Зірка впаде опівночі

ЩО МОЖЕ ТРАПИТИСЬ, КОЛИ ХТОСЬ ПЕРЕПЛУТАЄ СТОРОНИ СВІТУ

Настав похмурий світанок. Десь далеко на сході з-за горбів повільно підіймалося сонце. Село з гарними цегляними будівлями, вкритими червоною черепицею, ще спало. Старий костьол гордо тягся вгору своєю гостроверхою баштою, яка наче підпирала позолоченим хрестом високе імлисте небо.

Штаб дивізії, що прибув лише кілька годин тому, розташувався у великій хаті на головній вулиці. В одній її світлиці схилились над картою генерал Попинкаріу Маріус, підполковник Барбат Георге і начальник третього оперативного відділу капітан Мегуряну Тіберій. У сусідній, трохи меншій кімнаті два писарі третього відділу і старший сержант викладали з ящиків письмове приладдя та сувої карт. А ще далі розмістилися шифрувальники разом з капітаном Смеу.

Капітан присунув стілець до вікна і дивився на подвір'я, що в передранковій імлі здавалося посипаним попелом. Два шифрувальники, схилившись на стіл, спали, а третій грався з кішкою, взявши її собі на коліна. Попереду хати солдат-зв'язківець ладнав нову телефонну лінію. Він працював не поспішаючи і все насвистував якісь мелодії. Їх було дивно чути в цій суворій, ще нічим не стурбованій тиші.

Раптом десь недалеко захурчав мотор і відразу стих. Обидва шифрувальники прокинулись. Підняли голови й позіхнули, а тоді стали роздивлятися, де б прилягти.

Але зручного місця не знайшлося, і вони вирішили сидіти, їм не вперше було хвилюватись. Перед кожним наступом солдатів охоплювало це почуття неспокою. Хвилини чекання стають нестерпними не тільки для тих, хто має йти в бій, а й для писарів допоміжних служб, які, всупереч своєму бажанню, залишаються лише свідками й глядачами. Солдати знали, що за кілька хвилин почнеться атака, справжній наступ, в якому візьмуть участь усі частини дивізії. І кожен думав: чи пощастить вибити німців з траншей? Адже ворог останнім часом одержав значні підкріплення. Ті, що мали годинники, раз по раз позирали на них.

— Зараз почнеться! — мовив один шифрувальник і поспішив до вікна, наче звідти можна було побачити поле бою.

На подвір'ї замукало теля, закахкали качки. Хазяйка, височенька вродлива молодичка, вийшла з хати і, човгаючи босими ногами, повернула до обори. Зв'язківець провів її хтивим поглядом.

Раптом тишу порушив невиразний шум, неначе хтось залопотів здоровенними крилами, і відразу ж почувся страшний гуркіт.

— Ну, почалось! — гукнув капітан Смеу, скочивши на ноги. Потім, наче засоромившись, знову сів на своє місце. Шифрувальники, які також посхоплювалися з стільців, скупчились біля вікна. Але їм нічого не було видно.

Почалась нечувана артилерійська канонада. Вгорі, наче зграя дивовижних птахів, з страшенним ревом проносились снаряди і, гулко падаючи, стрясали землю.

— Алло, «Тротуш»! Алло, «Тротуш»! Я «Молдова»! Я «Молдова»! Алло, «Тротуш»! — долинав з сусідньої кімнати голос чергового телефоніста.

Капітан Смеу, не одводячи очей від годинника, уважно прислухався до гарматної стрільби. Він забув навіть про цигарку в роті.

— Добре б'ють наші гармаші! — вигукнув капрал-тетеріст Томеску Адріан.

— Якби така артпідготовка передувала кожній атаці, ото раділа б піхота, — додав сержант-тетеріст Бурлаку Александру. — Коли я був на передовій, не раз доводилось іти в наступ без підтримки артилерії.

— Послухай, базікало! — перебив його Томеску. — Ти знову про Східний фронт… Не до цього нам зараз. Облиш ці казочки на вечір. Послухаємо, якщо не накажуть переїжджати. Після такої артпідготовки наша піхота виб'є гітлерівців з їхніх окопів.

Бурлаку, якому довелось побувати на Східному фронті, не міг забути важких, сповнених смертельної небезпеки подій. Теперішні бої часто нагадували йому ті страшні дні, і він не міг стриматися, щоб не розповісти цього товаришам. А вони, потрапивши до армії вперше, зацікавлено слухали його. Однак були й такі, що відчували фальш у його розповідях і, впіймавши на якійсь вигадці, починали кепкувати.

— Не бійся, братику! — відказав на слова Томеску Бурлаку. — Мені й самому зараз не до казочок…

— Десять хвилин! — мовив капітан Смеу, наче бажаючи покласти край цій балаканині.

— Оце артпідготовка!.. — заговорив третій шифрувальник, єфрейтор-тетеріст Мардаре Іон.

Стрільба вщухла так само раптово, як і почалась. Все затихло, лише здалеку ще якийсь час долинала луна, — наче грім котився по небесній блакиті.

— Ось зараз рушає піхота! — поважно і водночас схвильовано мовив Бурлаку. — Поможи їм, боже!

Але він помилився. Наступної хвилини все навколо знову сповнилось страшенним гуркотом, якого досі ніхто з хлопців, крім нього, ще не чув.

Шквальні оглушні вибухи немов розколювали і трощили величезне небесне склепіння. Повітря заговорило громом, заревло грізніше від тайфуну у безмежному розбурханому морі… Здавалось, що земля не витримає цього страшенного гуркоту, і все провалиться в безодню разом з навколишніми горами…

— «Катюші»! — гукнув Бурлаку, виплюнувши недокурок, що вже обсмалив йому вуса.

«Катюші» стріляли десь недалеко, і хата, в якій сиділи шифрувальники, аж тряслась, її балки тріщали, а з стелі сипалась глина, здіймаючи хмарки білої, задушливої пилюги.

Канонада тривала всього кілька хвилин. Коли вона стихла, капітан Смеу поважно вимовив:

— Ну, тепер уже підуть і наші!

Він сховав годинника і зачинив вікно. А долина все гула, сердито і погрозливо.

Почулося кілька раптових несміливих рушничних пострілів. Після недавнього оглушливого гуркоту вони вже нагадували тріск дитячих пістолетів. Але зараз же сердито зататакали й автомати. Гітлерівська артилерія, яка досі мовчала, почала рохкати і кашляти, намагаючись зупинити навальний наступ румунської піхоти.

— Якщо ви тільки цим і можете похвалитися, то вам недалеко й до загину! — злісно засміявся Бурлаку, потираючи руки від задоволення.

В цю мить двері прочинились, і увійшов писар.

— Пане капітан, вас просить пан генералі

— Добре, зараз іду!

З порога Смеу весело підморгнув шифрувальникам:

— Мабуть, і для нас знайдеться діло!

Коли капітан увійшов до кімнати генерала, Попинкаріу сидів, схилившись над картою.

— Де ти ходиш, друже? — ласкаво запитав він.

