Записано на кістках. Друге розслідування

28

Через два дні над Руною розвиднилося чисте та ясне небо. Наближався полудень, коли ми з Броуді залишили його машину на дорозі над гаванню й піднялися на вершину скелі, звідки відкривався краєвид на Стек-Росс. Морські птахи ширяли навколо високої чорної вежі стрімчака, а хвилі розбивалися об підніжжя скелі, викидаючи високо в повітря повільні крила бризок. Я вдихав свіже солоне повітря, насолоджуючись ніжним теплом сонця на обличчі.

Я збирався додому.

Поліція прибула на Руну напередодні вранці. Ніби остаточно наситившись хаосом, який він супроводжував, шторм вщух сам собою через кілька годин після того, як згорів готель.

Ще до настання ночі, поки руїни готелю диміли й тліли, телефонні лінії знову запрацювали. Ми нарешті змогли зв’язатися з Воллесом і великою землею. Попри те, що гавань була ще надто бурхливою для руху кораблів, небо сáме почало світлішати, коли над скелями затріщав гелікоптер берегової охорони зі слідчою групою, першою з тих, що мали висадитися на Руну протягом наступних двадцяти чотирьох годин.

Позаяк острів опинився в епіцентрі шаленої діяльності поліції, я нарешті зміг зателефонувати Дженні. Це була важка розмова, але я запевнив її, що зі мною все добре, і пообіцяв, що буду вдома приблизно через день. Хоча острів кишів поліцією й оперативними слідчими групами, я не міг поїхати відразу. Звісно, довелося витерпіти неминучі допити та звіти, але я все одно відчував, що деякі справи не завершено. Знадобляться дні або, можливо, навіть тижні, щоб видобути тіла Стракана, Ґрейс і Кемерона з руїн готелю, — це якщо припустити, що щось доступне для ідентифікації пережило знищення. А ще були останки Меґґі та Дункана, і я хотів бути під рукою, коли їх оглядали слідчі.

Було б неправильно поїхати, не довівши справу до кінця.

А тепер от довів. Тіло Меґґі доставили на велику землю напередодні ввечері, а останки Дункана витягли з автофургона вранці. Як і його «маґлайт», готовий до лабораторного аналізу. Його форма пасувала до рани в черепі констебля, крім того, слідчі знайшли на його корпусі запечені залишки, подібні до слідів крові та м’якої тканини. Треба було перевірити, щоб переконатися, але я був як ніколи впевнений, що Ґрейс скористалася його ж ліхтарем, щоб убити молодого констебля.

Я зробив усе, що міг. Для мене більше не було причин залишатися на Руні. Мені довелося попрощатися: обмінятися незграбним рукостисканням з Фрейзером, забігти до Елен і Анни. Вони поки що жили в будинку сусідів і напрочуд добре почувалися після того, що пережили.

— Готель — то лише цегла й розчин. А Майкл… — В очах Елен промайнула тінь, вона дивилася, як поруч грається Анна. — Мені шкода, що готель зруйновано. Але я більше вдячна за те, що врятовано, ніж сумую за тим, що втрачено.

Інший гелікоптер берегової охорони мав прибути протягом години, і коли він розвантажить свій десант слідчих, то доставить мене до Сторновея. Звідти я полечу до Глазго, а потім до Лондона й нарешті завершу подорож, розпочату тиждень тому.

Коли настане час.

І все ж я не відчував такого піднесення, як очікував. Усупереч тому, що я з нетерпінням чекав на зустріч із Дженні, я почувався на диво безпорадним, коли ми з Броуді підходили до скелі, де мав приземлитися гелікоптер. Броуді теж мовчав, поринув у свої думки. Хоча я ночував у його кімнаті для гостей, ми мало бачилися після того, як прибула поліція з великої землі. Колишній інспектор, відтепер він був цивільною особою, і його ввічливо відсторонили від слідства.

Мені стало його жаль. Після всього, що сталося, йому, мабуть, було важко залишатися на узбіччі.

