Зірка впаде опівночі

МОЛИТОВНИК

Фронт знову просунувся. Два дні тому на півдні проти ділянки, зайнятої кавалерійською дивізією, хортістські частини, одержавши підкріплення, атакували румунські позиції. Та кавалерійські ескадрони, підтримані радянською артилерією, прорвали оборону ворога, змусивши його відступити по всьому фронту.

У наступ пішли й частини дивізії «Молдова». Фашисти не встояли перед навальною атакою і в паніці залишили свої позиції.

Опівдні штаб дивізії прибув у велике село з високими, вкритими черепицею будинками, за якими зразу ж починалися розкішні сади.

Більшість відділів розмістилась у примарії. Решта — в найближчих будинках. Фронт незабаром мав знову просунутися вперед, і тому солдати розпакували тільки конче потрібні речі.

Шифрувальний відділ розташувався в хаті, що стояла напроти, в двох просторих кімнатах, в одній з яких хлопці мали спати. Капітан Смеу зумів, зайняти цей будиночок лише після довгих переговорів з майором Братоловяну, що хотів розмістити в ньому четвертий відділ, яким він командував. Поки вони домовились, почало смеркати.

— І де це вештається наш Уля? — запитав Смеу, дивлячись на хлопців, що переносили своє обладнання з машини до хати. — Куди він подівся? Допоміг би вам!

— Нічого, пане капітан, встигнемо й самі.

— А де ж його носить? Не просився у мене… І вам не сказав, куди йде?

— Хіба ви не знаєте, який він? Ніяк не всидить на місці, хоч прив'язуй його. Мабуть, пішов шукати чогось їстівного. Він уже не раз частував нас.

Але шифрувальники дуже помилялися, вважаючи, що їхній невгамовний товарній роздобуває для них якийсь харч. Михай у цей час стояв в одному дворі і розмовляв з їздовим поліцейської роти. Той, заїхавши у садибу, випряг коней, завів їх до стайні, а сам залишився стерегти багаж на возі.

Уля скоро знайшов з ним спільну мову. Через кілька хвилин вони вже розмовляли як давні приятелі. Насправді говорив їздовий, а Михай тільки коли-не-коли докидав словечко, підтримуючи розмову. Він уважно слухав і водночас не спускав очей з будиночка, що стояв через дорогу. Там Некулай Телимбу зайняв квартиру для капітана Смеу.

Квартирмейстери завжди забезпечували хорошими кімнатами лише старших офіцерів, від майора і вище. А для інших визначали абиякі помешкання.

Та ординарці, добре знаючи смаки й уподобання своїх начальників, відмовлялись од них і йшли на розшуки самі. Керуючись інстинктом, що виробився в них внаслідок довгого перебування на цій службі, кожного разу знаходили кращі.

Так само зробив зараз і Некулай Телимбу.

Уля весь час стежив за ним, поки він ходив з будинку в будинок. І зрештою той знайшов-таки кімнату. Одразу ж переніс туди похідний сундучок та інші капітанові речі. Трохи згодом Михай через відчинене вікно побачив, що ординарець старанно прибирає.

Відтоді минуло більше години. За цей час у тій квартирі встиг уже побувати й Смеу. Вона, напевне, йому сподобалась, бо через кілька хвилин він вийшов і поспішив на КП, до шифрувальників.

«Ох, і дістанеться ж мені од капітана, — подумав Уля, дивлячись йому вслід — Та хай що буде, а я не піду звідси нікуди. Бо може статися, що саме зараз нашому Некулаю забагнеться прогулятися по містечку».

І він не помилився. Як тільки стемніло, ординарець вийшов на вулицю. Постояв трошки біля воріт, потім, зорієнтувавшись, поспішив на околицю. Тут і там у пошуках квартир снували солдати. Від похідних кухонь, приємно лоскочучи ніздрі, доносився запах страви.

Некулай не звертав ніякої уваги на зустрічних. Уля йшов слідом за ним, бувши певним, що Телимбу його не бачить.

