Записано на кістках. Друге розслідування

Епілог

До літа події на Руні почали відступати, стиралися з па­м’яті. Посмертні дослідження тіл не виявили нічого принципово нового. Зрештою, як сказав Стракан, мертві вже мертві, а решта продовжує жити.

Під час обшуку в будинку Броуді знайшли файл, який він зібрав на Стракана. Це була хороша, надійна поліцій­на робота, докладна, приблизно така, як я й очікував. Він просто не копнув достатньо глибоко. Як і всі інші, Броуді ніколи не сумнівався в тому, що Ґрейс може не бути дружиною Стракана. Фатальний недогляд.

Файл містив жахливий поіменний перелік жертв, проте не було жодного способу дізнатися, скільки імен пропустив як Броуді, так і Стракан. Імовірно, доля деяких жертв Ґрейс ніколи не стане відома.

Як і доля Ребеки Броуді.

Тіло її батька витягли з моря рибалки через тиждень після того, як він кинувся зі скелі. Падіння та солона вода виконали свою звичайну роботу над трупом, але сумнівів не було. Принаймні цю сюжетну лінію можна було надійно зав’язати. Мені здавалося, Броуді оцінив би.

Він завжди ненавидів безлад.

Не все мало таке чітке завершення. Підживлений спиртним із бару та нафтою з генератора вогонь підсумував руйнування від вибуху газових балонів і зрівняв готель із землею. Кілька обгорілих шматочків кістки, надто пошкоджені полум’ям, щоб отримати з них хоч якесь ДНК, таки ідентифікували як останки Кемерона, бо їх було знайдено на місці колишнього бару. Але Ґрейс і Майкл Стракан на момент загибелі були разом на кухні. Належність тих кількох фрагментів кальцинованої кістки, які там знайшли, визначити було неможливо.

Навіть у смерті Стракан не зміг відділитися від своєї сестри.

За іронією долі, принаймні зараз, сама Руна все ще процвітала. Їй було далеко до долі Сент-Кілди. Розголос, якого набула справа, спричинив приплив журналістів, археологів і натуралістів, навіть туристів, приваб­лених новою славою. Скільки це триватиме, невідомо, але пором Кінроса раптом став дуже популярним. Були навіть розмови про будівництво ще одного готелю, хоча ним керувала б уже не Елен Макліод. Я знову зустрівся з Елен під час розслідування самогубства Броуді. Вона трималася з тією ж сталевою гідністю, як і завжди, і в її очах разом із тінями світився новий оптимізм. Вони з Анною переїхали до Единбурга, жили в маленькому будиночку, який придбали на страхові виплати за готель. І Стракан, і Броуді попіклувалися про них у своїх заповітах, але Елен поклала все, що вони їй залишили, у фонд розвитку острова.

— Це криваві гроші, — сказала вона, спалахнувши колишньою люттю. Вона не хотіла мати з ними нічого спільного.

Тільки одне вони привезли із собою з Руни: бордер-колі Броуді. Вони могли забрати собаку собі або приспати, але, як сказала Елен, було неправильно карати старого пса за злочини його власника.

Думаю, Броуді був би вдячний за це.

Щодо мене, я сам дивувався, як швидко життя повернулося в нормальне річище. Ще траплялися дні, коли я замислювався, скільки людей вижило б, якби я не поїхав на Руну, якби вбивство Дженіс Дональдсон відкинули як нещасний випадок. О, я знав, що хвороб­лива одержимість Страканом змусила би Броуді спробувати ще раз і що божевілля Ґрейс зрештою випливло б на поверхню. Але рахунок м’ясника все одно лежав на моєму сумлінні.

Одного разу вночі, коли я лежав без сну, думаючи про це, Дженні прокинулася й запитала, що сталося. Я хотів розповісти їй, хотів вигнати привидів, які переслідували мене після повернення з острова. Та чомусь не зміг.

— Нічого, — я всміхнувся, заспокоюючи її. Знаючи, що така дрібна брехня роз’їдає стосунки. — Просто не можу спати.

Усе одно після мого повернення між нами часто виникало напруження. Те, що сталося на Руні, лише посилило її неприязнь до моєї професії.

