Зірка впаде опівночі

ЛИСТ

Фронт знову просувався вперед. Фашистські війська відступали в паніці. Важкі випробування випали на долю частин дивізії «Молдова», які в запеклих боях знищили ворожу оборону, розташовану на укріплених горбах.

За відвагу і героїзм, виявлені в цьому наступі, дивізія була відзначена в наказі командування Другого Українського фронту.

Дуже успішно діяли два батальйони полку «Путна». Вони розбили вщент більш чисельного ворога і вдалим маневром зуміли оточити два угорські полки, які здалися в полон разом із своїми штабами.

Артилерійські дивізіони дивізії «Молдова», підтримуючи наступ піхоти і збиваючи сильним загороджувальним вогнем одчайдушні контратаки ворога, також вкрили себе славою.

Уля Михай, повернувшись з триденної відпустки, ледве відшукав КП дивізії у напівзруйнованому містечку. Та й не дивно, бо воно аж кишіло військами. Піхота, артилерія, кавалерія, сапери — все змішалося в багатоголосий шарварок. Вулиці були забиті різнокаліберними гарматами і мінометами, грузовиками і валками підвід, ескадронами кавалеристів та колонами піхотинців, які недавно вийшли з бою або поспішали на фронт.

В усіх домах постоєм стояли солдати, і тим, хто прибував у містечко пізніше, важко було знайти притулок на час короткої Зупинки.

КП дивізії розмістився в двоповерховому будинку школи, де скупчилися всі відділи і служби.

Шифрувальники зустріли Улю радісними вигуками:

— З приїздом, братику! Слава богу, що повернувся! Роботи у нас по горло. Вже падаємо з ніг від утоми. Три ночі не спали.

Та зрештою це було видно й так. Схудлі, зарослі густою щетиною обличчя, почервонілі, припухлі очі свідчили про те, що нелегко прийшлося хлопцям в ці дні.

Капітан Смеу, наче бажаючи дати йому зрозуміти, що недавні події аж ніяк не вплинули на їхні відносини, теж зустрів його привітно.

— З тієї радості, що ти прийшов, іди до машини і заміни Пеліною, — сказав він весело. — Глянь, яка купа радіограм нас чекає. Хлопці працювали добре, але в них не було підміни… І трошки змучились…

— Трошки! Оце так! — з викликом посміхнувся Бурлаку Александру. Бувши старшим за віком навіть від капітана, він іноді дозволяв собі говорити таким тоном в його присутності.

Смеу зовсім не розсердився.

— Нічого, я пожартував, — відказав він. — Раз Уля повернувся, нам буде легше. Ех, коли б нам ще одного шифрувальника!..

— А хіба ви, пане капітан, не збираєтесь просити людей для комплектування групи? — спитав Мардаре.

— Попрошу, щоб надіслали з тилу. А до генерала не звернусь. Хоч порівняно з успіхом, що випав на долю частин дивізії, наші втрати невеликі, однак вони таки є… А через кілька днів, напевне, знову почнеться наступ. І солдатами розкидатися не слід. Ти чув, Уля? Нашу дивізію відзначено в наказі командування Другого Українського фронту.

— Побачив би ти факіра, — шепнув Бурлаку. — Ходить, наче індик. Мало не трісне під радості.

Тим часом капітана Смеу викликали до генерала, і шифрувальники зосталися самі.

— Ну, що тут ще трапилося за час моєї відсутності? — поцікавився Уля.

— Майже нічого! — відповів Пеліною. — Зрештою, нам було ніколи чимось цікавитися!.. Працювали день і ніч, як воли! Так, мало не забув сказати. Ми бачили труп Барбу, його привозили сюди. Все обличчя в болоті і в крові. Капітан Медря знову зібрав нас усіх і виголосив одну з своїх знаменитих промов. Жаль, що він не став попом. Частував би своїх мирян набагато кращими проповідями, ніж Іван Златоуст. А от однієї подробиці ти не знаєш. Якщо пригадуєш, то в офіціальному повідомленні говорилося, що Барбу застрелено при спробі перейти до німців. А насправді він наклав на себе руки, коли його спіймали. Ніяк не збагну, чому від нас приховали правду.

Мардаре посміхнувся з іронією:

— Думаю, що не було на це важливої причини. Проте «застрелено при спробі перейти до ворога» звучить солідніше, ніж «наклав на себе руки».

