Зодчий із пекла

Допит свідків

— Ну, душили її, звісно, не на канапі. Туди вже опісля поклали, — Кінчев покачав незапалену сигарету між пальцями й ще раз обвів чіпким поглядом приміщення бібліотеки Ярижських, яке нагадувало дім-музей якогось письменника кінця ХІХ століття.

Надя Щукіна чемно здивувалась:

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж самі помітили, що була вона лише в одному з капців. Інший ми знайшли під вікном. Там її і… А ось чи чули ви якийсь шум?

— Який?

— Ну, скажімо, шум боротьби, крики про допомогу…

— Ні. У Ольги Володимирівни весь час музика голосно грала. Тимофіївна бурчала… Ні, то раніше, вони з Алькой сперечались. — Надя переривчасто зітхнула. — Ой, бідна дівчина… А Тимофіївна… Страшно подумати, що з нею тепер…

Віктор Кінчев з симпатією дивився на економку. Мала вона дуже пристойний вигляд: сірий в’язаний пуловер, випрасувані чорні брюки, волосся русяве, акуратно підстрижене, лежить красивими локонами, мабуть, укладене на бігуді. У вухах — тоненькі золоті кільчики. Нічого надмірного, скромність, надійність, дисциплінованість. Вона нервувала, але стримувалась. Мабуть, такою бувала й тоді, коли їй грубіянили старшокласники.

— Що за дівчина була Аліна Павлівна Зачепа? Ви її добре знали?

— Як сказати… Вона вчилась у нас, ну, так, поганенько вчилась. Нікуди не поступила. Батько давно вже не працює, випиває, звісно. Мати поїхала на заробітки й пропала. Прислала пару посилок — і все. Вони два роки на бабчину пенсію перебивались. Оце знайшли роботу, то старалися. Тимофіївна більше, а Аліна, вона…

— Не старалась?

— Не те, щоб не старалась. Але… У неї більше хлопці в голові, ніж робота… Молода ж… Була.

— А чогось підозрілого ви не помічали?

— Підозрілого — ні. Але дивне бувало.

Кінчев підбадьорив її поглядом.

— Вона бачила в дзеркалі дівчину.

— Не зрозумів.

— Не себе.

— Стоп-стоп-стоп! Дивилась на себе в люстро й бачила не себе?

— Ну, не зовсім дивилась. Казала, що так, збоку. Ніби схожа на неї, красива, з довгим волоссям. У білому. Алька вірила, що це привид. Казала, що була схожа на дочку першого власника цього дому. Тут, у великому залі сімейні портрети висять.

— Де це було, вона уточнювала?

— Так. Внизу, в дзеркальному залі.

— Тобто це не було відбиття картини?

— Ні, картини на другому поверсі.

— Тут усі кімнати мають назви?

— Не всі. Але їх багато, треба якось відрізняти.

— Значить, коридор знизу — то дзеркальний зал?

— Так.

— А ще?

— Зразу як зайдете, праворуч від входу — то кінозал, його ще домашнім кінотеатром називають, над ним — бібліотека. Біля кухні — їдальня. На другому поверсі — велика зала. Спальні для гостей думають називати по кольорах: рожева, блакитна, жовта.

— Всі вони на першому поверсі?

— Так, а спальня хазяїв — на другому, біля бібліотеки. Біля меньшого зальчика, він ще без назви, — спальня для родичів.

— Родичі тут уже бували?

— Ні.

— Ви спите тут, в будинку?

— Найчастіше — так.

— Ще хтось, крім вас і хазяїв, ночує?

— Гості бувають.

— Сьогодні або вчора?

— Ні.

— Де ви спите?

— На першому поверсі, в кімнаті для прислуги.

Кінчев усміхнувся приязно-співчутливо:

— Вам зручно називати себе прислугою? Вчительці, з вищою освітою?

