Зірка впаде опівночі

НІЧ СПОГАДІВ

Сутінки настали непомітно. Вилежуючись у лазареті, Уля Михай уже на третій день своєї «госпіталізації», за улюбленим висловом санітара і писаря дивізійної медслужби єфрейтора Панделеску Мішу, занудився до смерті.

Ухиляючись від набридливих розпитів єфрейтора, Уля прикидався сонним. А санітар мало не кожні п'ять хвилин просував голову в двері, з нетерпінням чекаючи, коли ж прокинеться поранений капрал.

Надто запопадливий Панделеску вже дратував Улю своєю настирливою увагою. Єфрейторові не часто випадала нагода доглядати хворих, тому госпіталізація Михая збудила в ньому невсипущу енергію, яку аж ніяк не могла задовольнити діяльність писаря. До того ж і Уля виявився незвичайним пацієнтом. Двері лазарету за ці дні майже не зачинялися, — починалося справжнє паломництво! Шифрувальники, писарі і навіть деякі офіцери, бажаючи випитати подробиці нічної пригоди, один за одним відвідували хворого. І Уля намагався задовольнити їхню цікавість. Кожного разу, повторюючи вигадану історію, нібито він став жертвою якогось угорського Отелло, капрал додавав щось нове, і зрештою останню його версію можна було слухати як цікаве пригодницьке оповідання.

З усіх відвідувачів один тільки Барбу Васіле нічого не розпитував, він поцікавився здоров'ям Улі, і все. Однак, знаючи сержанта як скептичну і до деякої міри в'їдливу людину, капрал зовсім не подивувався.

На відміну від Барбу, санітар Панделеску, вислухавши розповідь Улі, просто захопився ним.

Цей незвичайний інтерес єфрейтора до сенсаційної новини спершу розважав капрала. Захопившись, він вигадав один дивовижний варіант саме для нього. Інший, тямовитіший, солдат відразу збагнув би, що це дурниці. Але наївний Панделеску сприйняв усе за щиру правду. Більше того, побачивши, що йому капрал розповідає інакше, ніж іншим відвідувачам, єфрейтор вирішив, що цей відважний пацієнт саме до нього виявляє найбільшу довіру, і гордився цим.

Врешті-решт ця розвага вже набридла Улі. І, щоб позбутися надокучливого санітара, він вдавав сонного, тільки-но єфрейтор підходив до дверей.

Так капрал зробив і сьогодні. Пообідавши, ліг горілиць і вкрився ковдрою, яку Панделеску, на знак особливої» поваги, підшив навіть простирадлом.

Від самого ранку йшов дрібний густий дощ, а рвучкий холодний вітер кидав у шибки краплі води.

Уля лежав, марно намагаючись заснути. Три дні не підводився з ліжка, і ці вимушені лінощі призвели до безсоння.

Надворі вже зовсім стемніло.

Прислухаючись до монотонного плюскотіння за вікном, Уля Михай почав згадувати одну подію з давнього дитинства.

… Тоді теж ішов дощ, тільки надворі стояла тепла серпнева ніч. Від сну його, пробудили дзвони. Звідусюди лунав урочисто-тривожний передзвін, як у великодню ніч. Але сон знову здолав його, перенісши в далекий чарівний світ сновидінь. Здавалось, перед ним відчинились небесні ворота, за якими величезні кришталеві дзвони своїм мелодійним голосом уже скликали праведні душі на великодню службу. На землі люди теж збиралися до церкви. А дома у них святково прибрано, столи заставлено ласощами. Чого тільки там не було! Барвисті крашанки, пахуча паска, пиріг з яблуками, вино.

Ще ніколи не бачив маленький Уля стільки їстівного. Хлопчик уже зголоднів, і йому дуже хотілося поласувати. Проте він стримувався, боячись розсердити матусю, з якою вони цілий тиждень пропостили, харчуючись самою квасолею. А зараз треба з'їсти свяченого.

Однак невгамовне бовкання дзвонів повернуло його до дійсності. Хлопчик прокинувся і сів на ліжку. В церквах таки й справді дзвонили. Біля вікна стояли батько й мати. Матуся, припавши до таткового плеча, глухо плакала.

З вулиці долинула солдатська маршова пісня.

Пронизливий гудок паровоза на мить заглушив і бовкання дзвонів, і солдатський спів.

— Стонадцять чортів їхній матері! — вилаявся батько. — Відтепер плач йтимуть нагородами.

Він спересердя сплюнув і зачинив вікно.

— Що сталося, мамо? — злякано спитав хлопчик.

Матуся підбігла до нього, обняла і, зітхаючи, промовила:

— Що з нами буде, мій хлопчику? Війна!.. Татуся заберуть, зостанемося самі… Нещасні ми з тобою!

— Війна? А що то, матусю? Такий змій?

Батько став по другий бік ліжка. Гладячи сина по голові, сумовито мовив:

— Це гірше за змія. Виростеш, тоді зрозумієш. А зараз спи спокійно, мій хлопчику!..

Проте син зіп'явся на ніжки і, міцно обхопивши батька за шию, заплакав:

— Татусю, не йди, татусю. Хіба можна цього змія перемогти, коли він сильніший за того, з дванадцятьма головами, з яким бився Фет-Фрумос?[17]

— Але я мушу йти, мій синку!

— Ти візьмеш булаву?

— Так!

— І шаблю?