— А звідки вам все це відомо? — спитав Уля.

— Знаємо. Та зрештою, як не ховай таємницю, все одно вона випливе наверх. Шила в мішку не втаїш. Однак ми дізналися про це з «першоджерела». «Старий» вивідав у одного старшини з «Путни». Крім того, Смеу проговорився, що при обшукові Барбу за обмотками знайшли тисячу марок. Не любив я його, негідника, скажу правду. Егоїст, хитрун і лукава людина. А от щоб він продався гітлерівцям, цього я ніколи не міг подумати.

— В нього знайшли тисячу марок! — повторив Уля, замислено дивлячись у вікно.

— Так, тисячу марок!

Мардаре гнівно додав:

— Якби падлюці пощастило перейти до німців, то ми мусили б знищити всі коди.

— І машину теж! — додав Пеліною.

— Значить, Пиркелабу заслужив-таки нагороду! — зрадів Бурлаку.

— А хто це? — спитав Уля,

— Сержант, який затримав Барбу. Одчайдушний хлопець. Чув, що його нагородили за винахідливість і відвагу, виявлені в недавніх боях. На якийсь час їхня рота зосталася без офіцерів. Тоді він узявся командувати і провів бій так, наче все життя тільки й воював.

Бурлаку вихваляв би Пиркелабу без кінця, якби не помітив, що Уля його не слухає.

— Здається, тебе не цікавить моя розповідь?.. — мовив він.

— Я думаю, що було б набагато краще, якби твій Пиркелабу зловив Барбу живим.

Другого дня вранці біля воріт школи Улю зупинив сержант артилерії.

— Тут КП дивізії, пане студент?

— Так!

— Дивіться, а я шукаю і ніяк не знайду! Кого не питав, все показують в інший бік. Скільки разів проходив повз цей будинок. Кінець кінцем, таки потрапив. А ви часом не працюєте тут?

— Працюю.

— То, може, й пана студента Барбу знаєте?

— Знаю! А навіщо він тобі? — запитав Уля з удаваною байдужістю.

— Та як вам сказати… Я щойно повернувся з відпустки. А коли їхав додому, то пан студент Барбу передав листа…

Улю наче щось підштовхнуло: «Мабуть, артилерист зможе розповісти щось важливе».

— Ходімо зі мною, друже, я проведу тебе до пана студента Барбу, — взяв він сержанта під руку.

Піднявшись на другий поверх, де містився другий відділ, Уля попросив доповісти про нього капітанові Георгіу. Той зразу ж прийняв його.

— А-а-а, повернувся? Я радий! — мовив офіцер, хоч в його голосі звучали зовсім інші нотки. Начальник другого відділу, підозріваючи, що Уля зостався в дивізії не з любові до праці шифрувальника, сердився на нього. Він був певен, що після самогубства Барбу їхнє завдання відпало само собою.

— Тут за дверима, пане капітан, чекає сержант артилерії, який недавно повернувся з відпустки. Коли він їхав додому, Барбу передав йому листа. Хоч ця справа вже закінчена, — останнє слово він вимовив з притиском, — однак я думаю, що вам варто з ним поговорити.

— А де ж він? — байдуже запитав капітан.

— В коридорі!

— Хоч я не бачу якоїсь потреби розмовляти з ним, а проте веди його сюди.

— Мені дозволите бути присутнім?

— Ще й запитуєш? Думаєш, я не знаю справжніх твоїх намірів. Безперечно, ти можеш послухати нашу розмову. Сподіваюсь, скоро переконаєшся й сам, що даремно залишався тут. Мені подобається твоя впертість і, запевняю тебе, я не серджусь. Можливо, ти…

— Зовсім ні, пане капітан. Я попросив у вас дозволу, бо це вже не офіціальне відрядження.

— Поклич, будь ласка, артилериста.

Сержант, трохи злякавшись, боязко сів на стілець. Він дивувався, чому це студент привів його до капітана, коли йому треба бачити Васіле Барбу. Не почуваючи за собою ніякої провини, все-таки вирішив бути обережним. Інстинктивно помацав кишеню, де лежав документ про звільнення, підписаний самим командиром полку.

— Ти повертаєшся з дому, сержанте?