— Чекаю ваших наказів, пане генерал.

— Приготуйтесь. Треба передати радіограму на «Орел».

— Ми готові, пане генерал!.. Коли можна, я хотів би дізнатися про становище на фронті. Як іде наступ?

— Чудово, капітане! Ворог майже не оборонявся і тепер уже тікає. Така поведінка гітлерівців змушує нас думати, що вони в останню мить дізналися про несподіванку, яка чекала їх на правому фланзі. Але вже було пізно, і, щоб уникнути оточення, вони відмовилися від будь-якого опору на нашій ділянці. А втім, росіяни вже почали наступ. Ось послухайте!

Десь далеко, на південному заході наче. гримотіла літня громовиця. Здавалось, тисячі блискавиць краяли небо. В повітрі котився безперервний гуркіт.

— Оце артпідготовка! — захоплено вигукнув капітан Мегуряну Тіберій, начальник третього оперативного відділу.

— Аж занадто! — відповів підполковник Барбат, так тихо, що його почув лише капітан Смеу.

Генерал Попинкаріу, міряючи кімнату повільними кроками, звернувся до начальника штабу:

— Я вважаю, пане Барбат, що не пізніше, ніж через годину, ми зможемо знову вирушити в дорогу.

В цю мить задзвонив телефон. Черговий взяв трубку.

— Алло… Так, «Молдова»! Хто? «Тротуш»? Бажаю здоров'я, пане полковнику. Хочете говорити з паном генералом? Одну хвилинку! Пане генерал, вас просить пан полковник з «Тротуша»…

Генерал підійшов до апарата.

— Як справи, Панайтеску? Все гаразд?.. Тоді чудово!.. Тримайте зв'язок!.. Що? Нічого дивного. Вони це вміють — загрібати жар чужими руками. Попросіть підтримки артилерії!.. Так, так!.. Щасливо вам, полковнику!

Віддавши трубку телефоністові, Попинкаріу сказав:

— Панайтеску повідомляє, що у німців наче земля горить під ногами. Кидають усе… Дороги захаращені обозами, кухнями, фургонами. Тікають у паніці, втративши навіть зв'язок з своїми ар'єргардами. Ніде ніякого опору. Лише рота молодшого лейтенанта Предеску чверть години тому натрапила на сильний вогонь. Як виявилось, там стояла угорська частина. Це німці змушують угорців прикривати свій відступ. А втім, Панайтеску переконаний, що й ті довго не втримаються. Через годину його полк займе нові позиції. Отже, наші справи непогані. Чи не так?

Начальник штабу промимрив без особливого захоплення:

— Звичайно!.. Я чекав гіршого…

— Панове, — мовив генерал, — за півгодини вирушаємо й ми. Пане Барбат, напишіть рапорт для «Орла». Майору Братоловяну повідомте, що через годину може рушати з місця й другий ешелон.

Потім Попинкаріу викликав до телефону командира другого піхотного полку «Путпа». Там, як і на інших ділянках, гітлерівці теж безладно відступали, покидаючи воєнне спорядження.

А через півгодини весь штаб дивізії прямував на захід, вслід за піхотою, яка хоч і повільно, але без затримки посувалась уперед.

Грузовики, навантажені майном відділів та служб штабу дивізії, від самого ранку чекали наказу вирушати.

Багато писарів, вістових та вартових розбрелось по хатах, щоб роздобути на дорогу кращих харчів. Інші, менш вибагливі, задовольнились сухим пайком і, надолужуючи час, що пішов на упаковування архівів, друкарських машинок та іншого майна їхніх відділів, вирішили трохи поспати.

Це саме надумали зробити й ті шифрувальники, що залишились з другим ешелоном, — сержант-тетеріст Барбу Васіле та єфрейтор-тетеріст Пеліною Влад. Вони перенесли з машину залізний сейф з шифрувальними кодами, різні папери та власні речі і, вимостивши в кузові з ранців і ковдр тимчасове ложе, вклалися на ньому. Звиклі до артилерійської канонади, не пробудились навіть від довгої артпідготовки, яка передувала наступові. І, певна річ, спали б хтозна доки, коли б їхній шофер не завів мотор, перевіряючи його. Першим прокинувся Барбу.

— От чортів син, не дає поспати! — сердито буркнув він. — Чи, може, вже вирушаємо?

Він неохоче підвівся і скочив з кузова. Але дізнавшись, що від'їжджати наказу не було, знову виліз нагору і присів біля речового мішка. Вийняв звідти хліб, шматок сала, цибулину і почав апетитно їсти.

Запах цибулі пробудив від сну і Пеліною Влада. Він з насолодою потягся, голосно позіхнув і теж взявся за їжу.

Пеліною, наймолодший з шифрувальників, був худорлявий і верткий, невеличкий на зріст хлопчина, через що його звали просто «малюком». У відділі Влада любили за веселу вдачу. На перший погляд він здавався балакучим і дуже легковажним, але після більшого знайомства з ним ставало зрозуміло, що це досить розумний хлопець.

Він першим обірвав мовчанку:

— Давай, Барбу, домовимося, хто з нас сяде в кабіну, а хто їхатиме в кузові.

— А хіба обов'язково одному з нас трястися в цьому бісовому ящику?

— Та правда… Проте я подумав: краще вже комусь трошки помучитись тут, аніж проситися на іншу машину. Ти ж сам знаєш, скільки капітану Смеу доводиться клопотатись, щоб вас примістили на якомусь грузовику.

— Де ж узяти всім машин, коли нічим перевезти навіть персонал офіцерської їдальні?.. В усякому разі, я й не думаю трястися в кузові. Моє місце біля водія. А ти як хочеш…

— Що тобі не хочеться трястися в кузові, це я розумію. От тільки одного не второпаю: чому ти маєш їхати в кабіні, а не я? — не без іронії запитав Пеліною.

— Я не кажу, що це моє право. Але ж я старший за тебе, і тобі слід поступитися. А крім того, хіба добре, що я, такий відлюдько, їхатиму з незнайомими хлопцями. Вони можуть по-своєму зрозуміти моє мовчання. — Барбу ледь помітно посміхнувся.

Ці улесливі слова і посмішка вплинули на Пеліною Влада.

— Коли б ти, Барбу, виголошував щодня хоч по двадцять фраз, то став би приємним чолов'ягою.

— А я міг би тобі, друже, сказати, що декому з моїх знайомих не завадило б скоротити свої щоденні тиради фраз на двадцять.

— Це вже камінчик у мій город?

— Ні, я не тебе маю на увазі…

— Спасибі! В усякому разі, мене це тішить. А щоб не бути невдячним, я поступаюся місцем в кабіні. Сам уже якось доїду… От тільки хочеться знати, чому це ми затримуємось?

— А тобі ніколи? Та зрештою хіба не однаково — стояти тут чи на кілька кілометрів ближче до фронту?

— Не в цьому річ. Мене турбує наступ. Як ти думаєш, відіб'ють наші німців?