— Еге ж…

— А де дістанеш ти коня з крилами?

— Фет-Фрумос позичить мені свого.

— І далеко отой змій Війна?

— Так!

— Дуже далеко?

— Авжеж!

— А де саме? Там, де гори стукаються головами?

— Ні, трохи ближче.

— Тоді ти скоро повернешся.

— Авжеж! Скоро…

— Не плач, матусю!.. Тато не забариться.

Хлопчик сидів біля батька й матері, обнімаючи їх маленькими ручками. Матуся схлипувала, тато, стримуючи сльози, шморгав носом, наче простуджений.

Не скоро малого Улю приспали знову. І тільки-но заснув, одразу побачив батька, що зчепився з змієм, страшнішим за того, якого переміг Фет-Фрумос.

Другого дня тато вже прощався з ними. Матуся взяла на вокзал і Улю і ліше там хлопчик почав розуміти, що війна набагато страшніша за змія з дванадцятьма головами…

Санітар Панделеску знову просунув голову в двері.

— Ти спиш? — спитав він несміливо. І, не почувши відповіді, скрушно зітхнув.

Уля дуже розсердився, що той повернув його до дійсності. Він підбив подушку і знову ліг, намагаючись схопити невидиму нитку перерваних думок.

«Ніч спогадів! — подумав журливо. — Давненько я вже не згадував свого дитинства».

Заплющив очі… І раптом перед ним знову, як живий, постав батько, — невисокий на зріст, широкоплечий, з чорними, пронизливими очима. Через його високий лоб пролягли зморшки, обличчя засмагло від сонця і вітрів. Уля побачив його таким, як він був завжди. Влітку тато ходив у вицвілому на сонці парусиновому вбранні, взимку — в старій шкіряній куртці і в тому самому клейончатому картузі, що й у спеку.

Улин тато, для інших — дядько Маринаке, працював на баржі «Азур», що належала судновласникові і торговцеві зерном Ахилаке Йоргополу. Його старезне корито давно треба було здати на брухт. Але хазяїн не хотів про це й думати. Баржа мусить служити йому доти, поки не розсиплеться і не потоне разом з вантажем. Це більше влаштовувало папа Ахилаке, бо, відправляючи «Азур» в нове плавання, він страхував зерно на багато більшу суму, ніж воно коштувало.

Завжди спокійний, баржовик Маринаке говорив тихо і лагідно. Тільки коли він було розсердиться, що траплялось дуже рідко, в його очах з'являлись злі вогники, голос ставав якимсь суворим, металевим.

Уля пригадав усе це і зітхнув: «Ех, як швидко проминули роки!». Збагнувши свій теперішній вік, сповнився почуттям невиразного суму. Намагався думати про щось інше, але в голову невідступно лізли спогади дитинства. Образ батька скоро зник, але натомість з'явилася мати, невеличка білява молодиця. Кращої за неї не було в усьому передмісті. Жінки взагалі сваряться одна з одною, всіляко намагаються обмовити свою сусідку. В їхньому передмісті теж не, обходилось без заздрощів і пліток. Коли зійдуться разом дві кумасі, то напевне можна сказати, що, вони теревенять про якусь третю свою знайому. Однак, на велике диво, Марію, його матусю, ці пересуди обминали. Її лагідна і приязна вдача обеззброювала лихомовних жінок.

— Це наче якась пані! — говорили про неї в передмісті без найменшої заздрості. А були й такі, які співчували їй, вважаючи, то така вродлива жінка могла вийти заміж за багатшого чоловіка, який займав би в суспільстві краще становище, ніж Маринаке. Та, незважаючи на бідність, Марія не сумувала. Побралися з любові, і роки життя не похитнули їхнього кохання.

Батько, вирушаючи в плавання по Дунаю, іноді брав з собою Улю. Хлопчик радісно підстрибував і гасав по палубі, милуючись красою природи. Та найбільше його чарував татусь, який здавався найкращим і найсильнішим в усьому світі. Синок захоплено дивився, як батько вправно крутив кабестан і оддавав швартови при відплитті. Коли виходили на середину ріки, Маринаке кликав Улю до себе, садовив біля стерна і починав розповідати про кораблі та моряків, що плавають по океанах, про дивовижних риб та різних перелітних птахів. Хлопчик слухав його, затамувавши подих.

А одного разу тато, притискаючи сина до сильних грудей, мовив:

— Ти, мій любий, мусиш здійснити те, про що я сам замолоду лише мріяв… Будеш учитися. Я з шкури вилізу, але пошлю тебе до школи, щоб ти вивчився на капітана далекого плавання.

— А що це таке капітан далекого плавання, татусю?

— Я зараз тобі поясню, синку!.. Є всякі судна. Одні малі, інші трохи більші, а деякі просто величезні. Звідси і аж до Турну-Северина[18], навіть далі, скажімо, до Відня можуть іти невеликі судна, ось як «Пан Тудор». Бо до Відня і Братіслави по Дунаю можна допливти навіть човном. Ну, а щоб перетнути море чи океан з кінця в кінець, потрібні великі швидкохідні кораблі з потужними моторами. Вони перевозять людей і вантажі й звуться суднами далекого плавання… А найстарший на такому кораблі, кому підкоряється вся команда, це капітан далекого плавання.

— І ти, татусю, хочеш, щоб я став капітаном далекого плавання?

