Зірка впаде опівночі

НАРАДА У КОМАНДУЮЧОГО

Машина швидко мчала по асфальту. Шофер час від часу сповільнював хід, спритно обминаючи вириті снарядами ями та видовбані гусеницями танків вибоїни.

Генерал Попинкаріу Маріус похмуро дивився на безкінечну стрічку дороги, що звивалася перед ним, гублячись десь удалині. Ще не минуло й тижня, як його дивізія вела тут важкі кровопролитні бої. Гітлерівці люто захищалися, кидаючи в бій свої останні резерви. За кожен кілометр шосе довелося платити великими жертвами. Однак ворог кінець кінцем був розбитий і почав спішно одходити. Чотири дні відступали фашисти, лише де-не-де запиняючись для короткочасного бою.

Дивлячись на цей вибоїстий шлях і покопирсане снарядами поле, генерал виразно пригадав собі той час. Якоюсь жалюгідною примарою майнуло перед ним одне-однісіньке дерево і відразу ж зникло. Колись воно було могутнім крислатим дубом. В дні наступу замість гілля на ньому стриміли самі цурупалки, схожі на пообрубувані руки. Наче довжелезні криваві солітери, звисали з них нутрощі розірваної снарядом людини. На землі, біля стовбура, генерал побачив калюжу крові. Побіч — чоловіча нога та якесь рожево-червоне лахміття, — все, що залишилося від солдата і його військової форми.

Генерал Попинкаріу страшенно тоді розгнівався. Шосе було захаращене військами й обозами. Солдати спинялися на якусь мить біля дерева, мовчки дивилися на мотуззя кишок і, злякано хрестячись, поспішали далі. Хоч усі вони пройшли важкі випробування, хоч на їхніх очах не раз шматувало людей, проте ніколи ще смерть не з'являлась перед ними у такому жахливому вигляді.

Разом з усіма тут ішли сержанти й офіцери, але ніхто з них не подбав, щоб це страшне видовище не діяло на психіку солдатів. Розсердившись, генерал вилаяв одного майора, і той наказав зняти з дерева криваве мотуззя нутрощів.

Згадка про цю подію відвернула генерала од тривожних думок, з якими він сідав у машину. Півгодини тому йому подзвонили з штабу армії. До телефону підійшов сам командуючий «Орла», генерал Войнеску Паул, і звелів негайно прибути до нього на КП разом з підполковником Барбатом Георге, начальником штабу. Цей несподіваний дзвінок, крім звичайного зацікавлення, збудив у ньому й серйозне занепокоєння. Однак справжньої причини раптового виклику він не міг розгадати.

Може, знову починається наступ. Але навіщо тоді його кликати на КП «Орла»? Такі накази раніше передавали іншим шляхом. Ще не було випадку, щоб генерал Войнеску Паул перед початком воєнних дій розмовляв з ним по телефону особисто, а тим паче викликав до себе. Щоправда, зараз становище на фронті поважчало. Ворог закріпився на зручних для нього позиціях. До того ж дивізійна розвідка повідомила, що всі угорські частини останнім часом замінено гітлерівськими.

Якщо й справді скоро розпочнеться наступ, то його солдатам доведеться проривати оборону ворога. А це завдання нелегке, бо в останніх боях дивізія вже досить виснажилась.

В інших обставинах таке пояснення, зрештою досить таки ймовірне, цілком задовольнило б генерала. Але зараз можливість нового наступу не здавалась йому достатньою причиною для раптового виклику на КП «Орла».

«Чи немає тут якогось зв'язку з учорашньою подією?» — тривожмо подумав Попинкаріу, гасячи цигарку в попільничці, що висіла позад шоферового сидіння.

Генералу було чого турбуватись. Учора й справді сталася неприємна історія. День минув зовсім спокійно, але надвечір ворожа артилерія обстріляла піхотний полк «Сирет». Всі чекали, що фашисти підуть в контратаку. Але снаряди дуже скоро почали перелітати через передові позиції, завдаючи нищівного удару румунській артилерії. Стало зрозуміло, що це не звичайна собі артрозвідка. Гітлерівські артилеристи, пристрілявшись, випустили решту снарядів прямо в ціль: за якихось п'ять хвилин вони знищили цілу батарею гаубиць. Отже, ворог знав точно, де стояв румунський дивізіон. Але як фашисти про це дізналися? І тому, що припущень тут можна було робити безліч, генерал Попинкаріу звелів розслідувати цей факт. Проте підполковнику Барбату так і не пощастило нічого з'ясувати.