— Правду кажучи, мені це байдуже.

— Що? Нічого не розумію!..

— Дуже просто. Я не такий наївний, щоб думати, що наша армія забезпечить перемогу. Війна триватиме доти, поки росіяни не дійдуть до Берліна. А дорога на Берлін пролягає зовсім не тут, де воює наша дивізія. От подивись на карті…

— Гаразд. Але ж ми теж беремо неабияку участь у знекровленні гітлерівської армії. Боже, коли б усе це вже скінчилось!

— Тільки не плекай марних надій, хлопчику! Цілком можливо, що різдво відсвяткуємо в Татрах. Трошки пофантазуй, і тоді зможеш собі уявити, що відпустку ми проведемо в Бучеджах[9].

В цю мить капітан Медря наказав вирушати, його команду передавали з уст в уста аж у голову колони.

— На машини! Вирушаємо! Швидше!.. Хутчіш!.. Захурчали мотори, і солдати, миттю зібравшись, почали залазити у кузови. Нарешті колона рушила.

Перші десять кілометрів промчали швидко. А потім водії поїхали повільніше. Дорога була забита обозами з воєнним спорядженням та боєприпасами. Ворог, поспішно відступаючи, все нищив і палив за собою…

Видовище, яке відкрилося перед ними, було жахливим. По обидва боки шосе на відстані багатьох кілометрів валялися постріляні коні, з великими, як у биків, шиями, з довгою кудлатою шерстю. Навколо стояв нестерпний сморід.

Ця страшна картина приголомшила солдатів. Від початку війни вони бачили чимало забитих людей, скорчених, скоцюрблених, як їх застигала немилосердна смерть. Але стільки кінських трупів… Це не вкладалося в їхній уяві.

Хто співчутливо похитував головою, хто гидливо спльовував і кляв гітлерівців.

— І як їх, іродів, тримає на собі свята земля! Звірі, і більш нічого. Що їм завинила бідна худобина! — не втримав свого гніву ординарець начальника штабу.

Кухар, селянин з Озани, відповів йому:

— За всі ці злочини їх і карає господь. Зараз вони ще тікають, а скоро захлинуться і капітулюють… — А потім, зітхнувши, додав: — Ех, коли б мені пару таких коней… От пожив би… Мав колись дві конячини. Нагорювався, поки зібрав на них грошенят… Та ось спалахнула війна, і примар[10] реквізував конячок. Що я міг робити? Віддав. Хтозна, чи не поздихали вони в тих далеких краях, куди й нас погнали були бояри. Та нічого… Кажуть, колесо історії вже обернулось, воля боярська скінчилась. От я й порахуюсь з сучим примарем. У мене ж тільки й добра було, що ті коні! І конфіскував, собака! А сам нічого не дав. Ні він, — ані піп, і ніхто з багатіїв. Ну, що ж, помщусь я за своїх коней, аби тільки зостатися живим!..

Грузовик з майном шифрувального відділу поволі йшов уперед десь в центрі автоколони. Барбу Васіле, не бажаючи розмовляти з водієм, прихилив голову до дверцят і заплющив очі.

Хинку Пантелімон був одним з кращих шоферів штабу. Проте він любив потеревенити. Досить було комусь заговорити до нього, і цей водій уже не змовкав до кінця дороги. Та коли раніше базікання Пантелімона розважало Барбу, то зараз йому хотілося залишитися на самоті з своїми думками.

Сержанта турбувало мовчання капітана Смеу. Минуло вже стільки часу після їхньої розмови, а начальник відділу наче й забув його проханий. Хоч зовні і не змінив свого ставлення, проте Барбу відчув у капітана якусь стриманість, байдужість. Це водночас ображало і непокоїло його.

«Невже капітан розгадав мої наміри»? — подумав він.

Однак таке припущення відразу здалось безглуздим і навіть розвеселило його.

«Він не ворожбит, що знає всі людські думки. Кінець кінцем, — мислив Барбу, — якщо капітан справді щось підозрює, мені нічого турбуватись. Я ж уже досить вивчив його. Звичайно, він не дурний, це безперечно, однак Смеу задоволений своєю посадою і виконує обов'язки ретельніше, ніж потрібно. На. Його думку, керувати шифрувальним відділом — це те саме, що командувати полком. І тому його неприємно вразило моє міркування про військових, які уникають фронту і справжньої війни. Хоч він і не злопам'ятний, але в ньому заговорило почуття враженого самолюбства. Ось тому, мабуть, і не відпускає мене».

Раптом шофер Пантелімон заспівав… Його пісня сплутала всі думки Барбу. Сержант чудово розумів цю хитрість водія і, хоч розсердився на нього, однак вперто не розплющував очей. Зрештою, шофер, побачивши, що ні його могутній голос, від якого, мабуть, пробудився б і мертвий у могилі, ні навмисні часті гудки не впливають на сусіду, схилився і крикнув йому просто у вухо:

— Спиш, пане студент?

— Та як же спати, коли ти так горлаєш… Помовч уже!..

— До біса цей сон! Що ж ти робитимеш вночі? Поглянь краще навколо. Що наробили ці гітлерівці!

Але помітивши, що Барбу так і сидить з заплющеними очима, Пантелімон докірливо мовив:

— Та вас, штабних писак, це не цікавить! Думаєш, мені теж не хочеться схилитися на кермо і трохи подрімати? Але де там! Так і витріщай очі, щоб не вскочити у рів. І хоч би тобі словечко до кого промовити, все не така нудьга… От тобі й маєш! Знову стали!..

Чим ближче під'їжджали вони до фронту, тим частіше доводилось зупинятися. Ворог, відступаючи, залишав невеличкі заслони, щоб затримати просування передових частин. Після ліквідації поодиноких вогневих гнізд наступ продовжувався.

Разом з фронтом рухалися вперед на десятки кілометрів нескінченні колони грузовиків та возів.

Сердито і хрипло гули гармати. До тих, що сиділи на машинах та підводах, вітер раз у раз доносив татакання автоматів.

І от саме тоді, коли автоколона мчала по шосе на нормальній швидкості, мотор грузовика, в якому їхав Барбу Васіле, зупинився.

Шофер вискочив з кабіни, підняв капот і взявся шукати пошкодження.

— Що трапилось, Пантелімоне? — запитав на ходу водій однієї машини.

— Та, мабуть, завередувала свічка. Просив у пана молодшого лейтенанта Попазу нових запальних свічок, та він тільки обіцяє…

Проте знайомий водій був уже далеченько і не почув цих докірливих слів.

Барбу вийшов і собі з кабіни, щоб трохи розім'ятися. Тим часом Пантелімон, сердито лаючись, длубався вже в моторі.

— Що там, братику Пантелімоне? — запитав незабаром сержант, зовсім втрачаючи терпець.

— Та йди подивись сам! — визвірився на нього водій. І, сплюнувши крізь зуби, поліз під машину.

Їх обминали вже валки підвід. Гарматний гуркіт ставав дедалі глухішим.

