Зірка впаде опівночі

ПОЛЮВАННЯ

Ішов дрібний і густий дощ. Небо нависло над головами солдатів величезним чорним покривалом. По всьому фронту — спокій і тиша… Піхотинці, накрившись плащ-палатками, силкувалися задрімати… Краплі стукотіли по брезенту одноманітно і гнітюче… На дні окопів з'явилися калюжі, і через те солдати спали навстоячки.

Сержант-тетеріст Пиркелабу Марин довго прислухався до хлюпання дощу. Про сон нічого й думати: скоро треба йти на завдання. Поряд голосно хропів солдат Рункану Іон.

«Стоїть на ногах і спить!.. Боже, до чого доводить людину війна!» — важко зітхнув сержант.

І раптом йому пригадався перший день на фронті.

… Вони зайняли позицію ввечері, а ранком уже рушили в атаку, назустріч кулям. Кілька перебіжок, і наступ захлинувся. Одержали наказ окопатися. Земля була тверда, як кремінь. Його сусід з правого боку спробував добігти до невеличкої могили, але неподалік вибухнула міна. Йому відірвало обидві ноги, пошматувало осколками живіт і руки. І тоді сержантові довелося побачити страшне видовище, як солдат з відбитими ногами обрубками закривавлених рук засовував назад у живіт кишки та інші нутрощі.

Марин почав сильно блювати і мало не знепритомнів. Потім цілий тиждень не міг взяти й шматка м'яса в рот. А пізніше й призвичаївся… Пригадався інший випадок. Тоді теж був наступ, з самого ранку. Опівдні їх зупинили… Метрів зо два лежав кінський труп, що вже дуже смердів… Над ним роєм літали великі зелені мухи… Враз Марину захотілося їсти. Він вийняв окраєць хліба і взявся його гризти, не почуваючи ніякої відрази.

І в голові вперше з'явилася думка: «Боже, до чого доводить людину війна!»

Солдат Рункану Іон похитнувся, сонний, і став коліньми в калюжу, як кінь, що спіткнувся на дорозі. А тоді піднявся, позіхнув і пошепки спитав:

— Ви спите, пане студент?

— Ні!

— А я задрімав. І побачив чудовий сон!

— Який саме, Іоне?

— Снилося, ніби лечу птицею, тільки без крил. Лечу легко-легко і час від часу махаю руками… А потім раптом кудись провалююсь. Як ти думаєш, що це за сон?

Іон зітхнув, а тоді обізвався знову:

— Ще не час вирушати, пане студент?

— Ні! Можеш трошки подрімати!

— Відлетів од мене сон!.. Ох, і погодка!..

— Так, паскудна ніч!

— Не за горами й зима… — мовив солдат, а після якоїсь мовчанки додав: — Гей! Та й гарно ж там було!

— Де?

— Уві сні!.. А вам снився коли-небудь політ?

— Снився, але давненько… Ще в дитинстві!

— Ось послухайте. У нашому селі жив досить заможний чоловік… на ім'я Лупу Матей. Він мав землю, воли, трохи лісу. А жінка його була просто красуня. Висока й струнка, як берізка… От він і потерпав за неї. Та молодиця залишилась вірною, ні разу не зрадила йому, хоч до неї залицялось чимало жевжиків. Та однієї осені в село з'явився скупник худоби. Не знаю, чим він її спокусив, але зрештою збаламутив молодицю. Правда, й сам був непоганий. І от якось вранці Матей прокидається, а жінки нема. Він до родичів, розпитував там і сям, — ніхто не бачив, наче крізь землю провалилася. Нарешті дізнався, що вона втекла з купцем. Що ж йому, бідоласі, робити? Бере цей хазяїн торбу хліба та й іде на розшуки. Цілий тиждень десь пропадав. А коли повернувся, то постарів відразу років на десять. Від горя подружив з чаркою, — днював і ночував у корчмі. Майна у нього наче й не було, пропив усе відразу. Тоді втратив і розум. Вийде, бувало, на вулицю, стане навшпиньки і вигукує, що він архангел Гавриїл, що його послала пречиста діва спонукати жінок до каяття. Ходив на пальцях, махав руками, наче крильми, і голосно кричав: «Ось я вже лечу на небо і скажу пречистій матері божій, що ви, молодиці, не каєтесь!». Примар, побачивши, що Матей зовсім з'їхав з глузду, послав його до шпиталю. Що сталося з ним потім, не знаю. Минуло вже багато років, а він так і не повернувся…

Солдат замовк. А дощ не вщухав.

