це байдужим тоном, але я відчув, що він засмутився. Після цієї розмови моя підозра ще побільшала. Я вже говорив, що зустріч шпигунів у парку була їхньою великою помилкою. Проте, дізнавшись, що існує таємний вихід з замка, я не взявся його розшукувати.

— Чому? — запитав Тимплару.

— А навіщо даремно витрачати час? Мені було байдуже, кудою увійде в замок старшина Доробец чи Некулай, коли комусь з них доведеться проникнути в шифрувальний відділ. Мене зацікавило інше: як зуміють шпигуни пробратися на перший поверх, коли обидва входи завжди охороняють вартові? Признаюсь, мені нелегко було знайти галерею, що сполучає вежу з бібліотекою. Якось, піднявшись на другий поверх, я звернув увагу на те, що там коридор набагато ширший, ніж на першому, хоч кімнати були розташовані однаково. Спершу подумав, що нижній коридор трохи зрізано, щоб просторішою стала бібліотека. Але перш ніж щось вирішити, я завжди перевіряю факти. Так зробив і на цей раз. Скоро знайшов можливість, звичайно, без допомоги шановного приятеля, старого управителя, проникнути в бібліотеку, і зміряв усе приміщення. І що, ви думаєте, я помітив? Виявилось, що не бібліотека поширшала за рахунок коридора, а стіна. Вона мала в товщину шістдесят сантиметрів. Не бувши архітектором, я, проте, збагнув, що це не викликано архітектурними міркуваннями! І взявся оглядати її. Двічі здіймав я з стелажів сотні томів, поки нарешті не натрапив на потайний хід. Щоправда, попрацювати довелось чимало, але я не жалкую. Бо, виявивши цей таємний хід, я міг спокійно сидіти в шифрувальному відділі і чекати тут на старшину Доробеца.

— Кінець кінцем, що за людина оцей Доробец? — запитав Смеу. — Мабуть, він такий наш старшина, як я папа римський.

— Запитання пана капітана Смеу змушує мене повідомити вам деякі факти з біографії цих агентів. Почну з Доробеца. Зрозуміло, він приховувався весь час під чужим прізвищем і військовим званням. Його справжнє ім'я Олівер Зеган. Служить у німців з 1937 року. Він працював тоді в Орадії[45] і одержував мізерну плату. А проте приятелька, з якою він познайомився, вимагала все більше грошей. За місяць він не тільки розтринькав усі свої заощадження, а й дуже заборгувався. Якось у неділю до нього підсів в кафе пан середніх літ. Повівши мову про те та се, вони вийшли на вулицю майже приятелями. Незнайомий назвав себе публіцистом, похвалився, що пише книгу про їхнє місто. Зрештою зауважив, що робота посувається дуже повільно, бо йому ніколи збирати потрібний матеріал. Признався, що розшукує. людину, яка погодиться за гроші роздобувати різні відомості для нього. І запитав, чи не хоче він спробувати сам? За перші відомості невідомий обіцяв стільки грошей, що важко було повірити. І Зеган, звичайно, погодився, особливо коли той приємний пан вийняв з кишені кілька банкнот. Хоч обіцяна сума була неймовірно великою, проте Доробец не збагнув, що потрапив у пазури шпигунів. А пізніше, зрозумівши все, він не зміг викрутитись. Проте потреба в грошах дедалі зростала, бо його безсовісна приятелька ставала все ненаситнішою. Спритний, сміливий і досить розумний, Зеган-Доробец за короткий час зумів відзначитися. Він виконував чимраз важчі завдання, в свою чергу вербуючи нових шпигунів. Той факт, що саме йому доручили операцію з шифрувальною машиною, говорить про те, як високо його цінив абвер. А справжній старшина Доробец загинув у Росії, під Севастополем. Що стосується Некулая Сермешана, прозваного Некулаєм Телимбу, то можу сказати, що це Генріх Ріхтер родом з Ардялу. Коли Гітлер прийшов до влади, Ріхтер поїхав у Німеччину. Там вступив до фашистської партії. Жорстокий і досить фанатичний, він скоро піднявся до звання оберштурмфюрера. В 1938 році як представник німецької музичної фірми прибув до Румунії. Мабуть, можна не говорити, що справжнього Некулая Сермешана теж уже немає в живих. Тепер щодо нашої красуні кастелани. Про її життя можна написати цілий роман. Ця авантюристка світового масштабу була завербована німецькою розвідкою ще до приходу Гітлера. Успішно займалася шпигунством в Іспанії, в країнах Латинської Америки і в Франції. Шефи цінували її як чудову конспіраторку. На закінчення я мушу ще додати кілька слів про управителя. Але, як вам відомо, він уже мертвий, через це й наша цікавість не може бути до кінця задоволеною. А проте можна допустити, що й його послужний список не гірший, ніж у цих трьох.