Дійшовши до вершини скелі, ми відпочили. Кам’яний моноліт Бодах-Руна стояв дещо осторонь, Старий дядько з Руни самотньо виглядав своє втрачене дитя. Улоговини, де ми знайшли машину Меґґі, не було видно, а сам «міні» уже звідти забрали. Мартини й баклани кружляли й кричали під яскравим зимовим сонцем.

Вітер усе ще дув, але не так сильно, і хмари, які тут здавалися постійним покривом, зникли, їх заступили високі білі пасма купчастих хмаринок, що безтурботно пливли синім небом.

Принаймні з певного погляду день мав бути прекрасним.

— Це один із моїх улюблених краєвидів, — сказав Броуді, дивлячись на стрімчак, що здіймався з хвиль, наче гігантська труба. Вітер тріпав його сиве волосся, віддзеркалюючи рух хвиль за двісті футів унизу. Він потягнувся, щоб погладити собаку по голові. — Давно Бесс не мала нагоди розім’яти тут ноги.

Я потер плече через пальто. Воно ще боліло, але я майже звик до цього. Щойно повернуся в Лондон, зможу відразу зробити рентген і як слід роздивитися всі ушкодження.

— Як гадаєте, що буде зараз? З Руною? — запитав я.

Острів ще перебував у стані шоку. Протягом кількох днів він утратив чотирьох членів своєї спільноти, на чолі з головним благодійником; трагедія особливо важко сприймалася через жахливий спосіб смерті жертв. Шторм також додав біди: у гавані затонув рибальський човен, а яхта Стракана зірвалася з якоря. Уламки чудового човна знайшли кілька днів по тому, але це була найменша втрата острова. Від інших оговтатися було складніше.

Броуді скривив рота.

— Один Бог відає. Може, протримається певний час. Але рибна ферма, нові робочі місця, інвестиції — усе це пішло за вітром. Без них не вижити.

— Думаєте, тут буде нова Сент-Кілда?

— Можливо, але не в найближчі кілька років. Проте, зрештою… — Його рот скривився в усмішці. — Будемо сподіватися, що вони не втоплять своїх собак, коли підуть звідси.

— Ви залишитеся?

Броуді знизав плечима.

— Побачимо. Не те щоб у мене була причина їхати кудись ще.

Бордер-колі присіла біля його ніг, опустила голову на лапи й пильно дивилася на нього.

Усміхаючись, він дістав із кишені старий тенісний м’яч і кинув його собаці. Та риссю побігла за ним на старих жорстких лапах і принесла м’яча, вихляючи хвостом.

— Якби ж то ми змогли поговорити з Ґрейс, дізнатися, чому вона зробила те, що зробила, — сказав я, коли Броуді знову кинув м’яч.

— Ревнощі, як сказав Стракан. І ненависть, я так гадаю. Ви здивуєтеся, наскільки це може бути потужна сила.

— Це ще не все пояснює. Наприклад, чому вона вдарила Дженіс Дональдсон і Дункана, але застосувала ніж до Меґґі та Кемерона. І до інших, про кого нам розповідав Стракан.

— Гадаю, це питання засобів та можливостей. Я не думаю, що вона насправді щось планувала, — просто діяла, коли в неї виникало бажання. «Маґлайт» Дункана, мабуть, їй просто під руку втрапив, і з Дональдсон, я припускаю, теж щось подібне сталося. Але тепер ми ніколи не дізнаємось.

Колі знову поклала м’яч йому під ноги. Броуді підняв його й кинув, а потім сумно всміхнувся мені.

— Не завжди є відповіді на все, як би старанно ми не шукали. Іноді потрібно навчитися просто відпускати речі.

— Я теж так думаю.

Він дістав цигарки, запалив одну, із задоволенням затягнувся. Я дивився, як він прибрав пачку.

— Я не знав, що ви шульга, — сказав я.

— Перепрошую?

