Зірка впаде опівночі

ЧОМУ БУВ УБИТИЙ МОЛОДШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ВОЙНЯГУ?

Капітан Георгіу ще і ще переглядав рапорт начальника розвідки полку «Сирот» молодшого лейтенанта Войнягу Темістокле, в якому повідомлялось про зраду одного командира взводу.

Молодший лейтенант Войнягу значився одним з кращих розвідників. Донесення цього офіцера були найточнішими і найдокладнішими. Капітан Георгіу навіть представляв його до нагороди.

Раптом до кабінету начальника другого відділу вбіг молодший лейтенант Параскивеску.

— Пане капітан, на шосе щойно застрелили молодшого лейтенанта Войнягу! — доповів він схвильовано.

— Що-о-о? Застрелили? Як це?..

— Я більше нічого не знаю. Це повідомив один солдат з інтендантської роти.

— Поклич його сюди!

Параскивеску привів солдата.

— Кажи панові капітанові все, що тобі відомо! — наказав йому.

— Слухаю! Здрастуйте, пане капітан! Я саме йшов до канцелярії старшини інтендантської служби Доробеца. Раптом гримнув постріл, і якийсь пан офіцер, що йшов назустріч, упав, як підкошений, метрів за сто від мене. Поки я добіг, він уже був мертвий.

— Зажди! — обірвав солдата начальник другого відділу. — Параскивеску, візьми двох солдатів з караульного взводу і принесіть труп сюди. Не треба показувати населенню цієї країни таких видовищ. Клич на поміч і нашого писаря. По дорозі можеш зайти до пана підполковника Стетеску.

Коли молодший лейтенант вийшов, капітан звелів солдатові:

— Ну, розповідай далі!..

— В цей час по дорозі проїздив один зв'язковий. Я попросив його повартувати, а сам побіг сюди. Той солдат каже, що офіцер з їхнього полку…

— З їхнього полку?

— Так, пане капітан. Мабуть, його прислали з якоюсь «кореспонденцією».

— Ну, а що далі?

— Більш нічого мені не відомо!..

— А чи не скажеш ти, хто вистрілив?

— Ні, пане капітан. На шляху не було ні душі. Мабуть, стріляв хтось з подвір'я… Хіба можна знати?

— Коло мертвого вже зібралися люди?

— Спершу я не помітив нічого. А потім озирнувся, і побачив кількох солдатів, що зупинились біля трупа. Та й молодиці почали виходити до воріт. Ви ж знаєте, які вони цікаві. Проте підійти ближче не насмілювалися. Дивились на відстані і щось теревенили по-своєму, бозна-що, дуже важка ця мова. В Росії, куди нас погнав Антонеску, я навчився трошки розуміти. А по-угорськи ніяк не второпаю…

— Ну, добре… Посидь у караульні, я тебе ще покличу.

— Слухаю, пане капітан!

Як тільки солдат вийшов, капітан Георгіу подзвонив Попинкаріу.

— Здрастуйте, пане генерал, — привітався він. — Доповідаю вам про одну незвичайну подію. Нещодавно на шосе, метрів за сто від КП, хтось застрелив начальника розвідки полку «Сирет». Я викликав його сюди в справі дезертирства того командира взводу. Мушу зауважити, що з часу нашої розмови в штабі минуло три чверті години. Просто не віриться, що він встиг відійти лише на сто метрів. Оце й усе, що я можу зараз сказати… Коли стане відомо щось інше, доповім вам. Бажаю здоров'я, пане генерал!

Він поклав трубку і вийшов на подвір'я. Саме в цей час біля воріт з'явився Параскивеску з чотирма солдатами. Вони принесли труп молодшого лейтенанта Войнягу. Слідом за ними у двір зайшли унтер-офіцер та кілька солдатів, що були дуже збентежені.

Тіло Войнягу поклали в кімнаті начальника караулу.

Підполковник медичної служби Стетеску нашвидку оглянув труп.

— Мертвий! Його застрілено в потилицю… Куля вилетіла через рот.

— Мертвий!.. — машинально повторив за ним капітан Георгіу. — Стріляли зблизька?

— Ні, мабуть, здалеку.

— А з якої зброї?

— В усякому разі, з бойової…

— Прошу вас, пане підполковнику, складіть акт про це вбивство. Командир вимагає докладної інформації. Я сподіваюсь, ви дозволите на якийсь час залишити труп у цій кімнаті. Бідний Войнягу! Такий чудовий офіцер. — Раптом Георгіу повернувся до Параскивеску. — Обшукай його кишені! Хоч надії мало, а проте… побачимо! Пошли когось за лейтенантом Тимплару. І постарайся звільнитися скоріше. Ти мені ще будеш потрібен.

Але Тимплару капітан Георгіу застав у кабінеті.

— Накажи своїм солдатам закрити всі дороги з села, — звелів він йому. — Не випускайте нікого. Підозрілих заарештовуйте і під конвоєм приводьте сюди. Це по-перше… А потім… Однак, я й забув запитати, чи знаєш ти про останню подію.

— Так, пане капітан. Саме тому я й прийшов сюди!..

— Отже, ми мусимо вжити заходів… На шляху, де було вбито Войнягу, треба розставити пости. Не дозволяйте цивільним виходити з дворів. Ти з своїм помічником унтер-офіцером Котирце проїдьте на мотоциклах в обидва кінці до найближчих сіл. Кого зустрінете, затримуйте. Зрозуміло?

— Так, пане капітан! Які ще ваші розпорядження?..

— Все! Можна виконувати! Тільки будьте обережні.

Хвилин через п'ятнадцять капітан Георгіу почав допитувати тих, кого виявили на місці вбивства, в тім числі й зв'язкового полку «Сирет». Було допитано понад тридцять чоловік, — солдатів і місцевих угорців. Писарі теж добре натомились. Останній протокол вони дописали десь близько півночі.

Дуже стомившись, начальник другого відділу дозволив підлеглим розійтися. Але молодший лейтенант Параскивеску не зважувався залишити його самого.

— А ви, пане капітан? — запитав він несміливо. — Кінчайте теж.

— Я посиджу ще трошки. Хочу доповісти панові генералу про результат розслідування. Найбільше мене турбує ця невідомість. Як ти думаєш, був серед допитуваних убивця Войнягу чи ні?

Параскивеску знизав плечима:

— Не знаю!.. Це все таке заплутане…

— Авжеж, протягом місяця два загадкових убивства. Спершу шофер Пантелімон, а тепер — молодший лейтенант Войнягу!

— Ви вбачаєте в цьому якийсь зв'язок? — з недовірою спитав Параскивеску.

— Зараз це лише моє припущення. А проте тобі час відпочивати, ти вже ледве стоїш на ногах. Поговоримо завтра. На добраніч! — поспішив спровадити молодшого лейтенанта капітан.

Як тільки він залишився сам, двері відчинив Уля Михай.

— Дозвольте?

— Нарешті прийшов!.. — зрадів Георгіу.

— Я теж не міг уже дочекатись, пане капітан!