— Так, синку! Тільки досягти цього нелегко… Треба багато вчитися. Але, щоб потрапити до вищої школи, мало ясного розуму та любові до науки. Тут потрібні ще й гроші, багато грошей. А в мене їх немає. Однак, коли ти добре вчитимешся, я працюватиму, як віл, і пошлю тебе до такої школи…

— Не турбуйся, татусю! Я вчитимусь добре… Запевняю тебе.

Однак не судилось Улі потрапити до школи. Вибухнула війна, і татусь загинув в боях під Туртукаєю[19].

Відтоді вони з матір'ю почали бідувати. Матуся працювала день і ніч, не знаючи спочинку. А жили обоє в холоді і голоді. За невеличкою хлібиною, чорною, як земля, вистоювали в черзі від темної ночі аж до обіду. А щоб дістати овечу голову, трохи кісток чи тельбухів, доводилось стовбичити під м'ясною крамницею цілісінькі дні. А крім цього, треба було ще й заробити десь хоч кілька леїв.

Не знесла матуся цього голодного життя. Через півроку навіки заплющила очі. Хлопчика взяли до себе родичі. А коли скінчилась війна, вони довідались, що в Фокшанах[20] відкрито притулок для воєнних сиріт, і поспішили віддати його туди.

Роки, проведені там, найжахливіші для нього.

Уля пригадав великий будинок, що стояв підковою, його довгі темні коридори та холодні спальні, в яких ниділи голодні, занехаяні діти. Пан директор, з підкрученими догори вусами та круглим, як бочка, животом, завжди сердитий, ходив з вишневим прутом у руці, б'ючи ним дітей куди попало — по лиці, по голові, по спині чи руках. Згадав і панну виховательку, тридцятилітню стару діву, якій більше підійшло б працювати наглядачем в лікарні для божевільних, аніж у дитячому притулкові, і дебелу куховарку, невсипущу п'яницю, що заманювала до себе в ліжко старшеньких хлопців, яким ще не було й тринадцяти років. Згадав їх усіх і ще раз жахнувся — невже все те колись відбувалося?

Уля ненавидів їх тоді, ненавидів і зараз. А найбільше проклинав знавіснілу виховательку. Вона не била дітей, як директор, ні. Ця злюка знала тонші методи покарання. Негідниця ставила дітей коліньми на горіхову шкаралупу. Змушувала їх годинами дивитися на сонце, поки хлопчики не зомлівали. Наказувала сильнішому лупцювати слабішого, і захоплено плескала при цьому в долоні. Силувала дітей аж до ломоти в крижах бити поклони і голосно примовляти: «Господи, я великий грішник! Покарай мене, боже!..».

Та не тільки за це дивовижне вигадування всіляких мук ненавидів її Уля. В ній було іі інше, що перевершувало в жорстокості всі її засоби покарання. Вона зуміла так залякати дітей, що ті боялися навіть власної тіні, стали схожими на маленьких звірят.

Панна вихователька щовечора заходила до спальні і починала розповідати жахливі історії. Вовкулаки, відьми, бісенята та інші примари — ось головні персонажі цих пригод. І всі страхіття відбувалися ніде інше, як у стінах притулку. Вона запевняла, нібито на власні очі бачила, як однієї ночі в їхній спальні гралися мертвяки. Іншого разу вовкулака мало не задушив якогось хлопчика, що вийшов до вбиральні. Не раз їй доводилось зустрічати білих привидів, що блукали порожніми, ледве освітленими коридорами з віниками й косами в руках.

Діти, слухаючи її розповіді, корчились під ковдрами і тремтіли від жаху. А потім бачили жахливі сни. Одні плакали вночі, інші починали кричати, борсаючись, як у передсмертних корчах. Боячись вийти до клозету, мочилися під себе. І тоді адміністрація стурбувалась за сінники. Проте ні погрози, ні побої не допомагали. Страх перед упирями і примарами виявився сильнішим за знущання вихователів.

Постійним супутником цих безперервних тортур був голод. Ті невеличкі кошти, що виділялись на утримання сиріт, застрявали в кишенях пана директора. А діти ходили голодні й обдерті, як бездомні волоцюги.

Притулок стояв на околиці міста. Наче ті собачата, вибігали дітлахи на поля та городи. Вони ламали качани кукурудзи, крали картоплю, овочі. Хазяї ганялися за ними з каменюками, стріляли сіллю, а впіймавши, нещадно били. Однак голод дошкуляв сильніше за ці знущання, і діти не зважали на небезпеку.

Цілих шість років провів Уля в тому пеклі, спогади про яке ще й зараз ятрили йому серце.

І серед суцільного кошмару один-єдиний проблиск — пані Греждару, їхня вчителька, яка не била і не карала дітей, а ставилась до них, наче рідна мати. І вихованці відповідали їй такою ж любов'ю. Навіть ті, кому важко давалася наука, докладали зусиль і вивчали урок, втішаючи цим учительку.

Коли Уля залишав притулок, вона сказала йому:

— У тебе розумна голова. І тобі треба будь-що вчитися далі. Знаю, це важко для такого бідолашного сироти, як ти. Але я пам'ятаю, ти розповідав якось про родичів… Ось тут лист, передай його. Я прошу твого дядька віддати тебе до школи, де платять стипендію. Ти добре засвоїв програму молодших класів і конкурс тобі не страшний…

Пані Греждару обняла хлопця і схлипнула.

