Зірка впаде опівночі

ІНСЦЕНУВАННЯ, НА ВИГЛЯД ПОЗБАВЛЕНЕ СМИСЛУ

Наступного ранку дощ подужчав.

Шифрувальники вже нудились без діла, сердиті і похмурі.

Один тільки Барбу Васіле, взявши цигарку в зуби, спокійнісінько підшивав папери у велику теку, іронічно посміхався, час від часу зиркаючи на хлопців.

Бурлаку заходився лагодити запальничку. А через те, що в нього нічого не виходило, він раз у раз лаявся. Пеліною присунув стілець до вікна, бо зливі, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Томеску чистив друкарську машинку. А що стосується Мардаре, то він просто байдикував. Курив і коли-не-коли голосно позіхав.

Капітан Смеу ще не повернувся з другого відділу, куди його викликали годину тому.

Пеліною, тарабанячи пальцями по шибках, задумливо мовив:

— Напевне, цей проклятущий дощ зміниться снігом. Бідолашні піхотинці. Сидять десь в окопах по коліна у воді, а зверху ще й ллє як з відра…

— Так, нещасні! — кисло посміхнувся й Бурлаку. — Краще вже йти в атаку, аніж киснути в болоті. Коли дощ і вітер проймають тебе до кісток, то хочеться швидше вмерти. Принаймні мертвим ти вже не відчуваєш, що струмені води, змочивши тебе до рубця, вже повзуть по хребті, наче якісь огидні черв'яки. Що не кажіть, а я вже пережив це, друзі. Якось вночі лило наче з відра. І один солдат з мого взводу…

— Та про цей випадок ти розповідав зовсім недавно, — перебив його Пеліною.

— Замовчи, Пеліною, нехай розкаже. Скоріше мине час. Я ніяк не збагну, чого ви так сердитесь? — з удаваною щирістю мовив Барбу, добре розуміючи цю нервозність шифрувальників.

— Ну, ну, не прикидайся дурником, — відказав йому Мардаре. А тоді повів уже іншим тоном — Та й довго ж його там тримають. Ніяк не розумію, навіщо ця тяганина. Морочать голову собі й іншим.

Його слова дали поштовх для висловлення спільного невдоволення.

— Зрештою, що він зробив злочинного? — не втримався першим Бурлаку, — Хотів переспати з молодичкою. Ну й що? Велике діло! Та в наших жилах тече кров, а не вода… А що чоловік спіймав їх на гарячому, то це вже інша справа! Таке може трапитись з кожним. Хотів би я знати, як повівся б пан капітан Георгіу, коли б його поманила в ліжко яка-небудь красуня. Ми ж солдати, а не монахи. Аж гидко слухати про таке лицемірство. — І він стукнув по столу запальничкою, якої так і не зміг полагодити.

Томеску, закінчивши чистити друкарську машинку, додав:

— Мені не подобається, що вони викликали й нашого капітана. Чого доброго, ще запідозрять бідного Улю в шпигунстві?

— Працівники другого відділу, — на цей раз щиро обурився Мардаре, — тільки й бачать навколо себе шпигунів та агентів. Спробуй висловити якесь невдоволення, так і примітять… Ой, нелегко, зовсім нелегко зараз нашому Улі.

— Подумаєш, велике цабе! — в'їдливо вимовив Барбу.

Пеліною розсердився.

— Ти просто неможливий, Барбу. Тільки тебе одного й не дратує це свинство. А тут йдеться не про Улю, якому ти, звичайно, можеш не симпатизувати. Мене дивує сама міра покарання. Кажуть, генерал звелів розжалувати Улю. От усі й обурились, навіть офіцери, хоч вони й недолюблюють нас, тетерістів.

— Тут найбільш вражає те, що генерал зважився на таке безглузде рішення. Ми ж знаємо його як розсудливу людину…

— А ти не дивуйся… Справа зовсім не в генералові… Не важко здогадатись, що це старання факіра, — перебив його Мардаре.

— Можеш не сумніватися, — заговорив знову Пеліною. — Мене дивує, як Улю взагалі не віддали до воєнно-польового суду.