— Ну, як ти дивишся на всю цю історію?

— Для того, щоб відповісти, мені треба знати трохи більше… Оскільки ви заборонили допитуваним розмовляти про це, то я міг орієнтуватись тільки на випадкові чутки. А вони надто вже суперечливі. Отож змилуйтесь, будь ласка, і скажіть мені всю правду.

Капітан Георгіу замислено перегорнув кілька списаних аркушів.

— На жаль, це не звичайна собі чутка. Молодшого лейтенанта Войнягу Темістокле застрелено недалеко від КП, з рушниці в потилицю. Єдиний очевидець — солдат інтендантства Стамбуліу Петраке. На його очах Войнягу і впав мертвим. Інший свідок, зв'язковий полку «Сирет» капрал Сучіу Георге, прибув туди хвилин через п'ять. От подумай сам: на місці вбивства офіцера виявляється солдат з його ж частини… Але почувши, що Войнягу застрелено в спину, я зразу й відкинув свою підозру, бо зв'язковий їхав назустріч. Отже, він не міг його вбити. Спершу мене збивав з пуття один важливий факт. Войнягу застрелено недалеко від КП, майже через три чверті години після того, як він вийшов од мене. От я й замислився: де міг пробути молодший лейтенант стільки часу? Спершу я вважав, що він заходив до інших відділів. Але пізніше дізнався, що офіцер-розвідник ніде й не був. Більше того, днювальний посвідчив, що той о третій годині вже виходив з КП. І найважливіше тут те, що, коли пролунав постріл, Войнягу ішов не з КП, а, навпаки, — прямував знову сюди. От переді мною й постало два питання. По-перше, що примусило молодшого лейтенанта повернутися назад? По-друге, чи існує якийсь зв'язок між убивством і рішенням вернутися на КП? Допитуючи свідків, я знайшов відповідь на друге питання. Та зрештою ти й сам пересвідчишся в цьому. Ось тут у мене тридцять свідчень, в тім числі й протоколи допитів п'ятнадцяти жителів села. Я особисто відкидаю думку про те, що Войнягу міг застрелити хтось з цивільних. Ці селяни дуже мирні люди. А крім того, в кожній хаті розквартировані наші солдати. І Войнягу вбито саме в обідню перерву, коли всі вони сиділи по квартирах. Отже, ніхто з тутешніх чоловіків не насмілився б в таку пору застрелити офіцера. Це моя особиста думка. Сподіваюсь, ти теж погодишся зі мною. От давай почитаємо кілька протоколів. Я почну з свідчення солдата, який стояв на посту біля воріт, його ім'я… Зараз, зараз знайду… Його звати Бирзу Думітре. Послухай, що він розповідає…

«… Було вже кілька хвилин після третьої, коли той пан молодший лейтенант вийшов за ворота. Мабуть, він дуже поспішав, бо навіть не підняв руки, коли я віддав йому честь. І пішов дорогою вниз…

Запитання: Звідки ти знаєш, що тоді було трохи більше третьої?

Відповідь: Бачте, пане капітан, я саме прийняв пост. Вартував у другій зміні. Ось тому й знаю!.. І він, як я вже говорив, пішов вулицею вниз. Я ще раз подивився йому вслід, а потім одвернувся. Трохи пізніше, знову глянувши на шлях, я побачив, що пан офіцер з кимось розмовляє.

Запитання: З ким же він там говорив? Ти не впізнав?

Відповідь: Ні, пане капітан. Було далеченько, та й стояв він до мене спиною. Хоч я не бачив його обличчя, однак запевняю вас, що постать видалася мені знайомою. Але хто він, не знаю. Хай мене грім уб'є, коли брешу! Ех, коли б мені ще хоч раз його зустріти… Та ви не турбуйтесь, пане капітан! Віднині я добре витріщатиму очі. І якщо натраплю на того солдата, неодмінно впізнаю його.

Запитання: Ти говориш, солдата? А може, він офіцер?

Відповідь: Ні, не офіцер, пане капітан!.. Солдат, а можливо, що й студент. Клянусь своєю головою, я таки знайду його. Візьму за комір і приведу до вас.

Запитання: Чи довго вони там розмовляли? І коли розійшлися?

Відповідь: Вони й не розходились, пане капітан! Стояли й говорили, а потім разом і пішли вниз вулицею… Оце й усе, що я знаю. Але ні, брешу. Я чув і постріл з гвинтівки. Ще й подумав: «Який це навіжений стріляє серед білого дня, порушуючи наказ пана генерала?».

Запитання: А ти певен, що вистрілили з гвинтівки? Може, з револьвера?

Відповідь: Ні, пане капітан. Я ж не перший день на фронті. Можу відрізнити постріл з гвинтівки од револьверного. пострілу».

— Оце й усе, — мовив далі капітан Георгіу. — Як бачиш, мій писар, отой шалапут Морояну, записав слово в слово свідчення днювального. Хоч він і не стенограф, але я певен, що тут не пропущено жодного слова. Та повернімось до справи. Само собою зрозуміло, допитуючи інших, я намагався довідатися, що це за солдат розмовляв з Войнягу. Але даремно. Ніхто його не бачив. Я вже втратив всяку надію, коли раптом натрапив на слід. Слухай, що мені розповідає кухар з унтер-офіцерської їдальні. Це тебе теж зацікавить.

«Я кухар з їдальні панів унтер-офіцерів. Пан старшина Постолаке послав мене до інтендантства по олію, бо на вечерю мав бути салат. А по дорозі я зустрів пана молодшого лейтенанта Беленуце, і він звелів мені йти назад, сказавши, що нам скоро підвезуть олію та інші продукти.

От я й повернувся. І раптом угледів пана студента Томеску Адріана з шифрувального. Він розмовляв з якимсь незнайомим паном молодшим лейтенантом. Я привітався, але вони мені не відповіли. І, розмовляючи, весь час вимахували руками. Студент Томеску розчервонівся, наче тільки-но вийшов з бані. Мабуть, цей пан офіцер дає волю своїм рукам, подумав я. Відколи ми з руськими, мордобій заборонено. Але ж… є ще пани офіцери, що не можуть стриматися… Хіба ж легко відразу позбутися давніх звичок?

І я поспішив до їдальні.

Що трапилось пізніше, не знаю.

Доповівши панові старшині про розмову з паном молодшим лейтенантом Беленуце, я пішов на кухню чистити картоплю».

— Несподіванка за несподіванкою, пане капітан, — промовив Уля Михай. — Признаюсь щиро, я ніяк не сподівався, що і в цьому вбивстві замішаний якийсь шифрувальник. Цікаво і в той же час дивно!..

— Свідчення Томеску й справді незвичайне. Ось послухай, що він сказав.

І начальник другого відділу взявся читати протокол.

«Я вже давно знайомий з молодшим лейтенантом. Ми обидва з Браїли, навіть жили на одній вулиці. В дитинстві не дружили, бо належали, як то кажуть, до різних світів. Він з багатої родини, а мої батьки — бідняки.