Обмірковуючи зараз цю подію, генерал Попинкаріу пригадав, до яких висновків дійшов його начальник штабу.

— Пане генерал, — доповів він. — Ми з капітаном Георгіу старанно вивчали цю справу. Наш дивізіон прибув на визначене йому місце ще вночі і відразу замаскував усі гармати. Ви добре знаєте командира дивізіону капітана Брату, цього ретельного і вимогливого офіцера. Він навіть заборонив своїм солдатам з'являтися вдень на відкритій місцевості, хоч район, зайнятий його дивізіоном, був прихований від фашистських спостерігачів широкою лісосмугою. Мушу ще відзначити, що ні вночі ні вдень ми не одержували ніяких повідомлень про ворожу розвідку. А втім, коли б якийсь фашистський льотчик і піднявся в повітря, то він однаково не помітив би жодної батареї, — так старанно замаскували їх артилеристи.

Генерала знову неприємно вразив цей монотонний, хоч і досить сильний голос, і він роздратовано перебив підполковника Барбата:

— Тоді чим ви зможете пояснити цю точність влучання снарядів? Важко повірити, що батарею гаубиць знищено випадково.

— Безперечно, ворог мав точні відомості, — мовив спокійно начальник штабу. — Цілком можливо, що фашисти, відступаючи, залишили в селі свого розвідника, і він якимсь чином сповістив їм, де розташована наша артилерія. Другий відділ[1] заарештував кількох угорців, однак це не привело до якихось позитивних наслідків. Та я вважаю, що арешти — марна справа. Адже війна ще триває. І нам не слід забувати, що місцеве населення, отруєне хортістською пропагандою, ставиться до нас вороже. Отже, від них ми нічого не вивідаємо, коли навіть і натрапимо на вірний слід. А втім, я майже певен, що ці люди нічого й не знають про фашистську розвідку.

— І що ж ви пропонуєте? Адже завтра чи післязавтра на наші голови може звалитися ще якась біда.

— Хоч повної гарантії безпеки у нас нема, але можливість другого артобстрілу малоймовірна. Мушу вам повідомити, що ми уже вжили деяких заходів. Щонайперше, я сам уважно вивчив навколишню місцевість ї наказав дивізіону зайняти інші позиції. Прошу вас, ось план. Крім того, я звелів нашим радистам пильно стежити за ефіром. Коли в селі зостався гітлерівський агент, то в нього, напевно, немає іншого засобу зв'язку, крім радіо. І якщо ворожий розвідник спробує скористатися рацією, ми його викриємо або, маючи текст повідомлення, зможемо вжити інших заходів, залежно від нових обставин. Як ви вважаєте, чи вірно я зробив?

Генерал Попинкаріу і на цей раз змушений був схвалити в душі дії свого начальника штабу, проте Барбату Георге він відповів без особливого захоплення:

— Гаразд… Повідомте про все на командний пункт.

Пригадавши цю розмову, генерал спідлоба глянув на підполковника. Як не дивно, але цей безперечно талановитий офіцер, що сидів з сигаретою в роті і байдуже спостерігав похмурий краєвид, не викликав його симпатії.

35-річний підполковник Барбат, високий, сухорлявий брюнет, мав досить великий лоб, який видавався ще більшим через помітну лисину на голові; очі його якісь попелясті, майже безбарвні; вилиці різко випиналися, від чого щоки здавались запалими. Неприємне враження підсилювалось ще й гострим, надто видовженим підборіддям. Через таку непривабливу зовнішність штабні офіцери прозвали Барбата факіром. Це прізвисько дуже швидко підхопили унтер-офіцери, писарі та ординарці.

