Зірка впаде опівночі

СОЛДАТ НЕКУЛАЙ СЕРМЕШАН, ПРОЗВАНИЙ НЕКУЛАЄМ ТЕЛИМБУ

Некулая Сермешана на КП знали всі, від генерала до останнього солдата. І ніхто не міг стриматися від посмішки, як тільки чули його ім'я.

Невисокий на зріст, з побляклими, водянистими очима, запалими щоками та рідким, посивілим на скронях волоссям, довгошиїй, сутулий і згорблений — такий був на вигляд ординарець капітана Смеу. Худий-худісінький, стояв він якось кумедно, ледве тримаючи на розкарячених ногах своє щупле тіло. Хода Некулая викликала і жаль, і сміх. Він рухався наче за допомогою якихось пружин. Спостерігаючи за ним, можна було подумати, що він витягує ноги з клейкої смоли, і, щоб не вступити туди знов, навмисне розкидає ними в боки.

В мобілізаційних списках ординарець значився під своїм справжнім прізвищем: Некулай Сермешан. Однак саме через цю хитливу, як у качки, ходу його звали Некулаєм Телимбу, а деякі — навіть Некулаєм Нетингу[38].

На КП ще було відомо, що його контузило снарядом на Східному фронті, і тепер у нього часто боліло тім'я. В такі дні Некулай сильно заїкався, мова його ставала мало зрозумілою.

А втім, досить веселий і дотепний, він чудово грав на сопілці, пам'ятав безліч цікавих історій і розказував їх з великою майстерністю.

Хоч Некулай був трошки недоумкуватий, проте обов'язки ординарця виконував добре, бо скільки не питали капітана Смеу, чи задоволений він своїм денщиком, той завжди говорив про нього схвально.

Кумедна хода, заїкування, репліки, безглузді, то, навпаки, сповнені гумору, вміння розповідати смішні історії та майстерно грати на сопілці — усе це зробило його відомим на КП. З нього сміялися, а то й кепкували. Навіть начальник штабу ледве стримувався від усмішки, коли зустрічав його на подвір'ї. Та й було чого: одна його поява у формі, що мало не спадала з плечей, викликала сміх. Підперезаний нижче живота, в недбало заправлених обмотках, в пілотці, що була насунена на очі, — так він ходив завжди.

На фронті за час воєнних дій проти гітлерівців Некулай не був. Його надіслали з тилу пізніше, коли дивізія вже вела бої в Ардялі.

Капітан Медря дуже сердився, що на передову посилають солдатів, яких давно треба демобілізувати. Він спершу хотів відмовитися од Некулая, але, зваживши на нестачу людей, передумав, вирішивши, що ординарцем чи їздовим можна використати й такого солдата.

Бурлаку випадково був при першій зустрічі Некулая Телимбу з капітаном Смеу і в той же день з властивим йому гумором розповів про неї іншим шифрувальникам.

