Записано на кістках. Друге розслідування

27

Подорож назад до «рендж-ровера» була жахіттям.

Град ущух, але схил гори був усіяний білими крупинками льоду. Вони повільно розтавали, перетворюючи схил на ковзанку, де не було за що вчепитися. Світло тьмяніло, а вітер, який намагався сповільнити наш підйом на вершину, тепер гнав нас униз, роблячи спуск ще небезпечнішим.

Оглядатися назад — найжорстокіша розкіш. Наша здогадка була правильною, і водночас ми жахливо помилилися. Зловмисник у медпункті, розбите радіо на яхті та напад на Ґрейс — усе це був Стракан. Він стежив за нами з першого дня, коли ми прибули на острів, стежив за нашими пересуваннями, часом навіть саботував нас. Але для того, щоб захистити сестру, не себе. Він не був убивцею.

А вона була.

Мені стало погано від думки про те, скільки часу ми втратили. Єдиним слабким джерелом надії було те, що Стракан взяв із собою обидва комплекти ключів від машини, навмисно залишивши Ґрейс у будинку після того, як дізнався, що вона зробила з Меґґі. Якби вона хотіла потрапити до селища, їй довелося б іти пішки. Попри це, минуло стільки часу, що вона вже встигла б туди дістатися. Я переконував себе, що Ґрейс могла не відразу піти до готелю, але сам собі не вірив. Ми з Броуді покинули її вкрай збентеженою. Такий стан міг пере­творитися на гнів майже миттєво. На всі запитання без відповіді доведеться почекати. Наразі нашим пріоритетом було зв’язатися з Елен і Анною, а не з Ґрейс.

Якщо ми не спізнилися.

Ми не розмовляли, спускаючись з гори. На це не було ні часу, ні дихання. Вибравшись на рівнішу поверхню, ми помчали, спотикаючись, без розмов, тільки хрипко відхекуючись. Стракан був найсильніший, але біг, стискаючи рукою бік, і я подумав, що на додачу до інших травм у нього можуть бути зламані ребра.

Фрейзер бачив, як ми наближаємося. Він чекав у «рендж-­ровері» із запущеним двигуном і обігрівачем, що було для нас справжнім благословенням. Побачивши закривавлене обличчя Стракана, він люто всміхнувся.

— Хтось упав зі сходів, еге ж?

— До готелю. Миттю, — видихнув Броуді, впавши на переднє сидіння. — Потрібно негайно знайти Елен.

— Чому, що…

— Просто їдьте!

Фрейзер увімкнув передачу на «рендж-ровері» та з гуркотом помчав до селища. Долаючи задишку, Броуді розвернувся до Стракана.

— Говоріть.

Побите обличчя Стракана було не впізнати. Розплющений перебитий ніс, щока під майже закритим оком потемніла й розпухла. Мабуть, він відчував сильний біль, але не подавав знаку.

— Ґрейс хвора. Це моя вина, а не її, — глухо сказав він. — Тому я не планував повертатися з гори. Коли я помру, вона більше не буде загрозою.

— Чому вона взагалі становить загрозу? — запитав Броуді. — Ви ж її брат, заради бога! Чому вона це робить?

— Її брат? — вигукнув Фрейзер; машину занесло, коли він різко крутнувся на повороті.

Ніхто йому не відповів. Стракан мав вигляд людини, яка дивиться в безодню, створену власноруч.

— Тому що вона ревнує.

Ми мчали повз безплідний краєвид, та майже його не помічали. Я першим спромігся щось сказати.

— Вона вбила Меґґі, тому що ревнувала? — недовірливо запитав я.

Закривавлений рот Стракана смикнувся. Він мляво погойдувався разом із рухом автомобіля, навіть не намагаючись триматися.