— Ой, ой! — вигукнув Бурлаку, — цього ще бракувало. Слово честі, вся ця історія смішна до безглуздя. Подумайте тільки. Ти вступаєш у село, тобі визначають квартиру. І ось господиня, чарівна і мила молодичка, весь час крутиться біля тебе, любо посміхається і мало не просить тебе переспати з нею. Що ж тоді робити? Нахмуритися і гнівно загорлати: «Слухай, молодичко! Цього ніколи не буде… Я святоша». Хай мене чорт візьме, коли я чув щось схоже на це.

— А навіщо тоді накази генерала? — запитав Барбу, з силою проколюючи тупим шилом жмут паперів.

— Які накази?

— Та ті ж, що забороняють будь-які зносини з місцевим населенням.

— Написання наказів — це одне. А от як їх виконувати — то вже інша справа. Не заперечую — такі накази теж потрібні. Не можна ж потурати усім примхам солдатів. Війна розбещує людей. Слід суворо засуджувати грабіжництво чи ґвалтування. Але коли жінка сама віддається тобі, чого ж тут думати. А то що ж? Обідати і вечеряти з хазяйкою і відмовлятися від пестощів, які вона хоче з тобою розділити?

Барбу все так само зверхньо посміхнувся.

— Якщо міркувати абстрактно, то в цьому є сенс. Звичайно, у різних народів гостинність має різні вияви. З почуття щирої поваги до людини яка-небудь жінка впускає тебе, змореного й голодного, до хати, садовить за стіл. В ім'я тієї ж таки гостинності вона потім запрошує тебе до себе в ліжко. Ти маєш рацію: коли сів за стіл, то чого ж відмовлятися від неї самої? Здається, цілком нормально. І все-таки… тобі відомо, яку важливу роль в сучасній війні відіграє добре налагоджена розвідка. Дехто вважає, що саме розвідка й обумовлює перемогу. І от подумай… Якась молодиця запрошує тебе до столу. Певна річ, ти не посмієш їй відмовити. Опісля вона лягає з тобою. Хіба ти проти? Лежить вона біля тебе і, як та кішечка, задоволено муркоче. А всім же відомо, що жінки по своїй натурі надто вже цікаві. От і почне вона тебе розпитувати. На перший погляд, це звичайнісінькі собі запитання. Як звати? Чи ростуть у вас огірки? А як румуни квасять капусту? У вас, мабуть, вродливі жінки? Хто в тебе вдома? Напевне, є й наречена. Як вона, сердешна, чекає на тебе! За таким хлопцем дівчина завжди нудьгуватиме. Ну й страшна ж ця проклята війна… Ти піхотинець? Піхоті, звичайно, найважче…

— Не мудруй стільки, братику! — розсміявся Іон Мардаре. — Ми вже чули твою казочку про шпигунку в ситцевому фартусі та в чобітках, від яких ще й смердить гноєм. Що ти на це скажеш, старик? Який біс зможе розпізнати в ній переодягнену Мата Харі[25] або «Панночку доктор»[26]?

Бурлаку лише зневажливо стиснув плечима. А Барбу спокійно вів далі:

— Не завжди потрібна Мата Харі, мій любий! Одна чи дві випадкових інформації не мають особливого значення. Але зібрані разом, вони часом можуть вирішити і результат бою. Отож коли розцінювати вчинок Улі саме з цього погляду, то, безперечно, капрала слід покарати.

— Це вже ти казна-що верзеш! — гаряче заперечив Пеліною. — Коли якийсь дурень не вміє держати язика за зубами, то, щоб вибовкати таємницю, йому не треба лягати з молодичкою в ліжко. Вона дізнається про все, тільки-но подасть йому склянку води чи молока. Але навіщо тут дискутувати? Мова йде про конкретний випадок. Ти, Барбу, вважаєш, що ця жінка випитала щось у Улі? А я певен, що це не так…

Їхню суперечку перебив сержант Тодінке, писар штабу.

— Здрастуйте! — гукнув він, заходячи до кабінету.

— Яким вітром тебе сюди занесло Іоне? — запитав Томеску.