Послужний список підполковника був бездоганний. Успішно закінчивши військовий ліцей, Барбат Георге поїхав спеціалізуватись до Франції і привіз звідти чудовий кваліфікаційний атестат. Свої неабиякі військові здібності він виявив на різних посадах як у мирний час, так і в роки війни. Командуючий «Орла» вважав його одним з кращих начальників штабу в армії. І він аж ніяк не помилявся. Генерал Попинкаріу, кому Барбат Георге підлягав безпосередньо, теж міг би це підтвердити. Розробляючи оперативні плани, підполковник Барбат чудово орієнтувався в обстановці і міг навіть передбачати окремі воєнні події. Правда, те, що на перший погляд скидалося на передбачення, було не що інше, як дивовижне вміння наперед визначати справжнє становище на фронті, навіть не маючи ніяких відомостей про місце розташування ворога та його бойову силу.

Однак, незважаючи на ці виняткові здібності підполковника, генерал Попинкаріу недолюблював його. Він почував до нього якусь антипатію. І саме через це відносини між ними стали до деякої міри незвичайними. Важкі бої і спільна праця мусили б, здавалось, зблизити їх. Насправді ж їхні стосунки залишились суто діловими, службовими. А це було дивно, бо генерала всі знали як товариську людину; ні військова форма, ні каста, до якої він належав, не заглушили в ньому людяності й порядності.

«Чорти б його забрали, оцього факіра, — міркував Попинкаріу, зиркаючи краєчком ока на Барбата. — Можна подумати, що я заздрю йому. Як не намагаюся розмовляти ввічливіше, однак у мене нічого не виходить. Наче передо мною якась бездушна машина. Коли згодом і винайдуть механічного начальника, так званого робота[2], то він, звичайно, буде схожий на оцього Барбата».

Від такої думки генерал посміхнувся. Автомат, механічний начальник штабу, що матиме подобу підполковника Барбата! Він начебто знайшов відповідь на своє давнішнє питання. Так, підполковник Барбат Георге — чудовий кадровий офіцер, він ретельно виконує всі свої обов'язки, бо інакше не мислить свого життя. І через це може служити кому завгодно. Отже, у начальника штабу є щось спільне з кондотьєрами[3]. Тим середньовічним воякам було байдуже, за кого воювати, — відстоювати інтереси властолюбного тирана чи йти під прапор народних героїв. Вони наймались до того, хто більше платив. Щоправда, ця спільність Барбата з кондотьєрами виявлялась не в його прагненні до збагачення, а в тому, що він, як і ті середньовічні найманці, не мав ніяких принципів і переконань.

Чи не найвизначнішими рисами поведінки підполковника Барбата були якраз ця душевна черствість, байдужість до всього іншого, що виходило за межі питань тактики і стратегії, в чому він бачив основний смисл свого життя.

І лише тепер генерал Попинкаріу збагнув, що через оцю душевну сухість він і незлюбив його. Поведінка Барбата, цілком протилежна натурі самого командира дивізії, здавалася йому дивною і обурливою. Для підполковника Барбата Георге війна з гітлерівцями була просто війною, а Попинкаріу не мислив її без перемоги над фашизмом. Ця перемога стала для нього внутрішньою потребою. Його батько, прогресивний румунський вчений, привчив сина поважати демократичні свободи. Попинкаріу всіляко заперечував гноблення й тиранію, фашизм він зненавидів ще до появи цієї коричневої чуми в його країні. Через це й дістав кличку «червоного генерала», яка особливо пристала до нього після однієї події, що сталася з появою в Румунії гітлерівців.

В зв'язку з підготовкою війни проти Радянського Союзу до кожної румунської частини прибули фашистські інструктори, які мали навчати солдатів користуватися німецькою зброєю, а також познайомити їх з новою бойовою тактикою.

Попинкаріу лише кілька місяців тому одержав звання генерала, і йому доручили командувати бригадою. Одного разу майор СС, що був прикомандирований до його штабу, невдоволений результатами огляду якоїсь піхотної частини, влетів до кабінету і почав лаятися та стукати кулаком по столу.

Зухвалість гітлерівського майора вкрай обурила генерала, і Попинкаріу звелів йому вийти. І, оскільки німець не підкорився, генерал вхопив його за комір і випхнув у двері. Вслід фашистові полетіла страшна лайка, яку можна було зрозуміти й без перекладача. Цей випадок викликав велику сенсацію. І якщо до арешту справа тоді не дійшла, то це можна пояснити лише хитрим розрахунком гітлерівського командування. Арешт викликав би невдоволення серед румунських офіцерів, що було небажано в час підготовки нападу на Радянський Союз. А проте фашисти не могли простити румунові такого безцеремонного поводження з їхнім офіцером. З цього скрутного становища їх вивів сам генерал Попинкаріу, що поспішив подати у відставку. Ця відставка в якійсь мірі задовольнила пихатого есесівського майора.