— Ходив оце, хлопці, до нашого капітана, — мовив він. — Смеу забув у кабінеті плащ. Тим часом став накрапати дощ, а я знав, що його ординарець у шпиталі, і поніс. Ми погомоніли трохи, і я вже збирався йти. Коли це раптом відчинились двері, і до кімнати зайшов солдат. Ну й солдат!.. Клянусь, ви ніколи не бачили такого. Незграбний, у пілотці, насунутій аж на очі, у широченному кітелі, що в ньому могло б вміститися два таких, як він, у здоровенних черевиках. Як глянув я на нього, аж сміх мене розібрав. Подивився на цього солдата Смеу і посміхнувся й собі. «Що скажеш, солдате?» — спитав наш начальник. «Здрастуйте, пане капітан, я солдат Некулай Сермешан». — «Дуже приємно познайомитися, — відповів Смеу, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. — Яким же тебе вітром сюди занесло?» Некулай тільки тоді згадав, що він у пілотці. Миттю зірвав її з голови і, мнучи в руках, почав говорити: «Та то таке, пане капітан. Прислали мене з запасного полку. Недавно прибув. Спершу пішов на КП, до пана капітана, не знаю, як його звати. Розказав, хто я і що… Пан капітан вислухав мене, запитав про те, се та й каже: «Що ж мені з тобою робити, Некулай?» — «Поставте мене, пане капітан, — кажу йому, — до якоїсь легшої роботи, бо я трохи контужений. На Східному фронті мене присипало бомбою, і відтоді так болить голова, ніби мій мозок товчуть у ступі. Дуже прошу вас, пане капітан!» — «Ей, Некулай. в цьому-то й заковика, — сказав він. — Куди ж тебе призначити? Невже в тилу не знайшлося ліпшого за тебе?» — «Чому ні? Але, бачте, я сам сюди попросився. Якщо мене призвали, подумав я собі, то, значить, скоро не відпустять. А коли так, то на передовій у багато разів краще, ніж у тому селі. Ви, певно, знаєте, що той запасний полк стоїть у Олтенії. А олтяни відомо які люди!.. Кварти води не дадуть, такі скупердяги. Можуть, пробачте за слово, і з-під себе з'їсти!.. Ось тому я й попросив одного пана старшину… І той змилосердився та й відіслав мене на фронт. От як я попав сюди, пане капітан». Подивився на мене пан капітан, почухав потилицю та й каже: «Поки що підеш на кухню, поможеш кухареві». Біля пана капітана стояв ще якийсь пан старшина. Ставний і елегантний такий, я спершу подумав, що то пан офіцер. Враз чую, як пан старшина говорить: «А що, пане капітан, якби ми призначили його ординарцем до пана капітана Смеу?» Тільки назвав він це прізвище, я й питаю: «А як повне ім'я того пана капітана, до якого ви хочете мене послати?» — «Пан капітан Смеу Єуджен», — відповів мені пан старшина. Я зрадів і взявся розпитувати далі: «А чи не скажете, звідки пан капітан родом? Може, з Вилчеле? Я сам звідти». — «Не знаю!» — каже пан старшина. «Тоді, пане капітан, — сказав я, — будьте такі добрі та пошліть мене ординарцем до капітана Смеу. Я вважаю, що пан капітан з нашого села, синок пана вчителя Смеу. І якщо довідається, що я його односельчанин, то неодмінно візьме» — «Добре, Некулай. Піди й поговори з паном капітаном Смеу. Якщо він погодиться, я не заперечуватиму». Поглянув Смеу на нього і спитав: «То кажеш, що ти з Вилчеле?» — «Так, пане капітан. А ви не син пана вчителя Смеу?» — боязко спитався Некулай. «Так!» — «Я вас відразу впізнав, хоч ви й змінилися відтоді, як виїхали з села. Мене, мабуть, не пригадуєте. Чи не так?» — «Ні! Як ти сказав тебе звати?» — «Некулай Сермешан. Син Арона Сермешана. Не пам'ятаєте? Наша хата стояла нижче від вашої коло млина. Сестра моя, Анка, ходила разом з вами до школи. Казала, що ви навіть сиділи на одній парті». — «Її я наче пригадую, а тебе, Некулай, ні». — «То й не дивно, пане капітан. Відтоді минуло чимало часу. До того ж я був старший за вас. А тепер… Чи не візьмете мене за ординарця? Дуже прошу вас!» Що вам сказати, браття, він так благально дивився на капітана, що й мені стало його жаль. «Гаразд, Некулай! — змилосердився Смеу. — Беру я тебе. Може, й підійдеш мені». — «Дякую вам, пане капітан! Постараюсь виправдати ваші надії». — «А зараз біжи до штабу і скажи про це капітанові Медрі». — «Бажаю здоров'я, пане капітан!» І пішов Некулай, радий-радісінький. Побачили б ви, як він ходить. Сміх, та й годі. Я ніколи не зустрічав такої людини. Глянеш на нього, і зразу ж тобі хочеться сміятись. Чи пригодиться на щось Некулай нашому капітанові, не знаю. Але в одному я певен: він розважатиме його.

Некулай Телимбу прибирав у квартирі капітана Смеу, наче справжня господиня.

— Здоров, Некулай! Пан капітан дома? — запитав Уля, заходячи до кімнати.

— А що йому тут зараз робити? Він на КП.

— Немає там його. Пан підполковник Барбат розшукує. Ось я й прийшов сказати. А ти що поробляєш, Некулай?

— Що ж мені робити, пане студент? Від радісного життя хочеться закинути одну ногу на шию, а на другій танцювати чардаш.

— Але що трапилось, брате?

