Зодчий із пекла

Небезпеки зеленої оази

Боря Цокотюха ще раз побродив по місту туди-сюди, покрутився біля численних торгових точок, але нічого цікавого не побачив і не почув. На відміну від Тюхи, він ніколи не вмів легко спілкуватися з людьми. Тим більше — незнайомими. А надто — пробувши кілька років цілком відірваним від нормального життя.

Старосвітські Барвінківці мальовничо посіли затишну долину біля вузенької річечки. Осторонь, на невисокому пагорбі, прилаштувалися молокозавод, елеватор, м'ясокомбінат, пекарня та фірма, що розпочала розлив місцевої столової води. На протилежному від червоноцегляних промислових будівель пагорбі, з іншого боку від містечка, даленів старовинний сірий особняк, прикрашений гостроверхою баштою. Кілька високих ялин та соснові зарості розкішно зеленіли коло нього.

Борис оглянув типове прямокутно-кубічне творіння «застійних» років — тутешній «білий дім», приземкуватий Будинок культури з пошарпаними білими колонами та вцілілим не зважаючи ні на що бюстом Леніна, який стояв посеред маленької клумби, що правила за сміттєву урну; побродив по привокзальному ринку, котрий убого розклав товари на розкладачках та простелених на землі ковдрах; трохи постояв біля пам’ятника жертвам голодомору та репресій. Був він досить скромний: схилена виснажена жінка у хустині, схоже, з бронзи, і кілька великих кам’яних плит, рясно всіяних позолоченими прізвищами. А попереду — камінь поменше, на якому великими літерами викарбувано ім’я коштодавця, Кирила Івановича Ярижського, директора, почесного президента тощо.

Відійшовши подалі, ще раз озирнувся. Бронзова жінка схилилась прямо над стелою з прізвищем Кирила. Розжився на людських сльозах, жертва голодомору товстопика!

Ігноруючи слово, дане Кінчеву, Борис подався до резиденції новітнього мецената.

Парк являв собою зелену оазу серед порослих звичайними листяними деревами невисоких пагорбів. Ґави кружляли над соснами й ялинами чималенькою зграєю. Хрипко каркали.

Палац з першого погляду справляв сильне враження. Його строга похмура краса приголомшувала невідповідністю звичній архітектурі, а точніше, повній неархітектурності аби як забудованого, здебільшого у сімдесяті-вісімдесяті роки, містечка. Особливо впадали в око три стрілчасті шпилі — на башті, яка стриміла над правим крилом, і на двох височезних блакитних соснах, що повиростали між корпусами.

Непогано влаштувався колишній Свинаренко, нині президент, директор, почесний громадянин і «жертва голодомору й репресій»…

День видався похмурий, все довкола — сіре-сірюще. І сире. Сніг злежалий та бруднуватий. Над головою небо ще сяк-так світліє, а понад горизонтом — «тучі над городом всталі». Хто чув ту старовинну пісню, одразу здогадається, чим пахло в повітрі.

Правильно, небезпекою!

Вона чигала з-за капітальної залізно-цегляної огорожі. Вона визирала зі сталевого серпанку безлистих хащ. Вона тоненько скавучала голосом заблукалого у хвойних верхівках вітру. Вона гавкала сторожовим псом від буди вартових. Вона визирала невидимкою з численних вікон і спостерігала з вежі. Коротше, небезпек очікувалося вдосталь.

А Борі Цокотюсі, як завжди, бракувало розсудливості.

Він обійшов парк і вирішив, що господарські будиночки, ялинки і кущики непогано прикривають від пильних очей охорони захаращений куточок біля смітника. Блискавично переліз через паркан саме там й опинився на ворожій території.

З тилу будинок мав аж два входи. Від одного на всі боки вели добре уторовані доріжки, другий приліпився збоку полишеним сиротиною. Борис вирішив пошукати щастя саме там.

Зрозуміло, що двері були зачинені. Цокотюха трохи потикався, позаглядав у вікна — темно, нічого не розбереш. А от на другому поверсі світиться. Звідти лине музика. Щось спекотно-збуджуюче. Акордеон. Нещодавно він чув цю мелодію… А ще з дому приглушено доноситься напівзнайомий фальцет. Щось нерозбірливе… Раптом голосніше: «Ну, ти, Валь, як завжди! Жартуєш чи хочеш образити?»

Невже знову те миршаве диво в темних окулярах?

Боря згадав, що в інтернатські роки його прозивали не лише Борсуком, а іноді й Барсом, і поліз на ялину.