Темістокле ріс під доглядом гувернантки та слуг. Вони забороняли йому гратися з нами, дітьми міських злидарів. Коли ми здіймали галас на вулиці, панич підходив до залізної брами і кидав на нас зневажливі погляди. Він ледве розтулив рота, байдуже відповідаючи на якийсь наш жарт.

Пізніше, поступивши з ним до ліцею, я зрозумів, що Войнягу не такий уже й поганий хлопець. Ми заприятелювали, і я почав заходити до нього додому. Зі мною Темістокле був щирим і навіть поблажливим. Однак часто в нього брала гору заздрість, і тоді цей хлопець ставав озлобленим, намагався всіляко принизити мене. Але це швидко миналося, і він щиро каявся, просив вибачення.

Пам'ятаю один гіркий випадок. Войнягу вже давно вчився грати на скрипці. Частенько він розпочинав свій урок при мені. Як я хотів тоді сам взяти в руку смичок.

Але де ж дістати грошей, щоб навчитися? Батькового заробітку ледве вистачало на харчі та плату за наше навчання. Але зрозумівши, що я тільки й думаю про скрипку, він таки роздобув її мені. Хоч була вона проста, саморобна, із звичайнісінького дерева, однак татові довелось віддати за неї всі гроші, і ми цілий тиждень жили надголодь. Звичайно, я відразу ж побіг до Темістокле. Він саме закінчував урок музики. Його вчитель взяв у мене скрипку, наладнав її, провів кілька разів смичком по струнах і, нічого не сказавши, повернув назад. Спостерігши, з якою любов'ю я притискував її до грудей, згодом запитав:

— А в нотах ти розумієшся, хлопчику?

— Трохи, пане! Нам показували в школі.

— Хто ж навчить тебе грати?

— Не знаю… Учителеві треба платити, а в батька немає грошей.

— Давай я тобі дещо поясню…

І вчитель показав, як тримати скрипку та смичок, на якій струні слід брати ту чи іншу ноту. Потім, вдоволений моєю тямучістю, попросив програти гаму.

І коли я повторив її за ним, він запитав:

— Тобі вже показували її раніше?

— Ні, пане, ніколи!

— Виходить, ти вперше в житті тримаєш смичок?

— Авжеж!

— Який же ти молодець!

Полещений похвалою вчителя, я почав ще і ще повторювати гаму. І тоді, мабуть, в усьому світі не було щасливішого за мене хлопця. Все наче марилося, як у чудовому сні.

Але в'їдливі, зневажливі слова Темістокле повернули мене до дійсності.

«Та перестань ти вже, Адріане! — проказав він. — Хіба ти не чуєш, як жахливо скрипить твоя коробка? Їй місце тільки на смітнику!.. Ось краще послухай мою…»

І він заграв. Із своєї скрипки, привезеної з-за кордону, Темістокле видобував чисті, чарівні звуки!.. Тоді як з моєї… Та що казати… Його скрипка заливалась соловейком, а моя тільки вищала.

Я ледве стримався, щоб не заплакати. Пішов додому, не сказавши йому й слова. А там жбурнув скрипку на підлогу і потрощив її ногами. Ох, і попало ж мені тоді від батька. На цьому моя музична наука й скінчилась.

Темістокле стало жаль мене: він просив вибачення, навіть плакав.

Звичайно, я помирився з ним. Але з тих пір більше ніколи не брав у руки скрипки.

Ось яка в нього натура. У ліцеї ми з ним приятелювали, іноді сварилися. А після закінчення навчання наші дороги розійшлися. Він поїхав до Бухареста, мені ж батько підшукав роботу в Яссах. Працюючи, я міг на власні гроші вчитися в університеті. Пізніше ми зустрічалися кілька разів на канікулах, але вже не відновлювали попередніх дружніх стосунків. За всю війну ні разу не бачились. А оце недавно зовсім випадково я почув, що в полку «Сирет» служить офіцер Войнягу. Я так і подумав, що це Темістокле. І от сьогодні ми зустрілися. Я саме йшов до шевської майстерні. Молодший лейтенант Войнягу зрадів, побачивши мене. Я теж… Як-не-як, колись ми приятелювали. Ну, й до того ж приємно зустріти на чужині земляка. Виявилось, що нам по дорозі, отож ми й пішли далі, дружно розмовляючи. Біля майстерні зупинилися. Войнягу попросив провести його до підводи, тільки я відмовився. Вже кінчалась обідня перерва, а мені треба було ще полагодити черевики. Оце й усе, що я можу розповісти вам про молодшого лейтенанта Войнягу Темістокле.

Запитання: По дорозі до майстерні ви зупинялись?

Відповідь: Хіба це так важливо?

Запитання: Я тебе запитую і прошу відповідати. Хай тебе не цікавить, важливо це чи ні. Кажи, зупинялись?

Відповідь: Так, на кілька хвилин. Щоб потиснути один одному руку і обмінятися словами звичайного привіту, як добрі знайомі, що довго не бачились.

Запитання: Ти казав, що тобі приємно було зустрітися з ним…

Відповідь: Авжеж. І тут нема нічого дивного.

Запитання: Значить, ви зупинилися лише для того, щоб люб'язно привітатися?

Відповідь: Так точно.

Запитання: Тоді як ви встигли за цих кілька хвилин посваритися?

Відповідь: Посваритися? Дурниці! Кому тільки це могло спасти на думку?

Запитання: Є такі, що чули вашу суперечку. Отже, тобі краще не відмовлятися.

Відповідь: Я не уявляю, як це можна чути сварку, якої зовсім не було.

Запитання: І все-таки ми маємо свідчення, що ви сварились. Хіба ніхто не проходив повз вас, коли ви… так люб'язно віталися?

Відповідь: Не пам'ятаю.

Запитання: А спробуй пригадати.

Відповідь: Можливо, хтось і проходив… але я не бачив. Та хіба це має якесь значення? Запевняю вас, ми не сварилися. Коли хтось намагається свідчити про суперечку, то хай він скаже, навколо чого вона велася. Може він це зробити?

Запитання: Ні, бо ви відразу й замовкли. Отже, що це за сварка?

Відповідь: Прошу вибачення, але я вже нічого не тямлю. Хтось свідчить, що ми сварилися. Але коли цей чоловік нічого не чув, то як він може твердити, що то була сварка. Це вже здається мені безглуздям.

Запитання: Слухай, Томеску! Я хочу звернути твою увагу на те, що виправдуватися такими словами просто смішно. Як людина розсудлива, ти мусив би це зрозуміти. Ну й що з того, що свідок не чув вашої сварки. Дуже часто нам досить лише поглянути на когось, щоб сказати, що він робить.

От давай уявимо таке. Ти сидиш у кімнаті і дивишся через вікно в сусідній двір, де лаються двоє чоловіків. Голосу і слів не чути, проте з їхніх рухів видно, що вони сваряться. Бо в таких випадках люди вимахують руками, а в очах у них з'являється лють і злість. З виразу розчервонілих облич, з поруху губ стане зрозуміло, що вони вимовляють зовсім не люб'язні слова.