— Певний дискомфорт є, але… Нічого страшного. Я одержую, між іншим, більше від директора школи. До речі, в школі мене принижували більше. І частіше.

— Учні?

— Всі, хто не лінувався. — Вона ображено піджала губи.

— Хм-м… Повернімося до справи. У будинок можна пройти непоміченим?

— Мабуть, так. Якщо якось тихо пройти парадним — його не зачиняли. Або через кухню.

— Є ще входи?

— Так, через кінозал і ще одну кімнату. Але він завжди зачинений, ключ від тих дверей є тільки в хазяїна.

— Ви бачили, щоб він проходив саме там?

— Не бачила, але знаю, що проходив.

— Навіщо саме там?

— Туди легше під’їхати машиною. Під самісінькі двері.

— Крім дівчини в люстрі, підозрілого не було нічого?

— З Алькою — ні.

— А з кимсь іншим?

Надя коротко й безбарвно розповіла про незвичайне булькання унітазу. Кінчев зацікавився:

— А тоді хтось не міг зайти непоміченим?

— Ні, ми одразу обходили сусідні кімнати, а Кирило Іванович посилав охоронця перевірити і парк.

— А сліди?

— Слідів було багато. За кільканадцять днів.

— Аліна також щось подібне чула? З унітазу?

— Ні.

— Аліну знайшли в маленькому зальчику? Що вона там робила?

— Прибирала. Ми щодня прибираємо. В нижніх спальнях доробляють паркет, пил піднімається нагору…

— Бабуся Аліни про її смерть від вас почула?

— Так, — Щукіна скрушено схлипнула.

— І що же? Як реагувала?

— Вона… Вона спочатку не повірила… А потім, коли побачила, я запам’ятала такий дивний вигук: «Я так і знала!» І все.

— Що ще казала?

— Нічого. Плакала. Потім її «Швидка» забрала.

— Що вона могла знати наперед?

— Тимофіївна? Не знаю.

— Вона раніше говорила з вами про Аліну?

— Так, часто. Але нічого такого…

— Про що саме ви говорили?

— Ну, так… Про молодь. І що Аліні вчитися б, професію якусь… Не вік же їй прибиральницею…

— Сама Аліна вчитись хотіла?

— Не так, щоби хотіла… Цікавилась перукарством, манікюром. Мріяла про красиве життя. Макіяж, косметика, краса — вона це уявляла, ніби кар’єру фотомоделі…

— Дозвольте доложити, — у двері просунув голову рум’яний помічник Кінчева Коля Власенко. — Кругом хати — ніяких слідів. Вночі сніг падав, було б зразу видно. Тільки доріжки до дому, до сторожки, до гаража та сміттєзбиральні — їх двірник розчистив. І машина до заднього ганку під’їжджала. Там сліди двох людей, сорок другий розмір примірно.

— Задній ганок?

— Біля кухні.

— Слідчий запитально подивився на Щукіну. Надя пояснила:

— Ми замовляли продукти з магазину. Як завжди. Їх привозили.

— Тьху! — Кінчев кинув на стіл сигарету. — Класична закрита кімната! Якщо не рахувати розчищених доріжок.

Молодий міліціонер скривився:

— Що?

— Нічого. Ти б, Миколо, детективи почитав чи що? Хоча б класику.

— Нема коли, працюємо.

— Ну-ну, іди працюй, — процідив слідчий з такою іронією, що життєрадісний Власенко розгубився:

— А що ще робити?

— Поклич хазяйку. А потім ще раз обшукай приміщення. Може, знайдеш нарешті знаряддя вбивства.

Микола Власенко миттю зник за дверима.

— Знаряддя? — злякалась Надя. — Її хіба не руками…

— Все з’ясуємо, не турбуйтесь. Згадайте ще раз, хто міг зайти до будинку. Схоже, Аліну вбив хтось із своїх.

— Хто? Господи, кому це було потрібне?

— Так хто був у домі?