Нічна мандрівка ординарця капітана Смеу до каплички богородиці багато допомогла Михаю. Йому став відомий один з шляхів, яким агенти абверу передають інформацію чи одержують розпорядження. Неважко було уявити, що й Некулай користувався ним. Значить, ворог, відступаючи, залишав людей, які або встановлювали особистий зв'язок з шпигунами, або, як це сталося недавно, зоставляли для них у певному місці письмові накази чи забирали там якісь відомості. Пізніше їх по радіо або якимсь іншим способом передавали куди слід.

Поки штаб стояв у тому містечку, за капличкою весь час наглядали. Але ні Некулай, ні хтось інший туди вже не з'являвся.

Передбачаючи, що Телимбу й надалі користуватиметься цим засобом зв'язку, Уля вирішив не спускати з нього очей. Ось тому він і стовбичив цілу годину в сусідньому дворі, розмовляючи з балакучим їздовим.

Хвилин через двадцять Некулай зупинився перед костьолом, що стояв у садку, обгородженому невисоким парканом. Це вже другий костьол на їхньому шляху.

Вузька, вимощена каменем алейка вела до самих дверей костьолу. За ним білів крізь гілля дерев парафіальний будинок.

Шпигун відчинив хвіртку до церковного двору, але не пішов по алеї, а рушив навпростець через сад, обминаючи костьол з лівого боку. Михай загубив його з очей. Наддав ходи і, дійшовши до роздоріжжя, звернув ліворуч. Кілька хвилин прямував попід парканом, потім переплигнув його і приліг у траві. Скрадаючись, поповз потихеньку, поки не опинився проти вівтаря. Там і сховався. Кращого місця й нетреба, — він міг бачити і сад, і костьол, і парафіальний будинок.

Недалеко, кроків за тридцять од себе, помітив Некулая, який, засунувши руки в кишені, уважно придивлявся до будинку ксьондза.

Коли тільки заради цього він прийшов сюди, то не варто було й ризикувати, бо перед ним стояв звичайнісінький цегляний будиночок, вкритий черепицею, збудований, як і костьол, зовсім недавно. З чотирьох його вікон лише в двох світилося.

Трохи постоявши, шпигун тихцем. підійшов до найближчого вікна, зіп'явся навшпиньки, заглянув усередину. І зараз же попрямував до другого вікна. В кімнаті, напевне, був той, кого він розшукував. Подав умовний знак, тричі стукнувши у шибку.

Вікно одразу відчинилося, і чоловічин голос запитав по-угорськи:

— Хто там?

— Карл дома? — почув Уля придушений шепіт.

— Давно поїхав до Будапешта.

— А чи не залишив він часом ключа од бібліотеки?

— Бібліотека відчинена, — відповіли йому з кімнати. А потім іншим, фамільярним тоном той же голос проказав — Не можу впустити тебе через двері: Марта на кухні. Лізь сюди!

Коли Некулай стрибнув у кімнату, вікно й зачинилося.

Покинувши свою схованку, Уля підійшов ближче. Вхопився за виступ у стіні, підтягся на руках. Те, що він побачив, дуже зацікавило його. Але так висіти було незручно і до того ж небезпечно, — сюди кожної миті міг глянути Некулай або його спільник.

Озирнувся навколо. За кілька кроків од вікна росла крислата яблуня. Збагнувши, що дерево — найкращий спостережний пункт, він і видерся на нього.

Звідси вся кімната була як на долоні. Біля столу сиділи Некулай та молодий кругловидий ксьондз. Перед ними лежав розкритий молитовник.

Мабуть, у кімнаті велась приємна розмова, бо священик час від часу посміхався. А трохи згодом устав, підійшов до буфета, взяв пляшечку горілки, налив шпигунові. Той, випивши одним махом, простяг чарку і очима попросив наповнити її знову. Перехиливши і її, Некулай наставив скляночку втретє. Але священик наче не помітив цього руху. Тоді Телимбу присунув до себе пляшечку і налив сам. Пив повільно, невеличкими ковтками, наче дегустуючи напій.

Багато дав би Уля за те, щоб підслухати їхню розмову!.. А оскільки це було неможливо, він намагався бодай з виразу їхніх облич та жестів вгадати, що вони обмірковують.