— Та майже нічого… Снилося цієї ночі, що в мене виріс ще один ніс, а я розсердився і відрубав його шаблею. Відтоді болить ось тут, наче й справді відрізав по живому.

— Через те ти й сумуєш?

— Та ні!

— А чому ж?

— Чого ти, пане студент, думаєш, що я засмучений? Навпаки… Чи чув ти коли-небудь казочку про те, як Стан Простован обманув примаря?

— Ні!.. Розкажи!

— Нехай уже іншим разом. Зараз немає часу.

— Гаразд, тоді й я не розповім тобі нічого.

— А що ти мав мені розказати?

— Хотів порадувати тебе.

— Якби повідомив, що війні кінець, то це справді була б радість! Бо ніщо інше мене не втішить…

— Ти не зрадів би навіть тоді, коли б тебе відпустили додому, га?

— Облиш жарти, пане студент! Це неможливо. Поки не настане мир, нікого не відпустять. Наче ти цього не знаєш!..

— Однак ти таки підеш, Некулай! Вже скоро!..

— Не глузуй з мене, пане студент!.. — І Некулай Телимбу з недовір'ям глянув на шифрувальника.

Уля з подивом відзначив, що на нього дивляться розумні й хитрі очі. Цей погляд аж ніяк не був схожий на той, який у Некулая Телимбу бачили щодня. Скоріше на нього були спрямовані очі того Некулая, який минулої ночі потай пробирався до каплички.

На одну-єдину мить ці очі виказали себе. А потім знову стали звичайними, бляклими й водянистими, наче у хворої людини.

— Та я й не кепкую з тебе, Некулай. Ти поїдеш додому. Це вже вирішено. Навіть пан генерал уже підписав рапорт.

— Коли так, то, значить, хтось потурбувався… Не забули про мене, бідолаху.

— Може, це пан капітан Смеу. Адже він твій односельчанин… От і вирішив зробити тобі добре. Кінець кінцем, я й сам не знаю, чому ти, хворий, потрапив на фронт! А проте можна уявити, як це сталося. Тебе взяли на передову замість якогось багатія, що зумів відкупитися. Так?

— Зовсім ні!.. Я сам попросився сюди…

— Ти диви! Сам попросився… А потім побачив, що тут не з медом. І зараз, мабуть, тебе обрадувала моя звістка, хоч ти й не показуєш цього.

— І все-таки, пане студент, я не поїду… Ось піду до пана підполковника Барбата і скажу: «Велике вам спасибі, пане підполковнику, за турботу, але я не можу їхати зараз додому. Саме на догоду фашистам нас посилали в Росію. І тільки вони винні в моєму каліцтві. Ось тому, пане підполковник, мені й не хочеться додому, поки не розіб'ємо їх. Правда, я не на передовій, а все-таки хоч трохи допомагаю нашим…» Ось це я й скажу панові підполковнику Барбату.

— Добре, Некулай, так і скажи… Пан підполковник зрозуміє тебе і залишить в армії.

— Авжеж, залишить!

— Ну, братику Некулай, зоставайся здоровий! А я побіжу на КП.

У ординарця надовго залягли на лобі зморшки досади і гніву.

Хоча була вже обідня перерва, та в шифрувальному ще працювали. Смеу зашифровував якийсь текст для третього відділу, а хлопці поспішно розбирали на машині якусь радіограму.

Як тільки в дверях з'явився Михай, капітан, не піднімаючи голови од паперів, запитав:

— Ти був у їдальні, Уля?

— Так. А потім ще ходив одержувати солду[39]. Здається, я спізнився?

— Спитай у Пеліною, нехай він скаже. Ти ж мав його змінити. Чи не так?

— Щоб з'їсти порцію перлової каші, не потрібно стільки часу, — мовив Пеліною, підкреслюючи олівцем останнє розшифроване слово. — Йди-но сюди, друже!

Уля сів на його місце, В радіограмі штаб армії віддавав останні розпорядження для завтрашнього наступу. За винятком Михая, який знав усю правду, інші шифрувальники, наміть капітан Смеу, вважали, що на світанку часі ніш дивізії і справді розпочнуть атаку.