Так Уля й повернувся до рідного міста. Родичі зустріли його холодно. Прочитавши листа, тільки знизали плечима. «Вчитися? Навіщо тобі вчитися? Ось ми не ходили до школи, ледве можемо прочитати і написати, однак не бідуємо… Краще бути багатим купцем, ніж вченим голодранцем. Ти спершу мусиш піти продавцем, хоча б до бакалійника. Всі міські купці з цього починали».

Уля вислухав їх мовчки, ледве стримуючи сльози. Дядько й тітка нагадували йому пана директора і панну виховательку. Це ж з їхньої ласки він шість років поневірявся в притулку. А зараз вони знову вдають благодійників, хочуть віддати його в найми.

Довго не думаючи, хлопець вислизнув з хати і поспішив до порту. Понишпорив очима, шукаючи баржу «Азур». Але на її місці уже погойдувалась інша…

Старий баржовик ледве впізнав Улю. А тоді розповів, як потонула «Азур». Підліток згадав батька і зайшовся плачем.

Розчулений баржовик посадив хлопця собі на коліна і взявся втішати його. Та лагідний голос старого не заспокоїв сироту, а, навпаки, ще більше розтривожив. Хлопець ридав, наче жалкуючи за втраченими роками. І ось знову чоловіча ласка, лагідні слова. Скільки він мріяв про такі пестощі… Обнявши старого за шию, плакав ревними сльозами, паче зібрався виплакати всі болі, жахи й страждання, яких натерпівся в притулку. І йому дедалі легше ставало на душі. Ніби разом з сльозами щезали і ті шість страшних років.

Виплакавшись, почав розповідати старому про своє поневіряння. Баржовик слухав мовчки, не перебивав і лише час від часу похитував головою.

— Значить, ти не бажаєш іти в найми до купця? — запитав він хлопця, коли той замовк.

— Так, дідусю… Мені не хочеться бачити ні дядька, ні тітку. — І знову вибухнув плачем.

— Заспокойся, хлопчику, Ех, хай йому чорт! І мені сльози набігають на очі… Отже, ти не хочеш повертатися до родичів?.. Доброю людиною був твій батько. Таких баришників зараз мало. Умгу! От що я надумав… Ходімо зараз до мене. Скибка хліба і миска борщу знайдеться й на твою долю. А потім щось придумаємо.

Так і зостався Уля в старого. Ранком вирушали разом до порту, де вешталося чимало його однолітків. Одні приходили сюди погратися, інші — щоб заробити кілька леїв. До останніх приєднався й він. Підносив пасажирам їхні речі. І дуже втішався, коли міг подарувати ввечері тітці Софійці, дружині баржовика, хоч кілька монет. Але з часом Уля почав торгувати цигарками та іншими контрабандними товарами, грав в орлянку і в карти, продавав крадене вугілля, одним словом, став таким самим, як інші хлопці, що теж заробляли собі на життя. Гроші були йому потрібні в першу чергу для підмоги старим, що прийняли його як рідного сина. А крім того, у нього вже з'явились передчасні захоплення — цигарки, цуйка та повії, яких чимало вешталося в порту.

Потяг до статевого життя в такому віці, коли його однолітки ще запускали паперових зміїв, докінчив фізичний і моральний занепад хлопця. І ось одного дня разом з іншими гультіпаками він вирушив до Бухареста. Чистильник взуття, мандрівний лоточник, посильний у готелі, помічник офіціанта, продавець газет — ось неповний перелік професій п'ятнадцятилітнього Улі.

Потім він схаменувся.

Хто я такий? Бездомний волоцюга, і все! Спробував уже десятки професій і нічому не навчився… Не раз вчиняв злочини і лише випадково не спіймався на гарячому. Якщо жити так далі, то, безперечно, це погано закінчиться. Зараз я не хто інший, як спритний гультяй, хоч і читаю багато книжок. Час взятися за розум… Але з чого починати нове життя?

І щастя йому допомогло. Одного дня Уля зустрівся на вулиці з папі Греждару, колишньою вчителькою. Він розповів їй все, нічого не втаївши.

І «добра пані», як називали її колись у притулкові, пообіцяла допомогти.

Через її чоловіка, якого недавно призначили до університету професором, він влаштувався на скромну посаду в архіві якогось міністерства. За його ж протекцією хлопець поступив екстерном до ліцею. Удень працював, а вночі вчився. Через чотири роки одержав атестат зрілості. Вступивши до університету, став гордістю юридичного факультету. Всі провіщали Улі блискучу кар'єру.

В університетах життя тоді кипіло, як у пекельному казані. Праві угрупування всіляко намагалися поширити свій вплив серед молоді.

Ненавидячи фашизм та його звірячу ідеологію, Уля, сам того не відчувши, опинився по другий бік барикад, перейшов на бік студентів, які боролися проти фашизації.

Саме через це його хотіли позбавити стипендії для навчання за кордоном, хоч він успішно склав випускні екзамени. І йому призначили її тільки тому, що єдиний професор, який захищав його в комісії, другого дня став міністром.

І от Уля потрапив до Парижа.

Юнакові хотілося все побачити, скрізь побувати, намилуватися красою французької столиці. Він відвідував лекції відомих вчених, пропадав у знаменитих паризьких музеях та бібліотеках, цілі години проводив у букіністів» на мальовничих берегах Сени.

Але війна вже стукалася в двері. Навіжений фюрер в довгих і плутаних промовах вимагав життєвого простору для німців, які нібито задихалися в кордонах, визначених їм Версальським договором.