Спостерігаючи їх, Михай раптом помітив, що ксьондз почав якось дивно вимахувати руками. Лише пізніше він збагнув, що той пояснює Некулаю, як треба йти до якогось відомого їм місця.

Коли Телимбу врешті-решт зрозумів, священик узяв ножа і заходився з натугою розрізати товсту палітурку молитовника. Через якусь мить вийняв звідти загорненого в ганчірку ключа, з лагідною усмішкою передав його шпигунові. Ординарець розмотав його і поклав у кишеню. А тоді й піднявся з стільця. Михай зрозумів, що побачення скінчилося, і, злізши з дерева, знову причаївся в траві.

Через кілька хвилин вікно відчинилося, і Телимбу виплигнув у сад. Тільки цього разу він пішов уже іншою стежкою, прямував просто на Улю. Контррозвідник затамував подих, бо шпигун мало не наступив на нього. Не помітивши нічого підозрілого, Некулай наблизився до паркана і легко, наче справжній спортсмен, перестрибнув його. Стало зрозуміло, що він направився зовсім не до КП. «Куди ж це він поспішає?» — подумав Михай, вирішивши й собі йти за ним.

Некулай ступав швидко, і капрал ледве встигав за ним. Часто він вгадував напрям руху шпигуна тільки по його кроках. На перехрестях Телимбу на мить зупинявся, щоб зорієнтуватися, а потім рушав далі. Так вони вийшли аж на край села. Широка вулиця була викладена великими плитами. Пообіч стояли гарні будинки, — видно, тут жили самі багатії. Проте в жодному з них не світилося.

Люди спали, а може, просто причаїлися за віконницями.

В цьому кварталі шпигун трохи сповільнив ходу. Час від часу зупинявся, освітлював ліхтариком фасад якого-небудь будинку, а потім ішов далі. Нарешті, зупинився перед масивними дубовими ворітьми. Замість звичайного паркана тут височів білий мур. Ліворуч од воріт висіла залізна табличка: «Акціонерне товариство «Садовод».

Телимбу поторгав хвіртку — замкнена. Постояв кілька хвилин, обміряючи поглядом мур, а тоді пішов уздовж стіни до сусіднього будинку. Паркан там був невисокий. Некулай легко видерся на нього, вибрався на мур і плигнув у двір.

Уля трошки почекав, а тоді поліз нагору. Прислухався, вдивляючись у темряву, і після якогось вагання спустився й собі. Припав до землі, затиснувши пістолет у руці. Та даремно він страхався: всюди стояла глибока тиша. Озирнувшись, побачив навколо себе квітник. В глибині двору бовваніла вілла. З пістолетом напоготові поповз до неї. Через якийсь час опинився біля кам'яних сходів, що вели до округлої тераси. Двері були відчинені навстіж.

«Мабуть, Некулай навмисне не зачинив їх, щоб у разі небезпеки втекти», — подумав Михай.

Оглянувся навкруги — ніде ні душі. І тоді зважився зайти. Обережно піднявся сходами і, наче тінь, прослизнув до вілли. Стояла густа темрява. Прислухався — ні звуку. Засвітивши ліхтарик, озирнув великий, гарно умебльований хол. Посередині довгий дубовий стіл, на ньому розкидані газети й журнали. Ліворуч широкий розкішний диван. Попід стінами крісла й столики. З стелі звисав гарний масивний канделябр.

Це просторе, майже кругле помешкання мало троє дверей. Одні — прямо, двоє інших — по боках. Постоявши і послухавши тут і там, Уля вирішив пройти в середні. Легенько натиснув, і вони безшумно одчинилися. Кімната, в яку він потрапив, була меншою від холу. В ній стояло два канцелярських столи, етажерка з папками та вогнетривка каса. Попрямував далі і відчинив ще одні двері. Друга кімната нічим не відрізнялася од першої: такі ж два столи, етажерка, каса. Двері прямо і ще одні ліворуч. Приклавши вухо до дверей у глибині кімнати, Михай досить виразно почув слова:

«Німецький солдат не має права мислити. Він мусить тільки виконувати накази. За нього думають інші!»

