Записано на кістках. Друге розслідування

26

Я не відповів. Здається, мозок повністю заблокував мені здатність говорити чи рухатися. Стракан зробив крок від стіни, тож його силует з’явився в проході.

У руці він стискав ніж, лезо виблискувало на тьмяному світлі.

— Знову вдалося знайти дорогу сюди, так? Я казав, що тут цікаво.

Його голос відлунював від стін броха. Він не наближався, але стояв між мною та єдиним виходом. Я на­магався не концентрувати погляду на ножі. Наше дихання парувало в маленькій камері. На мене дивилися очі загнаної істоти, звіра, якого переслідують мисливці. Темна щетина здавалася синьо-чорною на тлі блідого обличчя.

Він похилив голову, прислухаючись до вітру, що завивав надворі.

— Ви знаєте, що означає «Бін-Туїрід»? Гельською мовою це «Гора, що стогне». Досить влучно, я вважаю.

Він розмовляв невимушено, ніби прийшов сюди на прогулянку. Провів рукою по кам’яній стіні. Другу, ту, що тримала ніж, притиснув до себе.

— Ця споруда не така стара, як керни. Ймовірно, їй лише тисяча років або близько того. Такі брохи є на всіх островах. Я все міркую, чи цю вежу було побудовано тут через керни чи всупереч їм. Навіщо будувати сторожову вежу на цвинтарі? Хіба що вони могли спостерігати за мертвими. Як ви гадаєте?

Коли я не відповів, він легко всміхнувся.

— Але я не думаю, що ви тут через археологічний інтерес, правда?

До мене повернувся голос.

— Меґґі Кесіді мертва.

Він усе ще вивчав тверде каміння.

— Я знаю.

— Ви вбили її?

Стракан якусь мить стояв, спершись рукою на стіну. Потім опустив руку, зітхнув.

— Так.

— А Дункана? А Дженіс Дональдсон?

Ім’я повії не викликало здивування. Він лише кивнув, і всі останні сумніви, які я мав, зникли.

— Чому?

— Це важливо? Вони мертві. Їх уже не повернеш.

Він ніби зморщився. Я думав, що маю ненавидіти його, але почувався понад усе збентеженим.

— У вас мала бути причина!

— Ви б не зрозуміли.

Я намагався розгледіти в його очах ознаки божевілля. Але вони були просто втомлені. І сумні.

— Дженіс Дональдсон вас шантажувала? Вона погрожувала розповісти Ґрейс?

— Не вмішуйте до цього Ґрейс, — попередив він раптово жорстким голосом.

— Тоді скажіть мені.

— Так, вона мене шантажувала. Я трахав її, і коли вона зрозуміла, хто я, стала жадібною. Тож я вбив її. — Він говорив мляво, наче все це насправді його не стосувалося.

— А як же Дункан і Меґґі?

— Вони стали на заваді.

— І все? Ви вбили їх лише за це?

— Так, лише за це! Я їх усіх зарізав, як свиней, і отри­мав від цього кайф! Тому що я хворий збочений виродок! Це те, що ви хотіли почути?

У його голосі звучало презирство до самого себе. Я намагався говорити рівно:

— То що тепер?

Поки точилася ця химерна розмова, я спробував повільно витягти поранену руку з пов’язки під пальтом. Навіть якби мені це вдалося, я мав небагато шансів, якби він напав на мене, але з однією рукою — взагалі жодних. Стракан стояв між світлом, що йшло від входу, і тінню.

— Це питання, чи не так?

— Не робіть собі ще гірше, ніж є, — сказав я з упевненістю, якої не відчував. — Подумайте про Ґрейс.

Він ступив крок до мене.

— Я сказав не вмішуйте її!

Я змусив себе лишитися на місці, переборовши імпульс відступити.

— Чому? Ви напали на неї! На власну дружину!

У його очах був справжній біль.

— Вона заскочила мене зненацька. Я був у домі, коли ви втрьох зайшли. Здогадався, навіщо ви тут, і знав, що ви повернетеся. Я лише хотів завадити вам скористатися радіо на яхті, дати собі більше часу все обдумати. Але клятий пес знав, що я там, і коли я почув, що Ґрейс захо­дить у рубку… Я просто розвернувся і вдарив її ззаду. Я не хотів завдати їй болю, але не можна було видати себе!

— Отже, ви все влаштували? Провели її через усе це?

— Я зробив те, що мав зробити! — У його голосі відчувався сором. Я рушив далі, відчуваючи перевагу.