Після того, як німецькі танки сплюндрували землі Польщі, румунське посольство запропонувало йому повернутися на батьківщину. Однак Уля відмовився, добре розуміючи, на чийому боці воюватиме Румунія. І тоді його таки позбавили стипендії. Але на матеріальному становищі це майже не відбилось, бо юнак одразу ж вирушив у провінцію, ставши репетитором з математики в родині митного наглядача. Уля погодився їхати в це містечко на кордоні з Бельгією, бо йому припав до душі сам хазяїн, Делегорг, що був оригіналом у своїй справі. Досить розумний і відважний, він уже засадив до в'язниці багатьох контрабандистів тютюном. Деякі з них, боячись Делегорга, назавжди залишили це ризиковане заняття.

Якось Делегорг попросив Улю простежити за одним підозрілим чоловіком, якого він ніяк не міг упіймати на гарячому. І юнак успішно викопав своє завдання. Делегорг почав використовувати його частіше. А оскільки це забирало багато часу, наглядач змушений був узяти в дім іншого репетитора.

Таким чином, завдяки Делегоргу, Уля побачив усі принади і гіркоту цієї небезпечної професії.

Уля стиха засміявся. В його уяві несподівано постав образ Мішеля Бійота, одного з тих контрабандистів, які покинули це заняття через «проклятого» Делегорга. На гроші, зароблені від перепродажу бельгійського тютюну, Мішель відкрив кондитерську. Справи його пішли добре, і скоро почали забуватися всі колишні небезпеки. Але того, хто повернув його на вірну стежку, Мішель не забував. І на знак щирої поваги завжди на Новий рік посилав Делегоргу величезний шоколадний торт. Ні, непогані то були часи!..

Надворі завив собака. Дощ пішов сильніший, і по дахові затарабанило, наче шротом. Знову заскрипіли валки возів з боєприпасами. Плюскіт дощу, скрип коліс та виття собаки — все це зливалось в якийсь зловісний пронизливий стогін.

«Так вив собака і тієї ночі!» — подумав Уля і пригасив недокурок, кинувши його в коробку від крему, що правила йому за попільничку.

Піднявся з ліжка, присунув стілець до вікна. Надворі було темно-темно. Лише за вікном невгамовно стукотів дощ та скрипіли підводи. Час від часу в темряві з'являвся вогник цигарки якогось їздового, що світлячком пропливав уздовж шляху.

Пес не переставав вити, хоч хазяїн уже не раз виходив надвір і лаяв його.

«Так завивав собака і тієї ночі!..» — зітхнув Уля.

— Боші[21]! Боші!.. Боші йдуть! — лунало скрізь на дорогах.

Перелякані люди покидали домівки і втікали на південь, наче від страшної пошесті. Їхали на велосипедах, підводах чи дрожках, мчали лімузинами, грузовиками, йшли пішки, штовхаючи перед себе дитячу коляску або тачку з манаттям. Поспішали битими шляхами, польовими дорогами, а то й навпростець, через поля. Та як вони не втікали, гуркіт гармат ставав дедалі виразнішим. А одного дня з'явилася й сама смерть, — у синьому небі показалися зловісні птиці з покрученими хрестами на крилах, скидаючи на землю сотні бомб… Перелякані до смерті французи розбігалися по полях. Але гітлерівські льотчики на бриючому польоті глумливо косили з кулеметів усіх — чоловіків, жінок, старих і дітей, особливо дітей. Коли кінчалися бомби, літаки зникали, набирали боєприпасів і знову повертались, сіючи на всіх шляхах і дорогах смерть, — рясний град бомб та зливу кулеметних куль.

З початком евакуації втік і Уля, — зібрав речі в рюкзак, сів на велосипед і рушив на південь. Він став свідком і учасником трагедії, яку переживали тоді тисячі втікачів. Куля з німецького кулемета роздробила йому ключицю, Улі довелось пролежати кілька тижнів у шпиталі недалеко від Парижа. Коли він підвівся з ліжка, в місті вже давно порядкували фашисти.

Потрапивши до столиці, Уля Михай зрозумів, що розгром армії аж ніяк не означав капітуляції самих французів. Він прочитав це на суворих лицях перехожих, в поглядах лютої ненависті, якими городяни проводжали тих, хто носив німецьку уніформу. Місто було в жалобі, Бліді, змарнілі обличчя парижан свідчили про великі нестатки.

Блукаючи бульварами і приглядаючись до людей, Уля відчував, що його безнадійний сум змінювався почуттям радості. Коли він лежав у шпиталі, в ньому ніби щось обірвалося. Хіба можна жити в Франції і не любити її? Любив і він свою країну. Однак вона ганебно капітулювала. Уля розчарувався так, як розчаровується юнак, кохана якого стала повією.

І от, походжаючи вулицями Парижа, він зрозумів, що Франція не вмерла. Йому хотілося обіймати і цілувати кожного зустрічного. Радісно збуджений, довго блукав по місту. А зголоднівши, зайшов до великого ресторану, де лише за кількома столиками сиділи відвідувачі. Меню мізерне, однак офіціант натякнув, що є й інші страви, коли він зможе заплатити дорожче. Грошей йому вистачало, бо в прикордонному містечку життя було дешеве. Давно не ївши нічого смачного, Уля замовив собі ситний обід.