Ось так і в тебе… Той, хто доводить, що ви сварилися, зрозумів це з вашої поведінки. Ти сам був такий червоний, наче тобі надавали ляпасів. Як бачиш, даремно тільки заперечуєш… Востаннє питаю тебе: через що ви сварилися?

Відповідь: Ми зовсім не сперечалися. Від своїх слів я не відмовлюсь ніколи.

Запитання: Добре. Облишмо це. Отже, ви йшли разом з Войнягу тільки до майстерень? Тобто зупинились напроти інтендантства. Так?

Відповідь: Ні, бо, як вам відомо, майстерні стоять трохи ближче…

Запитання: Значить, майже біля інтендантства… А чи не зміг би ти сказати, коли ви попрощалися?

Відповідь: Точно не знаю, у мене не було годинника. А приблизно хвилин п'ятнадцять на четверту…

Запитання: Чи не бачив ти кого-небудь біля майстерні, коли ви розходились?

Відповідь: Ні. Я не роздивлявся…

Запитання: А постріл чув?

Відповідь: Авжеж!

Запитання: Де ти був тоді? У шевця?

Відповідь: Ні!

Запитання: Ти вже вийшов від нього? І поспішав на квартиру?

Відповідь: Постріл застав мене біля майстерень.

Запитання: Що ти там робив? З кимось розмовляв? А коли вистрілили, то зразу побіг на шосе?

Відповідь: Я не міг бігти!

Запитання: Чому?

Відповідь: Бо… бо сидів у клозеті… Якщо думаєте, що я вбив офіцера Войнягу, то можете заарештувати… У мене, як бачите, нема алібі[28]. На нещастя, я був тоді в такому місці, куди правила пристойності не дозволяють брати свідків.

Запитання: Жарти тут ні до чого. Даремно стараєшся… Ну, а тепер про інше. Коли ти вийшов з майстерні, труп ще лежав на шосе?

Відповідь: Ні, його вже забрали!

Запитання: А ти знаєш, де саме вбили офіцера?

Відповідь: Знаю, на тому місці скупчились солдати. Я теж зупинився і розпитав, що сталося… На землі ще була кров…

Запитання: Ти можеш назвати хоч кількох з них?

Відповідь: Звичайно. Там стояв ординарець пана майора Братоловяну, єфрейтор Панделеску з санроти. А ще..

Запитання: Досить! А на якій відстані від майстерень було вбито молодшого лейтенанта Войнягу?

Відповідь: Метрів за сорок-п'ятдесят. Хочу нагадати вам, що моя гвинтівка залишилась на квартирі. До того ж з мене поганий стрілець.

Запитання: Поки що ми тебе не звинувачуємо… Скажи, чи не здалося тобі, що Войнягу тоді поспішав?

Відповідь: Цього я не знаю напевне. Він ішов швидко. Але, як мені відомо, у нього взагалі така хода.

Запитання: Ти маєш щось додати до своїх показань?

Відповідь: Зовсім нічого!»

Капітан Георгіу сховав матеріал допиту шифрувальника в папку.

— По-моєму, Томеску говорить неправду, заперечуючи свою сварку з Войнягу, — мовив він. — Шифрувальник бреше, заявляючи, що йшов з ним тільки до майстерні. Я переконався в цьому, допитуючи інших свідків. Звичайно, у мене ще нема доказів його злочину, але свідчення старшини Доробеца не на його користь. Перш ніж зачитати цей протокол, я хочу розповісти тобі про дальший хід слідства.

В першу чергу я допитав солдатів з майстерні. Мені хотілося дізнатися, коли з'явився туди Томеску і скільки часу він там пробув. Швець сказав, що шифрувальник прийшов десь біля третьої і звільнився хвилин через п'ятнадцять. Ніхто з інших допитуваних не бачив ні як Томеску розмовляв з Войнягу, ні як він заходив до майстерні. Скільки я не розпитував двох солдатів, що пиляли тоді в дворі дрова, вони тільки розводили руками: «Не знаємо… Не бачили…».

Нічого не добившись, я викликав на допит кількох чоловік з інтендантства. Мене цікавило, чи не проходили повз їхній будинок Томеску з Войнягу. Не знаю чому, але мені думається, що Томеску не попрощався з Войнягу перед майстернями. Писаря інтендантства сержанта Тодінке на той час там не було, він разом з кухарем їздив по продукти. Солдати, які чистили картоплю, скориставшись нагодою, прилягли й «заснули, як убиті. Вони навіть не почули пострілу. Єдиний, хто дав важливе свідчення, це старшина Доробец. Ось послухай, що він сказав.

«Я бачив, як капрал-тетеріст Томеску Адріан разом з незнайомим мені молодшим лейтенантом проходив повз нашу канцелярію. Тоді було двадцять сім хвилин на четверту. Я саме відчиняв вікно. Вам, напевне, відомо, що пан капітан Медря багато палить. Він весь ранок просидів у кабінеті з сержантом Тодінке і дуже накурив. Збираючись працювати тут після обіду, я вирішив провітрити кімнату. Саме тоді на вулиці показався Томеску та незнайомий офіцер. Хвилин через десять, зачиняючи вікно, я знову побачив капрала-тетеріста Томеску. Він уже повертався сам, йшов дуже швидко. Подумавши, що шифрувальник поспішає на роботу, я й не надав цьому особливого значення. Відразу сів за стіл, щоб написати кілька звітів для першого відділу. А трохи згодом, не можу сказати точно, коли саме, почув постріл. Кажу щиро, це мене зовсім не стурбувало, бо солдати частенько-таки порушують наказ і стріляють з рушниць. Та зрештою в таких випадках неможливо виявити порушника, отож я й не виходив з кабінету.

Про вбивство довідався вже пізніше від сержанта Тодінке. Однак мені й на думку не спало, що застрелено того офіцера, який ішов з Томеску. Тодінке сказав, що біля вбитого вже зібралося чимало військових, які взялися обговорювати подробиці смерті. Довелося покинути папери і піти, щоб звеліти всім розійтися. І це було недаремно, бо солдати, яких ви послали за трупом, теж приєдналися до гурту. Скрутно мені довелося: спершу ніхто не слухався. Та зрештою я домігся свого. Минуло з годину, поки я зміг вернутися до канцелярії. А там кухар повідомив мені, що в нього пропала гвинтівка. Він підозрював солдатів, які чистили картоплю. Я відразу викликав їх і допитав. Всі троє заприсяглися, що нічого не знають. Та, по-моєму, вони й не могли цього зробити. Скоріше це чиясь помста. Ви ж знаєте, що в кухаря, крім приятелів, бувають і недруги. Зайвий ополоник супу, кращий шматок м'яса, цибулина чи кусень сала — ось чим він виявляє свою прихильність до друзів. Ті, кого кухар чомусь недолюблює, скоро відчувають це на собі. Вони дістають не кофе, а саму гущу. Борщ їм дають ріденький, не забілений, з шматком хряща чи кісткою. І ніякі протести не допоможуть, бо кухаря ніколи не вблагаєш.