— Ви щойно кинули м’яч лівою рукою.

— Так? Я не помітив.

Серце в мене закалатало.

— Кілька днів тому на кухні ви користувалися правою рукою. Я ще сказав вам і Фрейзеру, що той, хто вбив Дункана, був шульгою.

— Так? Не розумію, про що ви.

— Тож мені було цікаво, чому тоді ви користувалися правою рукою, а зараз лівою.

Він обернувся, поглянув на мене, запитливо й трохи роздратовано.

— До чого ви хилите, Девіде?

У роті пересохло.

— Ґрейс була правшею.

Броуді зважив почуте.

— Звідки ви знаєте?

— Коли вона тримала Анну, ніж був у правій руці. Я забув про це, а тут побачив вас. Я знав, що щось досі не сходиться, але не розумів що. І коли я бачив, як Ґрейс готує їжу, вона теж користувалася тією рукою. Правою, а не лівою.

— Можливо, вам зраджує пам’ять.

Я хотів би, щоб так було. На мить чи дві навіть дозволив собі сподіватися. Але знав, що це не так.

— Ні, — сказав я, відчуваючи щось на кшталт жалю. — Але навіть якби зраджувала, ми можемо пере­вірити, з якої руки відбитки пальців на її пензликах і ручках ножів. Навіть якби відбитки були нечіткими, ракурс доведе.

— Вона могла бути амбідекстеркою.

— Тоді ми знайдемо рівну кількість обох відбитків.

Він довго затягувався цигаркою.

— Ви бачили, якою була Ґрейс. Ви не можете серйозно думати, що Стракан брехав?

— Ні. Я не сумніваюся, що вона вбила Меґґі, і бог знає, скількох іще, перш ніж вони приїхали сюди. Але Стракан просто припустив, що вона також убила Дженіс Дональдсон і Дункана. Можливо, він помилявся.

Я досі хотів, щоб Броуді висміяв мою ідею, щоб указав на фатальну помилку в моїх міркуваннях. Він тільки зітхнув.

— Ви тут занадто довго, Девіде. Ви шукаєте те, чого немає.

Мені довелося проковтнути клубок, перш ніж я зміг вимовити наступні слова.

— Як ви дізналися, що Дункана вбили його ж «маґ­лайтом»?

Броуді нахмурився.

— Хіба ні? Я думав, що ви сказали.

— Ні, я ніколи про це не згадував. Я так думав, але тримав при собі. Я нічого не говорив про «маґлайт», поки не прибула слідча команда.

— Ну, я, мабуть, почув від когось з них.

— Коли?

Він помахав цигаркою, трохи роздратовано.

— Не знаю. Вчора?

— Ліхтар витягли лише вночі. І ніхто не дізнається напевно, що саме він його вбив, доки не буде проведено лабораторні дослідження. Вони б нічого не сказали.

Броуді дивився через море на чорну вершину Стек-­Россу, мружачись у яскравому сонячному світлі. Я слухав, як хвилі розбиваються об скелі за двісті футів під нами.

— Хай вже так і буде, Девіде, — тихо сказав він. Але я не міг цього облишити. Серце калатало так сильно, що я його чув.

— Ґрейс не вбивала Дункана, чи не так? І Дженіс Дональдсон не вбивала.

Єдиною відповіддю був крик мартинів і віддалений плескіт хвиль під скелями. «Скажи що-небудь. Заперечуй». Але Броуді, здавалося, був вирізьблений з того самого каменю, що й Бодах-Руна, мовчазний й непримиренний.

До мене повернувся голос.

— Чому? Чому ви це зробили?

Він впустив цигарку на землю й розчавив її ногою, потім підняв недопалок і поклав до кишені.

— Через Ребеку.

За мить я зрозумів, що то за ім’я. Ребека, втрачена дочка, яка зникла безвісти. На пошуки її Броуді витратив кілька років. Тепер пригадалися його слова, ясні й жахливі за змістом: «Вона мертва». І раптом все набуло різкості.