Щукіна тяжко зітхнула й знову почала перераховувати:

— Ольга Володимирівна відпочивала у себе в спальні, Тимофіївна й Аліна прибирали, ремонтники, троє, працювали внизу. Десь за півгодини до… То тоді з магазину привезли продукти, до кухні. Я приймала. Коля заходив, наш охоронець.

— Чого?

— Перекусити просив. Ну і ще… Він трохи до Альки залицявся… Але я не пустила. Здається, більш нікого.

— Прізвище охоронця?

— Гапченко. Коля Гапченко.

— В якому розумінні він залицявся до Аліни Зацепи?

— Розмовляли, жартували. Алька — дівчина весела… була.

— Отже, Микола Гапченко виявляло неї підвищену увагу, а вона відповідала… взаємністю?

— Не тільки Коля. І Діма Дука з нею часто спілкувався.

— Дука — це інший охоронець?

— Так.

— І де ж вони… спілкувались?

— У дворі, на кухні. коли господарів не було — в нижньому залі. Але там — зрідка.

— А будівельники їй знаків уваги не виявляли?

— Якось не помічала. Хіба що за обідом жартували. Вони внизу працюють, а Аліна здебільшого нагорі прибирала.

— А внизу?

— Внизу — Тимофіївна.

— Що ще входило в обов’язки Аліни?

— Сміття виносила. За гаражем у нас контейнери стоять. Іноді мені допомагала на кухні.

— Хто вивозить сміття?

— Комунгосп, у нас договір підписаний. Двічі на місяць вивозять.

— Коли вивозили востаннє?

— Три дні тому.

— Хто привозив продукти?

— Експедитор з магазину «Мрія гурмана», його звуть Максім Олексійович. Прізвище — Стріляний.

— Ви його добре знаєте?

— Майже зовсім не знаю. Прізвище він на рахунках пише. Я рахунки збираю, хазяйці, для звітності. За кожну копійку, — Щукіна ніби захищалась своєю чесністю від будь-яких підозр.

— Замовляєте по телефону?

— Так.

— Експедитор цей, Стріляний, до будинку заходив?

— Тільки в кухню. І одразу ж поїхав.

— Звідки ви знаєте, що одразу?

— Чула шум мотора.

— У будинку грала музика, — нагадав слідчий і поправив окуляри недбалим інтелігентським жестом.

— Так, нагорі, у Ольги Володимирівни. На кухні не так вже й чути. А машина в них стара, мотор — наче в трактора.

— А якщо водій поїхав, а експедитор залишився?

— Та він один у них, він і водій, і експедитор.

— Гаразд. Ви, Надіє Карпівна, запишіть усе, що мені розповіли. Там Коля Власенко по будинку ходить, він взірець дасть, як оформлювати.

Кінчев відпустив Щукіну. Оглянув бібліотеку, де влаштувався для допиту свідків. Старовинна. Меблям не менше століття. Шафи замикаються, темне дерево досі має шляхетний вигляд. Книжки здебільшого теж досить старі. Попід стіною, віддаленою од вікон і балкону — залізна мережка гвинтових сходів нагору, до гостроверхої башти. Схоже, саме це приміщення найменш піддавалося ремонтам. Лише неяскраво вилискував новенький паркет. Музичний центр, комп’ютер та величезний, підроблений під старовину глобус виглядали чужими елементами.

— Ох, вибачте, я й досі не оговталась, повірте.

Ольга Ярижська прийшла в чорному оксамитовому платті, знявши яскравий квітчастий халат, у якому бачив її перед тим.

— Все гаразд, сідайте, — він одразу повівся, як господар, знову вмостився за письмовий стіл, їй показав на стілець навпроти, добре освітлений рожевим сонячним промінням. — То що ж ми маємо?

— Жах! — Ольга Володимирівна, ще не сівши, склала біля грудей долоні й привабливо випнула пишні груди. — Жах! Повірте, я не знаю, що й казати.

