Зодчий із пекла

Загадковий мрець

Кирило Іванович дуже не любив, коли його турбували не у визначений час, але сповістити про приїзд дизайнера було потрібно, і Надя, приречено зітхаючи, піднялась до його кабінету. День випав нелегкий. Зранку приїхала баронеса. Оглянула будинок і сказала, що хвора, обід їй носили у гостьову спальню. Одразу потому заявився й хазяїн. Тепер ось — Буруковський. Годувати їх усіх… Навіть дочку з уроків довелося відпросити, щоб допомагала.

Надя спотикнулась на зламаному паркеті. Це ж як треба каблуком зачепити, щоб його порушити! Постукала в кабінет — ніякої відповіді. За дверима весело лунала англійською мовою колись улюблена пісня.

Ярижські полюбляли своєрідну класику естради. Мелодії Поля Моріа, Річарда Клайдермана і Кº постійно блукали ще не обжитими покоями.

Надя постукала сильніше. Ніхто не відповів.

Натисла на ручку незачинених дверей та зайшла.

— What can I do? — в унісон проспівав їй назустріч злагоджений гурт добре поставлених голосів.

Завмерла.

Бо побачила на підлозі труп Ярижського.

Він лежав долічерева, неприродно вивернувши до виходу голову. Розплющені скляні очі лізли на лоба, рот — грізно вишкірений. А із спини, пробивши добротний коричневий піджак, металево стирчав гострий кінець довгого ножа.

— What… Дінь-дінь… Can I do…

Ірреальність того, що відбувається, приголомшувала.

Надя не кричала, не робила зайвих рухів.

— What… Дінь-дінь… Can I do…

Тихо відступила назад, обережно причинила двері. Наче сновида, зійшла вниз.

Переступаючи затерплими ногами по сходах, думала, що даремно спокусилась на гроші й узяла тимчасовою помічницею свою Марину. Вважала її майже дорослою. Та й дочці кортіло хоч трохи потертися в розкішних покоях, хоча б і зі шваброю в руках.

А тут таке коїться…

Маринка чистила овочі на кухні. Щось наспівувала. Побачивши Надю, ображено заканючила:

— Мам, сьогодні в технікумі дискотека. Мене Артем обіцяв провести. Всі дівчата будуть там. Можна, і я піду?

Надія махнула рукою: відчепися, мовляв, і вийшла.

Зазирнула в їдальню — нікого.

У кінозалі — теж.

З лівого крила доносились приглушені голоси майстрів-паркетників та київського дизайнера.

Знову попленталась нагору — пані Ольга стояла під парадним портретом сестер Барвіненко і пестила нігті м'якою пилочкою.

Подивилась спокійно, спитала лінивим тоном:

— Щось сталося? Чого ти така розгублена?

Надя не хотіла одразу лякати і її, тому спочатку несміливо спитала:

— Ви давно заходили до Кирила Івановича?

Ярижська незадоволено здивувалась:

— Зовсім не заходила. Ти ж знаєш, він не любить, щоб зайвий раз турбували, коли працює.

Надя зітхнула. Сказала їй із холодною усмішкою:

— Мені здається, там щось негаразд.

— Здається, чи й справді?

— Я… Я не знаю… Треба сказати, що приїхав дизайнер із Києва. Я стукала, а він… Не відчиняє.

— Хм-м… — Ольга потягнулась спиною, наче кішка. — Ходімо подивимось, що там не гаразд.

Вона першою зайшла до кабінету. Надя — за нею.

У кабінеті нікого не було.

Абсолютно.

Жодного живого чи мертвого, крім них двох.

З музичного центру тепер занадто голосно, але заспокійливо неслося: «Yesterday».

— Кирюшо! Де ти? — погукала Ярижська. Спитала у Наді:

— Куди це він подівся? Нібито й не виходив.

Обидві вийшли назад, і подалися до бібліотеки.

— Кириле! — знову підвищила голос Ольга.

— Чого там? Ні хвилини спокою! — відгукнувся голос Кирила Івановича. Забахкали по гвинтових сходах із башточки його великі хатні черевики. — Що там трапилося? — Він спустився весь, живий і здоровий, у сірих штанях і короткому домашньому халаті.

— Приїхав Буруковський, — сповістила Ольга.