— Вам не втекти із цього острова, ви ж розумієте?

— Напевно, так. — На його обличчі грала якась дивна усмішка. Мені стало холодно від цього видовища. — Але я також не збираюся здаватися.

Він підняв ніж. Лезо виблискувало сріблом, він зацікавлено розглядав його.

— Ви хочете знати, чому я сюди прийшов? — почав він, але я так і не почув його причини.

Раптом ззаду в нього влетіла громіздка фігура. Почувся брязкіт, ніж вилетів з руки Стракана, мене відкинуло до стіни. Біль пронизав плече, кам’яна кладка здригнулася під ударом. У плутанині тіней Стракан і ще одна постать борсалися на підлозі. У напівтемряві я розгледів кремезні риси Броуді. Стракан був молодший і спритніший, але перевагою старшого чоловіка були зріст і вага. Притиснувши всім тілом, Броуді вдарив кулаком в обличчя Стракана. Затріщали кості. Броуді вдарив його знову. Стракан обм’як ще до того, як Броуді вдарив його втретє. Я думав, що той зупиниться, але ні. Він бив і бив, вкладаючи всю силу в удари.

— Броуді!

Ніби не чув. Стракан більше не чинив опору, і коли Броуді знову здійняв кулак, я схопив його за руку.

— Ви вб’єте його!

Він відмахнувся від мене. У світлі, що линуло від входу, я бачив на його обличчі похмурий намір і знав, що його охопило божевілля. Я відштовхнувся від стіни, кинувся на нього, спробував відірвати від непорушного Стракана. Вогонь пронизав поранене плече. Броуді спробував вивільнитися з моїх рук, але біль розлютив мене.

Я штовхнув його у відповідь.

— Ні!

На мить я подумав, що він нападе на мене, а тоді лють немов витекла з нього. Задихаючись, він припав до стіни. Напад минув.

Я став навколішки біля Стракана. Він був закривавлений і ошелешений, але живий.

— Як він? — запитав Броуді, затамувавши подих.

— Буде жити.

— Більше, ніж заслуговує, виродок. — Але в його словах не залишилося енергії. — Де Фрейзер?

— Повернувся до машини. Не зміг здолати гору.

Я озирнувся в пошуках ножа. Той лежав біля стіни. Я підібрав його в пакет для заморозки, які в мене ще залишилися. Це був складаний рибальський ніж, лезо завдовжки п’ять дюймів. Досить великий.

Я дивився на нього, і щось заворушилося в глибині мого розуму. Що? Що не так?

Броуді простягнув руку.

— Я подбаю про це. Не хвилюйтеся, не використаю його проти нього, — додав він, коли я завагався.

Набридливе відчуття, що я чогось не помічаю, турбувало мене, поки я їх обходив. Стракан застогнав. Броуді сунув ніж у кишеню.

— Допоможіть підняти його, — попросив я.

— Я впораюся, — видихнув Стракан. Ніс у нього був зламаний, голос звучав глухо й закладено. Я все одно підійшов. Броуді теж. Я побачив, що колишній поліціянт видобув пару наручників, лише коли він заламав руки Стракана за спину.

— Що ви робите?

— Сувенір на честь виходу на пенсію, — пояснив він, застібаючи наручники навколо зап’ясток Стракана, — назвімо це громадським арештом.

— Я не тікатиму, — сказав Стракан, не намагаючись опиратися.

— Звісно ні. Не втечете. Вставайте. — Броуді грубо підняв його на ноги. — Що не так, Стракане? Не будете заявляти про свою невинність? Наполягати, що нікого не вбивали?

— Це мало б значення? — глухо запитав той.

Броуді наче здивувався — мабуть, не очікував, що той так легко здасться.

— Ні. — Він штовхнув його до входу. — Виходьте.

Я проскочив за ними й закліпав очима, вийшовши на денне світло. Від морозного вітру мені перехопило подих. Я підійшов оглянути Стракана. Від його обличчя залишилося криваве місиво. Кров і слиз розмазані, одне око запливло. З вигляду опухлої щоки я здогадався, що зламано не тільки ніс.

Я намацав у кишенях серветку й спробував зупинити кров.

— Нехай він нею стече, — кинув Броуді.

Стракан видав пародію на усмішку.

— Колись такий гуманний, Броуді?

— Ви зможете спуститися? — запитав я його.

— У мене є вибір?

