Записано на кістках. Друге розслідування

25

Після того як останній запис добіг кінця, диктофон зашипів. Ніхто з нас не сказав ні слова. Усвідомлення того, що ми щойно почули, відлунювало в пам’яті, мов нищівний розрив снаряда. Броуді вимкнув диктофон і втупився в простір, нерухомий, як статуя.

Я хотів щось йому сказати, але слів бракувало.

Поліційний «рендж-ровер» гойдався на вітрі, дощ вибивав татуювання на даху. Ми забралися в тепло машини, щоб відтворити запис на диктофоні Меґґі. Кожен із записів зберігався в пам’яті пристрою як окремий файл, а ті були розкладені по теках. Усього було чотири теки: одна під назвою «Робота», дві порожні. Четверту названо просто «Щоденник».

Записи було впорядковано за датою. Відколи Меґґі прибула на Руну, вона зробила їх близько дюжини.

Броуді вибрав найновіший. Згідно із зафіксованими часом і датою, запис було зроблено незадовго до півночі. Приблизно в той час, коли, за словами Роуз Кесіді, Меґґі пішла з дому.

— Ось, працює, — Броуді натиснув кнопку відтворення через пластиковий пакет. З динаміка моторошно пролунав мертвий голос Меґґі.

«Ну от і все. Його ще немає, але я приїхала на кілька хвилин раніше. Просто сподіваюся, що після всього цього він з’явиться…»

— «Сподіваюся», з’явиться хто? Ну ж бо, скажи нам ім’я цього виродка, — пробурмотів Фрейзер. Але Меґґі думала про інше. «Господи, що я тут роблю? Раніше я справді була у захваті від цього, але зараз вся пригода здається трохи безглуздою. Чому в біса Кевін Кінрос вибовкав мені ім’я жінки? Я працюю на місцеву газетку, я не журналістка-розслідувачка! Звідки він узагалі знав це ім’я? І той дурний трюк з Девідом Гантером. “Жертву часом не звуть Дженіс?” Дуже добре, Меґ. Тепер він думає, що я приховую інформацію. Але я не можу просто вплутати в це Кевіна. То що мені тепер робити?» Мені знадобилася хвилина, щоб розпізнати звук — Меґґі тарабанила пальцями по керму. Вона зітхнула.

«Усе по черзі. Зараз мені потрібно прояснити голову. Не хочу валити все в одну купу, коли я так наполягла на цьому. Господи, ця машина просто якась довбана пічка…» Почувся шурхіт: вона знімала пальто. «Мушу визнати, я починаю трохи боятися. Можливо, це просто справи не для мого розуму, але я не можу не спитати себе, чи не здуріла. Островом розгулює вбивця, заради бога! Якби я почула щось таке раніше, я б… Стоп, що це було?»

Настала довга пауза. Єдиним звуком було дихання Меґґі, швидке й нервове.

«Щось я нервую. Нічого не видно. Щось схоже як спалах, ліхтарик чи що? Може, зірка впала. Тут так темно, що не видно, де земля, а де небо. Втім…»

Щось клацнуло.

«Правильно, так і треба дбати про безпеку. Виїхати світ за очі, тоді замкнути двері. Ні, ну я не дуже хвилююся. Не зовсім. Чоловік просто хоче поговорити наодинці, от і все, і його навряд чи можна в тому звинувачувати. Бо ж я знаю, як на цьому острові мелють язиками. Та все одно, я починаю замислюватися, чи справді це така хороша ідея. Бодай воно було того варте. Я даю йому ще п’ять хвилин, і якщо його тут не буде, то — чорт!» Ми почули, як прискорилося й стало уривчастим її дихання.

«Знову спалах. Це не клята зірка, хтось там є! Все, годі з мене, вшиваюся…»

Коли двигун автомобіля загудів, але не завівся, пролунав кашель. Разом з ним ми чули голос Меґґі, тепер віддалено, наче вона відсунула диктофон убік, поспішаючи завести машину.

«Ну ж бо, ну! Агов, не роби цього! Не вірю, ну ж бо, машинко, не поводься, як у поганому детективі! Гей, довбана ти купа мотлоху, рухайся!»

«Заспокойся, ти просто запанікувала!» Я зловив себе на тому, що намагаюся переконати її, хоч і знав, що користі з того не буде.