— Я не знав, що вона це зробила, але вона повер­нулася вся в крові. Меґґі двічі дзвонила до мене, хотіла зустрітися для інтерв’ю. Спершу Ґрейс могла не помітити, але не вдруге. Вона вдала, ніби бачила когось за вікном, і я мусив вийти з дому, а вона тим часом всунула записку в пальто Меґґі — призначила зустріч. Навіть взяла мою машину, щоб Меґґі подумала, що це я.

«Отже, — подумав я, — та тривога таки була фальшивою. Тільки влаштувала її саме Ґрейс, а не Стракан».

— Ви маєте зрозуміти, як це було. — У голосі Стракана вперше пролунав відтінок благання. — Коли ми росли, нас було лише двоє. Мати померла, коли ми були маленькими, батько більшість часу був у роз’їздах. Ми жили в окремому маєтку з охоронцями та приватними вчителями. Ми знали тільки одне одного.

— Продовжуйте, — наказав Броуді.

Стракан опустив голову. Волога пітьма броха все ще обіймала його, змішуючись із запахом затхлого поту й крові.

— Коли мені було шістнадцять, якось увечері я напився й пішов до кімнати Ґрейс. Немає сенсу пояснювати, що сталося. Це було неправильно, і це була моя вина. Але ніхто з нас не хотів зупинятися. Це стало… нормою. З віком я думав покінчити із цим, але потім… Ґрейс завагітніла.

— Викидень, — сказав я, згадуючи його одкровення у вітальні. Здавалося, це було сотні років тому.

— Це був не викидень. Я змусив її зробити аборт. — Тепер, безсумнівно, у його голосі були як біль, так і сором. — У нелегальній клініці. Виникли ускладнення. Ґрейс мало не померла. Вона ніколи не зізнавалася, хто був батьком, навіть коли їй сказали, що вона більше не матиме дітей. Але після цього вона змінилася. Стала нестабільною. Вона завжди мала власницький характер, але тепер… Коли батько помер, я намагався по­кінчити з нашими стосунками. Я сказав Ґрейс, що все скінчилося, почав зустрічатися з іншою дівчиною. Я думав, що вона це прийме. Не прийняла. Вона пішла до тієї дівчини й зарізала її.

— Господи Ісусе, — тільки й сказав Фрейзер.

Шини забуксували на мокрій землі, коли він кинув машину в новий поворот. Сержант їхав так швидко, як міг на звивистій дорозі, але нам це здавалося недостатнім. Стракан провів рукою по обличчю, не звертаючи уваги на свої травми.

— Ніхто не підозрював Ґрейс, але вона навіть не намагалася обманути мене. Сказала, що не хоче, щоб я зустрі­чався з кимось іншим. Ніколи.

— Якщо ви знали, що вона небезпечна, чому не сказали поліції? — запитав я, тримаючись за верхній поручень — машина раптово наїхала на яму.

— І дозволити, щоб усі про все дізналися? — Стракан похитав головою. — Мертві є мертві. Їх не повернути. І це була моя вина, що Ґрейс стала такою, якою була. Я не міг просто кинути її.

Нас усіх смикнуло, коли Фрейзер раптово загальмував. Дорога попереду заповнилася вівцями. Сержант натис на клаксон, і машина рвонула, викидаючи хвилі бруду, розганяючи отару перед нами. Нас оточило панічне бекання, пухнасті тіла штовхалися за вікнами автомобіля, терлися об дверцята. Нарешті ми проминули їх та знову набрали швидкості. Стракан, здавалося, ледь помічав те, що відбувається навколо.

— Ми залишили Південну Африку, подорожували по всьому світу, їхали туди, де нас ніхто не знав. Де можна було б вдавати, що ми одружені. Я намагався обмежити… фізичний аспект наших стосунків. Я все ще зустрічався з іншими жінками. Здебільшого з повіями. Я не міг дозволити собі бути вибагливим.

У його голосі бриніла ненависть до себе.