Звідти його стягли за ноги троє міцних охоронців. Невдало гепнувшись на сніг, він не зміг вчинити достойного опору. Як положено, смачно матюкаючись, хлопці в уніформі ударили впійманого кілька разів по голові та між ребра і вправно наділи наручники.

Коротко підстрижений кремезний гевал діловито консультувався по старомодному мобільнику:

— Впіймали на гарячому! Прямо у вікно ліз! Його одразу в міліцію чи спочатку до вас? Га? Пойняв! — Привісив мобілку до пояса й скомандував: — До шефа його, хлопці! Спочатку самі пообщаємся.

Судячи із задоволених облич охоронців, ця пригода настільки підвищила їх самооцінку, що вони дивились на Цокотюху, як на вельми симпатичну особу.

Оточивши його з трьох боків, з веселими вигуками повели до будинку.

Казково-кіношне багатство оздоблення прихожої приголомшило Борю настільки, що він і опиратися забув. Це ж серіал «Династія», палац магараджі, фантастична опера, тільки не звичайне житло! І згори струменить акордеонний ручай…

Кирило Іванович не полінувався особисто спуститися вниз.

Якийсь час вони з Борисом мовчки розглядали одне одного (Свинаренко явно погладшав і погарнішав за останні п’ять років), потім господар гостинно розвів руки:

— Кого я бачу! Оце так зустріч! Такі люди — і на волі. Втік чи відпустили?

Почувши ці слова, охоронці аж понадувалися від пихи: не якогось там волоцюжку — справжнього злочинця спіймали!

Боря, як це з ним зазвичай бувало, не одразу знайшов слова для відповіді. А Кирило, потираючи руки, розпорядився:

— Так, давайте його в мій кабінет. Я з ним тет-а-тет переговорю.

Шикарні сходи вони перерахували майже стройовим кроком. Швидко проскочили музейну галерею і, спритно стягнувши з нього куртку, в чотири руки водрузили Бориса на стильний гнутий стілець. Музика тут звучала ще виразніше — якісний, звучний магнітофон знаходився десь поруч, можливо, за стіною.

— А якого дідька! — запізніло закричав Цокотюха.

— Ти тут краще того… Мовчи, — суворо порадив один з охоронців хрипким тенором.

— А якого ви мою куртку порвали? — Спробував підвестися, але тримали його професійно.

Тенор щиро здивувався:

— Яку це куртку? Га? Оце дрантя? Я його під ґанком покладу, хай на тебе почекає, — й не полінувався нахилитись за справді таки благенькою й убогою Борисовою одежиною.

— Щоб він тут не башибузучив, прикрутіть-но міцніше, — скомандував гостинний хазяїн.

Один з охоронців витяг з кишені довгий кусок дроту.

Латиноамериканську мелодію за стіною змінило попурі на теми блатних одеських пісеньок. Цокотюха зрозумів, що добряче влип. І нарешті звернувся до Свинаренка-Ярижського:

— Боїтесь, що приб’ю, Кириле Івановичу? Хіба є за що?

— Боронь Боже, Боренька, просто знаю твою вдачу, ти спочатку робиш, а тоді вже думаєш.

— Зате ви… все наперед… продумали. — Поки його прив'язували до стільця, Борис не дуже активно сіпався. Все збивало з пантелику, здавалося нереальним: занадто розкішна обстановка, шовковий халат на Кирилі, який поважно відповів:

— Само собою. Я думаю завжди, і завжди — наперед. — І спокійно наказав:

— Хлопці, ви вже йдіть на місця, поки там ще один який у вікна не почав лізти. Перевірте все. Пощастило, що ви всі одразу поблизу опинились!

Боря залишився сам на сам із Свинаренком.

Кирило Іванович сів навпроти, на такий же гнутий стілець, подивився ласкаво, мов батько рідний:

— Не розумію, чого ти у вікно поліз. Зайшов би, як усі люди, через двері.

— Так мене й пропустили!

— Назвався би, я б розпорядився.

Боря хмикнув.

— Нам з тобою немає чого сваритись. За послугу я розрахуюсь сповна. Ти як бажаєш — готівкою чи на рахунок перечислити? Га?

— Знущаєтесь?

— Не розумію, чим ти не задоволений.

— Він ще питає!

— Борисе, я тебе не обманював. Все, як домовлялися. Гроші твої зберігаються надійно, в банку. Треба перевірити, може, там і процент який накапав.

— Хіба ми так домовлялися?