Тоді вона розсміялася зі щирим полегшенням. «О, слава богу! Фари. Він тут. Спізнився, мерзотник, але я йому пробачу!» Знову пролунав сміх, цього разу сильніший, потім розчулене шморгання, вона ще й сльози витирала. «Господи, якась клята репортерка, от що він про мене думає! Агов, Меґ, зберися. Маєш бути професіоналкою. Бляха, нічого не бачу через ті його фари. Може, вже вимкнеш, га? Добре, ось він іде, сховаймо цю штуку…» Ми почули шурхіт, вона пересунула диктофон кудись подалі з очей. Клацнув замок в дверцятах машини, вони відчинилися. Меґґі знову заговорила, тепер голосно й зухвало.

«Привіт. То на котру годину ви мали бути? Ви ж казали опівночі? Слухайте, може, вимкнете вже ті кляті фари? Я не бачу… Ой, вибачте, я не… Гей, ви що?.. О боже! Господи!» Я схилив голову, з динаміка виривалися крики й благання Меґґі. Диктофон усе ретельно записав. Чутно було удари, тріск, звуки боротьби, та вони не заглушили жахливий лейтмотив убивства Меґґі.

Сум’яття криків і боротьби досягло апогею, аж тут раптово запала тиша. Її порушував лише слабкий шум, наче текла бурхлива вода. Я зрозумів, що ми чуємо голос вітру.

Диктофон випав з машини, коли Меґґі спробувала втекти. Оскільки нових звуків не було, ніщо не активувало запис, і пристрій незабаром вимкнувся. Після короткої паузи пролунав голос Броуді.

«Цікаво, як надовго вистачає батарейок в таких штуках?»

Я почув власний голос у відповідь: «Досить надовго, він усе ще записує».

На цьому Броуді зупинився.

Ми уникали поглядів один одного. Наче, слухаючи запис убивства Меґґі, долучилися до чогось ганебного.

— Чому вона не могла просто назвати ім’я цього виродка? — сказав Фрейзер. Навіть він був приголомшений. Я заворушився.

— У неї не було причин. Вона записувала суто для себе. Хто б це не був, вона не думала, що їй загрожує небезпека. Вона нервувала, лише коли чекала, а не коли він прийшов.

— Помилилася, еге ж? — сказав Фрейзер. — Оцей трюк із фарами. Нащо він їх залишив? Щоб засліпити її, щоб вона не побачила, що в нього є ніж?

Броуді слухав, але не коментував.

— А що за спалах, який вона побачила перед появою іншої машини?

— Мері Тейт, — відповів я.

Він кивнув, провів рукою по обличчю, яке було стягнуте маскою втоми.

— Блукала з тим її іграшковим ліхтариком. Було б смішно, якби не було так трагічно. Меґґі налякало безневинне дівчисько, а потім вона відчиняє дверцята машини перед вбивцею.

— Так, але хто це був, чорт забирай? — розчаровано буркнув Фрейзер.

Броуді знову взявся за диктофон.

— Подивімося, чи тут є ще щось, що могло б нам підказати. — Він зловісно посміхнувся. — Сім бід — один одвіт?

Вітер гойдав машину, кидаючи на неї дощ, ніби намагаючись пробитися всередину. Відтворивши останній файл, Броуді повернувся до перших, щоб прослухати все послідовно. З динаміка знову почувся голос Меґґі.

«Ну, ця поїздка виявилося кращою, ніж я очікувала. Якби ж то ще бабуся мала доступ до інтернету, але інформаційна ера її, перепрошую, оминула. Треба попросити когось у редакції, щоб перевірили останні новини, чи як то краще назвати. І щоб погортали біографію Девіда Гантера, як вже на те. Б’юся об заклад, там знайдеться щось цікаве». Вона захихотіла. «Так, і його історію теж. Що тут робить експерт із Лондона, та ще й із клятим сержантом Нілом Фрейзером? Божечко, з усіх клятих поліціянтів, на яких можна наткнутися, мені пощастило саме з ним. Але для бару Елен новини гарні…» Я глянув на Фрейзера. Його обличчя було чорніше за грозову хмару.