— Так, пане капітан. Мене відпускав пан полковник. Показати вам папірець?

— Не треба. На скільки днів їздив?

— На чотирнадцять, пане капітан, з них шість пробув у дорозі.

— А де познайомився з Барбу?

— Тут, у вас… Як зв'язковий я приносив і забирав кореспонденцію. Отож, буваючи в штабі кожного дня, знав у лице всіх, хто тут працює. Тільки пана студента, — показав він на Улю, — щось не бачив. Мабуть, він новенький. Сержанта Барбу теж знав давно, але лише з виду. Раз обмінялися з ним кількома словами. Він саме тоді чергував. Давши мені закурити, поцікавився, звідки я. А коли дізнався, що з Бухареста, дуже зрадів. Ми тоді й розговорились. Днів за два перед від'їздом я зустрів його у дворі КП і запитав, чи не передасть він листа додому. Барбу відповів, що йому дуже хочеться написати дружині, але ніколи. Здалося, він дуже засумував, бідолаха. І я пообіцяв зайти другого дня. Вранці студент з листом у руці вже чекав на мене. Зрадів, наче побачив самого бога. Не знав, як мені й дякувати. Я ще й зараз пам'ятаю його слова: «Якщо, дорогий братику, не застанеш моєї дружини вдома, то, прошу тебе, зайди ще раз. Тільки не залишай листа хазяйці. Ми з нею не в злагоді, і вона може його не передати». — «Не турбуйся, пане студент, — відповів я йому. — Будь певен, я передам лист в руки твоїй дружині». Він знову став мені дякувати, пообіцявши після війни поставити могорич. Скажу вам по правді, пане капітан, рідко я стрічав таку симпатичну людину, як пан студент Барбу.

— А не зміг би ти трошки коротше, — перебив сержанта капітан Георгіу, багатозначно поглянувши на Улю. — Що ти зробив з листом? Ходив до Барбу додому?

— Звичайно, першого ж таки дня. Я живу в Колентині, а пан Барбу — в Тей[34], зовсім близько. Подзвонив, і мені відчинила пристаркувата пані. Сказав їй, кого мені потрібно. «Ти часом не з фронту?» — спитала. «Так, пані, з фронту і привіз листа від чоловіка». Почувши це, вона аж руками сплеснула. «Дорогий пане, — мовила далі, — ти не зможеш виконати свого доручення. Ця жінка вже тут не мешкає». — «Переїхала на іншу квартиру? — спитав я. — А не знаєте її нової адреси? Чоловік чекає од неї звісток, і мені не хотілося б повертатися з пустими руками. Ви не уявляєте, яку радість приносить солдатові звістка з дому». — «Дуже жаль, але її нова адреса мені не відома. Не сказала нічого, та я й не запитувала». Що мені було робити? Пішов геть. Хазяйка провела мене аж до брами. Бачу, все зітхає й зітхає. А нарешті й каже: «Пане солдат, — мабуть, не розбирається в наших званнях, — хочу розкрити тобі один секрет. Тільки не здумай розказувати це панові Барбу. Не з медом йому там, навіщо ще й цим засмучувати його. Проте так воно завжди буває: доброму чоловікові не випадає зустріти порядну жінку. Ось, приміром, пан Барбу. Чемний, врівноважений. Ніколи поганого слова від нього не почуєш. А дружина… З ким тільки вона не волочилась. Розумію, буває іноді, що жінка втратить голову. Їй прощають, все й минається. Але ж ця забула всякий сором. Зараз злигалася з одним багатієм. І, мабуть, уже назовсім, бо недавно приїхала машиною і забрала речі. Перейшла жити до нього. Як бачиш, це звичайнісінька повія. І за квартиру нічого не заплатила. Коли я заговорила про гроші, вона сказала, що зі мною розрахується пан Барбу. А коли, боронь боже, він загине. Пропали мої гроші за шість місяців. Бачиш, пане солдат, що роблять деякі жінки. Чоловіки їхні на фронті, я вони, безсоромні, водяться з іншими. Тільки панові Барбу про це ні слони. Коли повернеться і довідається, хай діє, як захоче. Жаль мені його, дуже порядний він чоловік».

— Так, так, на диво, порядний! — глузливо вимовив начальник другого відділу.