Я знав, що вона думала про неї як про занадто сильний зв’язок із минулим, що це прив’язує мене до моїх мертвих у спосіб, якому вона не довіряла. У цьому вона помилялася: саме через те, що трапилося з моєю родиною, я колись намагався покинути роботу. Але Дженні це не переконало.

— Ти кваліфікований лікар-терапевт, Девіде, — сказала вона під час однієї з наших не-зовсім-суперечок. — Ти можеш знайти роботу в будь-якій практиці. Мені байдуже, де саме.

— А що як це не те, що я хочу робити?

— Але ж раніше робив! І це про життя, а не про смерть!

Я не міг змусити її зрозуміти, що, на мою думку, моя робота вже була про життя. Про те, як люди його загубили, про те, хто його забрав. І як я можу допомогти їм не забрати більше. Але минали тижні, напруження між нами зменшувалося. Настало літо, яке принесло спекотні дні та погожі ночі, і події на Руні здавалися далекими як ніколи. Питання про наше майбутнє залишалося, але ми відклали його за взаємною, хоча й негласною, згодою. Проте напруга досі була. Вона ще не переросла у шторм, але й ніколи не заходила далеко за горизонт. Мене запросили на місячний тренінг до Інституту польових антропологічних досліджень в Теннессі, на так звану Трупну ферму, де я багато чого навчився б для своєї професії. Це мало бути восени, але я поки що відкладав рішення. Проблемою була б не лише моя відсутність, хоча Дженні це не сподобалося б. Це була заява про наміри, втілена в рішенні про поїздку. Моя робота була частиною мене, але й Дженні — також. Одного разу я мало не втратив її. Я не міг допустити цього знову.

Попри це я зволікав, відкладаючи момент, коли доведеться вирішувати. Та потім, одного суботнього вечора, нас наздогнало минуле.

Ми були не у квартирі Дженні, а в моїй квартирі на першому поверсі, бо тут був невеличкий задній дворик, досить просторий для столика зі стільцями. Був теплий, сонячний вечір, ми запросили друзів на барбекю. Вони мали прибути за пів години, але я вже розклав вогонь. Холодне пиво в руках, запах деревного вугілля в повіт­рі, — ми насолоджувалися вихідними.

Барбекю викликало в нас хороші асоціації, нагадало про те, як ми вперше зустрілися. Дженні принесла миски з салатом і годувала мене оливками, коли задзвонив телефон.

— Я візьму, — сказала вона, коли я вже хотів був відкладати щипці та лопатки. — Ти так легко не відкараскаєшся від приготування їжі.

Усміхаючись, я дивився, як вона зайшла всередину. Нещодавно вона відростила довге світле волосся й уже могла збирати його у хвостик. Їй це пасувало. Я задоволено відпив пива й знову взявся до вугільних брикетів. Якраз бризкав на них рідиною для барбекю, коли повернулася Дженні.

— До тебе прийде якась молода жінка, — сказала вона, вигинаючи брову. — Каже, що її звуть Ребека Броуді.

Я витріщився на неї.

Я ніколи не казав Дженні, як звали доньку Броуді. Розумів, що вона не захоче знати такі подробиці. Та почув­ши її ім’я зараз, після всіх цих місяців, я втратив дар мови.

— Що сталося? — стурбовано запитала Дженні.

— Що вона ще сказала?

— Небагато. Просто хотіла знати, чи ти тут, сказала, що хоче забігти ненадовго. Я, мабуть, була не дуже привітна, але вона обіцяла, що це забере лише кілька хвилин. Слухай, з тобою все гаразд? Ти наче привида побачив.

Я невпевнено засміявся.

— Кумедно, що ти так кажеш.

Обличчя Дженні спохмурніло, коли я сказав їй, хто телефонував.

— Вибач, — сказав я. — Я думав, що вона мертва. Бог знає, чого вона хоче. Або як дізналася, де я живу.

Дженні якусь мить мовчала, а потім покірно зітхнула.

— Не хвилюйся, це не твоя вина. Я впевнена, що в неї є вагома причина.