— Не знаю, чи нагодиться якийсь німчура в таку погоду? Як ви думаєте, пане студент?

— Побачимо, Іоне. Може, на щастя, когось і впіймаємо…

— Може! — скривився солдат. А потім скрушно зітхнув — Зараз, пане студент, вже важче помирати. Що буде, те й буде, думав я раніше. Загинуло чимало хлопців, помру і я. А тепер війна от-от скінчиться, і дуже хочеться жити. Чого б я тільки не віддав, щоб повернутися додому. Що робитиме моя бідолашна жінка-каліка з трьома малятами, коли мене вб'ють? Досі їй допомагали мої старі. А завтра-позавтра упокояться й вони. Ну, й до того ж у краю вже настають інші порядки. Кажуть, що й нам, злидарям, усміхнеться доля. Невже це правда, пане студент?

— Так, Іоне. Нова влада за бідних…

— І землю нам дадуть?

— Авжеж!

— Я маю два погони[33]… То невже мені ще приріжуть?

— А чому б і ні? Було б тільки що ділити!

— От коли забрати землю пана Костаке… Вистачить усім, ще й зостанеться…

— Йди-но, Іоне, буди хлопців! Час уже рушати.

— Я зараз, пане студент.

Дощ уже перестав, і йти було небезпечно.

Проминувши дозорних, почали повзти. Рункану Іон попереду, а за ним посунулися інші солдати разом з сержантом-тетерістом. Добре вивчивши місцевість удень, вони не збивалися з дороги навіть у цій темряві. Пиркелабу Марин одержав завдання ще раз влаштувати засідку у балці неподалік від гітлерівських окопів. Скільки вони раніше не намагалися захопити «язика», все було даремно, — німці поводились дуже обережно.

Рункану повз у грузькому болоті, мокрий-мокрісінький від дощу і власного поту. Сунувся вперед і час від часу зупинявся, прислухаючись до навколишньої тиші.

Десь ліворуч злетіла ракета, освітивши на мить поле, зрите снарядами. Солдати припали до землі, затамувавши подих. Та раптом світло згасло, і темрява знову оповила все.

Розвідники посувалися далі. Минуло не менш години, поки вони добралися до видолинка. Пиркелабу востаннє нагадав кожному, що він мусить робити. Рункану і єфрейтор Пінтіліє залягли попереду, утворивши таким чином вхід у мішок. Інші розташувались позад них, метрів за два один від одного. Пиркелабу паче замкнув дію цього мішка-пастки.

Зайнявши визначені їм місця, солдати причаїлися.

Тим часом знову пішов дощ. Люди аж тремтіли від холоду. Мокра земля, на якій вони лежали, здавалася їм кригою.

Чекати було чимраз важче.

Пиркелабу лежав на животі і хукав на руки, щоб хоч трохи зігріти пальці. Пригадав недавню розмову з Іоном. Тепер він боявся смерті більше, ніж у час страшної невідомості, коли вони не мали жодної надії залишитись живими.

Раптом сержант стрепенувся: зовсім недалеко щось чалапнуло. Він прислухався: чалапання знову повторилось. Так, хтось іде…

Марин підповз до найближчого солдата.

— Чув?

— Так!

— Будь напоготові!

Та це попередження було зайвим: розвідники, затиснувши в руках зброю, застигли на місці.