— Але Ґрейс не просто ревнива, вона хитра. Вона якось завжди дізнавалася, а коли дізнавалася…

Йому не потрібно було закінчувати. Нехай би Фрейзер їхав швидше. Ми ще навіть не дісталися будинку Стракана. «Надто далеко. Ще надто далеко».

— Щоразу, коли це траплялося, ми перебиралися кудись в інше місце, — продовжував Стракан. — І щоразу їй ставало гірше. Тому ми переїхали сюди, до Руни. Мені подобалася ця місцевість, дика природа, а з такого острова Ґрейс не змогла б вільно виїздити на велику землю. Ми вже навіть почувалися частиною громади. Я виявив, що справді хочу щось зробити для острова!

Броуді дивився на нього з презирством.

— Тож як Дженіс Дональдсон потрапила у ваш маленький рай?

Спазм болю закарбувався на обличчі Стракана.

— Вона шантажувала мене. Я бачився з нею певний час, але не сказав їй свого справжнього імені. Тоді якось Ієн Кінрос прийшов до її квартири, коли я був там. Я й гадки не мав, що він її клієнт. Він мене не бачив, але моя реакція підказала Дженіс. Вона перевірила, дізналася, хто я. Наступного разу, коли я прийшов, вона погрожувала розповісти Ґрейс. Я заплатив їй, Боже, я навіть дав їй більше, ніж вона просила. Але цього було недостатньо.

— Ви весь час знали, що ваша сестра вбила її? — грубо запитав Броуді.

— Звичайно ні! Я й гадки не мав, що вона приїде на Руну! Навіть коли почув, що знайшли тіло, я не знав, що це якось пов’язано з Ґрейс. Усі ці пожежі, це було щось нове. Вона зазвичай просто хапалася за ніж. Але коли був убитий констебль… Я більше не міг обманювати себе.

Я подумав про його реакцію, коли він побачив тіло Дункана. Зрештою, вона була щирою. Але це був не шок від того, що він побачив тіло, — це було усвідомлення того, що його сестра знову почала вбивати.

— Чому вона його вбила? — запитав Фрейзер, не обертаючись, його голос зірвався. Він, майже не дивлячись, розвертав машину на поворотах, кидаючи нас з боку в бік.

— Не знаю. Але раніше всякий раз, коли в Ґрейс… ставався цей епізод, ми завжди рухалися далі. Цього разу ми не змогли. І коли вона зрозуміла, що буде розслідування вбивства, вона, мабуть, запанікувала й намагалася позбутися всього, що могло б її викрити. Дункан, мабуть, опинився в неї на шляху.

— На, бляха, довбаному шляху, — прогарчав Фрейзер. Машину знову кинуло на повороті.

— Спокійно, — попередив його Броуді. Його обличчя скам’яніло, він обернувся до Стракана. — Скількох людей вона вбила?

Стракан похитав головою.

— Я не знаю напевно. Вона не завжди мені каже. Може, чотирьох чи п’ятьох до цього.

Я не знаю, що було гірше: число чи той факт, що Стракан навіть не стежив за жертвами своєї сестри.

— Розкажіть мені про Елен, — буркнув Броуді.

Стракан заплющив очі.

— Елен була помилкою. Весь час була якась… напруга між нами. Я намагався уникати її, не сміючи викликати підозру в Ґрейс. Але через кілька місяців після того, як ми сюди приїхали, я дізнався, що Елен збиралася в Данді, відвідати друзів із коледжу. Тож я знайшов привід також туди поїхати. Один-єдиний раз. Елен наполягла на цьому. Коли я дізнався, що вона вагітна, я спробував заплатити їй, щоб вона кудись поїхала. Десь у безпечне місце. Але вона відмовилася. Сказала, що не візьме з мене ні пенса, бо я одружений. Яка іронія, правда? — гіркота в його голосі швидко зникла. — Уночі я лежав без сну, нажаханий тим, що станеться, якщо Ґрейс дізнається…

Він замовк. Попереду вже виднівся його будинок. Обидві машини так і стояли надворі, а у вікнах горіло світло. Я відчув слабку надію.