З коридору пролунав дверний дзвінок. Я вагався, див­лячись на Дженні. Вона всміхнулася, нахилилася вперед і поцілувала мене.

— Йди. Я не турбуватиму тебе, поговори з нею. І можеш запросити її залишитися на вечерю, якщо хочеш.

— Дякую, — сказав я і поцілував її перед тим, як ви­йти. Я був радий, що Дженні так добре сприйняла цю звістку, але не був певен, що хочу мати таку гостю. Звісно, мені було цікаво, але я трохи нервував від перспективи зустрітися з нею віч-на-віч. Її батько помер, вважаючи, що вона мертва.

А ще через це загинуло п’ятеро людей. «Але її навряд чи можна звинувачувати в цьому», — нагадав я собі. Дай їй шанс. Принаймні вона доклала зусиль, щоб прийти й побачити мене. Вона б цього не зробила, якби не відчувала певної відповідальності за те, що сталося.

Я глибоко вдихнув і відчинив двері.

На порозі стояла молода рудоволоса жінка. Вона була струнка й засмагла, на її обличчі красувалися темні окуляри. Але ні вони, ні незграбна мішкувата сукня не могли приховати того факту, що вона була разюче приваблива.

— Привіт, — сказав я з усмішкою.

У ній було щось знайоме. Я намагався це вловити, шукаючи в ній щось від Броуді, але не міг нічого знайти. А тоді відчув мускусний запах парфумів, і усмішка застигла на моєму обличчі.

— Привіт, докторе Гантер, — сказала Ґрейс Стракан. Усе раптом здалося сповільненим і гострим, як укол шпилькою. Був час для даремної думки — мабуть, тоді яхта все-таки не зірвалася з якоря, — а потім рука Ґрейс вислизнула із сумочки, що висіла на плечі: рука з ножем.

Його блиск звільнив мене від шоку. Я почав реагувати, коли вона кинулася на мене, але запізно. Я схопив лезо, та воно пройшло крізь руку, розрізавши долоню й пальці до кісток. Болю від цього я навіть не встиг відчути, коли ніж увійшов мені в живіт.

Не було ніякого болю, тільки холод і шок. І жахлива образа.

Цього не може бути. Але було. Я втягнув повітря, щоб закричати чи гукнути, але спромігся лише здавлено видихнути.

Я схопився за ручку ножа, відчуваючи, як гаряча липка вологість крові забруднює обидві руки. Стиснув його якомога міцніше, поки Ґрейс намагалася його витягнути. Я тримав, навіть коли ноги підкосилися піді мною. «Тримай. Тримай, або ти мертвий. І Дженні теж».

Ґрейс гарчала, намагаючись вирвати ножа, спустилася за мною на підлогу, поки я сповзав по стіні. Нарешті, востаннє розчаровано видихнувши, вона здалася. І тепер стояла наді мною, важко дихаючи скривленим ротом.

— Він відпустив мене! — виплюнула вона, і я побачив, як сльози двома потоками течуть по її щоках. — Він убив себе, але відпустив мене!

Я намагався щось сказати, будь-що, але слів не було. Її обличчя ще на якусь мить зависло наді мною, потворне й перекошене, а тоді нарешті зникло. У дверях було порожньо, звук ніг, що бігли коридором, затих на вулиці.

Я подивився на свій живіт. З нього непристойно стир­чав держак ножа. Сорочка наскрізь просякла кров’ю. Я відчував, як вона збирається піді мною на кахельній підлозі. «Вставай. Рухайся». Але сил у мене вже не було.

Я спробував крикнути. Почулося лише каркання. В очах потемніло. «Темно і холодно. Вже? Але зараз літо». Болю все ще не було, лише поширювалося оніміння. Із сусідньої вулиці весело долинали дзвіночки фургона з морозивом. Я чув, як Дженні ходить у внутрішньому дворику, чув дзвякання келихів. Такий привітний, ласкавий звук. Я знав, що мушу спробувати поворухнутися, але це здавалося занадто великим зусиллям. Усе затуманилося. Усе, що я пам’ятав, це те, що не можна випускати ніж. Але я вже не знав чому.

Знав тільки те, що це було дуже важливо.