Кілька хвилин стояла тиша, порушувана тільки одноманітним шумом дощу. Та ось знову почулися кроки, тільки не від ворожих траншей, а десь ззаду. Пиркелабу здивувався. Невже це правда? Чи, може, то вітер, раптово повіявши, загудів десь за спиною. Ні, хтось таки йде з боку румунських позицій. Напевне, ворожі патрулі схопили якогось вартового і вже повертаються назад… Але в такому разі по грязюці ступало б більше ніг. А проте, наскільки він розуміє, до них наближається лише одна людина.

«От чортовиння! Це якийсь зрадник намагається перейти до фашистів», — подумав сержант.

Підповзаючи до кожного солдата, він наказав їм змінити місце. Тепер їхнє живе сильце повернулося до румунських окопів. Кожна хвилина чекання вже здавалася вічністю. Від нетерплячки і хвилювання солдати аж тремтіли.

А кроки все наближалися.

«Безперечно, це дезертир! — думав Пиркелабу. — Ну, що ж, негіднику, від нас не втечеш. От коли б тільки не почули німці… Проходжаєшся, дурню, як по бульвару!»

І нічний лазутчик, наче відчувши цей докір, почав іти обережніше, час від часу зупинявся прислухаючись.

Пиркелабу уявно рахував кроки, що їх відділяли:

«Двадцять… дев'ятнадцять… вісімнадцять…»

Майже біля засідки втікач, ніби передчуваючи небезпеку, зупинився, якусь мить постояв, а тоді впевнено рушив уперед. Як тільки зайшов у мішок, Рункану та ще один солдат стрибнули йому на спину й звалили на землю.

— Ні слова, а то заріжу! — затискуючи йому долонею рот, шепнув Рункану.

Але втікач сперся на лікоть, вихопив пістолет і, приклавши дуло до своїх грудей, вистрілив. Куля вилетіла через спину, зачепила плече Рункану, роздробивши йому ключицю, і застряла під лопаткою.

Постріл розбудив найближчого німецького вартового, і той, ще не опам'ятавшись від сну, дав чергу з автомата.

Пиркелабу приповз до Рункану.

— Ти поранений, Іоне?

— Так, пане студент… В плече…

— Братосин, ти понесеш Іона. Я візьму полоненого… Може, він ще живий. І гайда назад в окопи, кожен на свій риск!

То повзком, то перебіжками, поки німці опам'ятались, вони й вибралися з балки.

Тим часом у небі з'явилася ракета, і гітлерівці розпочали стрільбу. Але темрява і дощ врятували розвідників: кулі не долітали до них.

Рота, в якій воював Пиркелабу, відкрила й собі вогонь а автоматів та кулеметів.

Після перестрілки, яка тривала не більше десяти хвилин, усе замовкло, і знову чувся лише одноманітний шум дощу.

Хлопці один за одним поверталися в траншеї. Останнім прийшов сержант, несучи на собі втікача.

— Хто відсутній? — запитав він, відсапуючись.

— Всі тут. Дуже боялися за вас, пане студент.

— Поранені є?

— Тільки Іон.

— Де ти, Іоне?

— Я ось, пане студент. Не турбуйтесь. Мене вдарило в плече. Та я вважаю, що від цього не вмирають.

— Якщо ти, Братосин, ніс його сюди, то неси вже й до санбату.

— Це зайве, пане студент, я вже піду сам.

— Тоді йди! А ви, — показав він на двох солдатів, — беріть оцього і ходім до пана молодшого лейтенанта. Хочеться знати, що за здобич нам попалася…

Взявши мертвого за голову і ноги, вони попрямували разом з Пиркелабу до землянки командира взводу.

Молодший лейтенант Думбраве Собин вийшов їм назустріч.

— Це ти, Пиркелабу?

— Я, пане молодший лейтенант.

— Повернувся із здобиччю?

— Так. Тільки не знаю, з якою… Боюсь, що це якась румунська пташка.

— Цілком можливо… Є ще такі птахи, яким подобається сидіти в гітлерівському гнізді. Зараз подивимось.