Ось тому я вважаю, що рушницю взяв хтось з кухаревих недругів. Мабуть, той солдат приходив до нашої канцелярії, а тоді за звичкою повернув до кухні. І, побачивши, що солдати сплять, він узяв з гвіздка гвинтівку. Я певен, що вона таки знайдеться. Оце й усе, що я можу вам сказати.

Запитання: Скажи, Доробец, коли Томеску й Войнягу проходили повз інтендантство, вони говорили спокійно? Чи не вразило тебе щось у їхній поведінці?

Відповідь: Здається, ні… Але… я не можу з певністю сказати. Капрал Томеску наче сердився… Він весь час щось пояснював, вимахуючи руками. Коли б ви не запитали, я й забув би… Це ж така дрібниця.

Запитання: Тепер про інше… Чи не заходив Томеску до майстерні, повертаючись назад?

Відповідь: Не помітив. Як я сказав, у мене це не викликало ніякої підозри. Через те я й не стежив за ним.

Запитання: А чи можна пройти з інтендантства до майстерень, не з'являючись на вулиці?

Відповідь: Так… Вони ж поруч… Між садибами стоїть лише невисокий паркан. Хтось з солдатів відірвав кілька дощок, і тепер можна, не виходячи на дорогу, пробратися з одного двору в інший».

— Оце і є його найважливіші свідчення. Решту ти прочитаєш сам, — сказав капітан Георгіу. — Отже, нема ніякого сумніву в тому, що Томеску нам збрехав. А навіщо? Хтозна. Завтра я влаштую йому очну ставку. Побачимо, що він заспіває…

— Може, й на цей раз не признається… Буде заперечувати так само, як він заперечував свою сварку з Войнягу. Та зрештою ця їхня зустріч не має ніякого значення.

Капітан насупився, розсердившись, що Уля нехтує цим найголовнішим, на його думку, фактом.

— Не розумію! Коли це не має значення, то чому ж він тоді відмовляється?

— Пане капітан, у вас уже склалася якась картина. Скажіть, хто ж таки вбив молодшого лейтенанта Войнягу?

— Не знаю!.. Вірніше, поки що не знаю. На підставі одержаних свідчень Томеску вже можна заарештувати…

Уля недовірливо похитав головою:

— Згоден з вами, у нас є досить підстав для цього арешту. Одно мені тільки неясно: навіщо Томеску вбивав офіцера? Звичайно, тут можна зробити кілька припущень. Приміром, з його зізнання виходить, що він не любив Войнягу. Можна навіть сказати — ненавидів його. Цей молодший лейтенант міг бути чудовим розвідником, але як людина він уявляється мені падлюкою. Випадок з скрипкою, скажу вам щиро, дуже обурив мене. І ви думаєте, чому Томеску розповів усе це до найменших подробиць? Бо ненависть узяла в ньому гору над усім іншим. Як бачите, Томеску навіть після смерті Войнягу ненавидить його і не може спокійно говорити.

Це одна причина вбивства. Людина, яка ненавидить когось з дитинства, легко може дійти до цього. Давайте обміркуємо тепер інші припущення. Уявимо, що всі розповіді Томеску про його дитинство та давню відразу до Войнягу — цілковиті нісенітниці. Одне тут є незаперечним — їхнє давнє знайомство. Познайомились вони в дитинстві, в університеті чи десь інде, це не має значення. Випадково зустрілися тут. Войнягу відомі деякі компрометуючі факти з минулого Томеску, факти, які, скажімо, могли б зацікавити другий відділ, тим більше, що капрал працює шифрувальником. Можна припустити, що він, намагаючись упросити Войнягу не виказувати його, почав нервувати, сердитись. Солдат з їдальні говорить, що капрал розчервонівся, наче йому надавали ляпасів. Старшина Доробец теж свідчить, що Томеску був дуже стурбований, що він говорив і жестикулював, а насуплений Войнягу тільки слухав. Проте скільки не просив Томеску, офіцер залишався невблаганним. І тоді капрал вирішив убити його. Ось це може бути другим припущенням. Тут виникає вже питання: звідки Томеску було відомо, що Войнягу буде повертатися? Більше того, як він знав час повернення — годину і навіть хвилини, — що міг_ навіть зайти до шевця? І чому, не маючи жодного алібі, Томеску не сховався, щоб його не побачили?

Нарешті постає й останнє питання: чого Войнягу повертався на КП? Вам він сказав, що хоче завидна потрапити в полк. На ваше запитання, чи здалось Томеску, що молодший лейтенант дуже поспішав, капрал відповів, що той взагалі. швидко ходить. Як би там не було, а ми можемо уявити, що Войнягу таки квапився. Що ж його змусило повернутися? Мабуть, якась невідкладна справа. Тут можна зробити таке припущення.

Молодший лейтенант, вийшовши од вас, дуже поспішав. По дорозі він зустрівся з Томеску. Можливо, капрал хотів докорити йому за якусь давню історію. Вони зупинились на вулиці. Запальний Томеску, розмовляючи, весь час вимахував руками. Але Войнягу квапився і, щоб не втрачати марно часу, попросив капрала провести його. Вони пішли разом. Раптом молодший лейтенант побачив людину, про яку треба було негайно повідомити вам. Покинути серед вулиці капрала або сказати йому всю правду він не міг.

Нарешті вони розсталися. Войнягу почекав, поки Томеску трохи відійшов, а тоді повернувся назад. І саме в цю мить пролунав постріл. Видно, злочинець вирішив ліквідувати того, хто його впізнав. Напевне, він стежив за Войнягу на відстані, вичікуючи сприятливого моменту. І, мабуть, не сподівався, що офіцер повертатиметься на КП, бо думка про вбивство з'явилась моментально. З сміливістю, що межувала з фаталізмом, — а втім, його становище було таки безнадійним, — сховавшись десь в інтендантстві, чи в майстерні, а то й на горищі якоїсь хати, він і вистрілив. До речі, витриманості і вміння стріляти йому не бракувало. Зараз убивця молодшого лейтенанта, — можливо, навіть шпигун, якого ми розшукуємо, — знаходиться в повній безпеці. Єдина людина, якої він боявся, вже мертва.

Оце й є ті три припущення. Напевне, одне з них відповідає дійсності. Ви проводили розслідування, отож і визначайте, яке саме. І вам пощастить лише при такій умові, коли ви не збилися на манівці.

Капітан Георгіу погортав товсту папку, а тоді глибоко замислився, втупивши очі в чорнильницю.

— Мушу визнати, — заговорив трохи перегодя, — що моя думка про це вбивство до певної міри збігається з твоїм першим припущенням. Томеску, безперечно, ненавидів Войнягу. Але капрал не застрелив би його тільки через ненависть. І коли він зважився вбити, то, значить, його змусили серйозні обставини. Може, й Войнягу, в свою чергу, ненавидів капрала. Або їм обом треба було звести давні рахунки. А можливо, Войнягу знав якісь компрометуючі факти з минулого Томеску. Отже, до давнього почуття ненависті прилучився ще й страх, що його розстріляють. Тоді й з'явилося рішення вбити Войнягу.