Після подій 23 серпня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року генерал Попинкаріу знову попросився в діючу армію. Йому доручили піхотну бригаду, яка воювала в Ардялі[4]. В кровопролитних боях під Оарбою його частини виявили небачений героїзм, і генерал був призначений командиром дивізії «Молдова».

Суворий, але справедливий, дуже вимогливий до себе й підлеглих, відважний і запальний, Попинкаріу викликав захоплення і любов не тільки в колі офіцерів штабу, а й серед рядових солдатів. У запеклих боях в Ардялі, а також у битвах на рівнинних просторах Угорщини його дивізія здобула кілька великих перемог і була двічі відзначена в наказах командування фронту.

Все це генерал пригадував собі зараз, їдучи в «мерседесі» по зритій снарядами дорозі. Спідлоба глянув на свого начальника штабу, — той сидів прямо, навіть не торкаючись спиною шкіряної подушки, схожий на скульптуру стародавнього фараона.

«Наче на палю його посадили!» — подумав Попинкаріу і мимоволі посміхнувся. Підполковник Барбат не міг помітити цієї посмішки, бо вся рівнина, якій, здавалось, не було кінця й краю, вже огорталась густою темрявою. Проте в голові генерала промайнуло й інше: «І все-таки Барбат — один з кращих начальників штабу».

Командний пост «Орла» містився в колишній сільськогосподарській школі — одноповерховому будинкові, що мав форму підкови. Генерала Попинкаріу та підполковника Барбата відразу пропустили до штабу. Командуючий потис їм обом руки і запросив сісти. Потім запалив цигарку і, глибоко затягшись, спитав:

— Ну, що у вас нового, дорогий Попинкаріу?

— Нічого особливого, пане генерал. Зараз скрізь спокійно. От лише вчора відбулась невеличка сутичка на ділянці фронту, який займає полк Хруберу. Як я вже повідомляв, другий батальйон зненацька атакував фашистів і відтіснив їх, зайнявши вигіднішу позицію. Завдяки цьому ми змогли на правому фланзі з'єднатися з кавалерійською дивізією Мереуце. Фашисти двічі розпочинали контратаку, але обидва рази їх зупиняв вогонь нашої артилерії.

— Мені здається, що це найважчий сектор. Чи не так?

— Це вірно, пане генерал. На всякий випадок я перекинув туди для підкріплення батальйон з резервного полка Панайтеску.

— Так, так! — промовив командуючий, хоч у цю мить він думав уже про щось інше. — Скрутно вам доводиться, Попинкаріу, — зауважив він далі. — Ваша дивізія займає досить великий відрізок.

— Звісно, нам нелегко, особливо коли врахувати наявні сили…

— А як ви гадаєте, підполковнику Барбат? Зможете удержати свої позиції, коли ворог піде в наступ по всьому фронту?

— Пане генерал, я вважаю, що гітлерівці зараз на це не зважаться. А проте, коли вони й спробують, то ми однаково відіб'ємо їхню атаку, хоч фронт у цьому місці дуже витягнутий. Наша артилерія вже показала себе в застосуванні загороджувального вогню.

— А коли гітлерівці підкинуть свіжі сили? Що вам про це відомо? Ваші офіцери розвідувальної служби байдикують. Ворог уже одержує підкріплення, а їм нічого не відомо. Невже на вашій ділянці цього не помітно?

— Наші спостережні пости не виявили ніякого переміщення гітлерівських частин. Важко допустити, щоб гітлерівці почали підтягувати війська і ми цього не знали.

— І все-таки німці дістають поповнення, — перебив його генерал Войнеску. — Майор Мельников, радянський офіцер зв'язку, сповіщає, що їхня авіація виявила великі скупчення гітлерівських частин недалеко від фронту.

— Пробачте, пане генерал, — знову заговорив підполковник Барбат Георге. — Ви ще скажете, що це помічено проти нашого сектора, — мовив він скептичним тоном. — Щось воно дивно!..

— А чого ж тут дивуватись, підполковнику? — якось загадково посміхнувся генерал Войнеску. — Ці війська й справді скупчуються проти ваших позицій.