Хоч тут можна було все чути і дещо навіть підгледіти у щілину для ключа, однак залишатися в кімнаті небезпечно — хто-небудь міг кожну мить вийти. Уявивши, що в тій кімнаті, звідки чулися голоси, теж є ще одні двері, капрал вирішив спробувати щастя. І справді, вийшовши у двері ліворуч, Уля опинився в невеличкому коридорі і дійшов аж до ванної. Там він сів і став слухати, не боячись, що його хтось побачить, бо Некулай мав вийти через ті самі двері, якими зайшов.

Щоб читачеві було зрозуміліше те, що відбудеться потім, залишмо поки що Улю у ванній та й повернімось трошки назад, до тієї миті, коли Некулай стрибнув через мур.

Хоч плигнув він не дуже зручно, однак це його не зупинило. Хутко підхопився і попрямував до вілли, що маячила в темряві. Шпигун здивувався, що вхідні двері були відчинені. Тримаючи револьвер напоготові, пройшов у будинок. Проминув хол і дві кімнати, вже знайомі читачеві, і, наткнувшись на двері, крізь щілини яких пробивалося світло, зупинився. Натне на них і зайшов до кімнати, не ховаючи пістолета. Однак його побоювання виявились марними, бо той, до кого він завітав, міцно спав. Це був товстун з круглим масним обличчям, з розкуйовдженим білявим волоссям. Лежав горілиць на дивані, в добрячому сірому костюмі, пом'ятому, як і шовковий галстук, і дуже хропів. Біля дивана, на столику, — рештки закуски, склянка і кілька порожніх пляшок від пива. На підлозі теж пляшки. На ліжку валялись німецькі та угорські газети.

Некулай з огидою глянув на сонного, а потім штовхнув його дулом пістолета в бік.

— Привіт тобі, Германе, від оберштурмбанфюрера Карла!..

Товстун підстрибнув, як ошпарений, і миттю засунув руку під подушку.

Але Телимбу, приклавши йому до скроні пістолет, зареготав:

— Стривай, дурню… Краще тобі не гратися з такою штучкою!

Герман тільки заскреготів зубами. Некулай сховав собі в кишеню його револьвер і сів на стілець.

— Ну, а тепер, Германе, давай поговоримо…

Товстун, остаточно опам'ятавшись, зміряв його нерозуміючим поглядом.

— Ти мене не знаєш? Правда? — з іронією запитав Телимбу.

— Ні! А хто ти такий?

— Це не має значення! Хоч зустрічаємося ми вперше, але про тебе я вже чув.

— А що тобі потрібно?

— Не здогадуєшся, негіднику? Я ж сказав, що тобі передає привіт пан оберштурмбанфюрер. Невже це ще нічого тобі не говорить?

Герман затремтів, наче через нього пропустили електричний струм. У його налитих кров'ю очах відбився жах.

— Ну, сподіваюсь, тепер ти розумієш, яка в нас буде розмова? — вишкірив зуби Некулай.

Але товстун враз заспокоївся, його божевільний страх зник.

Він узяв з столика цигарку, запалив, кинув сірника під ноги Некулаю і глибоко затягся.

— Карл дурень! — вимовив з презирством.

— Йолопе, як ти смієш так говорити про пана оберштурмбанфюрера?

Герман засміявся:

— Не гнівайся. Ти з ним особисто знайомий?

— Ні!

— Тоді чого ж тобі сердитись? Я його добре знаю, тому й кажу, що дурень.

— Пан оберштурмбанфюрер Карл мій шеф, і я не дозволю так говорити про нього.

Герман пильно подивився на нього, — без злості, без іронії, ніби співчуваючи.

— Розумію тебе!… — мовив спроквола. — Таким і я був. Але тепер…

Якийсь час сидів, втупившись очима в картину над дверима, а потім зареготав:

— І все-таки я кажу тобі, що Карл дурень!

— Коли ти ще раз повториш це слово, я застрелю тебе, як собаку!