Оце твоє запитання — звідки було відомо Томеску, що Войнягу повернеться на КП? — на мою думку, можна поставити в усіх трьох припущеннях. Воно дійсно є немов якимсь ключем до всієї справи. Я теж думав про нього. А поруч з цим постає й інше питання: коли він вирішив убити молодшого лейтенанта? Як тільки побачив його чи тоді, коли Войнягу повернув до КП? Мабуть, у цю останню мить. Я вважаю, що, розмовляючи з ним, Томеску зумів умовити його мовчати. От він і заспокоївся, хоч якась недовіра в душі ще могла залишитись. Принаймні зникло почуття неминучої небезпеки. По дорозі завітав до шевця, щоб полагодити черевики. А вийшовши на вулицю, раптом побачив, що Войнягу прямує назад, і перелякався. «Чому він повертається на КП? — постало перед ним запитання. — Безперечно, щоб виказати мене. Що ж його робити?» І, здурівши від жаху, капрал роздобув гвинтівку, засів десь і почав чекати, поки Войнягу наблизиться. А тоді й вистрілив.

Ти оце міркував, як Томеску не втік, убивши молодшого лейтенанта. Мені здається, це питання й збиває тебе з пуття. Проте й на нього теж можна відповісти. Він хотів переконатися, що Войнягу мертвий. Адже той міг бути поранений, і тоді… Капрал сказав про себе, що погано стріляє. Можливо, це так і є. Але на той раз страх і відчай зробили його чудовим стрільцем.

Отже, на мою думку, вбивця Войнягу — Томеску. А ти, здається, не вважаєш його винним.

— Ні, не вважаю!..

— Тоді дозволь тебе запитати, як капрал міг знати, що офіцер ще повернеться?

— Він стежив за ним.

— Нехай і так!.. Уявимо собі на мить, що Войнягу застрелив хтось інший. Але хіба тоді цей вбивця не міг подумати, що молодший лейтенант доручив Томеску сповістити про нього в другий відділ. В такому разі, першою жертвою мусив би стати капрал, а не Войнягу. Хіба у нас є якісь заперечення проти такого припущення? Аж ніяких!.. Допустимо, що вбивця і молодший лейтенант зустрілися несподівано. І все-таки Войнягу не затримав його. Чому? Змилувався над ним? Ні! Тоді це був звичайний розрахунок: краще заарештувати його пізніше, щоб обійтись без зайвої метушні. Оце й подумав убивця. Він розумів, що Войнягу не обов'язково самому йти до другого відділу. Йому можна послати туди й Томеску. Не будемо це заперечувати. А якщо події й справді відбувалися так, то чому ж вбито офіцера, а не капрала?

Уля пересів з стільця на стілець.

— Пане капітан, по-моєму, вбивця був певен, що молодший лейтенант нічого не розповість про нього Томеску.

— Чому?

— Цілком просто. Він знав, що Войнягу не зможе цього зробити. А коли б у нього з'явився якийсь сумнів, то, певна річ, убив би раніше капрала.

— Войнягу не зможе цього зробити… Чому? Я ніяк не збагну.

— Це значить, що відомості офіцера-розвідника про вбивцю були такими важливими, що він не міг довірити їх третій особі. Злочинець розумів це, а тому й застрелив Войнягу. Томеску в той час його зовсім не турбував.

Начальник другого відділу знизав плечима:

— Поясни мені, будь ласка!

— Що ж тут пояснювати! Ось вам факти: молодшого лейтенанта вбито, а капрал живий.

— Це ще не все, — глузливо відказав капітан.

Проте Уля наче й не відчув його іронії.

— Я не можу сказати, що Томеску зараз ніщо не загрожує. Навпаки, на нього, напевне, теж чатує смерть з косою.

— Не виключена можливість, що над Томеску вже нависла смертельна небезпека! Цей злочинець, по-моєму, вимушено пішов на вбивство і зараз боїться розслідування. Вірніше кажучи, він побоюється, щоб другий відділ не запідозрив капрала у вбивстві молодшого лейтенанта і не заарештував його.

— Та ти ж мелеш дурниці. Навпаки, я вважаю, що його втішить цей арешт.

— Зовсім ні. І ось слухайте чому. Уявимо, що Томеску заарештовано. Не почуваючи ніякої провини, капрал наполегливо шукатиме аргументів, щоб довести свою непричетність до вбивства. Він передумає все, що сталося за час його зустрічі з Войнягу. Нам точно відомо, що Томеску був байдужим до навколишнього. Коли ви нагадали йому про сварку, він здивувався. Цей щирий подив свідчить про те, що капрал дійсно не звертав ні на кого уваги. Наполегливо розмірковуючи в тюрмі про ту подію, шифрувальник почне пригадувати найменші подробиці. Цілком можливо, що деякі з них, а то й усі без винятку, в його уяві не матимуть якогось значення. Однак на допиті йому доведеться розповісти про них. І те, що він вважатиме дріб'язковим, насправді й допоможе нам натрапити на слід убивці. Не вважайте тільки мене легковажним. Я не буду доводити, що й убивці відомо, як неуважливо під час зустрічі поводив себе Томеску. Навпаки, я певен, що він цього не знає. А тому й боїться, щоб капрал часом не розповів чогось такого, що розкриє нам очі на весь злочин. Все це я мав на увазі, говорячи, що Томеску загрожує небезпека. І я вважаю, що краще для капрала і тим більше для нас, коли ми заарештуємо його. Цілком можливо, що вбивця, поспішаючи, зробить якусь фатальну для себе помилку.

Але капітан Георгіу, вислухавши пропозицію Улі заарештувати Томеску, завагався. Сліпо обвинувачуючи шифрувальника раніше, він зараз уже не був таким впевненим у його провині. Міркування Улі похитнули всі його колишні переконання. А проте начальник другого відділу навіть сам собі не признався б у цьому.

— Краще ми зробимо це вранці. У мене ще не з'явилось остаточного рішення.

— Гаразд! А доти я оберігатиму його від усяких несподіванок.

Потиснувши один одному руки, вони й розійшлися, Коли Уля зайшов у двір свого хазяїна, собака голосно загавкав, а потім, впізнавши його, почав скавчати. Тягнув капрала за полу шинелі і жалібно дзявкотів.

— Що таке, Рябчику? Розбудив тебе? Нічого, до ранку виспишся! Цілими ж днями вилежуєшся.

Він погладив собаку і зайшов до хати. Ніхто з хлопців не спав. Бурлаку щось розказував, а інші уважно слухали його.

Уля відразу спохмурнів.

— А де Томеску? — запитав він схвильованим голосом.

— Де ж йому бути? У якоїсь молодиці… Ти ж показав дорогу… — відповів Барбу Васіле.

— Облиш жарти! Хлопці, де Томеску? — допитувався Уля Михай.

— Барбу ж тобі сказав, — озвався єфрейтор Пеліною.