— А хіба ні, пане капітан? І я це скажу! Жаль, що вона така!.. Але повідомити йому про зраду жінки не можна. По дорозі сюди я вже надумав, що робити. Скажу, що заходив двічі, а більше не зміг. Хай краще сердиться на мене, аніж має навіки засмутитися…

— А цей лист у тебе?

— Так… Скажіть, де мені можна побачити пана Барбу?

— Давай сюди листа!..

Артилерист розгублено глянув на них обох.

«Мабуть, з паном Барбу щось погане скоїлось! — промайнуло в його голові. — Чи не зробив він часом якоїсь дурниці? Ще й я потраплю в біду…»

Злякано дивлячись на капітана, він проказав:

— Пане капітан, я хотів лише зробити йому послугу. Коли ж ви наполягаєте, я підкорюся. Тільки не думайте, що…

— Та я нічого й не думаю. Тільки дай мені лист, а то сержанта Барбу вже нема… Помер.

— Помер? Бідолашний!.. Але ж він два тижні тому був здоровий, як бик.

Та капітан обірвав його:

— Можеш уже йти, сержанте!..

Артилерист віддав честь і вийшов, дуже здивований і збентежений.

— Як бачиш, тільки марно витратили час! — заговорив Георгіу, коли вони зосталися вдвох. — Коли б я знав, що мова йтиме про звичайну сімейну драму, то залишив би вас самих. Ну, давай подивимось, що тут…

Він розірвав конверт і вийняв з десяток аркушів, списаних дрібними літерами.

— Ая-яй-й-й!.. Та це цілий роман. Читай уже сам, і коли знайдеш щось цікаве, то скажеш…

— Читати тут чи взяти з собою?

— Бери і, коли тобі цього хочеться, можеш залишити лист собі.

— Та, мабуть, краще прочитати його тут. Знаєте, у нас у відділі тісно… Звичайно, коли тільки я не заважатиму вам.

— Можеш залишатись. Мені треба ще зайти до начальника штабу.

Капітан Георгіу ще погортав трохи папери, які мав нести на підпис до Барбата, а тоді сказав:

— Якщо випадково хтось подзвонить, не відповідай. На комутаторі знають, де мене шукати.

Зоставшись сам, Уля запалив цигарку і взявся за лист.

Дочитавши листа, Уля почав ходити по кабінету капітана Георгіу. Його обличчя здавалося зараз суворішим, очі блищали сильніше, ніж завжди. В душі боролися два протилежні почуття, — задоволення й тривога. Задоволення, бо нарешті з'явився доказ, що він не помилявся. А з другого боку, зросло й занепокоєння: тепер йому більше, ніж будь-коли, стало зрозуміло, що ворог спритний та небезпечний і діяв поки що досить успішно.

Єдина насолода, що її одержав Уля в цій боротьбі з невідомим ворогом, полягала в тому, що він, на відміну од капітана Георгіу, навіть незважаючи на певні факти, не вважав Барбу справжнім агентом абверу. Він ніяк не міг погодитися з тим, що з смертю дезертира треба припинити свої дальші розшуки, і зостався тут, щоб викрити й заарештувати справжнього шпигуни, якого всі, навіть генерал, помилково вбачали и особі Барбу. А щоб переконати їх, потрібні були докази.

І от зараз цей лист Барбу. Його вже не зможе заперечити ні капітан Георгіу, ні капітан Смеу, який особливо наполягав на арештові Барбу.

З цих роздумів його вирвав капітан Георгіу.

— Ти ще тут? А я й забув… — мовив він бадьорим тоном. — Ну як, прочитав? Нічого серйозного, правда?

— Так, прочитав і чекаю на вас, пане капітан. Цей лист дуже важливий.

— Ну, тоді розповідай!

— Мені хотілося б, щоб ви прочитали його самі!

— Та дай мені спокій!.. В мене немає часу…

— Коли так, то хоч перегляньте підкреслені мною рядки. Передбачаючи вашу відмову, я позначив деякі місця. Це забере у вас найбільше десять хвилин.

— Знаєш, ти мене заінтригував. Давай-но сюди!..

Взявши листа, капітан Георгіу почав уважно переглядати підкреслене. Уля, не зводячи з нього очей, міг спостерігати на капітановім обличчі всі ті почуття, які по черзі оволодівали ним: зацікавлення, подив, обурення, неспокій і навіть збентеження. Нарешті пробіг очима останній рядок, — на його лиці розлився якийсь неприродний рум'янець, зморщене чоло робило капітана набагато старшим, — а тоді взявся знову читати лист, на цей раз уже підряд.