— Розповідайте по порядку.

— Хіба тут є якийсь порядок?! Убивство в нашому домі! Це жах! Це лихо!

— Ви сядьте й заспокойтеся.

Вона сіла і раптом кокетливо усміхнулась:

— Ви всім таке кажете?

— Яке?

— «Заспокойтеся».

— Ні, тільки неспокійним.

— Ви мене в чомусь підозрюєте?

Віктор щиро зітхнув:

— Ми всіх підозрюємо. Така робота. Але звинувачуємо лише на підставі фактів. От про них і розкажіть.

— Я нічого не знаю. Я у своїй кімнаті була, відпочивала. Учора така метушня була! Я просто лежала й читала. І слухала музику. Аліну знайшла Надя. Я почула її крик.

— Чий?

— Аліни. А потім вийшла Надя й сказала…

— Одразу вийшли?

— Я… Повірте, не пам’ятаю. Ні, не одразу. Надя до мене зайшла і каже… Не пам’ятаю, але щось вона сказала. Про Аліну.

— Що кричала Аліна? Які слова?

— Ніяких, просто вискнула — і все.

— Скільки часу пройшло після крику Аліни до приходу Щукіної?

— Не знаю. Я на годинник не дивилась.

— Грала музика. Що саме, коли кричала Аліна, коли зайшла Щукіна?

— Не пам’ятаю. Я читала. Музика — так просто… Повірте, я звикла, майже не слухаю.

— Скільки сторінок встигли прочитати за цей час?

— Не пам’ятаю! Дві-три, може, п’ять, шість…

— Що читали?

— Коельо. «Одиннадцать минут».

— Де книга?

— У мене в спальні. Принести?

— Не треба. Чому ви не вийшли на крик?

— Не знаю. Не продумала, що… Що воно так страшно. Думала, знову якась дурня.

— Яка саме?

— Ви сміятиметесь. — Досить-таки перелякана, вона все ж трохи кокетувала. Жінка до кінчиків нігтів.

— З чого?

— Хіба Надя не розповідала?

— Про що?

Ярижська повагалась:

— У нас в туалеті вночі хтось воду спускав. Чи сама спускалася. Не знаю. І Тимофіївна, і Аліна казали, ніби хтось чужий бував у домі. Сліди залишав. Брудні. Когось бачили в дзеркалі, відбиття. Ніби привида. Дівчину. Вони всі когось боялися.

— Хто саме — всі?

— Аліна, Тимофіївна, Надя.

— На це були якісь підстави?

— Повірте, не знаю. Будинок великий, ще не обжитий. Нас із чоловіком часто немає вдома. Баби розповідають якісь легенди.

— Які?

— Колишні власники дому всі загинули. Не по-хорошому. То були страшні часи — війна, революція. І потім, коли технікум тут організували — то підпал, то епідемія. Забагато загадок, чутки якісь… Люди боялись працювати, коли музей був. Один директор тільки й тримався…

— Але працювати у вас не відмовляється чимало людей.

— Звичайно, ми ж добре платимо! — Ольга розвела руками. Персні на її пальцях, зі скромним достоїнством нагадали: є чим платити. — І соціальні гарантій також… Все по закону!

— А чому ви саме їх вибрали? Зачеп?

— Чому? Не знаю… Тобто, я хотіла, щоб у нас працювали родички. Допомагали б одна одній. Аліна молода, моторна. Красива дівчина. На очах у баби, та приглядала. З часом у нас куховарити буде їхня кума, ми вже домовилися.

— Династія. Як у кращих домах Лондона й Парижа?

— Чому б і ні? І скандалів менше, і крадіжок, коли родичі працюють.

— Але ж, мабуть, не тільки вони до вас родиною приходили? Чому саме їх? Тимофіївна вже стара. Яка з неї прибиральниця? Ледь ходить.