— Варто перевірити, чи вона ще там? — запитав Фрейзер.

— Її не буде, — упевнено сказав Стракан.

Броуді дивився на будинок, що наближався, його роздирали сумніви. Якщо Ґрейс удома, ми можемо покінчити з усім зараз. Але якщо її немає, ми втратимо ще більше часу.

— Що це на під’їзній? — запитав я. Блідо-жовта фігура нерухомо лежала на алеї. Шкіру продерло морозом, коли я зрозумів, що це таке.

Тіло Оскара, ретривера Стракана.

— Вона вбила собаку? — вигукнув Фрейзер. — Навіщо?

Ніхто не відповів. Ми залишили будинок позаду, Стракан сидів, мов чорна хмара.

— Їдьте швидше, — тільки й сказав Броуді Фрейзеру.

За кілька хвилин перед нами з’явилися перші будинки. Коли ми в’їхали в селище, світло майже згасло. Вулиці були зловісно порожні. Фрейзер, майже не пригальмовуючи, круто завернув «рендж-ровер» у бічну вуличку до готелю.

Вхідні двері були розчахнуті.

Стракан вискочив з машини ще до того, як вона зупи­нилася. Злетів сходами готелю й раптом спинився. Побите обличчя наллялося кров’ю.

— О боже, — видихнув Броуді, заглянувши всередину.

Готель був зруйнований. У холі валялися зламані меблі. Великий годинник лежав, розбитий і зупинений, циферблатом униз, дзеркало було відірване від стіни й розбите на друзки. Шалене, безглузде руйнування, але не воно зупинило Стракана.

Коридор був залитий кров’ю.

Металевий сморід згущував повітря, як на бойні. Кров зібралася на дерев’яних дошках підлоги, розбризкана абстрактними плямами по панелях стін. Найбільше її розлетілося у дверях, забризкавши стіни майже до стелі. Саме тут сталася перша атака, і її подальший розвиток було досить легко простежити. Кривавий слід тягнувся спочатку великими круглими плямами, а потім розмазани­ми смугами — там, де його джерело рухалося коридором.

Слід зник у барі.

— О ні… — прошепотів Стракан. — Ні, будь ласка…

Коагуляції майже не було помітно, що означало, що кров була ще свіжа. Не так давно вона текла в живому тілі. І Стракан, і Броуді, здавалося, були паралізовані цією картиною. Я змусив себе оминути їх і помчав ко­ридором, намагаючись не ставати на бризки на підлозі. На білому одвірку виднівся закривавлений слід від руки, де хтось схопився, щоб утриматися. Він був надто розмазаний, щоб сказати, наскільки великою чи маленькою була рука, але й низько розташований, наче той, хто його зробив, повз. Або це була дитина.

Я не хотів дивитися, що всередині. Але в мене не було вибору. Я перевів подих, намагаючись підготуватися, і зайшов до бару.

Нічого в ньому не залишилося цілим. Стільці та столи були перекинуті та розбиті, штори порізані, пляшки та склянки розбиті в нападі божевілля. У центрі всього цього лежав Кемерон. Розкинувши руки й ноги в розслабленні смерті, шкільний учитель притулився до барної стійки. Одяг був наскрізь просочений кров’ю, яка саме почала висихати. Широка рана, мов другий рот, зяяла в горлі, розрізавши трахею, ніби намагаючись звільнити опуклий кадик. Очі вчителя розширилися від шоку, наче він не міг повірити, що з ним зробила Ґрейс.

Фрейзер опинився позаду нас.

— О боже, — тільки й пробурмотів він.

Повітря смерділо нудотним коктейлем алкоголю й крові. Відчувався ще інший запах, але саме коли мої приголомшені відчуття почали розпізнавати його, раптовий звук розірвав тишу.

Дитячий крик.