Втішений збентеженням і подивом капітана Георгіу, Уля підійшов до вікна. Рух на вулиці зменшився. Війська, гармати, міномети — усе вже попрямувало на фронт. Лише час від часу на бруківці з'являлася машина, а то здіймали гуркіт довгі валки підвід з артилерійськими снарядами. Зморені їздові підганяли коней, люто лаючись.

Насунувши на чоло пілотки, з батогами під пахвою і недокурками в зубах, вони повільно ступали біля возів, йшли нога за ногою, як і коні, напевно, такі ж стомлені.

— Вйо, буланий! Не лінись… Тільки вороний і тягне! Думаєш, я не бачу, вовки б тебе роздерли!.. Як уперіщу пужалном… Сто болячок на печінку твоїй матері!..

Слона капітана Георгіу змусили Улю обернутися.

— Пане Уля, — мовив топ, — мене охопило якесь дивне почуття. Щиро жалкую, що, зваживши на випадкові факти, я помилився щодо тебе, недооцінив твоїх здібностей. Втішаюсь хоч тим, що моя вимога арештувати Барбу вже не вплинула на розвиток подій. Бо поки ми розмірковували, затримувати цю пташку чи ні, вона й знялася… І все-таки я не розумію, чому ти, бувши певним у помилковості арешту Барбу, не заперечив тоді категорично. Правда, знехотя, а все-таки дав свою згоду.

— Так, я погодився! — зітхнув Уля.

— Зараз я бачу, що твоя тодішня згода була вимушеною.

— Зовсім ні. Я погодився, знаючи, що арешт Барбу задовольнить справжнього агента. Іншими словами, заарештувавши та засудивши невинну людину, ми розв'язували руки дійсному вбивці молодшого лейтенанта Войнягу і шифрувальника Томеску.

— Ну й що?

— Я розраховував, що шпигун, почуваючи себе в повній безпеці, стане менш обережним, діятиме вільно і швидше впіймається. Та мої сподівання виявились марними. Я недооцінив спритності агента, який звабив Барбу, намагаючись спрямувати другий відділ на хибний шлях.

— Інакше кажучи, — поспішив з своїми висновками капітан Георгіу, — агент хотів зразу вбити двох зайців. По-перше, посилаючи гітлерівцям нашу людину, знайому з шифрувальною машинкою і кодами, він виконував своє завдання. По-друге, зваливши всю підозру на Барбу, цей лазутчик розв'язував собі руки для інших шпигунських дій.

— А хто зна… Можливо, за розрахунками агента абверу, Барбу і не мав перебратись через фронт живим.

Георгіу здивовано глянув на Улю:

— Ти вважаєш, що…

— От поміркуйте, пане капітан… Хіба міг сподіватись шпигун, що зникнення Барбу другий відділ пов'яже з його втечею до німців? Він же не знав і не здогадувався про нашу підозру. Значить, за його сподіваннями, ми мали вирішити, що Барбу спіткала така сама доля, як і Войнягу та Томеску, з тією лише різницею, що цього разу вбивця з невідомих причин сховав труп. Уявімо, що ми нічого не знаємо про Барбу. І одного дня він зникає. Отже, пропадає ще один шифрувальник, досить чесний і сумлінний у праці. Це стається після вбивства Войнягу і Томеску. Чи могли б ми подумати щось інше, крім того, що він теж убитий? Ні, бо в нас не було б ніяких підстав вважати, що Барбу втік до німців. Чи не так?

— Умгу! Здається, де в чому ти маєш рацію!..

— Не знаю, вів далі Уля, — чи вивчали ви карту саме в тому секторові, де було спіймано Барбу. Я помітив там досить цікаву деталь, ділянка, зайнята полком «Путна», вся як на долоні. Спроба пробратися до ворога в цьому місці, — це риск без найменших шансів на успіх. Натомість трошки ліворуч, де полк «Тротуш» стикався своїм лівим флангом з кавалерійською дивізією, перейти фронт можна було дуже легко. Чому ж тоді Барбу вирішив пробиратися в найважчій ділянці? Коли б ми не знали про зв'язки сержанта з агентом, то могли б припустити, що він випадково потрапив туди. Тим часом з листа виходить, що шпигун пообіцяв йому всіляку поміч і навіть узявся показати місце, де можна перебратися без найменшого риску. Насправді сталося інакше. Хіба можемо ми думати, що агент не знав справжнього становища? Це важко допустити.