«Отримала справжній синець на руці, коли він виганяв мене з котеджу. Це йому так не минеться, якщо я таки подам скаргу. Але я була надто шокована, щоб щось зробити, коли це сталося. Боже, в якому стані той труп! Я хотіла краще роздивитися. Можливо, варто ще раз туди гайнути сьогодні ввечері. Фрейзер уже має бути в барі…»

Шия Фрейзера горіла багрянцем. Броуді з незворушним обличчям увімкнув наступний файл.

Голос Меґґі звучав роздратовано й захекано. «Коротше, тільки час згаяла. Так і не встигла як слід роздивитися тіло. Щоб я ще раз пробувала грати в командос». У голосі почулася усмішка. «Однак, мушу визнати, я дуже поспішала. Мені не було так страшно, відколи я впісялася, граючи в хованки в молодшій школі. Боже, а як той молодий констебль на мене накинувся! Як там його? Дункан, начебто так вони його називали. Дурило завзяте, але принаймні хоч на людину схожий. А нічого, милий, як подумати. Цікаво, в нього хтось є?»

Наступні два записи здебільшого стосувалися її особистих роздумів про сім’ю та роботу. Броуді прогорнув їх, поки не вискочило знайоме ім’я.

«Ходила до Страканів, думала візьму інтерв’ю. Гарна нагода. У них був Девід Гантер із підв’язаною рукою. З власного гіркого досвіду дізнався, як воно — ходити вночі Руною без ліхтаря». Вона пирхнула. «Брюс Кемерон теж там вештався і, як завжди, обнюхував дружину Стракана. Стрьомний покидьок. Не розумію, чому Стракани його терплять. Ґрейс досить мила, хоча вона така гарна, що я мала б її зненавидіти. А от щодо її чоловіка не можу визначитися. Тут тобі щира чарівність, а за мить — такий холодний, що не підходь. Маймо на увазі, я б не сказала “ні”…»

Запис закінчився пустотливим сміхом.

Ще один запис виявився особистим, Меґґі хвилювалася про перспективи своєї кар’єри. Броуді перейшов до наступного. Я з подивом зрозумів, про що йдеться. «Сьогодні пригода — просто як епізод з роману. Ішла до бабусі коротким шляхом — провулком, що за готелем. І хто ж то мав би вискочити з чорного ходу, як не Майкл Стракан? Я привіталася, а в нього такий винуватий вигляд. Не знаю, хто більше здивувася, я чи він. Мені навіть на думку не спадало, що між ними може щось бути. Звісно, Елен приваблива, але ж у нього жінка — богиня, я вас благаю! Але там точно щось є. Мабуть, мені варто попитати бабусю, послухати, що там хтось язиком плескав…»

Так от ким був невідомий відвідувач Елен, коли вона плакала на кухні. Дата і час запису збігалися. Після всього, що сталося, я зовсім не здивувався, але це знання не принесло мені задоволення. Я неспокійно глянув на Броуді. Між бровами в нього з’явилася зморшка, але він не коментував, тільки ввімкнув наступний запис.

«Вік живи — вік учися. Ось я собі думаю, що я досвідчена репортерка, розкопую якусь велику таємницю, а це виявляється старою новиною. Звичайно, моя бабуся все одно заприсяглася зберігати все в секреті, благослови її боже. Здається, практично всі знають, але просто мовчать про це. Не можу не думати, чи залишилося б це таємницею, якби то був хтось інший. Думаю, люди тут знають, хто їх годує». Вона цинічно засміялася. «Річ у тім, що все стає очевидним, коли покопатися. Дівчатко за кольором вда­лося в Елен, таке ж чарівне руде волосся, але якщо на це не дивитися, то зрозуміло, що Стракан — її батько…»

«От холера», — подумав я. Фрейзер тихо свиснув.

— Тож Стракан стрибає в гречку? Декого хоч медом годуй, а все мало.

Вираз обличчя Броуді був враженим, наче він не міг повірити в те, що щойно почув. Але для мене все стало на свої місця. Що Елен сказала про батька Анни тієї ночі, коли лікувала мої опіки? «Скажімо так, там ніколи не було майбутнього».

Тепер я знав чому.

Обличчя Броуді затверділо. Елен йому не дочка, але за віком могла бути. Він мовчки тицьнув по диктофону заскарублим пальцем, щоб відтворити наступний файл.