— Ви дозволите мені висловитися?

— Так, так, прошу, підполковнику!

Барбат Георге встав і підійшов до великої карти, що займала мало не всю стіну. Численними прапорцями на ній була позначена лінія фронту по території Угорщини.

— Погляньте, де зараз проходить фронт. Ліворуч від нас, а також за розташуванням румунської кавалерії на правому фланзі радянські війська вклинилися в оборону ворога. Обидві румунські дивізії залишились на зайнятих раніше рубежах. Отже, на нашому секторі позиції гітлерівців наче висунуті вперед. І тому не нас зараз бояться німці, їм більше загрожують оці ось клини. Становище фашистів покращало б, якби їм пощастило знищити обидва клини або хоча б північний, найбільш небезпечний. Коли радянські війська пройдуть далі на північний захід, то ворог опиниться у стальних лещатах, з яких йому вже не вирватися. Ось чому гітлерівцям не вигідно розпочинати серйозні операції проти нашої чи кавалерійської дивізії і скупчувати тут свої військові сили. Концентрація ворожих частин у нашому секторі стала б доцільною лише тоді, якби фашисти готували генеральний наступ по всьому фронту. Лише в такому випадку для них було б важливо зберегти своє заглиблення. Але можна сказати напевне, що ворогу зараз не під силу такий генеральний наступ. Отже, німці не зважаться скупчувати війська в цьому секторі, поки ці два клини острогами впиваються в лінію їхньої оборони. І найкращий для них вихід — відступити на нашому секторі, щоб вирівняти лінію фронту.

— Все це добре. От одного ви тільки не врахували в своїх міркуваннях. У всякій війні потрібна ще й хитрість. Саме це я й хочу вам сказати. Наше командування пішло на обман, пустивши фальшиву чутку, нібито ми розпочинаємо великий наступ в районі, зайнятому вашою дивізією і дивізією Мереуце. Фашисти мають відомості, нібито сьогодні вночі дві румунські дивізії, які діють трохи південніше, будуть замінені радянськими військами і почнуть пересуватися нам на підмогу. На вас покладається завдання влаштувати справжню видимість підготовки наступу. І от що ви мусите зробити…

Саме в цю мить задзвонив телефон. Войнеску Паул взяв трубку.

— Алло! Пан генерал? — почув він владний голос.

— Так, це я!

— Маю честь вас привітати. Біля апарата полковник Павлопол. Пане генерал, щойно прибув спеціальний кур'єр з надзвичайним повідомленням.

— Заходьте через півгодини. Я саме розмовляю з генералом Попинкаріу і підполковником Барбатом.

— Пробачте за настирливість, але це повідомлення дуже важливе і стосується воно саме генерала Попинкаріу. Насмілюсь просити, щоб ви прийняли мене зараз.

— Підполковник Барбат теж може бути присутнім?

— Так, звичайно!

— Тоді приходьте, ми чекаємо на вас!

Повісивши трубку, генерал Войнеску промовив:

— Панове, мені щойно подзвонив полковник Павлопол. Він одержав дуже важливе для вас і вашої дивізії повідомлення. Я запросив його сюди. А нашу розмову ми закінчимо пізніше.

Генерал Попинкаріу стурбувався.

«Що це за повідомлення і чому воно стосується саме моєї дивізії?»

В цю мить до кабінету увійшов полковник Павлопол Траян, начальник другого відділу при штабі «Орла».

— Що там у вас таке, Павлопол?

— Як я мав честь сказати вам по телефону, щойно прибув спеціальний кур'єр з важливим повідомленням. Нас попереджають, що в штаб дивізії «Молдова» пробрався під чужим іменем агент абверу[5]. Він має розкрити принцип дії нашої шифрувальної машини. Генеральний штаб зобов'язує командира дивізії до одержання якихось спеціальних вказівок забезпечити посилену охорону шифрувального матеріалу. Другому відділу слід взяти під особливий нагляд усіх осіб, що безпосередньо працюють на шифрувальній машині, а також тих, хто має хоч яке-небудь відношення до цієї служби. Ось що я хотів вам повідомити.

— Ви взяли з собою цей наказ? — запитав генерал Войнеску.