Він уже взявся за котлети з баранини, коли це до ресторану увійшли два офіцери з люфтваффе[22]. Сівши за сусідній столик, вони почали вимагати шампанського. Офіціант ввічливо пояснив, що шампанського нема, але він принесе їм іншого хорошого вина. Льотчик-майор стукнув кулаком по столу:

— Ти, свиня, нас вино не цікавить… Ми з приятелем хочемо шампанського. У французів тільки й слави, що шампанське!

— І гарні жінки! — додав другий офіцер, вишкіряючи зуби.

Майор презирливо скривив губи:

— Самі повії!

Уля, мабуть, був єдиним у залі, хто розумів по-німецьки, бо інші відвідувачі нічим не реагували на цю хамську репліку. Він до болю стиснув кулаки, відчувши в собі нестерпне бажання підхопитись і дати в пику зарозумілому фашистові.

Майор знову вдарив кулаком по столу і гаркнув:

— Піди й скажи своєму дурнуватому хазяїну, що коли він не знайде пляшки шампанського, то завтра його заарештують, а ресторан закриють… А втім, ми заплатимо, скільки він захоче… Ну, мерщій!

Невдовзі кельнер повернувся з вином. Фашисти вишкірились і наставили келихи. Дудлили шампанське, вдоволено прицмокуючи язиками. Пляшка вмить спорожніла. Кельнер приніс ще одну. Німці поступово сп'яніли, особливо майор. Розчервонілий, з пасмом волосся, що спадало на чоло, товстий і безбородий, більше схожий на м'ясника, ніж на офіцера, він хвалькувато розповідав приятелеві, як в одному повітряному бою збив три французькі винищувачі. А потім підняв бокал і виголосив тост за люфтваффе.

Його сусіда, капітан, скочив на ноги, стукнув закаблуками і, викинувши вперед праву руку, вигукнув:

— Хайль Гітлер!

— Хайль Гітлер! — повторив за ним майор.

Французи, що сиділи за столиками, здригнулися і ще нижче схилилися над тарілками.

Пихатий фашист аж почервонів від злості:

— Встати, свині! Як ви смієте сидіти, коли вимовляють ім'я фюрера? Встаньте і повторіть за мною: хайль Гітлер!

Відвідувачі, нарешті, збагнули, чого від них вимагають. Зблідли, але не підвелися. Лише якийсь дідусь з білою, як молоко, бородою, став біля свого столика і тремтів від жаху.

Уля вже не міг стриматися. Він вихопив револьвер і вистрілив — раз, потім ще раз. Опам'ятався, коли обидва гітлерівці впали на підлогу мертвими.

— Тікай, юначе, поки не пізно!

Якраз про це він подумав і сам. Сховав пістолет у кишеню і вискочив на вулицю. Перейшов на другий бік і загубився в людському потоці. Довго безцільно блукав по Парижу. Коли почало смеркатися, вирішив десь переночувати.

Раптом почув, що хтось невідступно іде за ним. Злякавшись, хотів озирнутися, однак вчасно стримався. Саме в цю мить повз нього пройшла вродлива жінка, — достатній привід для того, щоб озирнутися. Наче дивлячись їй услід, повернув голову. Кроків за двадцять позаду помітив юнака в благенькому непромокальному плащі.

«Якщо ти сам, хлопче, — подумав Уля заспокійливо, — то мені нічого тебе боятися. А проте я зараз з'ясую, чого тобі треба».

Він звернув за ріг і став чекати. Засунувши руку в кишеню, стиснув пістолет. Вулиця була безлюдною.

Через кілька хвилин вигулькнув парубок у плащі.

Спинивши його, Уля сердито запитав:

— Послухай, юначе, я не люблю, коли за мною шпигують. Це мене дратує. Коли маєш щось сказати, говори!

Уля тільки тепер зміг розгледіти незнайомця. На вигляд йому було не більше двадцяти років. Високий на зріст, худорлявий, з синіми, на диво гарними очима.

— Чорти б тебе вхопили! Ти сміливий, але дуже необережний, — серйозно промовив хлопець, змірявши Улю з ніг до голови. — Живеш десь тут? Я хочу поговорити з тобою!

— Ти з поліції?

Синьоокий юнак посміхнувся:

— Ти ще запитаєш, чи не з гестапо… Коли б я служив у поліції, то заарештував би тебе ще в ресторані.

— Теж там був?

— Авжеж! Ти трохи тоді розгубився. Видно, що без досвіду… Якби я не порадив тікати, мабуть, і досі милувався б трупами бошів. А сищики не забарилися б…

— Не думаю!.. А втім, я дякую тобі за послугу!

— Де ж ти живеш? — допитувався юнак.

— Це важко сказати… Поки що ніде. Сьогодні тільки прибув до міста і через оцю колотнечу ще не встиг влаштуватися на ніч. Коли хочеш щось порадити, давай пройдемося…

— Добре, ходімо!.. — погодився юнак після якогось вагання.

Трохи згодом він запитав:

— Чи уявляєш ти, до чого може призвести вбивство двох фашистів серед білого дня?

— Догадуюсь! Зрештою, мене таки схоплять.

— Зовсім не це хотів я сказати.

— Чи не думаєш ти часом прочитати мені нотацію?

— Можливо… Ти мусиш знати, що боші вже взяли заложників, і за кожного свого вбитого розстріляють десятеро наших.