Минуло більше години, а Пантелімон Хинку ніяк не міг завести мотора. Такого з ним ще не траплялось. Лаючись від злості, він то викручував якісь деталі, то знову загвинчував їх, сподіваючись хоч випадково виявити пошкодження. Однак минула й друга година, а мотор усе не заводився.

Тим, часом потік возів та машин скінчився, на дорозі не залишилось жодної живої душі.

Канонада вщухла. Сонце хилилося на захід, провіщаючи раптові сутінки.

Водій, забруднений і спітнілий, вилізши з-під машини, оперся на крило і запалив цигарку.

— Що ж будемо робити, любий Пантелімоне? — лагідно запитав Барбу. — Невже нічого не вдієш?

— Хай мене грім поб'є, пане студент, якщо це не чари. Скільки їжджу, ще не пам'ятаю такого… Ніяк не збагну, що сталося з мотором. Свічки справні, акумулятори заряджені. І не заводиться. Бодай йому грець…

— Отже, ніякої надії?..

— Так! Ніякої…

— Хоч би показалась яка машина. Я навіть не помітив, як вони всі й проїхали. Нікому й на буксир узяти.

— Чого ти не подумав про це раніше, пане студент? Я ж возився з мотором. Якось аж моторошно ночувати в полі.

— Чому?

— Та вже краще в селі, де багато війська. А тут пустка… Правда, це не Росія. Там партизани з'являлися в ту мить, коли ти цього зовсім не сподівався. Звичайно, і тут усе може трапитись… Нехай нас береже бог від усякого лиха, пане студент!..

— А ти, друже Пантелімоне, не з хороброго десятка. — Сержант пильно глянув на ліс, що маячив неподалік, оповитий вечірніми сутінками. А тоді повів очима на стрічку звивистого шосе.

Перехопивши цей погляд, Пантелімон Хинку аж жахнувся. Найбільше його вразила злісна, погрозлива посмішка Барбу. Проте він скоро й заспокоївся. Кінець кінцем, вони давно знайомі з цим сержантом і вже не раз їздили разом. Щоправда, сержант трохи непривітний, іноді любить покепкувати, а взагалі це милий чолов'яга.

— Я не думаю, що нам доведеться стовбичити тут до ранку, — мовив він бадьоро, втішаючи себе. — Проскочили лише перші колони, за ними підуть ще… Дивно, що вже не видно обозів. Не віриться, що вони всі проїхали. А крім того, коли пан лейтенант Попазу не долічиться однієї машини, він пошле когось на розшуки. Отже, не турбуйся, пане студент.

— Та мені однаково, Пантелімоне! — мовив байдуже сержант і знову зиркнув на ліс, якось загадково посміхаючись.

— Умгу! А ти хоробрий, пане студент!..

Сержант зміряй шофера глузливим поглядом, але не відказав нічого. Трохи згодом спитався:

— Ти що, вже не шукаєш поломки?

— Та хай йому чорт. Загадка, і все.

— Тоді давай повечеряємо. Їсти хочеться, аж у очах порябіло.

Барбу сів у кабіну і розв'язав речовий мішок. Пантелімон Хинку взявся за свої харчі.

Якийсь час їли мовчки, позираючи на безлюдну дорогу. Трохи згодом Пантелімон потягся до фляги з водою і, ненароком зачепивши свою гвинтівку, скинув на сидіння.

Барбу взяв її в руки, пильно оглянув:

— Давно не чистив ти зброї, друже. Остерігайся майора Братоловяну, зразу пошле на передову.

— Наче в нас, шоферів, тільки й роботи, що чистити рушницю! День і ніч у дорозі. Та пан майор Братоловяну на це не зважить. Проклятуще життя.

— А вона хоч заряджена? — показав сержант на гвинтівку, яку шофер уже встиг повісити на гачок.

Пантелімон так і не доніс до рота кусень хліба. Їжа застряла йому в горлі. Похапцем загорнув рештки вечері в рушник і промовив:

— Ай справді… Вона ж без патронів.

— Облиш, не треба заряджати, — заспокійливо взяв його за руку Барбу. — Не бійся нічого.

Але шофер зняв з гвіздка гвинтівку і зарядив її.

— Тепер і на душі спокійніше. Як то кажуть, береженого й бог береже. — Він так подивився на сержанта, що той аж змінився на лиці.

Тим часом зовсім недалеко, кілометрів за п'ять від того місця, де шофер Хинку Пантелімон марно намагався завести мотор, трапився випадок, який згодом завдасть чимало мороки другому відділові. Шосе розгалужувалося там надвоє. Один рукав тягся на північний захід, куди наступала дивізія, другий — на південний захід.

На цьому роздоріжжі вже кілька годин стояв на посту солдат-регулювальник Атапасіє- Атапасіє, парубчата богатирського зросту, смаглявий на лиці і з вусами, як у гайдука. Всі звали його просто Тенасе-Тенасе.

Повз нього йшла артилерія, бойові та тилові обози. Поступово цей безперервний потік людей, коней, автомашин і возів припинився. Зараз лише зрідка дорогою проїжджали поодинокі підводи, що з якихось причин відстали од валок. Тенасе-Тенасе неохоче, більш за звичкою підіймав прапорець і показував напрям, куди вони мусять їхати.

Солдатові страшенно хотілося курити. Він не насмілювався запали і и раніше, коли проходили військові частини та автоколони, боячись, що до нього прискіпається якийсь офіцер чи унтер.

Та зараз шосе обезлюділо. Заткнувши прапорець за ремінь, регулювальник вийняв табакерку і скрутив собі товсту цигарку. Тютюну було вдосталь; тижнів два тому солдати їхньої роти надибали одну сушарню і запаслися куривом.

Тенасе жадібно затягся раз і вдруге. І саме в цю мить на дорозі з'явився фургон з халабудою. Підвода була одна-однісінька, і тому регулювальник не погасив цигарки, а тільки сховав її на всякий випадок у рукав, наче полохливий гімназист.

Їздовий зупинив коней зовсім недалеко.

— Здорово, друже! — гукнув він привітно, поплескуючи коня.

— Здрастуй! — одказав Тенасе, підступаючи ближче. — Чого тобі?

Той наче й не чув запитання, все гладив рукою спітнілого жеребця, який неспокійно форкав і гриз вуздечку.

Тим часом з халабуди виплигнув солдат з автоматом в руках і з цигаркою в роті. «Мабуть, хоче прикурити», — подумав Тенасе і попрямував до нього. Але не ступив він і кількох кроків, як той сіпнув автомат і дав коротку чергу. Тенасе-Тенасе впав, зрешечений кулями.

Автоматник якусь мить вичікувально дивився на забитого, потім підізвав їздового. Взявши тіло регулювальника за голову і ноги, вони вкинули його в халабуду й накрили соломою. І відразу ж підвода помчала далі, на північний захід.

Автоматник подивився вслід, а тоді не поспішаючи почвалав до невеликого стовпа з прямокутною дощечкою, що вказувала назву найближчої місцевості та відстань до неї. По другий бік шосе стояв такий самий стовп з дощечкою і стрілкою в протилежному напрямку. Він зірвав обидві дощечки і, помінявши їх місцями, знову прибив до стовпів.