— Ви думали, що Стракан убив вашу дочку, — сказав я. — Ви вбили Дженіс Дональдсон, щоб спробувати підставити його.

Біль у його очах підтвердив усе.

Він дістав ще одну цигарку й запалив її, перш ніж відповісти.

— Це був нещасний випадок. Я намагався зібрати докази проти Стракана багато років. Це єдина причина, чому я переїхав на цей богом забутий острів, — щоб бути поруч із ним.

Над головою ширяв мартин, розмахуючи крилами, ловив повітряні потоки. Стоячи там, під холодним зимовим сонцем, я відчув, як мене накриває почуттям нереальності, наче під час надто стрімкого спуску в ліфті.

— Ви знали, що були й інші смерті?

Вітер розвіяв дим від його цигарки.

— Підозрював. Я вже почав думати, що Бекі померла. Досі я міг іти за її слідом, але потім він просто увірвався. Тож коли я почув, що вона зустрічалася з багатим південноафриканцем до того, як зникла, то почав копати. Я дізнався, що Стракан переїжджав, жив у різних країнах, але завжди недовго. Тому я переглянув газетні архіви тих місць, де він оселявся. Я знайшов повідомлення про вбивства або зникнення дівчат приблизно в той самий час. Не в усіх, але їх було занадто багато, щоб бути збігом. І що більше я дивився, то більше переконувався, що Бекі була однією з його жертв.

Усе збігалося.

— І ви не сказали поліції? Їй-бо, ви ж колись були інспектором! Вони б вас послухали!

— Без доказів вони б не послухали. Я зробив усе, що міг, коли шукав Бекі. Багато людей думали, що в мене клямка впала через ці пошуки. І якби я вийшов на Стракана напряму, він би просто заліг на дно. Але Ребека жила під ім’ям свого вітчима. Він ніяк не міг нас поєднати. Тому я вирішив грати в довгу гру і приїхав сюди, сподіваючись, що він десь помилиться.

Мене тіпало, але холод, який проймав до кісток, не мав нічого спільного з холодним вітром.

— Що сталося? Втомилися чекати? — запитав я, дивуючись власному гніву. Броуді струснув попіл із цигарки, дозволивши йому розсипатися на вітрі.

— Ні. Дженіс Дональдсон сталася.

Із незворушним обличчям він розповів мені, як стежив за Страканом під час його поїздок до Сторновея, вигадував собі справи та зустрічі, сідав на пором, щоб прибути першим, поки Стракан ішов яхтою. Спочатку він хвилювався, що Стракан готується обрати іншу жертву. Але коли нічого не сталося із жодною з жінок, з якими він проводив час, полегшення Броуді змінилося спочатку здивуванням, а потім розчаруванням. Нарешті одного вечора він підійшов до Дженіс Дональдсон у Сторновеї, коли вона вийшла з пабу. Він запропонував їй заплатити за інформацію, сподіваючись дізнатися більше про звички Стракана, можливо, виявити його схильність до насильства. Це був перший раз, коли він розкрив карти проти свого ворога, розрахована авантюра, але він подумав, що ризик того вартий. Дональдсон не знала, хто він такий.

Принаймні він так думав.

— Вона мене впізнала, — сказав Броуді. — Виявилося, що вона раніше жила в Глазго, і мені вказали на неї, коли я шукав Бекі. Дональдсон знала її. Вона думала отримати винагороду, яку я пропонував за інформацію, але її схопили за вимагання, перш ніж у неї виникла така можливість. Коли вона повернулася до своїх занять, мене вже не було. Тому вона запропонувала мені продати інформацію зараз.

Він втягнув повні легені диму, знову видихнув, і вітер відніс дим.