Він долинав із кухні та ще лунав, коли Стракан рвонув туди. Ми з Броуді не відставали від нього, коли він увірвався крізь двійчасті двері кухні, але сцена всередині зупинила нас усіх.

Руйнування, які ми побачили в барі, було нічим порівняно до цього. Розбитий посуд хрускотів під ногами, розсипана їжа валялася на підлозі брудними кучугурами. Кухонний стіл було перевернуто, стільці розбиті, високий сосновий буфет повалено на підлогу. Навіть старовинну плиту було відірвано від стіни, наче хтось намагався її перекинути.

Але ніщо із цього тоді не мало для нас значення.

Елен тулилася в кутку, налякана й закривавлена, але жива. Вона тримала важку каструлю, стискаючи її обома руками до побілілих кісточок, готова відбити чи замахнутися.

Між нею та дверима стояла Ґрейс.

Вона міцно обхопила Анну, затиснувши рот дівчинки однією рукою. Другою приставила їй до горла кухонного ножа.

— Відійдіть, не наближайтеся до неї! — скрикнула Елен.

Ми завмерли. Одяг Ґрейс був забризканий брудом, — вона йшла до селища пішки. Її чорне волосся було дико розпатлане і розвіяне вітром, обличчя опухле та залите слізьми. Попри її жахливий вигляд, вона все одно була красива. Але тепер її божевілля стало надто очевидним.

І ще дещо. Запах, який ми відчули у коридорі та в барі, я миттєво впізнав тут, — такий густий, що забивало горло.

Газ.

Я знову подивився на перекинуту плиту, глянув на Броуді. Він ледь помітно кивнув.

— Балони позаду, — пробурмотів він Фрейзеру, не зводячи очей з Ґрейс. — Має бути клапан. Ідіть і ви­м­кніть це.

Фрейзер повільно відступив і зник у коридорі. За ним зачинилися двері.

— Вона чекала, коли ми повернулися від Роуз Кесіді, — схлипнула Елен. — Брюс увійшов із нами, і коли спробував поговорити з нею, вона… вона…

— Я знаю, — спокійно сказав Стракан. Він зробив крок ближче. — Поклади ніж, Ґрейс.

Сестра дивилася на його закривавлене обличчя. Натягнута, мов тятива лука, готова розірватися.

— Майкле… Що з тобою трапилось?

— Це не має значення. Просто відпусти дівчинку.

Дарма він згадав про Анну. Обличчя Ґрейс стало потворним.

— Ти про свою доньку?

Рівновага Стракана похитнулася. Але він швидко відновився.

— Вона нічого тобі не зробила, Ґрейс. Тобі завжди подобалася Анна. Я знаю, що ти не хочеш завдати їй болю.

— То це правда? — Ґрейс плакала. — Так і є? Скажи мені, що вони брехали! Будь ласка, Майкле!

«Зробіть це, — подумав я. — Скажіть їй, що вона хоче». Але Стракан надто довго вагався. Обличчя Ґрейс скривилося.

— Ні! — простогнала вона.

— Ґрейс!

— Заткнися! — заволала вона, сухожилля на її шиї ви­пнулися, як шнури. — Ти трахав цю суку, ти вибрав її замість мене?

— Я можу пояснити, Ґрейс, — сказав Стракан, але він уже втрачав контроль. Втрачав контроль над нею.

— Брехун! Весь цей час ти брехав! Я могла б пробачити тобі інших, але це… Як ти міг?

Ніби нікого більше не існувало, крім неї та її брата. Запах газу посилювався. Що в біса робить Фрейзер? Броуді почав наближатися до Ґрейс.

— Відклади ніж, Ґрейс. Ніхто не збирається…

— Не наближайся до мене! — закричала вона.

Броуді відступив. Важко дихаючи, Ґрейс зиркнула на нас, її обличчя було спотворене.

Тишу раптом порушив металевий брязкіт. Елен впустила каструлю, і та пострибала підлогою. Звук був надзвичайно гучний. Жінка повільно підійшла до Ґрейс.