Покінчивши з цим, підібрав на землі прапорець і, вдоволено посміхаючись, зайняв на шосе місце регулювальника.

Невдовзі показалась валка возів. Коли підводи наблизились, він підняв прапорець і спрямував весь обоз ліворуч. Туди ж він направив один грузовик, а трохи згодом і відкриту машину штабу армії, в якій сиділи капітан та старший унтер-офіцер.

Проте капітан дуже скоро збагнув, що вони збилися з дороги.

— Як, по-твоєму, Попеску, чи не їдемо ми на південь? — запитав він, ще не зовсім певний у цьому.

— Не може бути, пане капітан! Я помітив дорожній знак з назвою села, де міститься штаб пана генерала Попинкаріу. Та й регулювальник показав нам цей напрям.

— Знаю!.. А проте… Що за чорт, невже це справді так? Ей, водію, давай зупинимось. — Капітан вийняв з кишені компас. — Поглянь! Компас теж показує південний захід. Щось воно не те! Як ти думаєш, Попеску?

— От що, пане капітан. Або наш компас зіпсувався, або на стовпах переплутано дощечки.

— Принеси-но мені планшет з картами.

Ад'ютант невдовзі подав капітану планшет.

— Давай помізкуємо. Ми виїхали ось звідси. Так? Добре. Ось бачиш, шосе, села, які ми проминули… Отут і роздоріжжя. Щоб потрапити на КП пана генерала Попинкаріу, треба повернути праворуч. А ми взяли вліво, ось сюди. І тепер стоїмо тут. Цілком ясно, Попеску, що й компас справний, і я ще не забув, де південь, а де північ. Виходить, дощечки хтось переплутав. А наш регулювальник — справжнісінький йолоп.

— Але ж ця помилка, пане капітан, може завдати великої шкоди, — мовив старший унтер-офіцер. — Солдата, який стоїть на шосе, слід розстріляти.

— Вся ця плутанина дуже підозріла.

— І я так думаю, пане капітан.

— Повертай машину, — звелів капітан шоферу, — і щодуху назад…

За кілька хвилин вони вже під'їздили до регулювальника.

Побачивши, що штабні офіцери повернули назад, автоматник вилаявся, однак не розгубився. Виструнчився, як належить солдатові, і чекав:

— Солдате, що ти тут робиш?

— Регулюю рух колон, пане капітан!

— А куди тобі наказано направляти їх?

— Ліворуч, пане капітан!

— Від кого ти дістав цей наказ?

— Пан лейтенант Тимплару так розпорядився.

— Хто це такий?

— Наш командир.

— З якої ж ти дивізії?

— Дивізія «Молдова».

— Чи давно ти вже тут?

Автоматник на мить збентежився, а тоді відказав!

— Та… кілька годин…

— Гм! І багато вже пройшло колон?

— Ні… Три або чотири.

— І ти їх спрямував ліворуч?

— Так, пане капітан!

— Виходить, ваша дивізія зараз там?

— Авжеж, пане капітан.

Та саме в цю мить, наче заперечуючи ці слова, гармати загуркотіли на північному заході. Капітан і його ад'ютант перезирнулися. Автоматник стояв спокійно, лише погляд його якось спохмурнів.

Капітан допитувався далі:

— Хто прибивав оці дощечки?

— Ми, пане капітан!

— Хто це ви?

— Солдати нашої роти, Разом з паном лейтенантом Тимплару.

— Це правда?

— Так, пане капітан. Пан лейтенант Тимплару був тут сам.

— Гаразд, це ми з'ясуємо. А зараз ходімо з нами, ти заарештований. Попеску, забери у нього зброю.

— Що вам від мене потрібно, пане капітан? — І «регулювальник» інстинктивно взявся за автомат.

Старший унтер-офіцер Попеску вдарив його по руках:

— Не сіпайся, гадино, бо як стукну — і дух з тебе вийде. Давай сюди автомат і марш до машини.

— Пане капітан, як же я залишу пост? — бідкався автоматник.

— Я тобі це наказую!

— Але ж я вас не знаю. Тільки пан лейтенант Тимплару…

— Замовкни! — гримнув на нього Попеску. — Пан капітан старший за твого Тимплару. — І, взявши солдата за руку, повів його до машини.

Шофер хутко поміняв дощечки на стовпах, і вони поїхали на північний захід.

Сонце вже зайшло. По безлюдному шосе авто не мчало, а просто летіло. Старший унтер-офіцер, тримаючи між коліньми відібраний автомат, крадькома стежив за солдатом. А той байдуже роздивлявся навколишні краєвиди, які вже потопали у вечірніх сутінках.

Щоб згаяти час, Попеску завів розмову.

— Як тебе звати, солдате? — запитав він арештованого.

— Кимпяну Харалампіє.

— Ех, Харалампіє, невже ти думаєш, що натрапив на дурнів? Тут же й дитина збагне, що ти брешеш.

— Кажу вам правду, пане ад'ютант. Щиру правду. Я робив те, що мені наказали. Пан. лейтенант Тимплару може це посвідчити…

— Не турбуйся! Ми все з'ясуємо. А ти краще зізнавайся.

— Це правда. Чому ви мені не вірите? — І враз він проканючив: — Так було, так є і так буде. Відколи світ стоїть — бідному й нещасному не вірять!

— Де ж ти живеш?

— У Прахові[11].

— Освіта?

— Чотири класи.

— І тільки? А такий тямовитий… Одружений?

— Так!

— Маєш дітей?

— Двійко, пане ад'ютант!

— Хай ростуть щасливі.

— Спасибі! І вам бажаю здоров'я.

— Ех, Харалампіє, Харалампіє! Хоч діточок своїх пожалій. Подумай про них. Зізнаєшся — житимеш. А будеш мовчати… розстріляють тебе, хлопче, і залишаться діти сиротами.

— Але ж я вам усе сказав! А ви мене мучите. Що вам, бездушним, ще треба?

— Я хочу, щоб ти признався, навіщо посилав колони в інший бік.

— Як це в інший бік? Не розумію.

— А що ти скажеш про дощечки?

— Я вам говорив, що їх закріплювали при лейтенантові Тимплару.

— Ну, що ж, сиди… Більшого дурня важко й уявити. Але ти в нас ще заговориш!..

Тим часом уже посутеніло. Автоматник підняв комір і скоцюрбився, напевне, збираючись трохи подрімати.

— Хай йому чорт! — вилаявся згодом старший унтер-офіцер. — Може, він зовсім і не винен. Бачите, ось уже й засинає…

Машина мчала у суцільній темряві. Проминули кілька сіл, заповнених військами, і через півгодини прибули на КП дивізії «Молдова».

Капітан вийшов з машини першим.

— Відведи його в другий відділ! — наказав ад'ютантові. — Тільки дивись, а то ще дремене…

— Хай тільки спробує, пане капітан.