З голосу Меґґі одразу було зрозуміло, що щось не так.

«Боже, який жахливий дурний день. Спроба взяти інтерв’ю в Стракана та його дружини після того, як на неї напали, здавалася гарною ідеєю. Жахлива справа, але вони найгламурніша пара на Західних островах, і зараз це шикарна тема. Подумала, що це вдала ідея — розілляти суп та підморгнути Стракану. Аж тут цей доктор Девід, трясця його матері, Гантер, лізе зі своїм патяканням про Кемпбелла. Боже, краще б мене там і поховали. І наче все було ще не так погано, то він ще й каже мені, що того молодого поліціянта вбили. Дункана. Так його звали? Це жахливо, я не пам’ятаю. Я ж клята журналістка. Він був дуже добрим, допоміг мені на поромі, сумку підніс. Навіть тієї ночі, коли застукав мене в котеджі. Не може такого бути, щоб хтось на цьому острові — боженько, хтось, кого я знаю! — убив його. Що ж таке коїться? Не хочу навіть про це говорити…»

Файл раптово закінчився. Наше дихання вкрило парою вікна автомобіля, здавалося, що ми опинилися в морі туману. Світ зовні міг зникнути, але Броуді вибрав наступний запис.

— Два залишилося.

Цього разу я подумав, що з диктофоном щось не так. Шум, який долинав із динаміка, спочатку був нерозбірливим, нечітким лепетом. Лише коли я впізнав гуркітливий голос Ґатрі, який замовляв випивку, то зрозумів, що ми слухаємо запис, зроблений у барі перед сходом селища. Чутно було уривки розмов, потім з динаміка пролунав голос Броуді. Тихо й далеко — диктофон намагався вловити слова з іншого кінця кімнати.

Ми ще раз вислухали рішучу відмову Кінроса повірити, що вбивця був мешканцем острова, запитання самої Меґґі про ідентичність мертвої жінки й невдалу спробу самоствердження Кемерона. Запис знову став нерозбірливим, сход закінчився.

Коли запис добіг кінця, напруга в задушливому салоні автомобіля здавалася нестерпною. Потім заговорив Броуді.

— Останній.

Цього разу голос Меґґі звучав набагато бадьоріше.

«Нарешті хороші новини! Я теж ледь не пропустила.

Я й гадки не мала про цю записку, її запхали глибоко в кишеню пальта. Просто біда, якби я не знайшла її вчасно. Хоча я не знаю, чому він хоче зустрітися зі мною опівночі, та ще й на Бодах-Руні. Цій людині не відмовиш у драматизмі. Тільки не йому. Я могла б і ще щось подумати, але смію сказати, що він просто хоче дочекатися, поки дружина засне. Так чи так, а я свого шансу не змарную. Я так старалася, щоб узяти інтерв’ю, і якщо Майкл Стракан хоче зберегти це в таємниці, я не пручатимуся».

Раптом пролунав бурхливий сміх.

«Рада, що все-таки недарма розбила бабусину третю найкращу миску. Боже, сподіваюся, він мене не під­ставить. Ото ж буде халепа, як він не прийде. Мов у дурному романі…»

Запис закінчено. Єдиним звуком залишався барабанний стукіт дощу по даху автомобіля та тужливий порив вітру. Броуді мовчки знову відтворив останню частину.

«…якщо Майкл Стракан хоче зберегти це в таємниці, я не пручатимуся…»

Фрейзер першим знайшов свій голос.

— Ісусе Христе! Вона мала зустріч зі Страканом?

— Ви її чули, — тихо промовив Броуді. Він сидів дуже нерухомо, ніби боявся ворухнутися.

— Але… Господи, це ж дурня якась! Навіщо Стракану вбивати Меґґі Кесіді? А інших? Що з його дружиною? Він не міг сам на неї напасти!

— Люди здатні на все, коли вони в розпачі, — сказав Броуді. Він повільно похитав головою. — Я теж не бачив цього, але Стракан має більше мотивів, ніж Кінрос. Ми думали, що Дженіс Дональдсон вбили тому, що вона намагалася шантажувати клієнта, а хто був би найкращою ціллю? Овдовілий капітан порома чи заможний одружений чоловік, опора своєї громади?

— Так, але… навіщо Стракану вештатися з дешевою шльондрою Дональдсон, коли в нього така дружина?