— І він давно вийшов?

— Відразу ж після тебе, — мовив Бурлаку. — Десь так пів на одинадцяту. Ми всі вже лежали роздягнені, а він довго нишпорив щось у мішку і, як помітив Мардаре, з нетерпінням поглядав на стінний годинник. Так, Іоне?

— Та звичайно! Мабуть, боявся спізнитися на побачення. «Ти куди?» — запитай Пеліною, коли він ступив до дверей. «Та хіба не знаєш? У вбиральню!» Ми й повірили йому. Чекаємо чверть години, потім ще стільки, а Адріана нема та н нема. Тоді я й кажу жартома: «Хлопці, мабуть, наш Томеску впав у клозет». А Барбу перебиває мене: «Ну й дурень же ти. Я певен, що він теж. уже волочиться за жінками, як Уля. Я ж оце недавно виходив і не бачив його». Правда, Барбу?

— Авжеж! Дивись, Уля, Адріан відіб'є в тебе любку…

— А де ж це ти вештаєшся, гультяю? — жартівливим тоном запитав Бурлаку.

Уля не відповів нічого.

«Дурнуваті! — вилаявся він стиха. — Вилежуються тут і не подумають, що їхній товариш у цю мить, можливо, у великій біді. — Проте відразу й докорив собі: — Звідки ж їм знати, вони ж нічого й не підозрівають».

— Ми саме говорили про це вбивство молодшого лейтенанта Войнягу, — мовив Пеліною. — Ти що-небудь знаєш?

Проте Уля наче й не почув цього запитання. «Що ж його тепер робити? — турбувався він. — Піти й повідомити капітанові Георгіу?» Тим часом знадвору почулося жалібне скавучання.

— Знову виє, щоб він уже сказився! — кляв собаку Мардаре.

— Кажуть, пси виють лише на місяць. А він, бач, як розходився, навіть у цю темну ніч.

Передчуваючи щось недобре, Уля вийшов надвір.

— Куди це він, навіжений? — подивувався Бурлаку.

— Та біс його знає! — відповів Барбу і одвернувся лицем до стінки.

Побачивши Улю, собака заскавчав сильніше. Терся біля ніг, хапаючи зубами за поли, і біг уперед.

— Йди, Рябчику, йди. Здається, я тебе вже розумію.

Пес повернув у сад. Уля, засвітивши ліхтарик, побіг за ним слідом. Собака знову завив. У суворій нічній тиші його жалібне виття наче віщувало смерть. Раптом світло ліхтарика вихопило з темряви обличчя Томеску, який лежав під молодою черешнею, розкинувши руки. Лице шифрувальника почорніло, з рота тоненькою цівкою струміла кров.

Уля помацав чоло Томеску, тремтячими руками розстебнув його кітель і приклав вухо до грудей, — життя в тілі ще боролось, воно не поступалося перед кістлявою примарою смерті.

Зрадівши, взяв капрала на руки і поніс його до хати.

А собака все стрибав, скавчав і радісно дзявкотів.

Побачивши закривавленого Томеску, шифрувальники вмить скам'яніли. Бурлаку як лежав на столі, так і не поворухнувся.

— Встань! — визвірився на нього Уля, відчувши, що ось-ось знепритомніє від незвичайного напруження.

Шифрувальник миттю схопився і допоміг Улі покласти пораненого на стіл.

А інші, збентежені й перелякані, мовчки дивились на все це, не насмілюючись підійти ближче.

Один тільки Барбу Васіле не розгубився.

— Мертвий? — запитав він спокійним голосом. І, вставши з лавки, підійшов до пораненого, помацав його за чоло. — Ще ні, але довго не протягне.

Ці слова наче пробудили Улю від сну.

— Ми мусимо його врятувати! — сказав він впевнено. — Нам дорога кожна хвилина… Ти, Бурлаку, побіжи й розбуди лікаря Стетеску. Скажеш, сталося велике нещастя. Хай захопить з собою всі інструменти. Тільки хутко!..

— А коли він не схоче?

— Ти попроси його. В крайньому разі, скажеш, що це розпорядження пана генерала. І не бійся… Ну, чого ж ти стоїш?

— Ти що, з'їхав з глузду? Невже я побіжу в сорочці і кальсонах?

— То одягни шинелю і йди… Тільки візьми з собою рушницю!

Ці слова вже звучали як наказ, і Бурлаку послухався.

— А ти, Мардаре, біжи на КП. Хай черговий офіцер повідомить панові капітанові Георгіу. Подзвони в автороту, щоб звідти вислали машину за підполковником Стетеску. Ти, Пеліною, піди й поклич капітана Смеу. В нього ж немає телефону. Та зрештою це ж зовсім близько.

— А я? — запитав Барбу Васіле.

Уля якось пильно поглянув на нього, а тоді вимовив:

— Ти зостанешся зі мною!..

Коли всі вийшли, Уля Михай припав головою до грудей пораненого: серце Томеску ледве билося

Витер долонею краплі поту на лобі і важко зітхнув.

— Давай повернемо його! — попросив раптом Барбу. — Він поранений у спину.

Уля помітив, що руки Барбу весь час тремтіли, а обличчя його було таке ж бліде, як і в пораненого капрала.

— Піди й розбуди хазяйку. Нехай розпалить у печі і нагріє води.

Зоставшись сам, Михай вийняв з ранця ножиці, розрізав ними кітель і сорочку. Між лопатками на спині побачив глибоку рану.

— Мабуть, помре… Втратив багато крові, — безнадійно махнув він рукою.

На вулиці зупинилась машина. Голосно загавкав собака. А незабаром почувся і голос лікаря Стетеску.

— Нарешті! — зрадів Михай, відчувши якусь надію. Разом з підполковником Стетеску до хати зайшли Смеу, капітан Георгіу та санітар Панделеску. Глянувши на рану, лікар вигукнув:

— Ох, і удар!..

— Чим же його поранено?

— Багнетом…

Помацавши пульс, Стетеску зробив укол і почав перев'язувати рану.

— Що робиться всередині, не знаю!.. Все залежить від того, які органи пошкоджено, — сказав він більше собі, ніж комусь іншому.

Перев'язавши пораненого, звернуся до Смеу:

— Пане капітан, хай хтось з ваших хлопців викличе карету швидкої допомоги.

Хвилин через п'ятнадцять пораненого Томеску вже везли в санітарній машині до найближчого польового госпіталю.

Підполковник медичної служби Стетеску, намагаючись заспокоїти капітана Смеу, якого ця подія найбільше вразила, мовив:

— Не сумуйте, Смеу. Якщо не пошкоджено важливих, органів, то хлопець ще видужає. Я подзвоню начальникові шпиталю майорові Кочю і попрошу його звернути увагу на вашого шифрувальника. А завтра навідаюсь туди й сам. Па добраніч, панове!

Коли Стетеску вийшов, капітан Георгіу запитав:

— Як все це сталося?

Уля розповів начальникові другого відділу про розмову з шифрувальниками, згадав і про собаку, який допоміг йому знайти пораненого.