— Так, ось він, — відповів полковник Павлопол і, вийнявши з теки папірець, видрукуваний на машинці, простяг генералові. Войнеску уважно прочитав його і передав генералові Попинкаріу. Той, насупившись, перебіг очима текст наказу і поклав перед підполковником Барбатом.

— Так, становище зараз справді серйозне, — промимрив він.

Генерал Войнеску ствердно хитнув головою і, нічого не відказавши, запалив сигару, глибоко затягся. Потім випустив пасмо диму, що відразу закучерявилось над головою кільцями, і запитав:

— А чи не могли б ви, Павлопол, пояснити нам, як працює ця шифрувальна машина? Мене дуже цікавить…

— Прошу, пане генерал, з великою охотою. Ця чудова машина винайдена німцями. Працює вона на тому ж принципі, що й звичайна друкарська машинка, зовні навіть схожа на неї. Мушу відразу відзначити цілковиту перевагу цього способу шифрування перед іншими системами. Щоб ви мене зрозуміли, спробую пояснити це наочно. Скажімо, нам треба зашифрувати слово «атака». В шифрувальній системі, заснованій на певному кодові[6], це слово позначається, приміром, цифрами 15735. Коли воно повторюється в тексті кілька разів, то число 15735 теж буде повторюватися. У звичайних шифрувальних кодах, навіть дуже зручних, немає цифрового відповідника для кожного слова, бо такий код досягав би незвичайних розмірів, а крім того, на зашифрування чи розшифрування десяти-п'ятнадцяти рядків тексту ми витрачали б чимало часу. І тому цифрами чи літерами в них позначається кілька слів або навіть цілі речення. Так, наприклад, фрази: «Маю честь повідомити» або «Ворог безладно відступає» у звичайних шифрувальних системах мають певний цифровий відповідник. Отож і в випадкові, коли йдеться про одне слово, і тоді, коли ми маємо справу з кількома реченнями, в зашифрованому тексті повторюється лише ця цифра. І хоч яким складним не виявився б ключ шифру, тобто спосіб переписування радіограм на бланк, будь-який текст, кінець кінцем, може бути розшифрований навіть тоді, коли його ключ нам невідомий. Зовсім інше маємо ми в шифрувальній машині. Тут кожна літера шифрується окремо. Якщо в тексті, що його потрібно зашифрувати, буква «к» трапляється, приміром, двадцять разів, то першому «к» відповідає, скажімо, «в», друге «к» позначається вже не «в», а «х» або «з» чи якоюсь іншою літерою. Інакше кажучи, нам байдуже, скільки разів повторюється якась буква в звичайному тексті, бо в шифрованому вона завжди буде подана іншою. Дозвольте запитати, чи все це вам зрозуміло?

— Так, так, говоріть далі.

— Отже, той, хто одержує шифровану на машині радіограму, мусить мати ключ, яким вона зашифрована. На відміну від шифрувальних систем, заснованих на кодах, де ключ завжди показується групою цифр чи літер у тексті радіограми, наші шифрувальники одержують його зовсім іншим шляхом. Той, хто має розшифрувати який-небудь текст, повинен, знаючи попередній ключ, який безперервно змінюється, поставити механізм, що знаходиться всередині машини, на ключ даного дня. І тоді, вистукуючи на машині незрозумілий шифрований текст, він і прочитає всю радіограму. Після капітуляції армії в Молдові і арешту Антонеску наше командування відмовилось од цієї системи шифрування, бо вона була відома німцям. Однак спеціалісти генерального штабу винайшли удосконалення, яке дозволило нам і далі користуватись цими шифрувальними машинами у великих військових з'єднаннях. Вони замінили весь механізм настройки на ключ невеличким барабанчиком. Ось я коротко й розповів вам найголовніше. Коли є ще питання, то, будь ласка…

— Нам усе це зрозуміло, — відказав генерал Войнеску. — Проте мені хотілося б запитати вас про інше. В чому, на вашу думку, полягає завдання агента абверу?

— Він мусить сфотографувати барабанчик, про який я вам говорив, і записати кілька позначених на ньому десяткових градацій. Ця операція, як ви добре розумієте, сама по собі дуже проста. Тут треба лише пробратися до шифрувальної машини, не викликавши ніякої підозри. В цьому випадку…

Проте командуючий Войнеску перебив Павлопола.

— Хто у вас зараз начальник шифрувального відділу, генерале? — звернувся він до командира дивізії «Молдова».