— Елен, не треба! — наказав Стракан, але в його голосі було більше страху, ніж влади.

Вона проігнорувала його. Вся її увага була прикута до його сестри.

— Тобі потрібна я, чи не так? Гаразд, я тут. Роби зі мною, що хочеш, але, будь ласка, не чіпай мою дочку.

— Заради бога, Елен, — сказав Броуді, але міг би й не говорити.

Елен розвела руками, запрошуючи.

— Ну ж бо! На що ти чекаєш?

Ґрейс повернулася до неї обличчям, кутик рота смикався, як зламаний годинниковий механізм.

Стракан відчайдушно втрутився:

— Поглянь на мене, Ґрейс. Забудь про неї, вона не важлива.

— Не втручайся, — попередила Елен.

Але Стракан зробив один крок вперед, потім інший. Він простягнув руки, ніби намагався заспокоїти дикого звіра.

— Ти єдине, що має значення для мене, Ґрейс. Ти це знаєш. Відпусти Анну. Відпусти її, й тоді ми втечемо із цього місця. Поїдемо кудись іще, почнемо знову. Тільки я і ти.

Ґрейс дивилася на нього з таким відвертим бажанням, що бачити це було непристойно.

— Відклади ніж, — тихо сказав він їй.

Частина напруги ніби випарувалася з неї. Запах газу, що досі витікав, ставав дедалі важчим, мить зависла, готова зрушити в будь-який бік. І тут Анна вибрала цю мить, щоб вивільнитися з-під руки Ґрейс.

— Мамо, вона робить мені боляче…

Ґрейс знову затиснула долонею рот Анни. Божевілля палало білим жаром в її очах.

— Тобі не слід було брехати, Майкле, — сказала вона й відкинула Аннину голову.

— Ні! — вигукнув Стракан, кидаючись на неї, коли ніж летів униз.

Ми з Броуді рвонули вперед, Стракан схопив свою сестру, але Елен була спритніша за нас. Вона вихопила Анну від Ґрейс, і та заволала криком чистої люті. Залишивши Броуді допомагати Стракану, я підбіг туди, де Елен стискала в обіймах свою доньку.

— Дайте мені її оглянути, Елен!

Вона не відпускала. Пригорнула до себе Анну, і, закривавлені, вони істерично ридали. Але я бачив, що кров була з порізів Елен, маленька дівчинка не постраждала.

«Дякую, Боже». Я з полегшенням опустився на підлогу, позаду мене пролунав голос Броуді:

— Девіде.

Він звучав дивно. Він схопив Ґрейс, затиснув її руки за спину, але вона більше не боролася. Їхні очі не відривалися від Стракана. Він стояв поруч, дивлячись на себе з легким здивуванням.

З його живота стирчало руків’я ножа.

— Майкле… — прошепотіла Ґрейс.

— Усе гаразд, — відповів він їй, але тут у нього підкосилися ноги.

— Майкле! — заволала Ґрейс.

Броуді стримав її, коли вона рвонулася до Стракана. Мені вдалося дотягнутися до нього, і я спробував прийняти його вагу на своє здорове плече.

— Виведіть Анну надвір. Відведіть її до сусідів, — сказав я Елен, коли Стракан опустився на підлогу.

— Він?..

— Просто заберіть її, Елен.

Я хотів, щоб вони були якнайдалі звідси. Сморід газу став таким густим, що аж нудило. Я із полегшенням глянув на портативний обігрівач, який валявся на підлозі: принаймні він не ввімкнений. З такою кількістю пропану, що витікає в кімнату, нам не вистачало тільки відкритого вогню. Я знову подумав, чому Фрейзер так довго порпається з балонами.

Ґрейс, яку досі стримував Броуді, ридала. Я став на­вколішки біля Стракана. Його обличчя побіліло.