Хоч протягом останніх двадцяти чотирьох годин штаб армії обмінювався такими радіограмами з КП дивізії, проте в донесеннях полкових розвідників нічого не повідомлялось про рух ворожих частин. Там було спокійно. А це означало, що побоювання, висловлене Улею, безпідставне. Абверу не відомий секрет дії шифрувальної машини, бо просто неможливо уявити, щоб ворог знав про підготовку до наступу і не вжив ніяких контрзаходів. І якщо німці й цієї ночі сидітимуть тихо, то шифрувальною машиною можна користуватися сміливо.

Мардаре, який працював разом з Улею, скориставшись з невеличкої паузи, гірко зітхнув.

— Завтра на світанні загине не один!.. Скоріше б уже кінчалася ця війна.

— Не думаю, щоб у нас були великі втрати. Німці не витримають і відступлять. У них дуже невигідні позиції.

— Великі втрати чи малі, яке це має значення для тих, що завтра в цю годину вже лежатимуть мертві.

— А що ти хочеш? Ми ж воюємо. І на війні без жертв не обходиться. Ну, диктуй далі!

Іншим разом Михай не відповів би так. Але сьогодні слова Мардаре не схвилювали його, бо він знав те, чого інші не підозрівали, — другого дня, на світанні новим наказом буде відмінено наступ. Проте цього він не міг повідомити Мардаре.

Через годину радіограму розшифрували, і хлопці зітхнули.

— На сьогодні, мабуть, усе! — весело вимовив Смеу. — Більше радіограм не буде. Можете розходитись. Але на всякий випадок хай хтось з вас залишається тут.

Мардаре зголосився почергувати, всі інші пішли хто куди.

Уля, бажаючи якнайшвидше дізнатися, що повідомляють полкові розвідники, попрямував до другого відділу.

— Є щось нове, пане капітан? — поцікавився він, заходячи до кабінету.

— Нічого особливого!.. Тиша на всій ділянці. Оце недавно з штабу армії дзвонив полковник Павлопол. Він повідомив, що навіть авіарозвідка не виявила ніяких передислокацій у ворога.

— Чудово. Значить, німці не розшифрували наших радіограм. Це здається неймовірним, але агенти пожертвували таки Барбу, відмовившись використати його для виконання свого завдання. Повторюю, це здається неймовірним. І все-таки я не знаходжу ніякого іншого пояснення, крім одного, — мабуть, ми грубо помиляємося, уявляючи, що вони не хотіли, аби Барбу дійшов туди. Іншими словами, нам треба вважати, що шпигун вказав йому найважчу ділянку не навмисне, він просто не був у курсі справи.

— Це здається більш ймовірним.

— Умгу! Поки що! Але одне можна сказати напевно: пани шпигуни скоро почнуть діяти.

— Чому ти кажеш «пани»? Хіба їх багато? Про Некулая ми вже знаємо. Хто ж це? Смеу? Ти знайшов і решту кілець, яких тобі бракувало?

— Навпаки, загубив кілька з тих, що були в мене. Я майже певний, що капітан Смеу не причетний до цієї справи. Сподіваюсь, це скоро з'ясується. Нарешті ми, здається, вже на правильній дорозі… Про одне ще треба довідатись, про найголовніше.

— Що саме?

— Яку роль виконує наш Некулай? Капітана чи ординарця? Якщо він капітан, тоді все гаразд. А коли тільки ординарець, то, значить, ми мусимо ще викрити його начальника.

Раптом задзвонив телефон. Капітан Георгіу підняв трубку.

— Алло!.. Це я… Хто біля телефону?

З другого кінця йому відповіли так голосно, що навіть Уля почув:

— Смеу… Ти сам? До тебе можна зайти? Мені треба поговорити з тобою.

— Щось трапилось?

— Так, і досить серйозне. Але могло бути й гірше.

— Тоді приходь!

Георгіу поклав трубку і повернувся до Улі:

— Ти чув?

— Авжеж!

— Що ж там сталося?

— Зараз дізнаєтесь. А я піду геть.

— Де тебе можна шукати?

— Я буду в шифрувальному.

Через кілька хвилин до кабінету ввірвався капітан Смеу, дуже стурбований і розчервонілий.

— Що з тобою, Смеу?

Начальник шифрувальників, одсапуючись, похилився на стілець.