— Вона сказала, що Бекі була повією. Мабуть, на якомусь рівні я вже здогадався, враховуючи те, як вона жила. Але коли хтось каже це вголос, хтось на кшталт Дональдсон… Коли я відмовився їй платити, вона погрожувала розповісти Стракану, хто я такий, чого я ставлю ці запитання. Потім почала говорити всіляке про Ребеку, таке, що жоден батько не хоче чути. Тому я вдарив її.

Броуді простягнув руку, розглядаючи її. Я пригадав, як легко він добивав Стракана в брохові. А ще усвідомив, як під пальтом тисне пов’язка і що край скелі лише за кілька ярдів. Довелося докласти свідомих зусиль, щоб не дивитися на нього чи не відійти.

— Я завжди був запальний, — продовжив він майже м’яко. — Ось чому моя дружина пішла. А ще через пиятику. Але я думав, що взяв це все під контроль. Сього­дні не вживаю нічого міцнішого за чай. Я її навіть не дуже сильно вдарив, але вона була п’яна. Ми стояли біля корабельні, і вона впала навзнак, вдарилася головою об стійку, коли падала.

Не ключка, але удар таки був.

— Якщо це був нещасний випадок, чому ви не роз­повіли?

В очах Броуді вперше спалахнуло.

— Щоб мене посадили за ненавмисне вбивство, коли той покидьок-убивця гуляє на волі? Я так не думаю. Тоді в мене був інший шлях.

— Підставити його?

— Якщо вам так більш подобається.

Це мало якийсь химерний сенс. Між Броуді та Дженіс Дональдсон не було жодного зв’язку, але Стракан — то інша справа. Якби її знайшли мертвою на Руні, коли з’ясувалося, що він був одним із її клієнтів — а Броуді переконав би, що так і було, — тоді підозра швидко зосе­редилася б на ньому. Не ідеально, але це було б свого роду справедливістю. Для Броуді це було краще, ніж нічого. Поки я слухав, мені спало на думку дещо інше. Я знову подумав, як тріснув череп Дженіс Дональдсон, — тріснув, не розбився.

— Вона не була мертва, так?

Броуді витріщався на Стек-Росс.

— Я думав, що була. Я поклав її в багажник автомобіля, але не ризикнув би везти її на поромі, якби знав, що вона жива. Зрозумів це, тільки коли відкрив багажник уже тут і побачив, що її вирвало. Але на той момент вона вже була мертва.

«Ні, — подумав я, — вона б не пережила переправу з такою травмою». Щонайменше це спричинило б кровотечу, смертельну без швидкої медичної допомоги, а можливо, навіть і з нею. Але їй не дали шансу. Отже, Броуді рухався вперед, як і планував. Він підкинув докази в закинутий котедж, докази, які допомогли б звинуватити Стракана: шерсть його ретривера, відбиток гумових чобіт Стракана, — Броуді вкрав їх із сараю якось уночі, а потім сховав так, щоб поліція могла знайти. Потім він підпалив тіло — не лише для того, щоб знищити будь-які сліди, які могли б пов’язати його з ним, але й щоб приховати той факт, що Дженіс Дональдсон не померла в котеджі, бо це показала б експертиза. Він навіть продав свою машину й замінив її новою, бо знав, що в багажнику залишаться мікроскопічні сліди, як би ретельно він його не чистив. Опираючись на весь свій досвід поліціянта, Броуді намагався передбачити все.

Але з убивством, як і з життям, це неможливо.

Його щоки впали — він затягувався цигаркою.

— Я хотів, щоб хтось інший знайшов тіло. Але чекав цілий місяць, а труп просто лежав там, і я не зміг більше терпіти. Господи, коли я знову зайшов і побачив його… — Він мовчки похитав головою. — Я не хлюпнув багато бензину, лише стільки, щоб скидалося на невдалу спробу підпалити тіло. Я хотів, щоб його можна було ідентифікувати, щоб це було явне вбивство, у цьому й полягала вся суть. Але все, що я міг тоді зробити, це повідомити про знахідку й сподіватися, що оперативна слідча група зробить свою роботу як належить.