— Тепер ви можете відпустити мою сестру, — сказав він хриплим від болю голосом. — Вона нікуди не піде.

Я кивнув Броуді, але він вагався. Та щойно відпустив її, Ґрейс впала біля Стракана.

— О боже, Майкле… — Її обличчя було маскою болю, вона обернулася до мене: — Робіть щось! Допоможіть йому!

Він спробував усміхнутися, взяв її за руку.

— Не хвилюйся, все буде добре. Я обіцяю.

— Не розмовляйте, — сказав я йому. — Намагайтеся не рухатися.

Я заходився оглядати його рану. Погано. Лезо ножа повністю застрягло в животі. Я навіть не міг здогадатися, яку внутрішню шкоду спричинив удар.

— Не дивіться так похмуро… — сказав він мені.

— Просто подряпина, — м’яко сказав я. — Я допо­можу вам лягти рівно. Намагайтеся не рухати ножем.

Лезо було єдиним, що не давало йому стекти кров’ю на смерть. Поки ніж залишався там, де був, він діяв як корок, уповільнюючи втрату крові. Але недовго.

Тепер Ґрейс плакала тихіше. Агресія зникла, вона тримала голову брата на колінах. Я намагався сховати тривогу з обличчя, швидко переглядаючи свої варіанти. Їх було небагато. У нас не було жодної можливості допомогти Стракану, і єдиний фельдшер на острові лежав мертвий у сусідній кімнаті. Якщо ми не зможемо його евакуювати, незабаром він помре, що б я не зробив. Фрейзер прибіг у кухню, перечіплюючись на розбитому посуді й розсипаючи їжу по підлозі.

— Ісусе! — задихнувся він, побачивши Стракана, але зібрався. — Газові балони зачинені в клітці. Я не можу її відчинити.

Броуді насилу пересунув важкий сосновий буфет, що лежав перед задніми дверима, частково загороджуючи їх. Та потім завмер, дивлячись на розбиту кухню.

— Ключі від клітки мають бути десь тут, — сказав він розгублено.

Але навіть якби ми знали, де їх зберігає Елен, це б нічого не дало. Кожна шухляда була витягнута й розбита, вміст розкидано серед решти сміття. Ключі можуть бути де завгодно.

Броуді дійшов такого ж висновку.

— Немає часу шукати. Витягнімо всіх, тоді зламаємо клітку й вимкнемо газ.

Не було жодного безпечного способу перемістити Стракана, але газ не залишив нам вибору. Концентрація була така, що я вже відчував його на смак. Атмосфе­ра на кухні незабаром стане неможливою для дихання. Пропан важчий за повітря, тобто на підлозі, де лежав Стракан, буде ще гірше.

Я коротко кивнув на знак згоди.

— Ми можемо перенести його на стільниці.

Ґрейс плакала, обіймаючи голову брата. Стракан мовч­ки спостерігав за нами. Хоча він, мабуть, був в агонії, вигляд мав надзвичайно спокійний. Майже мирний.

— Просто залиште мене тут, — сказав він, голос його уже слабшав.

— Здається, я сказав вам мовчати?

Він усміхнувся й на мить став схожим на чоловіка, якого я зустрів, коли вперше прибув на острів. Ґрейс пронизливо квилила, з неї рвався тваринний звук горя, вона гладила його обличчя.

— Мені так шкода, мені так шкода…

— Тс-с. Все буде добре, я обіцяю.

Фрейзер і Броуді насилу витягли важкий стіл. Я піді­й­шов до вікна на кухні, сподіваючись, що воно не запечатане. Навіть невелика вентиляція буде кращою, ніж нічого. Але я зробив лише кілька кроків, коли побачив, як Стракан намацує щось у розбитому посуді біля себе.

— Забирайтеся звідси, Девіде, — сказав він, піднявши свою знахідку.

Це була запальничка для газової плити. Він тримав великий палець на кнопці.