Товстун зневажливо повів плечима:

— Ну й що? А ти краще послухай мене. Познайомився я з Карлом давненько, ще в тридцятому році. Був час, що й я його поважав. Навіть пан Гіммлер добре відгукувався про нього. Однак з того часу, як ми стали працювати разом, я розкусив його. У цього Карла голова й справді порожня, як бочка. І він це знав. Ще вистачило в нього глузду, щоб збагнути свою тупість. Через те завжди тримав біля себе помічника, який думав би замість нього, підказував би йому ідеї та плани. Ця тактика й допомогла йому піднятися. Чужі думки, чужі плани він видавав за свої. І навіть групенфюрер[40], його начальник, говорив: «Я задоволений тобою, Карле. Твоя ідея чудова!». А насправді ті ідеї належали комусь іншому, відтоді ж, як я став його підлеглим, — мені. Проте він ні разу не похвалив мене, а тільки невдоволено крутив носом і бурчав: «В твоїй голові, Германе, мабуть, саме клоччя, а не мозок. Ти гауптштурмфюрер, але перший-ліпший обершарфюрер розумніший за тебе». Це було в той час, коли ми обидва працювали в гестапо. Пізніше, приблизно тоді, коли наш фюрер вирішив окупувати Чехословаччину, Карла забрали на роботу в абвер. Хоч він і глузував з мене, однак подбав, щоб і мене перевели туди, бо не міг обійтися без моєї дурної голови.

Товстун трохи помовчав і повів далі.

— З тобою я не знайомий… але здогадуюсь хто ти. Того другого я теж знаю, хоч ніколи його не бачив. Спершу він працював у гестапо, розумний, хитрий і досить рішучий. Я переглядав його особисту картку… Цікавий тип, дуже цікавий. Це він послав тебе до мене?

— Я вже говорив, що прийшов сюди за наказом оберштурмбанфюрера Карла.

— Пусте! Не забивай мені баки своїм оберштурмбанфюрером. А ти, мабуть, нацист, бо інакше не називав би його партійного звання. Та це не має значення. Одне хочу тобі сказати. Це я подав думку послати наших агентів у штаб дивізії. Карл одразу видав її за свою. Ту людину, що командує тобою, теж визначив я. Потім мені спало на думку ще одне. Карл тоді виїхав до Братіслави. Не чекаючи його повернення, я на власну відповідальність закликав наших людей до дії. І хоч план був розроблений досконало, однак ми зазнали невдачі. Тобі вже відомі подробиці.

— Ні, вони мене не цікавлять. Я маю інше завдання.

— Розумію!.. Мене покарали за те, що я виявив ініціативу.

— Німецький солдат не має права мислити. Він мусить тільки виконувати накази. За нього думають інші! — проказав Некулай Телимбу, наче вивчений напам'ять урок.

— Невже ти не розумієш, дурнику, що цей Карл не може сам думати? Всі його розпорядження, навіть для мене, підказані мною. Якби Карл не був тоді у від'їзді, він неодмінно схвалив би мій план. А хто ж залишився б винним? Та мені хочеться розповісти про все докладніше.

— У мене немає часу. Я поспішаю.

— Зажди… Ти зараз зрозумієш, що план Германа взагалі бездоганний. Яким би це чином дізнатися, подумав я, що змінили румуни в цій шифрувальній машині, до речі, німецького таки зразка. Уважно вивчивши карту, я помітив, що в одному місці шосе роздвоюється. Якщо румуни почнуть наступ і наші не зможуть їх зупинити, то їхні війська неодмінно підуть цією дорогою. І тоді в моїй голові з'явилась геніальна думка. Хоч і дуже смілива, але геніальна. Якби на тому роздоріжжі, мислив я, поставити нашу людину, що хоча б на чверть години спрямувала б обози у протилежний бік, і якби машина шифрувального відділу, потерпівши аварію, зупинилась серед поля, то ми легко про все й дізналися б. Такий був мій план. Але щоб реалізувати його, потрібно, по-перше, на місці румунського регулювальника поставити нашого; по-друге, цю заміну слід було зробити тоді, коли вже пройдуть основні сили; по-третє, в той час як наш солдат стоятиме на посту, машина мусила відстати од колони, і, по-четверте, вся ця операція не повинна викликати ні найменшої підозри. Як же здійснювався наш план? Ми спершу розрахували, в якому місці має статися аварія машини. За допомогою досить складного пристрою автомобіль мусив був зупинитися там, де нам потрібно. В призначений час його мав наздогнати мотоцикліст. І уяви собі ось таку розмову…

«У тебе аварія, брате?» — «Так!» — «Що там таке?» — «А біс його знає! Не можу нічого знайти». — «Давай-но дивимось!.. На машинах я розуміюсь добре, сам механік».