Але замість слідчої групи він отримав п’яного сержанта та зеленого констебля. І мене. Мені стало фізично погано від ступеня його зради. Він використовував усіх нас, граючи на нашій довірі, постійно спрямовуючи нас на Стракана. Не дивно, що він так опирався ідеям про Кемерона чи Кінроса як підозрюваних. До горла підкотила гіркота.

— А що ж Дункан? — спитав я, надто розлючений, щоб дбати про те, щоб не спровокувати його. — Ким він був, побічним збитком?

Броуді прийняв звинувачення, не здригнувшись.

— Я припустився помилки. Коли котедж завалився, усі докази, які я підклав, було знищено. Я почав хвилюватися, що цього недостатньо, щоб звинуватити Стракана, навіть якщо тіло вже було ідентифіковано. Я перевіряв Дункана, знав, що він розумний хлопець. Тож вирішив його використати. — Він похитав головою, роздратований сам на себе. — Дурень. Треба було думати, а не ускладнювати все. Я нічого не сказав, тільки що в мене є підозри щодо Стракана і що хтось має розібратися в його минулому. Я думав, що можу потрохи підкидати йому інформацію, нехай думає, що сам здогадався. І тоді я наробив біди. Я сказав Дункану, що Стракан відвідував повій у Сторновеї.

Броуді придивився до розжареного кінчика цигарки.

— Він одразу запитав, звідки я знаю. Я сказав, що це лише плітки, але знав, що така відмовка критики не витримує. Розумієте, ніхто більше на Руні не мав про це жодного уявлення. До того ж воно вигулькнуло відразу після того, як ви оголосили, що жертва, мабуть, якась повія з великого міста. Я бачив, що Дункан уже почав замислюватися, звідки я дізнався. Я не міг ризикувати.

Ні, зрозумів я, не міг. Отже, ось чому Дункан тоді був такий замислений, коли я востаннє бачив його живим. Можливо, його підозри вже тоді пускали коріння. Броуді не міг цього допустити. Не міг нікому дозволити запідозрити, що він переслідував Стракана, що мав мотив його знищити.

Навіть якщо це означало мовчати про вбивство власної дочки.

Він зітхнув із жалем.

— Це дрібниці, які збивають з пантелику. Як той клятий «маґлайт». Я взяв із собою лом, коли йшов до фургона, але Дункан, мабуть, побачив мій ліхтар, як я був надворі. Я міг напасти на нього, коли він вийшов перевірити, але дочекався, поки він повернеться всередину. Відкладав, мабуть. Він залишив «маґлайт» на столі, коли впустив мене, тож я взяв ліхтар і вдарив. — Він знизав плечима. — Тоді це здавалося правильним.

Огида, яку я відчув, лише розпалювала мій гнів.

— Пожежі просто відводили очі, чи не так? Підпал клубу та фургона не мав на меті знищити докази. Ви просто хотіли, щоб ми думали, що це так, щоб смерть Дункана сюди вписувалася. І можна було заодно звинуватити Стракана, підкинувши зламану кришку від каністри з бензином…

Я замовк, дивлячись на нього, ще одна втрачена деталь стала на місце.

— Ось чому в машині Ґрейс закінчився бензин. Ви викачали його, щоб розпалювати пожежі.

— Я мав його звідкись взяти. Якби купив, це навело б на слід. — Броуді дивився на обрій, потім повернувся до мене. — До речі, я не здогадувався, що ви все ще були в медпункті, коли я підпалив будівлю. Там не горіло світло, бо ж не було електроенергії, от я й подумав, що там порожньо.

— Чи мало це значення?

Він струснув попіл із цигарки.

— Напевно, ні.

— Боже милий, ви ніколи не думали, що могли поми­литися? Що відбувається щось інше? А як з тим, коли радіо на яхті розбили й на Ґрейс напали? Ви не замислювалися, чому Стракан робив це все, якщо він нікого не вбивав?