— Цього я не знаю. Я ж у столиці лише кілька годин…

Юнак глянув на нього з викликом:

— Чи не хочеш ти сказати, що застрелив тих падлюк в пориві гніву?

— Можливо…

— А втім, ти й поводився, як хлопчисько. Така необачність.

— А чого ж тобі хотілося? Послухатися тієї свині і кричати «хайль Гітлер!»? Можу тебе запевнити, що коли б така ситуація повторилась, я зробив би так само…

— Ти, мабуть, вважаєш себе справжнім борцем за вільну Францію.

— Не знаю! Однак я не можу сидіти спокійно, поки вони знущатимуться з нас. Навіть перед загрозою репресій…

— Ні, не це… Я починаю розуміти, що ти й справді жив далеко від Парижа. По-перше, тобі треба знати, що Франція не загинула. Вона живе і ні на мить не припиняє боротьби. Рух Опору міцніє з кожним днем. Я маю на увазі справжній народний опір. Не знаю, чи відомо тобі, але е ще й інші, що звуть себе учасниками руху. Проте вони якось по-своєму розуміють боротьбу. Це опір у фраку і рукавичках. Зрештою, воно й не дивно, бо керівники такого опору носять і фраки, і рукавички. Мушу ще додати, що вони не вбивають бошів. І коли хтось з них розпрощався сам з життям, то, значить, він дуже заважав французам-патріотам. Здається, я висловився зрозуміло. Чи не так?

— Цілком!.. Тепер я бачу, що ти один з тих, хто по-справжньому бореться за Францію.

— В такому разі слухай мене… Коли тобі ніде переночувати, то зайди ось на цю квартиру… Там одна жінка здає мебльовані кімнати. До готелю не показуйся. А завтра почекай мене до дев'ятої. Коли ж я не прийду, то значить… значить, нам не можна більше зустрічатися. А зараз на добраніч… Бажаю тобі щастя!..

Юнак подав руку і пішов геть.

Так Уля й налагодив зв'язок з макі[23].

Перше доручення підпільників він виконав успішно, виявивши при цьому відвагу, спритність та розсудливість. Потім йому давали все важчі завдання.

Діяльність гестапо надто пожвавилась. Спираючись на широку сітку інформаторів, воно заарештовувало багатьох учасників руху Опору. Скрізь тільки й говорили про смертні вироки та заслання до концтаборів у Німеччину. Тоді Уля Михай попросив дозволу розвідати методи роботи гестапо. Його прохання задовольнили, хоч це доручення було дуже небезпечним. І він викрив чимало шпигунів, зумівши запобігти арештові окремих борців Опору.

Вистежуючи якогось агента гестапо, випадково натрапив на одну катівню. В'язні, яких туди привозили, зникали безслідно. Гестапо зберігало в суворій таємниці все те, що відбувалося за стінами цього будинку. Стояв він у тихому кварталі поміж садами і мав вигляд вілли. Нікому з сусідів не випадало нагоди побачити когось з його мешканців, бо ті ніколи не виходили в місто пішки. Їх відвозив і привозив елегантний чорний лімузин з опущеними занавісками.

Це дуже заінтригувало Улю. Ну, а коли комусь захочеться дізнатися, хто їздить у чорному лімузині, то він знайде можливість задовольнити свою цікавість. Можна, приміром, вчинити невеличку поломку. І от одного дня чорний лімузин потерпів аварію, до того ж зовсім недалеко від тієї дивної вілли. Увіткнуті поміж каміння бруківки гвіздки пробили шину. І саме тоді, коли водій заходився міняти колесо, на вулиці показався якийсь юнак. Підійшовши ближче, він ввічливо запропонував свої послуги. І хоч йому відмовили, однак хлопчина встиг зазирнути в середину машини.

Іншого разу під лімузин мало не попав якийсь обшарпаний п'яниця, що кривуляв вулицею. На його щастя, шофер устиг загальмувати. І замість подяки цей смішний п'янюжка, сварливий, як і його друзі по чарці, взявся клясти водія та пана, який сидів у машині. Цей останній, як він помітив, був військовий, хоч і їхав у цивільному одязі.

Користуючись такими прийомами, Уля довідався, що чоловік у цивільному — один з начальників гестапо, оберштурмбанфюрер[24] Конрад Гесс.

Це відкриття скоро стало у великій пригоді підпільникам. Гестапівці заарештували одного керівника руху Опору і засадили до цієї катівні. Уля напросився звільнити його. Хоч план цей виявився дуже ризикованим, однак товариші, зважаючи на керівну роль арештованого в русі Опору, дозволили йому спробувати щастя.

Одного дня в кабінеті начальника гестапо з'явилися два офіцери-есесівці. Один з них, в чині полковника СС, звався Мартін Вернер, а другий — капітан СС Франц Брош. Приїхали, напевне прямо з Берліна за секретним наказом Гіммлера.

І раптом вони спрямували на оберштурмбанфюрера Конрада Гесса дула револьверів, розкривши справжню мету свого візиту.

— Пане підполковнику, ви заарештували якогось там Люїса Демаржа. Якщо вам дороге життя, то просимо написати кілька слів начальникові тюрми, заснованої у віллі. Лист мусить бути такого змісту: оскільки спеціальний посланець рейхсфюрера Гіммлера має особисто допитати Люїса Демаржа, то вам слід зараз же передати заарештованого капітанові СС Францу Брошу.