Звичайно, мотоциклісту наперед відомо, що поламалось. І через кілька хвилин мотор запрацює. Але, лагодячи двигун, він приведе в дію ще одну штучку, — невеличку міну, схожу на човник. Коли машина пробіжить з сотню метрів, маленький цвяшок вдарить у капсуль, і міна вибухне. Передок полетить в повітря. Не важко уявити, що станеться з людьми. І той же мотоцикліст мав зібрати плоди цього геніального плану. Добре придумано, чи не так?

— Умгу! Придумано добре, але кепсько виконано! — буркнув Некулай.

— Це просто фатальність! Ми підготували все до найменших дрібниць. Я чекав лише дня. І от румуни атакували, ми відступили. Настав час діяти. Спершу все йшло як по маслу. Регулювальника ліквідовано і замінено нашою людиною. Машина, як і було передбачено, терпить аварію, відстає і зупиняється серед поля. Треба діяти мотоциклістові. Та хвилини минають, а його немає. Наш агент уже починає турбуватися. Найменша затримка може стати фатальною. Він побоюється, що хтось з тих, кого він спрямував на невірну дорогу, зрозуміє обман. Що ж трапилося з мотоциклістом? Він чекає в ліску. У визначений час хоче вирушати. І, на диво, мотор не заводиться. Поки рушив з місця, минуло чверть години… Коли ж, нарешті, приїхав на те роздоріжжя, було вже пізно. Він і повернувся назад. І добре зробив, бо, як я згодом довідався, сталося ось що. Один офіцер, зрозумівши, що його обдурено, повертається і заарештовує нашого регулювальника. А той, знаючи, що його чекає, кінчив життя самогубством. Скажи-но мені тепер: хіба я винен, що мені не пощастило? Це ж просто фатальність, що не завівся мотор, що з'явився той офіцер, і саме тоді, коли дорогою мали проїжджати тільки підводи з боєприпасами. Як бачиш, я зазнав невдачі через фатальність!..

Герман зітхнув і сплюнув крізь зуби.

— Через тебе все й загинуло б, — заговорив Некулай. — Щоб урятувати становище, мені довелось убити водія. Уявляєш, що сталося б, якби цей шофер виявив причину аварії.

— Отже, ти сам його й застрелив?

— Аварію автомобіля теж вчинив я.

— А ще говорив, що не знаєш подробиць.

— Це правда. У мене були тільки окремі доручення. Я їх і виконував. Навіщо? Не питався. А втім, я не маю права питати. Мені наказують, і я роблю або гину!

— Робиш або гинеш! — похитав головою Герман. — Це й є найбільша наша біда. Ми, німці, сліпо виконуємо те, що вимагає начальство. Нам приємно відчувати, що замість нас думає хтось інший. Коли думати всім, то почнеться анархія. Дурниці!.. Але облишмо це. Мій план не вдався. А що зробили ви? Нічого!..

— Про нас ти не турбуйся!

— І нічого не зумієте зробити. Вам бракує голови, такої, як у мене.

— Невже? — іронічно посміхнувся Телимбу. — Ти ж боягуз і злякався відповідальності.

— Ну й що! Втік, бо знав, що мене чекає після повернення Карла. Коли б ти його бачив!.. Якби він був настільки розумний, як дурний, то міг би стати генієм. До того ж я пам'ятав його ненависть до мене. Він вміє показатися перед іншими великим розумником, однак себе не може переконати в цьому. Карл знав, що без мене він не вартий і гроша, що насправді я керую ним. І через те чимраз більше ненавидів мене. Я довго думав перед втечею. Що в ньому переважить, — міркував, — потреба в моєму розумі чи ненависть, яка його мучить? І дійшов до висновку, що ненависть буде сильнішою. Зрозумів, що він знайде іншого, такого, як я. І втік, сховався… Як же тобі пощастило розшукати мене?