— Ну то й що? Він і сам завжди краще за всіх знає — що робити.

— Тебе Надя шукала.

— Чого вам, Надіє Карпівно?

— Я… — Надя затиналася, бо переживала бурхливий перехід від жаху до ейфорії. — Я тільки хотіла… Розказати про приїзд…

— Дякую, розказали.

— Наді примарилося щось дивне, — втрутилась Ярижська.

— Знову? — Кирило Іванович не приховував незадоволення. — Що цього разу? З унітазу вилізла красуня? Чи цього разу красень?

— Вибачте, цього разу зовсім якась дурня, — Надя усміхалась тепер цілком щиро. — Мені здалося, тобто привиділося, таке… що вас зарізали.

Ярижський хмикнув:

— Карпівно, я не знав, що ви почали вживати алкоголь.

— Я не пила, їй-богу! І краплини в роті не мала.

— Надя забагато працює, — розсудливо зауважила Ольга Володимирівна. — З ранку до ночі. Майже без вихідних. І за себе, і за Тимофіївну, і за… Словом, завтра я скажу тим сестрам — як їх там? — щоби визначалися: або до нас, або хай і надалі у себе на молокозаводі метуть за три копійки. Надю, скоро ви матимете належну допомогу.

— Дякую, — Щукіна позадкувала.

До кухні вона йшла у гарному настрої, але вже там, серед затишних звичних запахів, у серце повернулися сумніви. Маринка старанно нарізувала моркву, глянула спідлоба:

— Мамуню, то як — щодо дискотеки?

— Які дискотеки серед тижня? Уроки треба вчити.

— Та нам майже нічого не задавали… Ну ма-ам…

— Ти даси мені спокій чи ні?

— Отак завжди: на дискотеку не можна, на баронесу поглянуть — ні-ні.

— Остання претензія не до мене. Вона не виходить з кімнати, — механічно зауважила Надія

— А давай їй вечерю понесу я. І побачу…

— Зараз ти побачиш, яка я зла! — вибухнула несподіваним гнівом колишня вчителька.

Маринка надулася й уже не заважала розмірковувати про своє. Але спочатку думки Наді скерувалися в бік сумної статистики падіння містечкової моралі. Це ж не жарт, уже в бар дівчина дев’ятнадцяти років не може поткнутися — перестарок. Там тільки п’ятнадцятки з хлопцями розважаються. Міні-спідниці на них геть розпусні — труси видно. Звісно, й Маринці кортить, аякже — скоро п’ятнадцять, а в неї ще хлопця не було. Туди ж, поспішає…

Потім перед очима знову сплив мертвий Ярижський. Лежав долілиць… Просто на підлозі. Ні, на килимі… А останній раз, коли зайшла з Ольгою, чи був на підлозі килим? Вчора його чистила пилососом… А зараз він є чи нема?

Чомусь схотілося перевірити, чи всі кухонні ножі на місці. Ось вони, новенькі, з чорними ручками. Одного немає. Навіщось перерахувала: п’ять, шостого, найбільшого, не було. Зазирнула в мийку, подивилась по шафках, на столах — нема.

За вікном почав синіти вечір, велика чорна ворона сиділа на гілці й несхвально дивилась у кухню очима-намистинками. Маринка знову завела стару пісню про дискотеку.

Зайшла пані Ярижська й медовим тоном спитала про Надіне здоров’я. Потім дозволила піти додому й відпочити до завтра.

— Та у вас же ж гості. І ремонтників ще не годували.

— Не турбуйтеся, і в мене руки є. Сама все зроблю. Вам треба відпочити. Проведіть нарешті сімейний вечір з дочкою.

Надя не змусила її пропонувати двічі. Вона й насправді три тижні гнула спину без жодного просвітку. І заслужила цей вечір. Через п’ятнадцять хвилин вони з дочкою вже бадьоро чимчикували до міста, вдихаючи свіже морозне повітря. Яке їм діло до чиїхось заплутаних проблем?

Маринка поставила хрест на сподіваннях круто розважитися цього вечора й більше не канючила.

Сонце вже зайшло, але до справжньої темряви було ще далеко. Сутінки, сніг, небо — яскраво-багряне на заході та синє з першими зірками — над головами.

І п'янке відчуття свободи. Від усього, абсолютно. І від усіх.