— Почекай трошки, дай мені віддихатись. Я біг всю дорогу. Сьогодні з самого ранку працював у канцелярії. Зараз у нас стільки роботи. Не знаю чому, але штаб армії, готуючи цей наступ, присилає шифровку за шифровкою. Цього раніше не було. Дуже стомившись, я пішов на квартиру трохи перепочити. І що, ти думаєш, побачив там? Справжній розгардіяш! Бідолаха Некулай лежить долілиць на килимі, похідний сундучок відкритий, а вся білизна розкидана по кімнаті. Я спершу подумав, що ординарець мертвий. Та, приклавши вухо до його грудей, упевнився, що ні. Оглянув його і не знайшов жодної рани. І якби не розкидані речі, то можна було подумати, що йому просто стало млосно. Не знав, що й робити! Трясу, гукаю, — нічого не допомагає!.. Тоді я взяв і бризнув водою в лице. Він спершу поворушив губами, а тоді розплющив очі і поволі піднявся. Глянув на мене так, наче повернувся з того світу. «Що з тобою, Некулай?» — спитав я. Він, бідолаха, хотів щось сказати, але через заїкання не зміг вимовити й слова. І все показував на потилицю. Тоді я збагнув, що його хтось вдарив у голову. Бачачи, що нічого більше не доб'юсь, я взяв його на руки, поклав у ліжко і побіг до тебе.

— І добре зробив! — мовив капітан Георгіу. — Давай зайдемо зараз туди. Я хочу побачити Некулая. Може, він уже заспокоївся і розкаже, що з ним трапилося.

— Коли так, то ходімо!

Начальник другого відділу замкнув шухляду, взяв пілотку і пішов до дверей. На порозі зупинився, наче щось пригадуючи.

— Як ти гадаєш, Смеу, чи не покликати нам Улю? — мовив він якимсь дивним тоном. — Звичайно, не як офіціального представника, бо він не має такого права. Хоч капрал і зазнав невдачі, але я не можу не визнати його вміння розбиратися в таких справах.

— А чому й ні, хай іде. Я не проти. Тільки не знаю, де він зараз. Хлопців я відпустив, а Уля не з тих, що сидітимуть у канцелярії без діла.

— А все-таки давай пошукаємо.

Георгіу подзвонив у шифрувальний відділ. А Уля там і чекав на його дзвінок. Вони зустрілися на вулиці.

— Я вам потрібен, пане капітан? — запитав Михай начальника другого відділу з удаваною наївністю.

— Так!

По дорозі Георгіу взявся розповідати Улі, що трапилося. А скінчивши, зауважив:

— Мені здається, що справа вже повертає на серйозне. Невже вони знову починають діяти?

— Не знаю, що вам і відповісти, пане капітан. Тепер, коли Барбу вже мертвий, я не бачу причин для якихось дій. Чи не так, пане капітан Смеу?

— Безперечно! Коли вони розпочнуть знову, то треба думати, що Барбу звичайнісінький дезертир. А це можна було б припустити, якби не тисяча марок, що її в нього знайшли…

— Побачимо, що нам скаже Некулай, — мовив Уля, стежачи очима за однією дівчинкою, що саме перебігала вулицю.

Коли вони увійшли до кімнати, Некулай сидів на ліжку. Помітивши їх, він спробував підвестися.

— Сиди спокійно, Некулай! — зупинив його Смеу. — Тобі вже краще?

Ординарець ствердно хитнув головою.

— А чи зможеш ти нам розповісти, що сталося з тобою? — в свою чергу, запитав капітан Георгіу.

— Т-т-а-а-ак! О-о-о-ох!.. Бо-о-о-лить… го-о-о-ло-о-о-ва! — і показав, де йому боляче.

Потім, сильно заїкаючись, почав розповідати.

Повернувся він з стройової. Поставив рушницю в сінях і зайшов до кімнати, щоб постелити капітанові, бо той любив спати в обідню перерву. І тільки ступив на поріг, відразу й сторопів.

Похідний сундучок був відкритий, а біля нього валялась білизна.

Першою його думкою було піти і сказати капітанові. Потім вирішив перевірити, чи не пропало там чогось. Підступив ближче, нахилився, щоб позбирати речі, і раптом його хтось ударив по голові. Що було потім, він не пам'ятав.

Закінчивши розповідь, Некулай знову взявся за тім'я і заохкав.

Георгіу помацав йому голову. В одному місці вона й справді трошки спухла, але ніякої подряпини не виявилось.