Попеску виліз з машини, обійшов її і відчинив дверцята з другого боку.

— Гайда, хлопче, вилазь. Приїхали!

Та автоматник і не поворухнувся. Скорчившись у три погибелі, сидів, як неживий.

— От чортів сонько! Не чуєш? Виходь!

Солдат не озивався. Тоді старший унтер-офіцер почав трясти його за плечі.

— Прокинься, дурню! Чи тобі вже позакладало? Стонадцять чортів твоїй мамі!

І тільки-но забрав руку, автоматник, наче сніп, повалився на землю.

— Іоане, дай-но сюди ліхтарик! — гукнув стурбований ад'ютант водію. І коли освітив обличчя солдата, то зрозумів, що той мертвий. Очі скляні, злобливі, а на устах — глузлива посмішка.

— Обдурив нас, негідник! — процідив крізь зуби Попеску. — А я сидів всю дорогу поруч і не помітив… Дурень, справжній дурень!

Якусь мить ад'ютант стояв розгублений, не знаючи, що діяти.

— Гей, Іоане, — мовив трохи згодом до шофера, — постав машину десь так, щоб її менше бачили!

Водій заїхав у провулок і зупинився.

— Вимкни фари! А тепер візьми автомат і повартуй. Тільки нікому нічичирк. Ця гидота вже розпрощалась з життям. Я побіжу і доповім панові капітану.

Уповноважений штабу армії капітан Раковице саме розповідав капітанові Георгіу про свою пригоду в дорозі, коли в дверях з'явився старший унтер-офіцер Попеску.

— Ну, що, привів?

— Ні, пане капітан!

— Чому?

— Цей гад уже помер!

І, знітившись, розповів, як він марно термосив затриманого, а потім зрозумів, що той мертвий.

— Значить, заподіяв собі смерть. От сучий виродок! Ти ж сидів поруч… І не помітив?

— Ні, пане капітан! Правду кажучи, мені не віриться, що це самогубство. От поміркуйте! Щоб покінчити з собою, він мусив був випити отруту. А це неможливо. Я весь час стежив за ним. Навіть у пітьмі помітив би, що він несе щось до рота. Цей тип відразу забився в закуток і закрив очі. За всю дорогу й не поворухнувся.

— Чи не думаєш ти, що він помер від… паралічу серця? — з іронією промовив капітан Георгіу.

Старший унтер-офіцер Попеску, збентежений цим запитанням, відказав:

— Та хто його знає…

— Ні, Георгіу, — заговорив уповноважений штабу армії. — Тут не може бути іншої думки. Ми маємо справу з самогубством. І тільки.

— Авжеж!

— І що ти на це скажеш?

Начальник другого відділу здвигнув плечима:

— Поки що рано робити якісь висновки. Я мушу побачити його на власні очі. Де він зараз?

— У машині. Ми поставили її в такому місці, де солдати вночі не ходять.

— Це добре… Зажди нас внизу. Ми зараз…

Коли обидва капітани залишились самі, начальний другого відділу заходив по кабінету, досить стурбований.

— Дивний, дуже дивний випадок… Якщо припущення про самогубство підтвердиться, то, значить, це був агент гітлерівської розвідки.

— Я майже певен, що він наклав на себе руки.

— Так, але це треба ще перевірити. Візьмемо з собою полковника медичної служби Стетеску. Він краще розбереться в цьому. — І начальник другого відділу потягся рукою до телефону. — Алло! Пан полковник Стетеску?. Маю честь вас привітати. Біля апарата капітан Георгіу, пане полковнику, ви мені потрібні для однієї важливої справи… Так, наказ пана генерала. Коли зможете зайти? Зараз? Чудово! Я чекаю на вас біля КП.

Хвилин через п'ять капітан і молодший лейтенант Параскивеску Октавіан, співробітник другого відділу, вийшли на вулицю.

— Що трапилось, пане Георгіу? — поцікавився явно стурбований полковник медичної служби Стетеску, підходячи до них.

— Пане полковнику, ви мусите оглянути тіло солдата, який помер годину тому, і визначити причину смерті.

Старший унтер-офіцер Попеску йшов попереду і показував дорогу електричним ліхтариком. В провулку офіцер-медик не без іронії сказав:

— На мою думку, дорогий Георгіу, тут не місце оглядати померлого. Давайте відвеземо труп до лазарету. Це зовсім недалеко. Зараз там немає хворих, отже, нам не заважатимуть…

— Тоді везімо його туди, — погодився капітан Георгіу, який вважав, що ця подія й справді мусить залишитися в таємниці. Машина рушила до лазарету.

Полковникові Стетеску не довелось довго міркувати.

— Солдат отруївся, — заявив він впевнено. — І, мабуть, ціаністим калієм. Коли хочете знати точніше, можна зробити розтин.

— Невже отрута? — перепитав Георгіу.

— Без всякого сумніву…

— Але ви зробіть-таки розтин.

Лікар Стетеску поспішив віддати розпорядження. Разом з ним вийшов і старший унтер-офіцер Попеску, зрозумівши, що його присутність тут уже не потрібна.

Як тільки за ними зачинились двері, капітан Георгіу знову підступив до трупа. Якусь мить обдивлявся його з ніг до голови, а тоді, нахилившись, пильно оглянув комір.

— Дивіться, — похапливо мовив він, показуючи пальцем на лацкан, — тут була зашита ампула з отрутою. Йому досить було нахилити голову, взяти цю кульку зубами і роздушити…

— Обшукай його, Параскивеску!

— Немає нічого, пане капітан! — повідомив трохи згодом молодший лейтенант.

— Цього й слід було сподіватися. Агент, наклавши на себе руки, не залишить в кишенях нічого компрометуючого. А зараз, Параскивеску, приведи сюди лейтенанта Тимплару.

Хвилин через п'ятнадцять лейтенант Тимплару стояв перед капітаном Георгіу.

— Ми викликали тебе, Тимплару, щоб ти розповів нам про цього солдата.

Лейтенант придивився до мертвого.

— Я його зовсім не знаю, пане капітан. Вперше бачу.

— Хіба він не з твоєї роти?

— Ні!

Обидва капітани здивовано перезирнулись.

— Але ж твої солдати регулюють рух колон на шляхах?

— Так. І в зв'язку з цим я хочу повідомити вам прикру звістку.

— А що саме?

— Зник один мій солдат на посту, за п'ятнадцять кілометрів від К…

— Дивно! А він часом не дезертирував? — капітан Георгіу багатозначно поглянув на капітана Раковице.

— Це важко допустити, пане капітан. Той солдат сміливий хлопець і до того ж не такий дурний, щоб тікати з армії зараз. Скоріше з ним скоїлось якесь нещастя.

— Як це?

— Його могли підстрелити німці. Правда, в такому разі зостався б труп. Тим часом капрал разом з солдатом, який мав його змінити, винишпорили все навколо і нічого не знайшли. Мене дуже дивує цей випадок, пане капітан.