— Я згоден з тобою. Однак як не побоявся шпигун, що Барбу, впіймавшись, викаже його?

— Це так, пане капітан. Тут важко щось відповісти. Мабуть, агент, добре вивчивши свою жертву, був певен, що Барбу не здасться живим. Так воно й сталося. Ну, а потім без риску нічого й не виграєш. Професія шпигуна взагалі повна різних небезпек. Мені здається, така відповідь вас не задовольняє. Нічого іншого я й не придумаю. Однак давайте подивимось на все це під іншим кутом зору. Якщо агент хотів, щоб Барбу обов'язково дійшов туди живим, то чи не мав він іншої можливості для цього? По-моєму, цей спосіб уже застарів. Ним користувалися ще на початку першої світової війни. Пізніше на поміч прийшли літаки. А в теперішній війні розвідувальну службу важко й уявити без активної підтримки авіації. Чому ж Барбу послано на передову, а не в тил, в таке місце, звідки його вночі зміг би забрати літак і переправити туди? Або, зрештою, хіба обов'язково посилати його через фронт? Ми були б наївними, якби вважали, що в нашому тилу нема гітлерівських чи хортістських осередків. Барбу могли доставити в один з них, піддати тортурам і випитати все, а потім спокійнісінько відправити на той світ. Отже, в нас є досить причин вважати, що агент абверу, звабивши Барбу, тільки й мав на меті, щоб його затримали наші.

Капітан Георгіу замислився.

— Мені здається, — мовив він згодом, — що твоє міркування трошки хибне. Який можна зробити зараз висновок? Давай оглянемось на недавні події по порядку… Ми одержуємо повідомлення, а пізніше й підтвердження, що в штабі дивізії орудує агент абверу… Його завдання — довідатись про секрет дії шифрувальної машини. Залишаємо без уваги ті два вбивства, які він здійснює вимушено, або, як ти висловився, завдяки невдачі, що його переслідує. І йому, нарешті, пощастило: знайшовся один шифрувальник, що приховує свої старі гріхи. Інакше кажучи, шпигун дістав можливість виконати завдання, не рискуючи власною шкурою. Що ж він робить? Наказує Барбу перейти фронт. Навіщо? Бо в такий спосіб у розпорядження абверу можна передати людину… яка знає не тільки секрет дії машини, а й усі шифрувальні коди, що використовуються в румунській армії. Ти не згоден з такою точкою зору і вважаєш, що агент, посилаючи Барбу туди, насправді хотів, щоб сержанта спіймали. Мені здається, що саме тут ти й помиляєшся. Бо відразу постають три питання, які заперечують таке припущення. По-перше, чому шпигун так пізно скористався з того, що він знав про Барбу? По-друге, якщо він був певен, що сержанта зловлять, тоді навіщо дав йому оту тисячу марок? Адже ж Барбу погодився на втечу без ніякої винагороди. По-третє, чому він пожертвував цим негідником, розуміючи, що від нього можна довідатись дуже багато. Іншими словами, чого він підпорядкував цій справі знищення Барбу своє основне завдання? Це питання здається мені найсуттєвішим. А, міркуюючи по-твоєму, можна сказати, що він повівся, як той гравець у покер, що, тримаючи в руках каре з тузів, кидає три карти на стіл, сподіваючись із заново взятих скласти королівську квінту. Можливо, цей приклад не дуже вдалий, однак нічого іншого мені ще не спало на думку.

— Спробую відповісти на два ваших запитання. Третє, признаюсь щиро, у мене ще не знайшло якоїсь відповіді. Щонайперше, я вважаю, що шпигун зовсім недавно довідався про темпу пляму в минулому Барбу. Пригадуєте це зникнення фотографій з солдатських білетів? Правда, нам не відомо, чи пропадала й фотокарточка Барбу. Але припустити це ми можемо. Уявімо собі, що вона дійшла туди, куди треба, і агент дізнався про все, що Барбу так старанно приховував, А раз так, то він зумів примусити сержанта танцювати під його дудку. На друге питання я поки що не можу вам відповісти. Третє й справді найважливіше. Відповідь на нього знайти не легко. Але тут можна уявити таке: або шпигун уже знав секрет дії машини, — в такому ж випадкові сержантом можна було й пожертвувати, або з невідомих нам причин Барбу мав таки загинути.