— Не знаю!

— І саме тепер, коли я вважаю, що небезпека вже минула…

— Ти хотів зрадити, чи не так?

— Як я мушу розуміти ці слова?

— Ти зостався тут, щоб прислужитися ворогові. Подумав, що росіянам буде цікаво дізнатися про діяльність шпигунської групи, керованої полковником Карлом Ріхтером, тим паче, коли ці відомості подасть його помічник, Герман Гартман.

— Сто чортів тобі в печінку! Як ти міг це подумати? Не для цього я тут зостався, мені тільки хотілося уникнути Карлової помсти. Я знав, що в окупованій зоні мені буде набагато легше приховати своє справжнє прізвище і втекти десь далеко, щоб сховатися од усяких несподіванок. Я навіть придумав план… чудовий план! Давно вже збагнув, що все загинуло. Корабель потопає. Війну ми програли! І ніщо нас уже не врятує!

— Неправда! Фюрер наказав нам вірити. В скорому часі у нас з'явиться нова грізна зброя, якою ми знищимо всіх наших ворогів.

— Це безглуздя!.. Ніяка зброя вже не допоможе. Лише такий дурило, як ти, може ще вірити в цю нісенітницю. Я знаю більше за тебе, тому й кажу: корабель тоне. Хто може врятуватися, хай рятується, поки не пізно!.. І якби ти мав у своїй дурній макітрі хоч крапельку розуму, то послухав би мене.

— Ні! Я вірю в фюрера! Він обіцяв перемогти і дотримає свого слова.

— На жаль, не зможе. Росіяни біля кордонів Німеччини… На всіх фронтах нас б'ють… Наші міста зруйновані вщент. Німці голодують… Генерали вже готують змову… Кажу ж тобі: настав кінець. Скоро нас поставлять на коліна. Слухай-но, я вже говорив про свій план. Коли хочеш врятувати свою шкуру, послухай мене… Ми втечемо вдвох…

— Негіднику, ти й мене підбиваєш на зраду? Марне витрачаєш час. Я вже наслухався твого базікання. І крім того, поспішаю…

— Отже, ти прийшов убити мене?..

— Ні, покарати. Такий наказ полковника.

— Хочеш стати вбивцею?

— Не люблю слухати такі слова. Сам добре знаєш, що той, хто вбиває за наказом, не вважається вбивцею.

Герман знову занепокоївся. Переляканими очима водив на всі боки, наче просячи допомоги у стін.

— І як ти це зробиш? — запитав тремтячим голосом,

— Порахую до трьох і вистрілю. Куди мені цілитися? Моя рука не схибить. Будь певен…

— Я краще застрелюся сам. Дай мені пістолет!

— Ні, любий! Ти втратив нашу довіру.

— Слово честі!

— Знаємо ми й твою честь. Мені наказано покарати тебе як зрадника. Коли б ти був навіть моїм батьком, я все одно виконав би наказ.

— Гаразд! Стріляй! Ось я встану… Тоді й стріляй!

Витріщивши очі і трясучись усім тілом, наче в пропасниці, Гартман підвівся з дивана. Заплющив очі та й ступив уперед. В цю мить Некулай випустив у нього всі кулі з револьвера.

— Свиня! — І Герман, наче сніп, повалився долілиць.

Телимбу сховав пістолет, нагнувся і перевернув убитого горілиць. З огидою подивився на труп, а тоді вийняв з своєї кишені Германів револьвер. Всадив цілу обойму йому в голову і кинув зброю на підлогу. Вийшов, навіть не зачинивши за собою дверей.

Уля Михай, який чув і бачив усе це з ванної кімнати, поглянув на годинник: пів на десяту.

«На сьогодні вже досить», — подумав він. Почекав, поки Некулай вибрався на вулицю, а тоді поспішив до кімнати, в якій лежав закривавлений труп Германа Гартмана.