— У мене є ще запитання, — промовив Смеу. — Капітан Георгіу розповідав, що Некулай останнім часом дуже цікавився радіотелеграфією. Навіщо вона була йому потрібна?

— Щоб у потрібний час передати певне повідомлення абверу. Ви мусите знати, що Доробец сподівався одержати в замку поповнення. Йому треба було якось сповістити абвер про успішне викрадення секрету шифрувальної машини. Раз ми розмістилися в замку, то агентам не залишалося нічого іншого, як скористатися дивізійною радіостанцією. Ця ідея належала Некулаю, який чудово зіграв роль затурканого селянина. Бувши впевненими в успішному завершенні своєї операції, шпигуни заздалегідь повідомили свого шефа про те, що «зірка впаде опівночі». Та вороги жорстко прорахувалися: ніякої зірки не впало опівночі, агенти лише викрили себе.

— А коли б їм вдалася операція, то яким чином вони передали б інформацію? — поцікавився капітан Смеу. — Знову за допомогою радіо?

— Ні! Абвер, одержавши повідомлення шпигунів, мусив був потурбуватися, щоб забрати у них фотоплівку. Хочете знати як? Цієї ночі на невеличкій галявині в лісі, недалеко від замка, мав приземлитися літак. На мотоциклі, захованому в соломі, у призначений час. туди мусив був поїхати управитель, щоб запалити вогні, а потім передати льотчику пакет. Ось такий їхній план. І його буде виконано, лише з деякою зміною. Вогні для льотчика запалимо ми. Літак таки приземлиться, але він уже не повернеться на свій аеродром. На цьому, панове, я й кінчаю.

Михай сховав блокнотик, в який ні разу не заглянув під час своєї розповіді.

— Є ще в когось питання? — звернувся до присутніх генерал. А побачивши, що всі мовчать, додав: — В такому разі, ви вільні, панове. Ти, пане Уля, зостанься на хвилинку.

Коли офіцери вийшли, Попинкаріу спитав у Улі:

— Коли ти думаєш від'їжджати?

— Завтра, пане генерал.

— Так скоро? А хіба допит уже закінчено?

— Майже! А втім, шпигунів буде відправлено до штабу армії для дальшого слідства. От ми й зустрінемося.

— Саме про твій від'їзд до штабу армії мені й хотілося поговорити. Можу повідомити радісну новину: я представив тебе до нагороди, і генерал Войнеску погодився. Він хоче особисто вручити тобі нагороду.

— Дуже приємна звістка, пане генерал. Щиро дякую. Я радий, що виконав свій обов'язок. Мене втішає те, що я помстився за смерть Томеску. Чи дозволите, пане генерал, зайти до вас завтра перед від'їздом? Щоб попрощатися…

— Ще й питаєш? Дуже буду радий. Отже, до завтра!

Михай потис його руку і вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, генерал Попинкаріу, посміхаючись, прошепотів:

— Який молодець цей Уля!