— Якщо агентові й справді відомий секрет дії машини, то справа дуже погана. Абвер зможе розшифровувати всі наші радіограми.

— Безперечно. Однак це лише здогад, і його слід ще перевірити.

— Як саме?

— Треба буде передати кілька фальшивих радіограм… От хоч би про підготовку до генерального наступу по всьому фронту. Якщо фашисти розшифрують їх, то, певна річ, вони вживатимуть контрзаходів. А коли ні, то, значить, абвер ще не має секрету дії нашої шифрувальної машини. Що нам слід зробити? Ви, військові, мусите скласти такий план наступу, щоб у випадкові, коли він стане відомий гітлерівцям, наша розвідка помітила їхні приготування. І це слід провести якнайшвидше, щоб дізнатися, чи можна користуватися й далі шифрувальною машиною.

— Я доповім командуючому… Він і вирішить, що робити, — відповів досить холодно Георгіу, вважаючи пропозицію Улі явним порушенням військових порядків. Не знаючи, куди подіти руки, взявся гортати аркуші листа Барбу. А трохи згодом додав, іронічно посміхнувшись — Не можна сказати, що в нашій професії випадок не відіграє важливої ролі. Коли б не цей лист…

— То минуло б багато часу, — похопився Уля, — поки я переконав би вас, що, позбувшись Барбу, ми ще не позбулись самого агента абверу… того, кого й сам чорт не зміг би запідозрити, як пише Барбу своїй дружині.

— Сам чорт не зміг би запідозрити, а ми. мусимо-таки його викрити. Чому сам чорт не може запідозрити? Або через те, що агент, завдяки своєму званню і посаді, стоїть поза всякою підозрою, або тому, що він маскується в особі рядового солдата…

— В першому випадку, — уточнив Уля, — нам треба підозрівати капітана Смеу, вас, начальника штабу і взагалі всіх офіцерів КП. А в другому — унтер-офіцерів і писарів, а також ординарців та вартових. Одним словом, весь особовий склад КП. А це те саме, що шукати голку у возі сіна. Чи не так?

Начальник другого відділу тільки знизав плечима.

— І все-таки це поки що єдиний наш слід, — докінчив Уля.

Він встав і, замислившись, почав ходити по кабінету. Капітан Георгіу не відривав од нього заздрісного погляду.

— У мене є до вас, пане капітан, одне прохання! — заговорив Уля трохи згодом. — Я хочу, щоб про цей лист Барбу, крім мене, вас та пана генерала, ніхто більше не знав. Можливо, це здається вам трохи дивним. Але ми аж ніяк не можемо нехтувати тією, навіть невиразною, вказівкою, що міститься в листі. І поки що мусимо підозрівати всіх. Це одне. По-друге, коли й справді агент абверу пожертвував Барбу, щоб обманути нас, то хай тепер утішається…

— І навіть начальник штабу не мусить знати?

— Так!..

— А Смеу?

— Теж. Якщо начальник штабу цього не знатиме, то капітан Смеу тим більш. Для нього я зостанусь тільки рядовим шифрувальником…

— Добре, пане Уля, коли ти цього хочеш. Але щодо підполковника Барбата… Побачимо, що скаже генерал.

— І ще одна просьба, пане капітан!

— Я слухаю тебе…

— Нагадайте панові генералові його обіцянку повернути мені звання капрала.

— Добре. Однак скажи, навіщо це тобі? Ти маєш щось на меті?

— Нічого особливого. Але краще хай вважають, що я хороший шифрувальник, який до того ж у важку хвилину не розгубився і виявив ініціативу та відвагу.

— Не можу цього збагнути, а оскільки це справа майбутнього, то не дуже допитуюсь. Тепер біжу до пана генерала…

— Дозвольте, я вийду першим. — На порозі Уля обернувся і додав: — Ще раз прошу вас, пане капітан, не забудьте нагадати, щоб мені повернули звання капрала.