Зодчий із пекла

Це нагадувало гру. Марія щодня знаходила у себе в кімнаті підкинуті подарунки. І її останнім часом зблідлі щічки заливав хворобливий рум’янець, бо неважко було здогадатися — від кого ці приємні дрібнички.

Цього разу на столику лежала велика морська зірка, недоладно, але мило розфарбована. Від неї віяло спогадами про літній відпочинок та щастя перших зізнань. Дівчина піднесла її до обличчя та вдихнула химерний запах. Не моря — фарби.

А Віра стояла за пальмою, що зросла не на березі, а у діжці. Спостерігала через візерунок гострого листя, крізь незачинені двері, крізь невидиму сітку неприязні.

Вийшла й спитала зловісно:

— А якщо це — дарунок злої феї?

Маня нічого не відповіла, відчула, що сестра чомусь сердиться. За мить озвалась:

— Ні, це від доброго чаклуна.

Віра подивилась в її незахищені очі й також подобрішала:

— Я просто не розумію, чому він робить подарунки таємно.

— Ну, Вірунько, ти ж теж любиш секрети!

— А раптом це не він? Що тоді?

— Не він? Тоді хто? Ти?

Віра засміялась, і Марія, легко зітхнувши, рішуче попрямувала до кімнати нареченого, намагаючись сховати зірку між зборками не дуже широкої спідниці.

Він якраз розглядав велику мушлю, повертаючи її проти світла, що сліпучими пучками лилося з візерунчатого вікна.

— Як ти це робиш? — Марія спитала це радісно, але одразу ж поперхнулась і розкашлялась.

Його очі стали глибшими й темнішими, але губи жартівливо всміхнулися:

— Про що йдеться?

— Не прикидайся! Тебе викрито! — вона показала пістряву зірку.

— Симпатична. Де ти її взяла?

— Не дратуй мене, коханий! Від кого вона — не питання, а от як це ти все це приносиш? Завжди непоміченим?

Коротка усмішка:

— Я таки заінтригував вас усіх? Так?

— Заінтригував, заінтригував! Ти свого доскочив! А тепер скажи — як?

— Спробуй вгадати.

Вона покусала товстий промінчик зірки:

— Ах, не знаю…Віра он з потойбічними духами зв’язалася, вони з нею розмовляють.

— Спіритизм? Ні, холодно.

— Скажи сам, стане тепліше.

— А що я за це матиму?

Дівчина подивилась кокетливо:

— А що ти хочеш?

— Вгадай хоча б це.

Маня зарум’янилася й торкнулась шорсткої щоки, але він перехопив її губи, й вони завмерли в довгому поцілункові, стояли, обійнявшись, як і личить зарученим закоханим.

— Поклянися, що нікому не скажеш. Ніколи, — тепер його обличчя стало серйозним, але засміялися очі.

— Ой, мені вже страшно! — вона знову по-дитячому розвеселилась.

— Але я хочу, щоб це була тільки наша таємниця, — він схилився над її вушком і щось тихо-тихо прошепотів. Очі Мані округлилися:

— Правда? Чому ж про це ніхто не знає?

— А ти хочеш, щоб знали?

Вона заперечливо покрутила головою.

— Значить і не знатимуть.

Біля самісінького вікна зловісно каркнула ворона, а Маня знову закашлялась. Василай тримав її ззаду за тендітні плечі і ще довго не відпускав.