— Пан капітан Медря наказує вам усім після роботи з'явитися до штабу. Одягнутися по формі, взяти гвинтівки.

— А що трапилось, братику? — поцікавився Бурлаку.

— Не знаю. Мабуть, пан капітан хоче трохи помуштрувати.

— В таку погоду!.. Чи не буде для цього іншого часу? — забідкався Мардаре.

Сержант Тодінке здвигнув плечима:

— Дощ не дощ, а такий наказ. Може, до обіду й виясниться. Ох, мало не забув… Всім треба поголитися і почистити черевики.

— Правда? Невже якась інспекція? — здивувався Пеліною.

— Ні, не думаю!

— Тоді що ж?

— Казав же я вам, нічого не знаю.

Однак Мардаре не відставав:

— Що за чорт, Іоне! Хіба є в світі таке, чого ти не знаєш? Ну, розповідай, не викручуйся… Чи не підписано часом перемир'я? Може, начальство й хоче повідомити нам… Іоне, не муч нас!..

Хоч сержант Тодінке був досить педантичним, коли йшлося про накази начальства, однак лагідне прохання Мардаре його розчулило.

— Та од вас не відкараскаєшся. Мені напевно нічого не відомо. Але підозріваю, що з Улею обійдуться зле…

— Що, розжалують?

— Цілком можливо!

— Виходить, розмови були недаремні…

— Тільки прошу вас… Це ще не офіціально… І коли начальство дізнається, що я дозволив собі повідомити раніше…

Бурлаку поспішив заспокоїти його:

— Не бійся, Іоне. Мовчимо, як німі…

— Хлопці, я мушу ще загадати іншим відділам. Отож прошу вас, приходьте всі, а то влетить мені від пана капітана Медрі.

Тільки-но сержант причинив за собою двері, як Пеліною вигукнув:

— А я не піду. Нехай мене карають усіма карами!

— І я теж! — підтримав його Бурлаку.

Саме в цю мить увійшов капітан Смеу з папкою під пахвою. Шифрувальники виструнчились.

— Здрастуйте, хлопці. Можете сісти! Маємо важливу роботу…

Він відімкнув сейф, впиняв звідти шифрувальну машину і поставив її на стіл.

— Бурлаку, приготуйся. Тобі допоможуть Пеліною та Мардаре. — Ще як він відчинив двері і глянув на їхні похмурі лиця, зразу догадався, що хлопці вже знають про розжалування Улі.

Бурлаку сів до машини.

— Іон, Петру, Раду, Костике! — сердитим голосом диктував йому Пеліною, час від часу позираючи на целулоїдну пластинку, яка то освітлювалась, то затемнялась напроти кожної вибитої літери.

Скоро радіограму було зашифровано. Смеу взяв бланк і перед тим як вийти сказав:

— Вам уже повідомили, що після роботи треба з'явитися до штабу, йти неодмінно всім! Я теж буду…

Бурлаку несміливо обізвався:

— Дозвольте одне запитання, пане капітан?

— Прошу!

— Невже ви теж вважаєте, що Уля заслуговує на таке суворе покарання?

— Авжеж!

— В такому разі я хочу сказати, що ви погано знаєте нашого Улю.

— Це твоя думка, сержанте, а не моя! — відповів капітан холодним начальницьким тоном. — Коли хтось спитає, я у підполковника Барбата.

Шифрувальники здивовано подивились йому вслід. Вони аж ніяк не чекали від нього такої відповіді.

Дощ перестав, зате подув холодний вітер. Чорні хмари, спустившись низько-низько, заволокли навіть вежу костьолу.

Штаб розквартирувався в хаті, що стояла недалеко від КП дивізії.

У відчинені навстіж ворота, перестрибуючи через калюжі, заходили ті, що спізнились. На просторому чистому дворі вже стояли писарі, вістові, днювальні. Збившись у купки, вони обговорювали сьогоднішню подію.

Мабуть, уперше від початку воєнних дій зібралися усі працівники відділів служб дивізії. На звичайні заняття по стройовій підготовці з'являлася лише половина солдатів. Однак цього разу начальники не затримували писарів, а ті, в свою чергу, вирішили не уникати цього виклику. Звістка про розжалування Улі Михая блискавкою облетіла увесь штаб, і кожному захотілося побачити саму церемонію.