Солдати внесли труп до землянки і вийшли. Молодший лейтенант Думбраве взяв каганець.

— Та він же мертвий.

— Так, пане молодший лейтенант. Я забув вам сказати…

— От чортовиння! Дивись, Пиркелабу, цей негідник у званні сержанта-тетеріста. З якої ж він частини?..

Вп'явшись очима в лице втікача, Пиркелабу вигукнув:

— Пане молодший лейтенант, я цю пику колись уже бачив… Тільки не пригадую де саме.

— Шкода, що не взяли живцем! Хто ж його вбив?

— Сам себе застрелив, з пістолета… Ця ж куля поранила й Іона Рункану. Мабуть, роздробила йому ключицю.

— Дуже жаль!.. Так негідник і уникнув суду…

Пиркелабу, не одриваючи очей від обличчя мертвого, ляснув себе долонею по лобі:

— От бісів син! Пан молодший лейтенант, я, здається, пригадав, де ми зустрічалися.

— Де?

— У штабі дивізії. Адже я кілька днів був зв'язковим.

— Правда? І ти певен у цьому?

— Присягнути не можу, але, мабуть, я не помиляюсь.

— Паскудна справа! Ти уявляєш, що було б, якби йому вдалося перейти до німців?

— Так, уявляю…

— Поглянь, може, він ще живий. А я тим часом подзвоню командирові полку.

Він побіг до апарата і гарячково покрутив ручку.

— Алло, «Жижия»! Зв'яжи мене з «Путною». Тільки швидше! Пана полковника. Пан полковник? Здрастуйте. Молодший лейтенант Думбраве… Так, уже повернулись… Саме про це я й хотів вам доповісти. Не привели ніякого полоненого. Але зловили сержанта-тетеріста, який хотів перейти до німців. Що він каже? Та нічого, бо… — Думбраве запитливо глянув на Пиркелабу.

— Він мертвий, — підтвердив сержант.

— Бо він помер, пане полковнику! Ні, ще не встигли обшукати. Сержант Пиркелабу знає його. Каже, що він працював у «Молдові». Так, пане полковник, розумію… Зараз же посилаю… Бажаю здоров'я!

Молодший лейтенант поклав трубку.

— Правду я казан, Пиркелабу! Паскудна це справа. Треба негайно відправити труп до штабу. Пришли двох солдатів з плащ-палаткою. Тільки пам'ятай — полковник наказує нам мовчати. Це військова таємниця. Крім нас, ніхто не повинен знати, хто той негідник. Ти розумієш?

— Не турбуйтесь!

І Пиркелабу вийшов виконувати розпорядження свого командира.

Вже понад годину капітан Георгіу допитував шифрувальників. Біля нього сидів і Смеу.

Начальник другого відділу вирішив вислухати всіх разом, сподіваючись, що вони чимсь доповнять один одного.

Найбільше він розпитував Мардаре, який залишався вдень з Барбу, але той нічого нового не міг сказати. Однак і ті скупі відомості, які він одержав, підтвердили здогад, що Барбу був агентом абверу. І капітан Георгіу надумав писати донесення, вказавши в ньому, що шпигун вислизнув з їхніх рук лише завдяки недбальству і впертості Улі.

Втішений цим, він уже хотів відпустити шифрувальників.

— Смеу, у тебе ще є запитання?

— Ні.

— Тоді ви, хлопці, можете йти спати, — підвівся начальник другого відділу.

Смеу теж устав.

Та саме в цю мить почувся несміливий голос Бурлаку.

— Дозвольте, пане капітан?

— Говори, Бурлаку! Ти хочеш щось додати? Я з задоволенням послухаю!

Капітан Георгіу знову присів.

— Пане капітан Георгіу і пане капітан Смеу, я прошу вас, пошліть мене на передову. Мені вже доводилось там бувати… Отже, будьте певні, я добре зважив це своє прохання. Краще вже щодня дивитися смерті в вічі, аніж бути забитим у спину, як це сталося з Томеску та, можливо, й з Барбу, про що ми скоро довідаємося.