— Капітан Смеу Єуджен.

— Смеу Єуджен? Щось я не чув… А ви на нього покладаєтесь?

— Так, це чудовий офіцер, пане генерал. І цілком надійний.

— А що скажете ви, Павлопол?

— Приєднуюсь до думки пана генерала Попинкаріу.

— Добре. Хто ще працює на шифрувальній машині?

— Шість шифрувальників, згідно з наказом генерального штабу, — відказав підполковник Барбат Георге.

— І їм можна довіряти?

Генерал Попинкаріу знизав плечима.

— Цього я напевне не знаю! Їх треба перевірити… Це колишні тетерісти[7].

— А як шифрувальники вони бездоганні, — додав полковник Павлопол. — Наскільки мені відомо, радіограми «Молдови» завжди були старанно зашифровані. Однак вам слід вияснити, чи можна на цих хлопців покладатися.

— Безперечно, — втрутився у розмову підполковник Барбат. — Однак важко уявити, що хтось з них є агент абверу. Адже всі вони працюють на шифрувальній машині ще з початку воєнних дій, і якби серед них справді був німецький шпигун, то він, без сумніву, уже виконав би своє завдання.

Проте генерал Войнеску заперечив:

— Можливо, ви й маєте рацію, підполковнику. У ваших міркуваннях є сенс. Але коли покладатися лише на розум, не перевіряючи самих фактів, то можна легко помилитися. Те, що я повів розмову про шифрувальників, що не значить, що я схильний шукати ворожого агента саме серед них. Якщо я добре зрозумів пояснення полковника Павлопола, то шпигун, виконуючи своє завдання, не може вдатися до звичайної крадіжки. Чи не так, полковнику?

— Так точно, пане генерал! Якби у нього й з'явилась можливість викрасти барабанчик, то це йому нічого не дало б. Пропажу помітили б відразу, і генеральний штаб заборонив би користуватися шифрувальними машинами. Але мене дивує тут одне. Чому генеральний штаб, пропонуючи ряд важливих заходів, випустив з уваги найголовніше. Адже він у першу чергу повинен був зобов'язати другий відділ нашої дивізії з'ясувати, чи не виконав ще агент абверу свого завдання.

— Нехай це вас не турбує. Генеральний штаб не такий уже й безпомічний. Будемо сподіватись, що він розвідає все й сам. Однак повернімось до попередньої розмови. Виходить, що про крадіжку тут не може бути й мови. А коли так, то другому відділу вашої дивізії слід негайно взяти під нагляд усіх співробітників шифрувального відділу і тих, хто має до нього хоч якё-небудь відношення. Крім цього, вам потрібно забезпечити постійну охорону шифрувальної машини, особливо під час пересування, а при розквартируванні виділяти для неї надійне приміщений. Ключі від сейфа, де зберігаються коди і машини, капітан Смеу мусить тримати в себе. Капітану Смеу не давайте ніяких інших доручень. Я точно знаю, що офіцерів шифрувальної служби часто посилають ще й на інші завдання. Забороняю це категорично. І хай також капітан Смеу скаже свою думку про кожного шифрувальника. От і все, що ви мусите зробити до одержання нових розпоряджень. Прошу вас, генерале Попинкаріу, доповісти мені про виконання цих наказів, а надалі повідомляйте, як ведеться розслідування. Ви, Павлопол, можете уже йти. Нам ще треба обміркувати одну справу. На добраніч!

Павлопол віддав честь і вийшов. Генерал підвівся, заклав руки за спину і, глибоко замислившись, почав ходити по кімнаті. І раптом він зупинився перед картою.