Солдати одностайно твердили, що Улю карають незаслужено.

— Дивуюсь, як їм не спало на думку розстріляти його! — висловлював обурення в колі своїх друзів якийсь писар з першого відділу.

— Ех, братику, на своєму віку я бачив стільки дива. І мене вже ніщо не здивує, — почулося йому у відповідь.

В іншій групі, де стояли й шифрувальники, сердито лаявся Бурлаку:

— Минуло хвилин з двадцять, а вони й не думають починати. Чи, може, чекають дощу? Ох, і паскудна погода… Ще й намокнемо.

Шифрувальники зайняли місце в глибині двору біля комори.

— Де ж це Уля? — запитав Томеску. — Чи, може, його приведуть сюди під конвоєм?

— Цього ще бракувало! — відповів Пеліною. — Мабуть, він у канцелярії. А нашого капітана хтось бачив?

— Може, Смеу й не буде? — засумнівався Мардаре.

— Коли пообіцяв, то прийде! — запевнив його Томеску.

— Ех, як би це щезнути звідси. Щось не дуже хочеться дивитись, як будуть карати нашого Улю, — додав Пеліною.

Барбу Васіле, який досі не брав ніякої участі в розмові, вигукнув:

— Дивіться, пан старшина!

У дверях канцелярії показався високий і досить вродливий військовий, старший унтер-офіцер Доробец Ніколає. Його стрункий стан щільно облягала форма з найкращого офіцерського сукна, яка до того ж була гарно пошита. Завжди ходив у вичищених до блиску чоботах та в рукавичках. Зрештою, він не лише одягом, а й поведінкою намагався наслідувати офіцерів, особливо штабних, його шанували всі, навіть генерал. Та це й не дивно, бо звання старшого унтер-офіцера Доробец одержав у такому віці, коли інші тільки мріють про нашивки унтер-офіцера.

Доробец прибув до дивізії після її реорганізації, перед походом в Ардял. Хоч на інтендантській службі взагалі важко відзначитись, проте Ніколає швидко став найкращим унтер-офіцером штабу дивізії.

Кажуть, що поголоска випереджає саму людину. Це особливо підтвердилось на особі старшого унтер-офіцера Доробеца. Не скажеш, що Доробец хвалько або надто вже компанійський хлопець, однак усі якимсь чином дізналися про його біографію. Було відомо, що з молодших командирів Доробец найосвіченіший — він закінчив екстерном шість класів ліцею, а після війни мав поступити до військової школи, щоб набути офіцерського звання. Хоч він виховувався в полку, однак жорстокі казенні звичаї не вплинули на нього. До війни Доробец поводився з солдатами по-людськи, а тому й вони його слухалися і засвоювали вчення без мордобою, без лайок і матюків. Це аж ніяк не подобалось іншим унтер-офіцерам, які ледве могли розписуватись, залишаючись неперевершеними в бійці і лайці, а через те намагалися принизити його перед начальством, від командира роти і далі. Найстрашніше їхнє звинувачення зводилось до того, нібито він своєю поведінкою більшовизував солдатів. Однак, незважаючи на кампанію наклепів, завдяки своїм надзвичайним здібностям Доробец не те що витримав боротьбу, а й зумів раніше за інших дістати звання старшого унтер-офіцера, маючи за плечима лише тридцять років.

Коли показався старшина Доробец, галас відразу вщух. У парадній формі, офіцерських чоботах, що вилискували, наче лаковані, він гордовито зійшов з ганку. Став серед двору і гукнув:

— Командири груп, до мене!

Наказавши їм вишикувати своїх підлеглих у дворі, він очима експерта оглянув стрій. Одним звелів затягти ремінь, іншим — поправити кітель чи тугіше зав'язати обмотки. Потім, вдоволений виправкою людей, вирішив провести кілька вправ з гвинтівкою. Їх досить ретельно виконали ті, що насправді формально носили звання солдатів: більшість з них щонайменше дванадцять годин на добу витрачали на переписування паперів, креслення карт або друкування на машинці.