— Тут, може, й не вбивав, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучала різкість. — Я припускав, що він панікує. Думав, він хоче покинути острів до того, як поліція почне всіх допитувати. Він би не хотів, щоб вони надто пильно вивчали його минуле.

— Але проблема була не в його минулому, так? Проблема була в його сестрі. Не той Стракан!

Він зітхнув, знову дивлячись на обрій.

— То так.

У цьому була жахлива іронія. Через спроби Броуді підставити її брата Ґрейс, як і всі інші, вважала, що на Руні з’явився вбивця. Вона навіть повірила, що ледь сама не стала жертвою. Тож скористалася ситуа­цією, убивши Меґґі та спаливши її тіло, щоб здавалося, що вбивця Дункана та Дженіс Дональдсон забрав ще одне життя.

Повне коло.

— Чи воно того варте? — тихо запитав я. — Дункан та решта. Чи було це варте всіх цих життів?

Гострі риси Броуді на тлі холодного блакитного неба під ранковим вітром були мов кам’яні. Не можна було розібрати, що він відчуває.

— У вас самого була дочка. Ви мені й скажіть.

Я не мав на це відповіді. Моя злість зникала, залишаючи за собою свинцевий смуток. І жахливе усвідомлення власної ситуації. Я щойно зрозумів, наскільки обережний був Броуді: він весь час ховав недопалки назад у пачку. Він не залишив нічого, жодного доказу, що був тут. Навіть якби я мав дві вільні руки, він більший і сильніший за мене. Він уже двічі вбив. Я не знав, чи він зупиниться перед третім разом. Я коротко глянув на край скелі, усього за кілька ярдів від нього. «Усе-таки ти не покинеш сьогодні Руну», — подумав я, заціпенівши.

На обрії з’явилася темна цятка. Надто нерухома, щоб бути птахом, вона висіла в небі. Я зрозумів, що гелікоптер берегової охорони прибув раніше, але хвиля надії зникла. Він був ще надто далеко. Щоб дістатися сюди, потрібно ще хвилин десять-п’ятнадцять.

Задовго.

Броуді теж його побачив. Вітер тріпав його сиве волосся, він спостерігав за цяткою, що наближалася. Цигарка догоріла майже до пальців.

— Колись я був хорошим поліціянтом, — байдуже сказав він. — Поганим чоловіком і батьком, але хорошим поліціянтом. Ви починаєте на боці ангелів і раптом виявляєте, що стали тим, кого ненавидите. Як це так?

Я розпачливо глянув на гелікоптер. Здавалося, він не збільшувався. На такій відстані ніхто на борту не зможе нас побачити. Я спробував витягнути руку з перев’язі під пальтом, знаючи, що це нічого не дасть.

— І що тепер? — запитав я, намагаючись говорити спокійно. Щось схоже на суху усмішку торкнулося його вуст.

— Гарне запитання.

— Із Дженіс Дональдсон стався нещасний випадок. Історію Ребеки візьмуть до уваги.

Броуді востаннє затягнувся цигаркою, а потім обережно загасив її підошвою черевика. Поклав недопалок у пакунок разом із рештою.

— Я не піду до в’язниці. Але, якщо це має значення, мені шкода.

Він повернув обличчя до сонця, на мить заплющив очі, а потім простягнув руку, щоб погладити стару бордер-колі.

— Хороша дівчинка. Стій тут.

Я мимоволі зробив крок назад, коли він випростався. Але він не рушив до мене. Натомість неспішно пішов до краю скелі.

— Броуді… — гукнув я, коли зрозумів його намір. — Броуді, ні!

Мої слова віднесло вітром. Я рушив за ним, але він уже дійшов до краю. Не вагаючись, зробив крок у простір. На якусь мить ніби завис там, піднесений вітром. І зник.

Я зупинився, дивлячись на порожнечу, де він був секунду тому. Тепер там уже нічого не лишилося. Тільки крик мартинів і шум хвиль, що розбивалися внизу.