— Вибачте, але я нікуди не піду…

— Покладіть це, Майкле, — сказав я, намагаючись говорити впевнено, хоча ніякої впевненості не відчував. На кухні було стільки газу, що одна іскра могла спричинити вибух. Я неспокійно глянув на переносний обігрівач, що лежав поруч. У нього був власний запас пропану, а клітка з великими балонами зберігалася прямо біля кухонної стіни. Якщо тут спалахне газ, все злетить у повітря.

— Я так не думаю… — Бліде обличчя Стракана блищало від поту. — Ідіть, виходьте. Усі.

— Не будьте дурнем, — кинув Броуді.

Стракан підняв запальничку.

— Ще одне слово, і я клянуся, що натисну кнопку зараз.

— На біса, Броуді, заткніться! — сказав Фрейзер.

Стракан усміхнувся як людина при смерті.

— Хороша порада. Я рахуватиму до десяти. Один…

— А Ґрейс? — запитав я, намагаючись протягнути час.

— Ми з Ґрейс залишаємося разом. Правда, Ґрейс?

Вона кліпала крізь сльози, ніби тільки тепер усвідомлюючи, що відбувається.

— Майкле, що ти збираєшся робити?

Він усміхнувся їй.

— Довірся мені.

Тоді, перш ніж хтось зміг його зупинити, Стракан вирвав ніж із живота.

Він закричав, схопивши Ґрейс за руку, з рани хлинула кров. Я рушив уперед, але він мене побачив і підняв запальничку.

— Забирайтеся! Зараз! — прошипів він крізь зціплені зуби. — О боже!

— Стракане…

Броуді схопив мене.

— Ходім.

Фрейзер уже біг до дверей. Я востаннє глянув туди, де лежав Стракан, скрегочучи зубами від болю. Однією рукою він тримав підняту запальничку, а іншою стискав руку сестри. На обличчі Ґрейс розквітала недовіра. Вона подивилася на мене, відкривши рота, щоб заговорити, а потім Броуді штовхнув мене в коридор.

— Ні, почекайте…

— Просто біжіть! — заревів він, гупаючи коридором, штовхаючи й волочачи мене надвір. Фрейзер дістався «рендж-ровера» і почав шукати ключі.

— Облиште! — кинув Броуді, не зупиняючись. Найближчі будинки були занадто далеко, старий кам’яний мур видавався набагато доступнішим. Броуді потягнув мене за собою, і за мить Фрейзер упав поруч із нами. Ми чекали, важко дихаючи.

Нічого не трапилося.

Я озирнувся на готель. У сутінках він здавався звичним і буденним, вхідні двері сумно грюкали на вітрі.

— Минуло понад десять секунд, — пробурмотів Фрейзер.

Я встав.

— Що в біса ви робите? — запитав Броуді.

Я струснув його.

— Я збираюся… — почав я, і тут готель вибухнув.

Спалах і вибухова хвиля мало не збили мене з ніг. Я пригнувся, накривши голову, на землю посипалися шматки шиферу й цегли. Коли удари почали стихати, я ризикнув озирнутися на пагорб.

Пил і дим клубочилися навколо готелю, як марлева пелена. Його дах знесло, і всередині розбитих вікон уже виднілося яскраво-жовте мерехтіння. Воно швидко поширювалося, вогонь охоплював простір.

Люди вибігали з прилеглих будинків, готель палав. Інтенсивність жару відчувалася навіть з того місця, де я стояв.

Я сердито обернувся до Броуді.

— Я міг би його зупинити!

— Ні, не могли б, — втомлено сказав він. — І навіть якби змогли, він був мертвий, щойно витягнув ніж.

Я відвів погляд, знаючи, що так воно й було. Тепер готель перетворився на справжнє пекло, його дерев’яна підлога та стіни горіли. Як і все, що було всередині.

— А Ґрейс? — запитав я.

Броуді із затьмареним обличчям дивився на полум’я.

— А що Ґрейс?