Рота ще не скінчила вправ з гвинтівками, коли з канцелярії вийшли капітан Медря, капітан Смеу та Уля.

Вислухавши рапорт, Медря ступив трохи вперед, підніс руку до козирка і привітався:

— Здрастуйте, солдати!

— Бажаємо здоров'я!

— На плече-е-е!

Три коротких рухи, — і рота завмерла.

— Вільно!

Уля тим часом став у шеренгу третім на правому фланзі.

Капітан Медря Октавіан — колишній учитель географії. Високий, маслакуватий, трохи сутулий, він, незважаючи на уніформу, залишався все-таки цивільним. Через хвору печінку в свої сорок років видавався набагато старшим. За схильність до нудних і довгих нотацій солдати прозивали його «попом».

Капітан був на вигляд похмурішим, ніж завжди, на високому гарному чолі наче побільшало зморщок. Завжди сумні його очі зараз ще посумнішали. Зразу стало помітно, що він невдоволений своєю сьогоднішньою роллю.

Знаючи доброту й лагідну душу цього офіцера, всі дивились на нього з симпатією і співчуттям.

Капітана Медрю до всього ще й бентежила присутність начальника шифрувального відділу. І навіщо капітану Смеу було приходити на церемонію розжалування?

Хоч-не-хоч, а треба сказати солдатам те, що йому звеліли в штабі. Зітхнувши, Медря вийняв з кишені аркуш паперу з нотатками своєї промови і, намагаючись говорити суворим тоном, розпочав:

— Солдати! Один ваш товариш, капрал-тетеріст Уля Михай, порушив розпорядження пана генерала та військовий устав. Усім відомо, що пан генерал армії Войнеску спеціальним наказом заборонив нам усілякі стосунки з цивільним населенням. Не важко зрозуміти, навіщо це зроблено. Адже ворог бореться не тільки на фронті, а й в тилу. На передовій — зброєю, а в тилу — за допомогою шпигунів, які різними хитрощами намагаються зібрати відомості про наші сили. Ці ворожі агенти не носять на грудях таблички з написом: «Я шпигун, остерігайтесь мене!». Навпаки, вони намагаються якнайкраще замаскуватися. Вже траплялося не раз, що саме та особа, якій ти вірив в усьому, насправді виявлялася шпигуном або шпигункою. Ось для того, щоб ви, самі того не бажаючи, не виказали ворогові військових таємниць, командуючий армією і підписав згаданий мною наказ. Ваш товариш порушував його багато разів. А оце недавно, тільки дякуючи щасливому випадкові, він вирвався живим з пастки, в яку його заманила гітлерівська шпигунка, щоб вирвати від нього секрети шифрувального відділу…

Капітан Медря говорив з півгодини, поки не вичерпав усіх пунктів з своїх нотаток. А скінчивши, зиркнув на каштана Смеу. Однак той байдужісінько собі дивився кудись убік.

Тоді Медря вийняв з кишені інший папірець і прочитав наказ про розжалування капрала-тетеріста Улі Михая.

Хоч усі солдати знали про це й раніше, однак, вислухавши вирок, вони аж затремтіли. Не в одного мурашки побігли по спині. Ті, що були недалеко від Улі, зразу ж поглянули на нього. А він, худий і блідий, стояв струнко і дивився перед себе.

— Уля Михай, п'ять кроків уперед, марш! — скомандував захриплим голосом капітан Медря.

Капрал вийшов з шеренги і виструнчився. Їхні погляди зустрілися. І якщо очі Улі залишались спокійними, то в поглядові капітана світилося щире співчуття.

«Ну й сильний душею оцей Уля!» — подумав не без гордощів Медря.

А потім звернувся до старшого унтер-офіцера Доробеца:

— Виконуй наказ пана генерала!

Той підійшов до Улі і, зірвавши нашивки погонів, кинув їх на землю. Вони упали в калюжу і попливли по брудній воді, наче два невеличких жовтих кораблики.

Після цього капітан Медря наказав розійтися, а сам у супроводі старшого унтер-офіцера Доробеца поспішив до канцелярії.