— Не так вона вже й погано ходить. І прибирала добросовісно… Вона цікава бабка. Розповідала, як німцям служила під час окупації. У цьому ж домі.

— Невже вона їм догодила?

— І не тільки! Вона допомогла парк врятувати!

Кінчев хмикнув:

— Партизанка?

— Повірте, ви дарма смієтеся. Звісно, вона ніяка не партизанка була. Просто німці на Різдво хотіли рубати найкращі ялинки, ну, щоб у домі прикрасити, а наші люди упросили їх залишити. Дали хабара. Позносили хто сала, хто курку, хто чого. А Тимофіївна передавала. І ялинки залишилися! І досі стоять! Ви ж наш парк бачили?

Ольга Володимирівна шарпнулась показувати з вікна парк, але слідчий зупинив:

— Що ж, Тимофіївна розмовляє німецькою?

— Не знаю. Не питала.

— Як вона сприйняла звістку про смерть онуки?

— Жахливо!.. Це було просто жахливо! Як зайшла — так і впала. Ми одразу «Швидку» викликали. Вони на диво швидко приїхали.

— Так, я бачив. Тимофіївна якось коментувала смерть онуки?

— Коментувала? Ні. Закричала щось, схопилась за серце — і впала. Бідна жінка! Треба їй допомогти з похованням… А коли Аліну будуть…

— Що закричала Тимофіївна, побачивши Аліну мертвою?

— «Я знала, я знала, що так і буде!» — чи щось таке.

— Що вона знала?

Ярижська тільки розгублено розвела руками.

Кінчев озирнувся:

— А це що за двері? — підвівся й сіпнув за ручку. — Зачинено.

Ольга Володимирівна відповіла безтурботно:

— Це в кабінет чоловіка. Він їх ніколи не відкриває, заходить через залу, як усі.

— У вас ключі є?

— Ні. Може, в Наді… Та можемо й через зал…

Але слідчий не поспішав виходити із затишної бібліотеки.

— Пізніше. А чоловік ваш де?

— У справах поїхав до столиці. Ще вчора.

— Коли планує повернутися?

— Думав завтра…

— Ви сповістили його про ці події?

— Так, щойно. Він так розстроївся!

Кінчев відхилив балконні двері, оглянув краєвид і пішов до гвинтових сходів.

— Прикраси в стилі модерн, — сказала Ярижська.

— Замовляли у столиці?

— Навіщо? Вона чудово зберіглася. Замінили тільки дерев’яні частини — сходи й поруччя.

— Так, красиві, — слідчий без пошани затупотів по нових сходах. Він помітив, що всі в домі ходять виключно в капцях і його грубі теплі черевики геть не пасують до музейної вишуканості меблів та підлоги.

Ольга Володимирівна пішла слідом.

Тісна башточка була світлою й затишною: великі вікна, зелень у кашпо, посередині — круглий стіл з легкими вигнутими стільцями. На один з них усівся Кінчев. Ярижська примостилася навпроти.

— Часто тут проводите час?

— Повірте, немає коли. Якось чай пили увечері.

— Чим заклопотані?

— Ремонт… Він стільки сил забирає… У нас тут дизайнер з Києва працював, найкращий у реставрації. Може, чули — Буруковський? Ні? Ось-ось приїхати повинен. У нього такі вимоги до матеріалів! До якості! Сам перевіряє, кожну щілинку. Кирило весь у справах, а ремонтом займаємось більше я з Валентином.

— Валентином?

— Ну, з дизайнером, Буруковським.

— Чому ви вирішили поселитися тут? У Барвінківцях?

— Чоловік придбав завод. Перспективи непогані… Мінеральні води просто під ногами течуть! Це ж здоров’я людей! Ну, і екологія тут непогана, і місця мальовничі.

— Так, нічогенько, — Кінчев підвівся й визирнув у вікно. — А гараж новий збудували?

— Ні, при музеї там сарай був.

— Там можна сховатися?