Гестапівець, який був сміливий лише на допитах закованих в'язнів, підкорився.

— Панове, я зроблю все для вас… — мовив він. — Тільки чи залишите мене живим?

— Ми вже дали слово…

Підполковник написав потрібного листа.

— А тепер дозвольте скористатися вашою машиною, яка вже стоїть внизу.

— Ви й справді добре поінформовані. Ганс уже чекає на мене…

— Іноді ми знаємо більше за вас.

Через кілька хвилин чорний лімузин мчав вулицями Парижа до вілли.

Біля воріт шофер засигналив, брама відчинилась, і машина в'їхала в двір.

Назустріч капітанові СС вийшов високий, худий есесівець з головою мертвяка. Навіть не відповівши на його привітання, Уля Михай, граючи роль капітана Франца Броша, наказав:

— Проведи мене до коменданта Крамера!..

— Унтер-офіцер СС Франк Мюллер! — відрекомендувався той, стукнувши закаблуками. І, низько вклонившись, повів капітана в дім. Біля масивних дверей зупинився і злегенька постукав. А тоді ввічливо запросив офіцера до кабінету.

З-за столу підвівся головатий здоровань з поглядом професіонального вбивці. Його вуса «а ля Гітлер» нагадували великого чорного жука.

— Комендант Крамер?

— Так, пане капітан!

Гітлерівець благоговійно взяв листа і почав його читати.

— Ти, Крамер, навіть не уявляєш, яку послугу зробив великій Німеччині, заарештувавши цього бандита Демаржа, — мовив Уля. — Пан полковник СС Вернер, доповідаючи рейхсфюрерові Гіммлеру, не забуде згадати і твоє ім'я. — І нетерпляче поглянув на годинник, даючи зрозуміти, що йому не можна затримуватись.

Крамер, полещений похвалою, натиснув на кнопку. В дверях з'явився той самий есесівець з головою мертвяка.

— Франк, надінь арештованому Люїсу Демаржу наручники і проведи до машини. Даю тобі п'ять хвилин!

Унтер-офіцер стукнув закаблуками і пішов геть. Невдовзі він повернувся і доповів про виконання наказу.

— Франк, ти поїдеш з паном капітаном.

— Навіщо? Пан полковник Вернер хоче особисто познайомитись з тобою… Отож він і привезе сюди цю французьку погань.

І, щоб комендант не встиг заперечити, Уля викинув руку вперед:

— Хайль Гітлер!

Хвилин через п'ять елегантний лімузин виїхав з воріт вілли.

На розі сидів якийсь юнак і читав газету. Почувши хурчання мотора, він підвів голову. З машини до нього посміхнувся офіцер. Ця посмішка так подіяла на хлопця, що його рука затремтіла, — це було видно по газеті, яку він тримав. Отямившись, він перейшов вулицю і поспішив до кафе. А там набрав номер телефону і вимовив усього три фрази:

— Алло, Жан? Добрий вечір, друже! Мішель повернувся з провінції.

Трохи перегодя під вікном оберштурмбанфюрера Гесса з'явився якийсь жебрак з шарманкою.

Почувши деренчливу мелодію, гість у формі полковника СС сказав начальнику гестапо:

— Хоч мені й хочеться відправити вас на той світ, проте я зважую на обіцянку свого друга. Зараз мені треба йти. Та перш ніж я виберусь звідси, ви мене затримаєте. Щоб цього не сталося, доводиться вживати певних заходів.

І в ту ж мить стукнув Гесса по голові ручкою револьвера. Оберштурмбанфюрер упав.

«Полковник» зв'язав йому руки, заткнув рот ганчіркою і вийшов з кабінету.

На вулиці до нього під'їхала машина, яка досі стояла недалечко. Вона збавила швидкість, щоб офіцер зміг сісти, і помчала геть…

Згадавши цю пригоду, Уля відступив од вікна. Замислившись, мовчки ходив по кімнаті. А за дверима несамовито хропів санітар Панделеску. Дощ і вітер вщух. Тільки валки підвід усе скрипіли, проїжджаючи розмитою дорогою.

Ніч спогадів!..

Після успішного проведення цієї операції Улю Михая послали в провінцію, бо в Парижі на нього чекала небезпека, — гестапівці, розлючені його спритністю, підняли на ноги всіх своїх агентів та інформаторів. Але Уля і там не сидів без діла. Він організував інформаційний центр, який невдовзі приніс чимало користі. Місцеве населення, нехтуючи небезпекою, запропонувало йому свою допомогу. Особливо кмітливими появились жінки, які почали надсилати відомості з усіх кінців. Завдяки цьому макі успішно здійснили десятки диверсій.

Пізніше, після перемоги радянських військ у районі Кишинів — Ясси і підписання перемир'я, Уля Михай виїхав з Франції. Повернувся на батьківщину і попросився на фронт, щоб і вдома боротися з фашизмом. Однак його залишили при генеральному штабі. І там Уля успішно виконав кілька завдань, використавши досвід, набутий у рядах руху Опору.

Коли генеральному штабу стало відомо, що абвер зацікавився шифрувальною машиною, Улю послали в штаб дивізії «Молдова».

«Безперечно, — мислив собі капрал, — ця справа набагато важча, ніж я думав. Бісова Катуска…»

Збагнувши, що коли знову почне перебирати в пам'яті цю свою пригоду, то не засне й до ранку, Уля витягся на ліжку.

І скоро надійшов сон.