Капітан Смеу відійшов і собі.

Улю враз оточили друзі, щоб висловити своє співчуття. Розгублено озирнувшись, він попросив закурити. В одну мить йому простягли з десяток пачок. Узяв одну цигарку, запалив і, подякувавши, попрямував до воріт.

Ніхто не насмілився піти за ним. Лише коли Уля вийшов за ворота, Бурлаку схаменувся.

— В такий момент не можна залишати його самого! — мовив він і кинувся йому навздогін.

На вулиці простував поруч, не наважуючись заговорити.

— Що скажеш, старик? — запитав Уля якимсь сумним і втомленим голосом.

— Жаль мені тебе, братику. Хай мене грім поб'є, коли брешу… Оце як Доробец зривав твої нашивки, у мене аж сльози з'явились в очах, хоч сам я не з плаксивих.

— Та що ти?.. Сам же я й винен. Слава богу, що цим обійшлося. Могло бути й гірше.

— Гірше? Та ти ж не вбивця якийсь!

— Не кажи цього, старик! Звичайно, я не пишаюсь… А проте слід визнати, що цю кару заслужив. Що, коли б на моєму місці опинився хтось слабіший вдачею? Мене вони могли посікти на шматки і все одно не вирвали б жодного слова. А інший хіба витримав би під дулом автомата?

— Умгу! Ти маєш рацію. Але звідки вони дізналися, що ти шифрувальник?

— Не знаю! Відразу це сказали. І знаєш, що їм забаглося почути? Не більше й не менше, як про нашу шифрувальну систему!..

— Ти бач!.. Правду кажучи, досі ці розмови про пильність здавалися мені вигадками другого відділу. От і Мардаре говорив, що там уже схибнулися на шпигунах. А зараз я бачу, що вони мають рацію. Не можу збагнути, чого я так сперечався з Барбу, який запевняв, що ти заслуговуєш на це покарання. Так і кортіло кинути йому чорнильницею в голову. Ох, і прокляті… Хоч Барбу виявився правим, все-таки я певний, що він один не любить тебе…

— Правда? — перепитав Уля. — Я не бачу підстав для якоїсь ненависті. А проте мені це байдуже. Іншим я стурбований. Як могло статися, що мене ошукала баба. Ех, і гарна ж вона була, гадина! Та що поробиш? Такий вже я вродився. Люблю жіночок, і все!

— Тоді навіщо ти вигадав цю казочку про ревнивого коханця, який нібито застав тебе у любки? — з докором запитав Бурлаку.

— Повір, братику, все це з переляку… Те саме я спершу розповів і в другому відділі. Але пізніше збагнув, що коли я приховаю правду, то шпигуни втечуть. Працівники другого відділу вважають, що зуміли вивідати це у мене завдяки своїй спритності. А насправді…

Однак Уля не докінчив. Його несподівано здушило хвилювання: назустріч у супроводі конвоїра йшов цивільний у довгому плащі. І це був не хто інший, як косоокий, «брат» Катуски.

«Хоч один, та вже попався», — подумав капрал з радістю. На його устах з'явилась глузлива посмішка.

Бурлаку відразу запитав:

— Що з тобою, Улю? Невже ти знаєш цього бандита?

— Де там. Ніколи й не бачив! Це я згадав, що одній моїй приятельці сьогодні сповнилось двадцять п'ять літ. І уяви собі, я забув її привітати. А ця жінка, не одержавши мого поздоровлення, подумає, що я загинув. І плакатиме…

— Пошли їй хоч сьогодні вісточку!

— Неодмінно! Коли ж вона її одержить? Не раніше як за тиждень. І, напевно, проллє чимало сліз. Дурень же я, несусвітній дурень!..

Тим часом конвоїр завів косоокого на КП. Коли підійшли до хати своїх хазяїв, Уля байдуже спитав:

— Ти що думаєш робити? Зайдеш на квартиру?

— Авжеж! Хочу трошки подрімати до роботи. А ти хіба ні?

— Та мені не до сну… Піду писати листа своїй приятельці. Приємних тобі снів, старина!

Він обернувся і попрямував до КП.