— Ви мене лякаєте!

Він усміхнувся:

— Чим?

— Хтось ховається в гаражі?

— Я такого не казав.

— Але може сховатися.

— Ви часто туди ходите?

— Ну… Взагалі-то так. Виїжджаю майже щодня.

— Самі зачиняєте?

Вона розгубилась:

— Буває, що й ні. Вдень. Приїхала — й знову їду. Територія охороняється. І двірник, він, коли тут, відчиняє. Там у нього ці… всілякі… інвентар.

— Ночує тут?

— Ніколи! У нас восьмигодинний робочий день. І два вихідних. Дехто, звісно, понаднормово працює, але це оплачується додатково.

— Хто працює понаднормово?

— Надя Щукіна. Раніше й будівельники.

— Та-а-ак…

Слідчий спустився вниз, у бібліотеку, до високих шафі м’яких меблів.

— У Аліни Зачепи були вороги? Їй хтось погрожував?

Ярижська знову розвела руками:

— Мені вона нічого не казала. Але чогось боялася.

— Привидів?

— Мені здається, не тільки.

— З чого це було видно?

— Не знаю. Дивилась так.

— Може, вона боялась вас.

— Мене?! Чого б це?

— Ну, ви — хазяйка, боялась не догодити.

— Я б це побачила. Спитайте в Наді, я когось хоч раз вилаяла як слід?

— Ну, якби й так, хіба вони про це казали? — обоє змовницьки перезирнулися. — Скажіть краще, як можна потрапити в будинок непоміченим? Через задній хід, через парадне?

— Та як завгодно! Ну… Задній хід завжди зачинено.

— Котрий?

— Обидва. Але чому саме через двері? Повірте, якщо хтось схоче, він і у вікно влізе, і через балкон. Хіба ні? Я казала, що потрібні грати, хоча б на першому поверсі. Але дизайнер відмовив, це порушить ансамбль. Скоро проведемо сигналізацію.

— Значить, ви не почуваєтесь у безпеці?

— Тому й платимо охороні. З часом буде більше прислуги, може, хоч трохи слідкуватимуть. Для власної ж безпеки.

— Від усього не вбережешся…

Вона злякано кліпнула довгими пухнастими віями. Туш, звісно, від найкращого виробника.

Слідчий подивися значущо:

— Ці шафи на таких тонких ніжках. Ніжки міняли? Якісь вони ненадійні… на вигляд.

— Меблі тут старі. Може, і справді… — подивилась униз.

— Необережно зачепите — кісток не позбираєте.

— Хіба?

— У минулому році зовсім невелика шафа впала на вчительку Рокитнянської школи — забила на смерть. Потім вийшло розпорядження у школах по всьому району шафи до стін прикрутити. Я був у комісії з перевірки техніки безпеки.

— Правда… Я скажу Валентину. Хай подумає.

— А вам не спадало на думку, що хтось полює не на прислугу, а на вас?

— Що?! На мене?

— Не обов’язково. Ваш чоловік займається бізнесом, звісно, має ворогів.

— Для чого ж тоді вбивати Алінку?

— Залякати. Попередити. Знищити небажаного свідка.

— Ви хочете сказати, що в нас кілер бродить, як у себе вдома? Хтось із охоронців з ним у спілці? — Ольга Володимирівна раптом розчервонілася. — Тут і зараз небезпечно?

Кінчев задоволено підвівся:

— Я нічого не хочу сказати. У мене для цього — жодних підстав. Але думати треба й над такою версією. Щоб невдовзі тут не з’явилися ще мерці. З охоронцями я поговорю на вулиці. А потім ще огляну будинок.

І пішов. Лише кивнувши на прощання.

Миршавий, як їжачок.

Залишив розкішну жінку саму в кріслі. Збентежену, спантеличену, злякану. Огорнену непевністю, наче туманним серпанком.

Колючий мужик.

Огидний.