— Покажи нам те місце!..

Хлопці хотіли подивитись і собі, але капітан Смеу порадив їм лягати спати.

Коли вийшли надвір, до Улі знову підбіг хазяйський собака.

— Любий песику, — погладив його контррозвідник. — Ти ж такий розумний. Скільки стоятиму в цьому селі, на обід і вечерю будеш мати добру страву.

Втрьох вони вийшли в сад.

— Дивіться! — сказав Уля, присвічуючи ліхтариком. — Ось тут він і лежав. Бачите, скільки крові?.. Е, а це що таке? — запитав, показуючи на кривавий слід, що кривуляв поміж деревами. Мовчки пішли далі. Недалеко від вбиральні побачили ще одну калюжу крові. Ось тут він його й заколов. Сховався за клозетом і підстеріг Томеску. А потім відтягнув тіло в сад, щоб встигнути сховатися…

— Бідолашний Томеску! Коли б я знав, що вбивця поспішатиме, то заарештував би його відразу.

— Однаково було вже пізно. Його зарізали щонайменше годину до того, як ти подумав про арешт.

— Це правда, а проте шансів на врятування ми мали б тоді більше… Скільки він втратив за цей час крові!..

— Не розумію! — здивувався капітан Смеу. — Ви хотіли його заарештувати? За що?

— Дорогий Смеу, ні я, ні пан Уля не встигли тобі розповісти останньої події. Це ціла історія. Поговоримо вже по дорозі.

— Одного я ніяк не збагну! — заговорив Уля, дивлячись на калюжу крові. — Як це злочинець утік, не добивши Томеску? У нього не було часу? В усякому разі, якщо капрал виживе, то вбивця дорого заплатить за свій поспіх.

— Ти вважаєш, що Томеску зможе впізнати його? — висловив свій сумнів начальник другого відділу.

— Ні, я про це не думав. Важко уявити, що він зміг розгледіти бандита в таку темінь. До того ж не забувайте, що його вдарили в спину. Якщо вбивця діяв так рішуче, то в нього, звичайно, були якісь серйозні причини. Мабуть, боявся, що свідчення капрала допоможуть нам викрити його.

— Два вбивства за одну добу! — промимрив капітан Георгіу.

Уля Михай зітхнув:

— Значить, ворог дуже небезпечний. Діє швидко, впевнено, втративши усякий сором. Крім усього іншого, йому, здається, не бракує й хитрості.

— Хто ж він? — наївно запитав капітан Смеу.

— Агент абверу.

— Ти вважаєш, що обидві ці жертви — справа його рук?

— Та напевне!..

— А ти що скажеш, Георгіу?

— Я спершу думав, що Войнягу застрелив Томеску. А тепер, коли загинув і він, починаю вірити, що обидва вбивства здійснив агент абверу. Подумайте, навіть професіональний вбивця не вбиває двох чоловік протягом доби. Він зробив би це лише годі, коли б йому загрожувала страшна небезпека. Згадай, в яких обставинах було вбито Войнягу. Тільки божевільний або відчайдушний може серед білого дня, до того ж недалеко від КП дивізії, застрелити офіцера. І навряд, щоб цей убивця втратив розум. Скоріше, він не мав у тій ситуації іншого виходу. Убив Войнягу, щоб перешкодити йому повернутися на КП і виказати того, кого він побачив і хто його потім застрелив.

— А звідки тобі відомо? Це ж тільки здогад, — затявся на своєму капітан Смеу.

— Я називаю його гіпотезою, — пояснив капітан Георгіу.

Уля Михай дуже здивувався, що начальник другого відділу нарешті погодився з ним.

— Так, це гіпотеза, — підхопив він, — яка поки що, зважаючи на останній факт, являється єдино можливою. Безперечно, шпигун не думав, що його хтось упізнає. Щоб врятувати свою шкуру, він і вбив Войнягу. Я певен, що йому не хотілося цього. Для успішного виконання завдання шпигунові потрібен спокій. Спокій притупляє пильність, а сенсаційні випадки, навпаки, збуджують її. Тим часом незвичайні події повторюються одна за одною: вбивство шофера Пантелімона, невдалий замах на мене, смерть Войнягу, а тепер ця історія з Томеску. Певна річ, агентові абверу не щастить. Ще один такий випадок, і я сам стану забобонним.

— Ну, а які тут потрібні заходи? — запитав Смеу.

— Які заходи? — здивувався Уля. — Забезпечити надійною охороною шифрувальний Матеріал — це найголовніше. А більше… Я, їй-богу, не знаю, що ми можемо ще зробити. Та й проти кого? Адже коли б вишикувати весь склад КП, в тім числі й офіцерів, і заарештувати кожного другого, ми й тоді не були б певні, що позбулися злочинця.

— Це вірно! — погодився капітан Георгіу.

— Ми потрапили в скрутне становище, — мовив Уля, — як ті мисливці. А тепер мусимо сидіти тихо, щоб не наполохати дичину. Проте у нас є одна перевага: нам відомо, де треба чекати звіра.

— А чи не подумав ти, — звернувся Георгіу до Улі, — що шпигун, довідавшись про перевезення Томеску до шпиталю, накиває п'ятами. Адже він і вбив його, щоб той не виказав.

— Може й це трапитися. Але раз ми не знаємо, хто агент, то й не можемо нічого робити.

— Добре, але ж у вас уже є явна підозра… Чому ж ви зволікаєте з арештом? — наполягав капітан Смеу.

— На кого ти натякаєш?

— Та от Бурлаку, Барбу…

— Але ж тоді буде розформовано всю шифрувальну групу.

— Коли потрібно, то що ж?.. Доведеться укомплектувати її наново.

Уля, наче не почувши цього, мовив капітану Георгіу:

— Довго щось затримують відомості про Барбу…

— Я подзвоню завтра полковникові Павлополові і попрошу його ще раз нагадати генеральному штабові.

— Ніяк не збагну, Георгіу, чого тут стільки вичікувати? — випалив Смеу. — Ви ж підозрюєте, що Барбу в 1939 році був у Берліні. Коли б моя воля, я вже знав би все. Він признався б мені.

— Якщо затримаються ці відомості з штабу, то ми таки заарештуємо його.

Уля мовчки відчинив ворота. Коли офіцери пройшли на вулицю, він раптом схаменувся:

— Я забув сказати вам одну річ! Барбу теж виходив тоді до клозету, слідом за Томеску…

— Треба негайно його затримати! — похопився Смеу. — Я ж вам говорив, що цей тип давно викликає у мене підозру. І ось вам найкращий доказ!..

— Не знаю, чи варто Барбу арештовувати, однак я допитаю його, — сказав Георгіу.

— А я просив би вас почекати ще кілька днів, — втрутився в розмову Уля. — Хай уже надійдуть ці відомості з генерального штабу.

— Гаразд! Я ще подумаю… Ну, ходімо додому, Смеу.

Уля якийсь час дивився вслід офіцерам, а потім і собі пішов спати.