Броуді втомлено знизав плечима.

— Деякі чоловіки полюбляють бруд. Що ж до решти… Що більше хтось має втратити, то більше намагатиметься це зберегти.

Я не хотів цього приймати, але вся справа тепер набула жахливого сенсу. Спочатку Дженіс Дональдсон, а потім Дункана було вбито, бо Стракан намагався замести сліди. І хоча наполегливість Меґґі в спробі взяти в нього інтерв’ю була цілком невинною, для вбивці, який не хотів ризикувати, спроби репортерки поставали в зовсім іншому світлі.

— Він підкинув записку вчора, — повільно сказав я. — Поки я був там. Він залишив зі мною Ґрейс і Меґґі та пішов почистити її пальто.

Навіть нападника, якого, як здалося Ґрейс, вона бачила за вікном, безсумнівно, вдав сам Стракан, щоб відвернути її увагу, — так він встиг покласти нашвидкуруч написану записку до кишені пальта Меґґі. Записка тепер, імовірно, валялася розірваною на вересовищі біля «міні», разом із рештою вмісту сумки Меґґі. Я відчув, як на заміну шоку поступово приходить гнів. Мене накривало обурення масштабами злочинів Стракана. Він зрадив усіх, хто йому довіряв. Зрадив мене.

«Рендж-ровер» хитнувся від пориву вітру. Шторм, здається, посилився, поки ми слухали записи Меґґі.

— То що нам тепер робити? — запитав Фрейзер. Рухаючись, як жертва аварії, Броуді повільно відкрив бардачок і поклав усередину диктофон. Знову зачинив дверцята, переконався, що клацнуло.

— Спробуйте радіо.

Фрейзер спробував спочатку власний пристрій, потім стаціонарне радіо автомобіля.

— Глухо.

Броуді кивнув, наче саме цього він і очікував.

— Ми не можемо дозволити собі далі чекати команди з великої землі. Нам потрібно його взяти. Стракан втече з острова, щойно погода покращиться. До його послуг не тільки власна яхта, а ще дюжина інших човнів, на яких він може втекти. Ми не вгледимо за ними всіма.

— Ми не знаємо напевне, що він втече, — заперечив Фрейзер, але й сам, мабуть, у це не вірив.

— Він убив трьох людей, і серед них поліціянта, — невблаганно сказав Броуді. — Меґґі навіть не була загрозою, він просто вважав її такою. Він втрачає все, впадає у відчай. Якщо дамо йому шанс, він втече. Або вб’є когось іншого. Думаєте, Воллес подякує вам, якщо це станеться?

Фрейзер неохоче кивнув.

— То так. То так, ви маєте рацію.

Броуді повернувся до мене, коли сержант заводив машину. Здавалося, щось у ньому обірвалося після почутих записів, але я не знав, що вразило його більше: те, що Стракан був убивцею, чи те, що він — батько дитини Елен.

— А ви, Девіде? Я не можу просити вас піти з нами, але був би вдячний. — Куточок його рота здригнувся в спробі всміхнутися. — Нам потрібна вся можлива допомога.

Я не був певен, наскільки дам собі раду з однією рукою, але кивнув. Я зайшов надто далеко. І не збирався відступати зараз. Стракан завдав болю багатьом людям.

І «сааб» Стракана, і позашляховик-«порше» Ґрейс стояли біля будинку. Фрейзер зупинився позаду них — я помітив, що він заблокував їх обох. Коли ми вилазили з «рендж-ровера», вітер бив і штурхав, наче прагнув насильства. Холод погрожував заморозити дощ, який шалено хльостав у всіх напрямках. Броуді зупинився біля «сааба», нахилився, щоб оглянути його шини. Поди­вився на мене, щоб переконатися, що я теж бачу.

Шини були густо обліплені брудом. Коли ми наближалися до будинку, Броуді відступив, дозволивши Фрейзеру перебрати ініціативу. Маєток височів над нами, гранітні стіни здавалися суцільними й невблаганними. Схопивши залізний молоток, кремезний сержант затарабанив у вхідні двері, ніби намагаючись їх зламати.

Зсередини почувся гавкіт собаки, потім відчинилися двері. Ґрейс дивилася на нас з-за ланцюжка безпеки. Вона з полегшенням всміхнулася, коли побачила, хто це.