— Самі звели між собою рахунки!.. — пробурмотів він, з відразою дивлячись на вбитого.

Нахилився і обшукав кишені, але, крім грошей, там нічого не було. Знаючи, що до світанку його ніхто не потурбує, вирішив оглянути кабінети і архів, щоб довідатися, чим займалося товариство «Садовод». Хоч він витратив на це чимало часу, проте ні в папках, ні в шухлядах нічого цікавого не знайшов.

Повернувся до холу і, зручно вмостившись у глибокому кріслі, почав обмірковувати останні події.

Тепер він переконався, що Некулай Телимбу, якого всі вважали нещасним недоумкуватим ординарцем, насправді був небезпечним шпигуном. Стала відома йому і вся правда про самогубство фальшивого регулювальника та вбивство водія Пантелімона. Ці два факти завжди збивали його з пуття. Марне намагався пов'язати їх з іншими. А зараз Герман Гартман довів йому, що він не помилився.

Згадавши, що в сусідній кімнаті лежить продірявлений кулями Герман, він подумав, що той лише вихвалявся своїми здібностями і розумом. От план його не вдався, і шпигун поплатився життям. Але Некулай живий і за наказом готовий зробити все. Цього вечора Михай дізнався, що Телимбу діє не сам. Герман досить високо оцінив здібності того другого, невідомого ще шпигуна. Отже, не виключена можливість, що ординарець капітана Смеу — тільки виконавець волі іншого.

Цигарка, яка тліла в руці, впекла його в пальці, і Уля кинув недокурок. Запаливши знову, почав розмірковувати. Хто насправді цей Некулай Телимбу, що так чудово грає роль дурника? Другий відділ штабу армії запросив відомості про нього з його села. Відповіді поки що немає, але після останніх подій неважко уявити, якою вона буде.

А зараз, щоб уникнути будь-яких несподіванок, треба пильно стежити за Некулаєм. Та якщо за ординарцем можна наглядати, то як же бути з тим другим? Зостаючись невідомим, він становить собою постійну загрозу. І ця загроза зараз ще побільшала, бо навіть Некулай вже не почуває себе в повній безпеці. Таємнича спроба замаху на нього видається надто сумнівною. Прикинувшись потерпілим, Телимбу, напевне, хотів розвіяти підозру, яка, на його думку, вже нависла над ним.

«Що ж вони мали на меті? — міркував далі Михай. — Напевне, хотіли заплутати слід. Якщо на ординарця начальника шифрувального відділу нападають серед білого дня, щоб безборонно поритися в похідному сундучку, то працівники другого відділу мусять подумати, що напад вчинено з метою викрадення шифрувальних документів. А раз денщик потерпів, хто ж його буде підозрівати?».

Уля знову запалив цигарку. Одне не давало йому спокою: якщо Некулай і справді занепокоївся, то навіщо йому саме таким способом відвертати од себе підозру? Для чого агентам турбувати другий відділ? Адже цими діями вони вказували на те, що хтось дуже цікавиться діяльністю шифрувального відділу. А хіба не вони пожертвували Барбу, щоб видати його за вбивцю Войнягу і Томеску?

Не знаходячи якоїсь відповіді, Уля став думати, чи не помилився він часом, навмисне висловившись перед Некулаєм, що в сундучкові капітана Смеу рився звичайний злодій.

«Та зрештою, — сказав собі Михай, — якщо це й була помилка, то вона більше не плутатиме мене».

Наступної миті він згадав кругловидого ксьондза. Допитавши його, можна багато чого з'ясувати. Він мусить сказати, від кого він одержав ключа, що його так старанно ховав у молитовнику. Не важко було зрозуміти, що цим ключем Некулай мав відімкнути сейф у шифрувальному відділі. Цей ключ — беззаперечний доказ того, що капітан Смеу не винен.

Михай кинув недокурок і вийшов на терасу. А потім згадав, що забув підняти револьвер, який залишив на підлозі Некулай. Вернувся в кімнату, де лежав трун Германа Гартмана, взяв пістолета і, загорнувши його в хусточку, сховав у кишеню. І тільки тоді попрямував на квартиру.