— З таким проханням звертаюсь до вас і я! — сказав Пеліною.

— І я теж, пане капітан! — додав Мардаре.

Георгіу уважно поглянув на кожного, міркуючи, чи не розповісти їм, яка страшна підозра висить зараз над тим, кого вони вважають чиєюсь жертвою.

Раптом задзвонив телефон.

Капітан неохоче взяв трубку. Та почувши перші слова, він підхопився, як ошпарений.

— Ви певні? Чудово! Везіть його сюди… Тобто ні… почекайте, я пришлю машину. Хто керував групою? Сержант-тетеріст Пиркелабу? Я підкажу панові генералові, що його слід нагородити. Так, так!.. На добраніч, пане полковнику.

Повісивши трубку, він сказав шифрувальникам:

— Я розумію ваш душевний стан. Однак зараз вам уже нічого турбуватися. Барбу, за яким ви так побивались, зрадник. Годинну тому його застрелили, бо він намагався перейти до німців. Можете йти!..

Ця звістка розлетілась по штабу блискавкою. Другого дня на КП гуділо, як у вулику.

Генерал прийняв Улю привітно. Запросивши його сісти, він заговорив доброзичливим тоном:

— Що, пане Уля, хочеш попрощатися? Я вважаю, що зараз уже можна не вживати ніяких маскувальних заходів. А втім, якщо ти захочеш, то ми легко можемо знайти який-небудь привід. Приміром, дамо, тобі десятиденну відпустку. Коли ти збираєшся їхати?

— Пане генерал, я не прощаюсь, а, навпаки, хочу ще зостатися у вас…

Хоч генерал і здивувався, проте він не показав цього.

— Можеш залишитися! Принаймні мені буде приємно. І не переживай. Хто з нас не помиляється. Думаєш, зі мною цього не бувало? Добре, що хоч так закінчилось. Правду кажучи, вся ця історія досить мені набридла.

— Спасибі вам, пане генерал, за увагу до мене. Хочеться, щоб ви забули, з яким завданням я до вас прибув, і в майбутньому, як і всі інші, вважали мене рядовим шифрувальником. Сподіваюсь, пан капітан Смеу не заперечуватиме, бо мною він був задоволений. А крім того, в групі зостається лише троє. Певна річ, ви її поповните новими солдатами. А проте навчити їх за день чи два не зможете. Отож мені хочеться поки що залишитися у вас. Звичайно, я не прошу ніяких привілеїв і зобов'язуюсь підкорятися всім наказам та розпорядженням…

— Я ж кажу, що не заперечую. Але як ти зумієш домовитися з своїм начальством? Раз небезпеки з боку агента абверу вже нема, то хіба тобі дозволять залишитися у нас? По-моєму, ти мусиш сам з'явитися до штабу армії і особисто доповісти про все…

— Звичайно, я мушу це зробити… І тому прошу вас відпустити мене на три дні. Цього мені досить. Разом з тим я скористаюсь нагодою і попрошу дозволу залишитись у вас.

Генерал якусь мить здивовано дивився на Улю.

— І коли ти їдеш? — вимовив він зовсім не те, що йому хотілося.

— Завтра вранці. В четвер після обіду й повернуся.

— Здається, ти певен, що тобі не відмовлять! — констатував генерал, розуміючи, що Уля чогось не договорює.

— Не так уже й певен. А проте цього разу мені можуть дозволити те, в чому досі відмовляли.

— Якщо ти так хочеш зостатися в нас, то я бажаю тобі успіху!

— Дякую, пане генерал! — мовив Уля на прощання.

А генерал, замислившись, довго дивився у вікно.

«Чого він залишається, невідомо, — думав він. — У кожному разі, не через те, що йому сподобалась шифрувальна справа… Але яка не є справжня причина, мені буде спокійніше, коли Уля працюватиме при моєму штабові».