— Секундочку.

Двері знову зачинилися, вона знімала ланцюжок. Тоді відчинила та відступила, щоб ми могли ввійти.

— Вибачте. Але після вчорашнього…

Синці на її щоці чомусь лише підкреслювали її красу. Але я помітив, що під очима в неї запали тіні, яких не було перед нападом. Нападом, який скоїв її ж чоловік, щоб відвернути увагу від себе.

Я відчув, як моє обурення стягується в жорсткий вузол рішучості.

— Ваш чоловік вдома? — запитав Фрейзер.

— Ні, боюся, немає. Знову пішов на оту свою про­гулянку.

— Його машина перед домом.

Ґрейс була вражена його різкістю.

— Він не завжди її бере. А що, щось не так?

— Ви знаєте, де він?

— Ні, пробачте. Слухайте, не могли б ви сказати ­мені, що відбувається? Чому ви хочете поговорити з Майклом?

Фрейзер проігнорував запитання. Пес шалено гавкав з кухні, дряпаючи пазурами по дверях.

— Ви не проти, якщо ми оглянемо будинок?

— Але я вже сказала, що його тут немає.

— Я все одно хотів би переконатися в цьому сам.

Її очі спалахнули від його тону, і на мить мені зда­лося, що Ґрейс відмовиться. Тоді вона сердито хитнула головою.

— Мені не подобається, коли мене називають брехухою. Але якщо треба.

— Я огляну тут, — сказав Броуді Фрейзеру. — Ви перевірте господарські будівлі.

Ґрейс дивилася, як вони йдуть, досі сердита, але й збентежена.

— Девіде, чому вони шукають Майкла? Що не так?

Мої вагання, мабуть, були достатньою відповіддю.

Уперше вона розхвилювалася.

— Це не стосується того, що відбувається, ні? Вбивства?

— Я не можу сказати. Мені шкода. — Я не міг витримати усвідомлення того, що її світ ось-ось зруйнується.

Від наших голосів у собаки зчинилася істерика.

— О, заради бога, Оскаре, замовкни! — Ґрейс нетерпляче відчинила кухонні двері й виштовхнула ретривера. — Біжи! Надвір!

Пес вихляв хвостом, не помічаючи напруги, коли вона тягла його до задніх дверей кухні.

Броуді повернувся в хол. Коротко похитав головою.

— Немає. Де Ґрейс?

— Пішла заспокоїти собаку. Вона налякана. Мені здається, вона почала здогадуватися, чому ми тут.

Він зітхнув.

— Стракан і за це відповість. Гірко дізнатися, що твій чоловік — убивця, не кажучи вже про те, що дитину має від іншої жінки. — Його обличчя скривилося від болю: — Боже, про що в біса думала Елен?..

— Броуді, — перебив я, але було вже пізно.

Ґрейс завмерла у дверях кухні.

— Місіс Стракан… — почав Броуді.

— Я вам не вірю, — прошепотіла Ґрейс. Вона побіліла.

— Я перепрошую. Не треба вам було цього чути.

— Ні… Ви брешете! Майкл ніколи так не вчинив би. Ніколи!

— Я дуже…

— Забирайтеся! Геть! — Це було радше ридання, ніж крик.

— Ходімо, — тихо сказав Броуді.

Мені не хотілося залишати її саму в такому стані, але я не міг зробити чи сказати нічого, що могло б якось розрадити Ґрейс. Коли ми вийшли надвір, вона обхопила себе руками, її ідеальне обличчя застигло розбитою маскою. Броуді зачинив за нами двері, закриваючи її від очей.

— Боже. Я не хотів, щоб це сталося.

— Але так є. — Я відчув незбагненну злість. — Ходімо знайдемо Фрейзера.

Дорогою до господарських будівель я глибоко натягнув капюшон. Стало набагато холодніше. Здавалося, вітер намагався відштовхнути нас назад, жбурляючись крижаними потоками дощу. Фрейзер саме вийшов із сараю, коли ми обійшли будинок.

— Знайшли щось? — запитав Броуді.

— Краще подивіться самі.