— Чим же його вдарили? — спитав капітан Смеу.

— Тим, чим б'ють у детективних романах: мішечком піску! — пояснив начальник другого відділу. — Можна сказати, що той, хто напав на Некулая, боїться крові. Скажи, чи не пропало тут чогось?

— Та, може, сорочка чи кальсони! І чого тоді отой тип ризикував? Якби Некулай не був таким роззявою, а почав переслідувати його, то нелегко прийшлося б тому злодію.

— Дозвольте сказати слово й мені, — втрутився в розмову Уля Михай.

— Звичайно! Для цього ми тебе і взяли з собою, — мовив капітан Смеу з перебільшеною ласкавістю.

— Військові таємниці, — мовив Уля, — особливо на фронті, не зберігаються в похідних сундучках офіцерів штабу. Це ж просто безглуздо думати, що той, хто рився в речах пана капітана Смеу, сподівався знайти там якісь секретні документи. Таких дурних шпигунів не буває. А крім того, не забувайте, що нам розповів Некулай. Його вдарили тоді, коли він хотів зібрати розкидані по підлозі речі. Отже, цього типа захопили зненацька. Таким чином…

Смеу перебив його:

— Одного я ніяк не збагну: якщо Некулая вдарили тоді, коли він нахилявся над сундучком, то чому ж я побачив його ось тут, де зараз стоїш ти, Георгіу.

— П-п-п-а-а-а-не ка-а-а-ні-тан, ко-о-ли я з-з-зай-шов, скр-и-и-нька бу-у-ла т-т-а-ам! — І Некулай, вставши з ліжка, показав місце, де раніше стояв сундучок.

Уля радісно докінчив:

— Як бачите, цим і пояснюється ваш подив, пане капітан. Отже, скринька стояла там. Сюди пересунули її вже пізніше. По-моєму, нам нічого турбуватися. На Некулая нападав звичайнісінький злодій.

І, наче бажаючи дати зрозуміти тим двом офіцерам, що він скінчив, Уля вийняв хусточку і витерся.

— Ти думаєш, що це справді був злодій? — запитав Смеу.

— Мені здається, Уля має рацію, — відказав капітан Георгіу, відразу збагнувши, що Михай навмисне висловив таке просте припущення. — Подумай і сам. Якби той тип, що рився в твоїй скриньці, шукав чогось іншого, а не сорочки чи кальсонів, то він спершу постарався б понишпорити в ній без свідків. А це легко зробити, бо ординарці по чотири години марширують за містечком на толоці. Злодій же не міг цього знати. Він пробрався в кімнату незадовго до приходу Некулая. І якби мав щось серйозне на думці, то не повівся б з ординарцем так лагідно.

— Бі-і-ідна мо-о-о-я го-о-о-олівонько! — застогнав Телимбу.

— Не треба мене стільки переконувати, братику! — відповів сміючись Смеу. — А втім, це просто безглуздо думати бозна-що.

Через кілька хвилин капітан Георгіу вийшов разом з Улею на вулицю.

— Скажи, ти справді певен, що це звичайний злодій? — запитав він капрала.

— А ви?

— Зовсім ні!

— Колись у Парижі я бачив кінокартину про Стана і Брана. Якщо не помиляюся, її назва — «Стан і Бран в іноземному легіоні». Напевне, вона зараз демонструється і в нас.

— Чув я про неї, але дивитися не доводилося.

— У цьому фільмі є одна цікава сценка. Стан і Бран марширують. Їхній взвод робить різні вправи. Вся забавність у тому, що ці двоє виконують зовсім інші вправи, аніж їхні товариші. Всі глядачі аж лягають од сміху, і тільки деякі з них розуміють комізм цієї ситуації. А вона полягає в цілковитій відповідності між чудернацькими викрутасами тих двох коміків і правильними рухами решти солдатів. Цю сценку я й пригадав оце зараз, слухаючи Некулая Телимбу.

— А хіба існує якийсь зв'язок між цим епізодом з фільму і розповіддю ординарця?

— Та, мабуть! З єдиною тільки різницею, що я не знаходжуся в становищі тих необізнаних глядачів, які регочуться, аж та животи хапаючись, з витівок Стана і Брана.

Начальник другого відділу відчув, що Уля не хоче більше нічого говорити, і замовчав.