— Завтра вранці поїдь туди сам, з невеличким нарядом.

— Розумію. Саме це я й збирався робити.

— Ще одне запитання. Чи не перевіряв ти дощечок на перехрестях?

— Так точно, пане капітан. Здебільшого я й прибивав їх сам.

— І можеш запевнити, що ніде не помилився?

— Не розумію! Як це помилився? — перепитав лейтенант Тимплару, вражений недовірою начальника другого відділу. — Дощечки на перехрестях!.. Це ж так важливо.

Капітан Георгіу заспокоїв його:

— Послухай, Тимплару! Я розслідую одну дуже заплутану справу. В ній важить найменша дрібниця. Отож хай тебе не дивують ці мої запитання. Скажи, чи певен ти, що дощечки не було переплутано саме на тому роздоріжжі, де зник твій солдат?

— Певен, пане капітан!

— Добре. Тоді скажи, коли приблизно ти залишив там регулювальника?

— Десь біля десятої ранку, — відказав лейтенант Тимплару.

— А як довго, по-твоєму, проходили головні сили нашої армії?

— Та годин з п'ять!

— Добре, Тимплару. Так воно й було… Можеш іти. Ти, звичайно, розумієш — про нашу розмову нікому ні слова. А твої солдати хай ніде не базікають про зникнення регулювальника.

Лейтенант Тимплару віддав честь і вийшов. Капітан Георгіу, замислившись, сів і запалив.

— Отже, ворожий агент зайняв місце регулювальника Тимплару, це безперечно. І він зробив це, мабуть, не тоді, коли по шосе рухалися війська. Можливо, тут не обійшлося без згоди нашого солдата. Однак таке припущення малоймовірне.

— А я вважаю, що ним не можна нехтувати, — заперечив капітан Раковице. — Зникнення регулювальника — досить важливий факт. Адже його не знайшли ніде.

Але Георгіу ці слова капітана Раковице не переконали.

— Це ще нічого не значить. Мабуть, ви міркуєте так: коли б наш регулювальник не був причетний до цієї змови, то капрал лейтенанта Тимплару натрапив би на його труп. Але, по-перше, його ще можуть знайти завтра вдень; по-друге, заміняючи нашого регулювальника, німці могли обійтися і без вбивства. Цілком можливо, що вони його просто полонили. Та це не так важливо. Нам треба встановити час, коли сталася ця підміна. Мабуть, десь близько четвертої години, бо ви затримали цього лазутчика ще завидна. Тоді постає питання: навіщо вони спрямували обози в інший бік? Щоб дезорганізувати наше постачання?

— Ні! — заперечив відразу Раковице. — Лазутчик не міг сподіватись, що йому пощастить простояти з годину на тому посту. До речі, так воно й сталося…

— Звісно! Але більш вірогідно, що шпигун хотів заплутати рух на якийсь невеликий проміжок часу… А навіщо — це нам не відомо. І чи здійснив він свій задум? Цілком можливо, що ваше втручання звело нанівець його плани. Що ви на це скажете?

— А біс його знає. Мабуть, я таки перешкодив. Бо коли б цей негідник виконав своє завдання, то навіщо йому було стовбичити й далі там. Він зник би відразу.

— Безперечно!

— Тоді чого він вичікував? Адже військові частини вже пройшли. Дорогою могли проїздити тільки обози з боєприпасами.

— Зараз мені це не відомо! Але невдовзі я про все дізнаюсь. Ну, що ж, можна й розходитись. Я мушу ще зустрітися з паном генералом.

— А мені треба зайти до підполковника Барбата. Хочу передати йому наказ.

Біля кабінету начальника штабу вони попрощалися.

Зайшовши до себе в другий відділ, капітан Георгіу застав капітана Смеу.

— Де ти ходиш, друже? Ось уже півгодини я чекаю на тебе!

— А в чому справа?

— У мене важлива розмова.

— Трапилось щось серйозне?

— На щастя, ні. Хай йому чорт, я зараз тільки й кручуся поміж шпигунів та їхніх діянь. Ось послухай. Од колони відстала машина шифрувального відділу. Потерпіла аварію. Начальник, капітан Медря, нічого й не помітив. А хоч би він і побачив, то не надав би тому особливого значення, бо під час переїзду якась поломка — це звичайне явище. В таких випадках шофери виплутуються самі. Але на цей раз вийшло інакше. Скільки не мучився водій, — принаймні він так заявляє, — ніяк не міг знайти якогось дефекту. Отож ця машина залишалась вночі на безлюдному шосе. І лише коли вся колона прибула на місце, один шифрувальник, що їхав попереду, помітив її відсутність. Він негайно доповів мені. Я попросив у Попазу грузовика і вирушив на розшуки. Уявляєш, що я пережив за той час. Коли поверталися назад, вже почало сутеніти. Можливо, цьому випадкові не варто надавати значення, але я тільки про нього й думаю.

— Чому?

— Надто вже дивний тут збіг обставин.

Георгіу посміхнувся:

— Ех, Смеу, і чому ти не в контррозвідці. Показав би нам, як слід працювати.

— Не жартуй. Я не бажаю тобі опинитися на моєму місці.

— Та я зовсім серйозно.

І він розповів про арешт «регулювальника» та його самогубство.

— Коли так, цей шофер зв'язаний з німцями.

— Ми зараз це побачимо.

Георгіу викликав вістового і послав його за молодшим лейтенантом Параскивеску.

— Параскивеску, — звернувся він до офіцера, коли той зайшов до кабінету, — піди й приведи сюди водія машини шифрувального відділу. Спершу розпитай у нього про аварію в дорозі. Покладаюсь на твоє вміння вивідувати у людей навіть те, чого вони не розповіли б і рідній матері.

Молодший лейтенант, маючи звичку відповідати лише тоді, коли цього вимагали обставини, задоволено посміхнувся.

— Боюсь, що шофер, по якого ви посилаєте мене в цю пізню пору, вже міцно спить. А коли він справді винен у чомусь, то його зовсім не обрадує нічна розмова з офіцером другого відділу.

— В такому разі піди до молодшого лейтенанта Попазу. Нехай він під якимсь приводом викличе водія до себе.

Але начальник автороти, молодший лейтенант Попазу, в цю мить уже заходив до кабінету. Його пропустив сюди днювальний.

— Бажаю здоров'я, пане капітан.

— Що сталося, Попазу?

— Нещастя, пане капітан. Вбито одного водія.

— Цього ще бракувало! Кого саме?

— Пантелімона Хинку, шофера шифрувального відділу.

— Самогубство… вбивство… От уже випала нічка!.. — невдоволено буркнув капітан Георгіу. І жестом запросив капітана Смеу й молодшого лейтенанта Параскивеску йти за ним.

Машина стояла недалеко від КП дивізії, під низенькою повіткою. Капот був піднятий, а на землі валялись різні деталі, інструменти та ключі. Все це освітлювала електрична лампочка, підвішена до козлів. В сусідньому дворі оглушливо і безперервно тріскотів двигун пересувної електростанції. З-під машини виднілися людські ноги. Здавалось, що водій наполегливо копається в моторі. Однак закривавлена рана на скроні та калюжа крові біля нього свідчили про те, що він мертвий.