Він повів нас у сарай. Востаннє я був тут зі Страканом, коли ми шукали Ґрейс. Або коли я думав, що вона зникла, — нагадав я собі. Він весь час знав, де вона. Фрейзер підійшов до дальнього кутка, де стояла бензинова газонокосарка. Позаду стояла велика каністра з бензином. Кришки не було — тільки зламаний пластиковий ремінь, що лишився там, де колись було кріплення.

— Є якісь сумніви, що кришка, яку ми знайшли біля фургона, сюди підходить? — запитав Фрейзер.

— Пам’ятаєте, коли в машині дружини Стракана закінчився бензин? Я б на гроші заклався про те, звідки він дістав пальне для пожежі. Господи, хай-но трапиться мені цей виродок…

Броуді дивився на каністру, випнувши щелепу.

— Ходімо перевіримо човен.

Яхта була незамкнена. Стояла такою ж, якою ми її лишили, уламки розбитої приладової панелі досі лежали на підлозі. Але Стракана на борту не було.

— Так де ж він, чорт забирай? — люто запитав Фрейзер, коли ми стояли в каюті, що хиталася на хвилях. — Покидьок може бути де завгодно.

Але навіть коли він це сказав, я знав, що було лише одне місце, куди може піти Стракан. Поглянув на Броуді й побачив, що він теж це зрозумів.

Він був на горі. Біля могильників. Шторм руйнував сам себе. Фронт, що спустився від Полярного кола, набрав швидкість і силу, перетинаючи Північну Атлантику. Поки він досягне основної частини Великої Британії, його стихійна лють буде вичерпана, розірвана власним нестерпним насильством.

Однак на Руні вона досягла свого піку, переростаючи в божевілля, ніби прагнучи вирвати крихітний острів із коріння моря. Коли ми підіймалися відкритими схи­лами Бін-Туїріду, вітер, здавалося, подвоїв свою силу.

І температура різко впала. Крижаний дощ перетворився на град, білі камінці підстрибували й ковзали під ногами, били в мій капюшон, мов жмені гравію.

Ми залишили машину на дорозі, якомога ближче до підніжжя гори, й рушили вперед. Було ще світло, але видимість погана, полудень уже минав. До перших сутін­ків залишалася ще година, щонайбільше дві. Коли настане темрява, перебування на горі дуже швидко перетвориться з небезпечного на смертельне. Попри навантаження, руки, ноги й обличчя в мене заніміли від холоду, поранене плече пекло тупим болем, що набирав сили. І найгірше: ми мали лише туманне уявлення про те, де саме розташовані могильники. Коли я, наосліп і спотикаючись, ліз сюди, приваблений вогнем Стракана, коли марив від виснаження й болю, була глупа ніч. У денному світлі схил гори здавався химерним нагромадженням каменюк та урвищ. Його всипані камінцями схили рясніли утвореннями, які могли бути як природними, так і штучними.

— Ніколи раніше тут не був, — важко проговорив Броуді. — Але не думаю, що могильники десь далеко. Це не забере багато часу. Якщо підемо прямо вгору, обов’язково дістанемося до них.

Я не був такий упевнений. Схил був зрадницький, із кам’яними осипами, не видно ні найменшої стежечки. Ми були змушені прокладати власний маршрут, часто опиняючись перед скелями, які доводилося перела­зити чи обходити. Якщо йому вдалося самотужки донести мене звідси вночі, Стракан був явно сильнішим, ніж здавався.

І небезпечнішим.

Ми йшли прямо на вітер, зігнувшись майже вдвічі від напруги. Починали шлях близько один до одного, але коли крутий схил узяв своє, роз’єдналися. Броуді рішуче пішов далі, я заледве втримував рівновагу з перев’язаною рукою. Однак Фрейзеру було найважче. Через надмірну вагу та відсутність навички сержант важко дихав і відставав із кожним кроком.

Я думав погукати його й відпочити, коли ззаду почувся шум. Озирнувшись, я побачив, що Фрейзер упав. Сипке каміння маленькою лавиною оточило його, він ковзав униз, чіпляючись руками й колінами. Сержант ледь тримався, ковтаючи повітря ротом, надто виснажений, щоб підвестися.

Попереду нас Броуді ішов далі, не знаючи, що відбувається.

— Броуді! Зачекайте! — крикнув я, але вітер відніс мої слова.