Ні в кого з нас не було. Не тільки Стракан був у поганій формі. Підйом і боротьба вплинули на Броуді. Його обличчя посіріло, у мене вигляд, мабуть, був не кращий. Плече пульсувало болем, я тремтів на вітрі, який розривав моє обгоріле пальто, наче крижаними ножами. Нам усім потрібно було якнайшвидше зійти з відкритого схилу гори.

Броуді штовхнув Стракана.

— Вперед.

— Спокійно, — сказав я йому, бо Стракан мало не впав.

— Не витрачайте свого співчуття. Він би вбив вас там, якби мав шанс.

Стракан глянув на мене через плече.

— Я не хочу співчуття. Але я вам ніколи не загро­жував.

Броуді пирхнув.

— Так, правильно. Ось чому ножа тримали.

— Я прийшов сюди, щоб убити себе, а не когось ­іншого.

— Прибережіть ці казки для себе, Стракане, — грубо сказав йому Броуді, підштовхуючи його вниз схилом.

Але відчуття, що із цим щось не так, що мені чогось бракує, було сильнішим, ніж будь-коли. Я хотів почути, що скаже Стракан.

— Я не розумію, — сказав я. — Ви вбили трьох людей. Чому раптом вирішили вбити себе саме зараз?

Розпач на його обличчі здавався справжнім.

— Тому що достатньо людей померло. Я хотів бути останнім.

Наступний штурхан Броуді кинув його на коліна на вкриту градом траву.

— Брехливий виродок! Твої руки в крові, а ти тут про таке розводишся? Боже, я мав…

— Броуді! — Я миттєво став між ними. Він тремтів від гніву, вся його лють була зосереджена на чоловікові, що стояв перед ним на колінах. Доклавши видимих зусиль, він змусив себе розслабитися. Кулаки старого інспектора стиснулися, він відступив.

— Гаразд. Але коли я чую оту жалість до себе, після всіх зруйнованих життів. І Елен…

— Я знаю, але все скінчилося. Нехай зараз цим зай­мається поліція.

Броуді довго, тремтливо вдихнув, кивнув на знак згоди. Стракан втупився в нього.

— А що з Елен?

— Не намагайтеся заперечувати, — гірко сказав ­йому Броуді. — Ми знаємо, що ви батько Анни, допоможи їй бог.

Стракан зірвався на ноги. Він аж тремтів, наче мусив негайно діяти.

— Як ви дізналися? Хто вам сказав?

Броуді холодно подивився на нього.

— Не такі ви хитрі, як здається. Меґґі Кесіді дізналася. Та й усі на острові про це шепотіли.

Стракан захитався, як від удару.

— А Ґрейс? Вона знає?

— Це найменша з ваших турбот. Після всього…

— Вона знає?

Його гарячковість вразила нас обох. Я відповів, відчуваючи, як починає розквітати жахливе побоювання.

— Випадково. Вона випадково почула.

Стракан сахнувся, вражений.

— Треба негайно повернутися в селище.

Він рушив уперед, Броуді схопив його.

— Нікуди ви не підете.

Стракан струснув його руку.

— Відпустіть мене, клятий ідіоте! Боже, ви не уявляєте, що накоїли!

Мене переконав не його гнів, а те, що було в його очах. Страх.

І відразу я зрозумів, що мене хвилювало. Чому мене збентежив вигляд ножа. Стракан сказав: «Я їх усіх зарізав, як свиней!». Нудотний, огидний образ, що мав перетягнути на себе увагу, а надто після жахливих порізів на обгорілому тілі Меґґі й плям крові в машині. Попри те що Меґґі було вбито ножем, зарізано в прямому сенсі, інші жертви загинули в інший спосіб. Тож або Стракан не мав на увазі того, що сказав, або…

Боже мій. Що ми наробили?..

Я намагався говорити спокійно.

— Зніміть з нього наручники.

Броуді витріщився на мене як на божевільного.

— Що? Я не збираюся…

— У нас немає на це часу! — втрутився Стракан. — Нам потрібно повернутися! Негайно!

— Він правду каже. Треба поспішати, — сказав я.

— Чому, заради бога? Що сталося? — запитав Броуді, але все одно заходився відмикати наручники.

— Він їх не вбивав, — сказав я, спонукаючи його поспішити. Наша величезна помилка розкривалася із жахливою ясністю. — Вбивала Ґрейс. Він просто захищав її.

— Ґрейс? — недовірливо повторив Броуді. — Його дружина?

На побитому обличчі Стракана промайнув вираз ненависті до себе.

— Ґрейс мені не дружина. Вона моя сестра.