— Хто побачив його першим? — запитав Георгіу.

— Некулай, ординарець пана капітана Смеу, — відказав Попазу.

— Що? Мій ординарець?

Некулай Сермешан, стоячи недалеко від машини, злякано тремтів.

— Я, пане капітан. Шукав вас на КП, щоб покликати на вечерю. Та якийсь пан студент сказав, що вас там і не було. От іду я далі вулицею і гадаю, де це ви засиділись. Коли раптом побачив у дворі нашу машину. Давай, думаю, зайду і запитаю в Пантелімона, куди він завіз багаж, бо, як мені сказав той пан студент, у домі, де розмістився пан генерал, для нас не знайшлося місця. Заходжу в двір — Пантелімона не видно. І раптом я побачив його ноги. «Гей, Пантелімоне, гукаю, куди ти завіз речі пана капітана?» Мовчить. Ну, думаю, не чує через оцей гуркіт електростанції. «Слухай, Пантелімоне!» — закричав йому знову, постукавши по підошві. Він і не ворухнувся. «Ех, чорти б тебе вхопили, — думаю собі, чи не заснув ти під машиною?» Нахиляюсь і… боже милосердний, що побачили мої очі! Сердешний, нещасний… Прости його, грішного, господи!..

Некулай Сермешан ще більше затрясся і почав хреститися. Чоло його спітніло, на очах виступили сльози.

— Збагнувши, що сталося, — мовив він далі, — я побіг до штабу. На моє щастя, по дорозі зустрів пана лейтенанта Попазу. Розповів йому, і він звелів мені повартувати біля забитого. Оце й усе, пане капітан.

Всі з співчуттям поглянули на цього придуркуватого солдата.

— Добре, Некулай, все зрозуміло, — лагідно мовив капітан Георгіу. — Можеш іти спати. Ти вже відшукав свого пана капітана.

Але ординарець мовчки обійшов машину, став позад капітана Смеу і сіпнув його за рукав:

— Не запізнюйтесь, пане капітан, а то вечеря прохолоне. Квартира тут недалеко. Як вийдете звідси, зверніть ліворуч, і шоста хата на правому боці наша.

— Добре, добре, Некулай! Я не забарюся…

Капітан Георгіу зиркнув через паркан на сусіднє подвір'я. Біля двигуна пересувної електростанції походжав моторист.

— Солдате, підійди-но сюди! — гукнув він.

Але той не почув цього оклику через оглушливий гуркіт.

Капітан крикнув ще раз, уже голосніше.

Солдат, угледівши офіцера, миттю підбіг до паркана.

— Я слухаю вас, пане капітан!

— Чи давно ти стоїш біля мотора?

— Та, мабуть, з годину, пане капітан.

— А не чув ніякого пострілу?

— Ні, пане капітан! — відказав солдат, трохи подумавши.

— Це напевне?

— Так, пане капітан!

— Як тебе звати?

— Бургеля Штефан, пане капітан.

— Добре. Можеш іти.

Солдат віддав честь і пішов.

— Параскивеску, запиши його прізвище! — сказав Георгіу. А потім звернувся до капітана Смеу: — Вбивця Пантелімона діяв досить упевнено. Він знав, що в цій оглушливій тріскотняві пострілу не почують. І, мабуть, скористався револьвером. Це зручніше, ніж рушниця.

— Не знаю, хто він такий, але не боягуз. Вистрілити в такому місці… Тут же видно як удень. Ця лампочка світить, наче справжній прожектор. Ліворуч — електродвигун і моторист, попереду — гомінлива вулиця, а тут жилий будинок. Може, ще й солдати стоять постоєм.

— Це ми зараз перевіримо. Піди, Параскивеску, і дізнайся.

За кілька хвилин молодший лейтенант повідомив, що в хаті солдатів немає. Він ледве розбудив діда й бабу, які там жили. Звичайно, вони не чули ніякого пострілу.

— Цього й слід було чекати, — промовив капітан Георгіу. — Параскивеску, подбай про те, щоб шофера поховали цієї ж ночі. І оскільки ми не зможемо втаїти цей випадок, то треба офіціально повідомити, що водій застрелився випадково. — Потім повернувся до капітана Смеу: — Ходімо, друже! Мабуть, сьогодні це вже останній сюрприз.

Дорогою капітан Смеу спитав з явним занепокоєнням:

— Ти думаєш, що вбивство шофера має якийсь зв'язок з діями цього агента абверу?

— Правду кажучи, я сам цього не знаю! Деякі факти говорять «за», інші — «проти». А загалом — повна невідомість…

— Ти маєш рацію… Доведеться ще блукати манівцями.

— Слухай, Смеу, а хто з шифрувальників супроводжував сьогодні машину? Може, він розповість щось нам.

Капітан Смеу взявся за голову.

— Ти диви! А я й не подумав'. Цікаво!..

— Що таке?

— А скажи-но мені, чи це не дивина? Мабуть, сам «випадок» допомагає нам. З шофером їхав шифрувальник Барбу Васіле.

— Той, що просився на передову?

— Авжеж!..

Капітан Георгіу на мить замислився, а потім заперечив категоричним тоном:

— Дорогий Смеу, твоє припущення зовсім недоречне.

Навіщо було Барбу вбивати водія тут, ризикуючи життям, коли він міг спокійнісінько зробити це в дорозі, ну, скажімо, під час аварії. А втім, якщо хочеш переконатись, то розпитай своїх хлопців. Я більш ніж певен, що від п'ятої до сьомої години, коли могли вбити шофера, Барбу нікуди й не виходив.

— Тоді навіщо він тобі? Чи не вважаєш ти, що після розмови з Барбу, який, на твою думку, ні в чому не винен, нам пощастить натрапити на слід справжнього вбивці?

Капітан Георгіу посміхнувся своєю зверхньою посмішкою, якої не любили його підлеглі.

— Зовсім ні… Я хочу дізнатися, чи не існує якогось зв'язку між аварією твоєї машини і появою того «регулювальника», що його затримав капітан Раковице.

Попрощавшись з начальником другого відділу, капітан Смеу розшукав лейтенанта Тимплару.

— Я прошу тебе, друже Тимплару, надіслати мені вартового для шифрувального відділу.

— Та в мене й так мало людей, пане капітан. І до того ж ваші хлопці розквартировані в тій самій хаті, де міститься й відділ.

— Це байдуже. Не вартувати ж їм вночі. Вони досить натомлюються за день. А втім, у мене є наказ…

— Чий?

— Пана генерала.

— Ну, коли так, то я щось придумаю…

Було вже опівночі, коли Смеу залишив лейтенанта Тимплару і пішов шукати свою квартиру. Некулай Сермешан чекав його на порозі. Повечерявши, капітан швидко роздягнувся. Зморений денною працею та турботами, він зразу й заснув.