Я поспішив назад до Фрейзера. Підхопив його під руку й спробував підвести на ноги. Нерухома, мертва вага.

— Дайте мені хвилину… — видихнув він.

Але я бачив, що хвилина чи навіть більше нічого не змінить. Він не міг іти далі. Я знову пошукав поглядом Броуді й побачив, що він майже загубився під градом. Раптовий порив вітру кинув мені у вічі уламки льоду, змусивши відвернути обличчя.

— Ви зможете повернутися до машини? — запитав я, притуливши рота до його вуха, щоб він почув мене через вітер.

Він кивнув, важко дихаючи.

— Ви впевнені?

Він роздратовано відмахнувся. Я залишив його й поспішив за Броуді. Тепер я його взагалі не бачив. Уривчасто дихаючи, я намагався наздогнати відставного інспектора. Тримав голову опущеною, дивлячись у землю прямо перед собою, — почасти щоб захистити обличчя від ударів вітру, але здебільшого тому, що я був надто втомлений, щоб триматися прямо. Щоразу, коли я дивився вгору, сподіваючись угледіти Броуді, град вкривав схил попереду, як сітка на екрані телевізора. З-під ноги вискочив камінь, і я впав на одне коліно. Втягнув повіт­ря, не знаючи, скільки ще зможу пройти.

— Броуді! — крикнув я, але єдиною відповіддю було виття шторму.

Я знову підвівся на ноги. Місце було надто відкрите, щоб на ньому залишатися. Мені довелося вирішити, чи продовжувати підйом, чи спускатися слідом за Фрейзером. Але стоячи там, я зрозумів, що кам’яні купи поруч були на диво симетричні. Я настільки зосередився на тому, щоб наздогнати Броуді, що не звертав уваги на навколишній ландшафт.

Я стояв серед могильників-кернів.

Але Броуді не було й сліду. Я сказав собі, що він не міг їх проминути, що він би не пройшов не помітивши, хоча сам їх ледь не пропустив. Коли я озирнувся, шукаю­чи його, вихор вітру розбив стіну граду, наче завісу відсунув. Це тривало лише мить, але я встиг побачити велику кам’яну споруду вище схилом.

Мої черевики ковзали вкритим градом підйомом, прорізаючи колії в розмоклій дернині, поки я наближався до руїн вежі. Споруда була схожа на круглу кам’яну хатину, частково завалену. Перед нею темніли залишки багаття. Попіл був холодний, уже наполовину вкритий градом, але дивлячись на нього, я уявив полум’я, що здіймалося вгору, і пригадав постать у капюшоні, яка з’явилася у світлі багаття тієї ночі, коли я загубився на вересовищі. Слова Стракана відгукнулися в моїй пам’яті:

«Брох — гарне місце для роздумів… Мені подобається думка, що хтось сидів там біля багаття дві тисячі років тому. Сидиш там і наче підтримуєш традицію».

Я озирнувся, не особливо сподіваючись побачити Фрейзера чи Броуді, але все одно сподіваючись. Але я був єдиною живою душею на схилі гори.

Затуляючись від вітру, я наблизився до хатини. Пере­ді мною зяяв вхідний отвір. Я вдивлявся в нього, намагаючись почути, чи є хтось усередині. Але бачив лише темряву. «Просто зроби це». Присівши, я пірнув у низьку арку.

Тиша огорнула мене, наче ковдра, вітер зник. Було непроглядно темно, повітря обважніло від суглинку та віків. Усередині було тісно, я ледь зміг випростатися. Але на мене ніхто не напав. Коли очі звикли до темряви, я розгледів холодні кам’яні стіни та голу землю під ногами. Що б це не було, здавалося, споруда стояла порожньою і безлюдною тисячоліттями.

А тоді краєм ока я помітив маленьку бліду пляму. Нахилився, щоб роздивитися. Частина каменів відвалилася від внутрішньої стіни, утворивши невелику западину. Усередині стояв недопалок свічки, оточений брудно-жовтими патьоками затверділого воску незліченних попередників. Я знайшов схованку Стракана. Але де сам Стракан?

Я випростався, і сіре світло, що йшло від входу, раптом потьмяніло. Я обернувся, серце закалатало. Чиясь постать вийшла з тіні позаду мене.

— Привіт, Девіде, — сказав Стракан.