— Повернімось, панове, до нашої попередньої розмови. Отже, ворог має фальшиві відомості, нібито ми найближчими днями розпочинаємо на цій ділянці фронту великий наступ. Щоб відбити наш удар, гітлерівці спішно перекидають сюди свої війська. Ми ще не знаємо напевне, чому вони вирішили утримати це заглиблення навіть під загрозою оточення з флангів. Тут можна зробити два припущення: або фашисти готують контрнаступ, або, що є більш ймовірним, вони не можуть відтягти свої війська через відсутність на нових рубежах природних захисних пунктів. Справді, погляньте-но на карту. Перед їхнім правим флангом річка. Лівий німецький фланг зайняв вигідну оборону на цьому горбі. А позаду в них немає жодного зручного в стратегічному відношенні рубежа. Отже, коли ворог відступить тут, то він зможе зайняти оборону лише за двадцять або тридцять кілометрів на захід від своїх флангів. У такому разі лінія фронту випрямиться в інший бік. Зараз гітлерівські війська заглиблені в наші позиції, а коли фашисти відступлять, наша армія вклиниться в їхню оборону. Можна думати, що ворог, нехтуючи небезпекою з флангів, а точніше — зважаючи на вигоди зайнятої зараз місцевості, вирішив будь-що відбити нашу атаку. Не відаючи, чому фашисти намагаються утримати своє заглиблення, ми також не певні, що нам пощастило ввести їх в оману. І от для того, щоб гітлерівці повірили в це, вам і треба заворушитись. Іншими словами, ви мусите розпочати невеличку атаку. Час виступу буде повідомлено окремо.

— І атакувати доведеться тільки нам? — якось глухо запитав генерал Попинкаріу.

— У бій піде й кавалерійська дивізія.

— Ви говорили ще про якусь дивізію, яка залишається в резерві. Чи можемо ми розраховувати на її підтримку в разі ворожого контрнаступу?

— Ні! Ця дивізія зробить невеличкий перехід. Від сьогоднішньої ночі вона просуватиметься у ваш бік, щоб її помітили німці. Завтра вдень дивізія рухатиметься в тому ж напрямку. Але ввечері зовсім зникне, тільки на цей раз уже непомітно для фашистів. Можливо, що наступного ранку ви й підете в наступ. Хочу вам повідомити, що артпідготовку підтримають радянські «катюші». Це ще більш переконає гітлерівців у правдивості одержаних ними відомостей.

— У першу мить так воно й буде! Але як тільки фашисти зрозуміють, що їх обдурено, вони відразу підкинуть кілька батальйонів з резерву і розгромлять нас ущент, — зауважив Попинкаріу, не поділяючи захоплення генерала Войнеску.

— Вони не встигнуть цього зробити, бо майже водночас радянські війська розпочнуть справжній наступ на правому фланзі. І гітлерівцям доведеться тоді відступити, щоб уникнути повного оточення. Ну, ось тепер вам відомий весь план наших спільних дій. Невже ви ще сумніваєтесь?

Генерал Попинкаріу посміхнувся:

— Ні! Коли радянські частини вдарять по їхньому правому флангу, то німці, безперечно, залишать свої позиції, як би вони не були укріплені.

— І ще ось що, Попинкаріу. Потрібно взяти кількох «язиків». Я вже не раз просив вас…

— Пробували, пане генерал, але нічого не виходить. Уже пообіцяв і винагороду: відпустку додому. Хлопці стараються. Однак німці зараз дуже обережні. Ніяк не даються в руки.

— А мені вкрай потрібен «язик». Дістаньте хоч з-під землі.

— Постараємось, пане генерал.

— Неодмінно. Повернувшись до дивізії, відразу зберіть командирів і повідомте їм наш план. Зверніть їхню увагу на те, що наступні дві ночі на передовій мусить бути помітне переміщення частин. Ворог повинен повірити, що до вас прибуває поповнення.

Після цих слів командуючий підвівся, — нарада закінчилась. Генерал Попинкаріу і підполковник Барбат встали й собі.

— Панове, я не кажу вам на добраніч, а бажаю всіляких успіхів. Цієї ночі ви ще мусите попрацювати.

Дійшовши до дверей, вони відразу обернулися, почувши голос командуючого.

— Забув, генерале, сказати… — мовив Войнеску. — Ваше повідомлення про знищення батареї я вивчив досить уважно. Звичайно, ворог мав точні відомості. Вам треба встановити, чи не агент, про якого повідомляє нам генеральний штаб, передав їх фашистам.

— Дуже можливо. У мене теж з'явилася така думка. Я накажу другому відділу відновити слідство.

Генерал Войнеску схвально хитнув головою, а потім подзвонив, викликаючи ад'ютанта.

Попинкаріу і його начальник штабу залишили кабінет командуючого, а через кілька хвилин — і командний пост. Ніч була темна-темна, а тому водій, вибравшись на покопирсане снарядами шосе, вів машину дуже обережно.