— А, ти он про що! Я не міг одразу по суді віддати гроші. А через місяць мамаша Гонтар вже того… Раптово померла. Між іншим, під час операції її шанси були б мізерними. Марно би витратили гроші. Твої гроші. Та не сіпайся, я також ціную людське життя. Високо ціную. І твоє також, хіба ні? І пораджу тобі непогане. Ну дам я тобі зараз ці гроші, надовго їх вистачить? Хе-хе. Ти ж за натурою не бізнесмен. Тобі працювати треба, а хто візьме зека? Ну? А я тобі і гроші, і роботу. Охоронцем будеш. Платня хороша. Купиш квартиру, заживеш, як людина…

Музика за стіною раптом змовкла.

Цокотюха подумав, що запросто міг би сильніше смикнутися, упасти разом зі стільцем. Вдарити ногою. А далі?

Подивився з-під лоба:

— Куди ви поділи Лесю?

— Я? Я?? Я — подів?

— А хто ж?

— Та мене там і близько не було! Якийсь шахрай використовував моє добре ім’я. До речі, дівчата поїхали до Туреччини цілком добровільно, ніхто їх під конвоєм не тягнув. Я про це від прокурора дізнався. Набагато пізніше, між іншим.

— Їх ошукали! Ви!

— А ти звідки знаєш? Був там? Сам бачив?

— Звісно, був. Щойно з Трудового.

— Бачив, як той негідник Леську в Туреччину віз?

— Мені люди розповідали.

— У світовій практиці, між іншим, це називається: твоє слово проти мого слова. Моє, хе-хе, підкріплено висновками відповідних органів. Правоохоронних.

— Ніби їх не можна купити.

— Боря, мені соромно за тебе! Ти від життя відстав. Підкупи, рекет, підпал кіосків — це все давно в минулому. Тепер всі нормальні люди легалізувалися й шанують закон. До Європи прагнемо, навіщо нам кримінал?

— А я звідки знаю?

— От, з цього й почнемо. Ти нічого не знаєш. А я тобі пояснив. Докладно й популярно, хе-хе. Ну то як? По руках — і ти знову у мене працюєш?

Спантеличений Цокотюха остаточно розгубився:

— Не знаю…

— Молодець. Правильно. Спочатку все обміркуй. Зваж всі «за» і «проти»… Я тебе зараз відпущу. Якщо поводитимешся тихо. Зрозумів? Всі пропозиції в силі. Гаразд?

— Що гаразд?

— Ну, ти, здається, в тюрмі ще тупіший став. Гроші тобі віддаю. Готівки зараз стільки немає, домовимось на післязавтра. Ну, чого ти так дивишся? Гроші віддам всі до копійки. В твої руки. Ще й з відсотками. Щоб сам перерахував, у руках потримав, хе-хе… І на роботу беру. Легально. Охоронцем. Поки що. А там подивимось, може, і підвищу. Зрозумів?

— Не дуже…

— То дійде пізніше. Ночуватимеш у мене.

— Мені є де ночувати.

— В готелі?

— Ні. Маю тут шкільного приятеля.

— Ну-ну. Куди доставити грошики?

— Я сам прийду.

— От і добре. Тоді й до роботи станеш.

Борис, не знаючи, як правильно реагувати у такій ситуації, мовчки кивнув, і Кирило Іванович почав розкручувати провід, яким припнули Бориса ретельні охоронці.

Цокотюха нарешті зрозумів, що зі Свинаренком і справді потрібно розбиратися повагом, краще за все — з Вітюхою. Тому вирішив схитрувати й, підводячись та розправляючи плечі, значуще сказав:

— Я дивлюсь, той… «Зелені» з моди виходять. Мені б… у євро. І отак, щоб… На рахунок покласти…

Кирило схвально засміявся й підморгнув:

— Я в тобі не помилився! Неглупий ти пацан!

…Коли Борис у новій, щойно подарованій Свинаренком-Ярижським куртці вийшов за ворота, проведений суперзацікавленими поглядами двох охоронців, він почувався повним дурнем. І страшенно хотів скоріше побачитись з Вітюхою.

Сині присмерки вже змінив нічний морок. Вогні міста яскраво світилися попереду.

Тюха — голова. Майже геній. Він розплутає що завгодно, дарма, що з інтернату. Невизнаний Шерлок Холмс з райцентру. Але про нього ще почують, дехто діждеться…

Ці втішні думки перервав різкий гудок автомобіля, який обігнав пішого Цокотюху на вузькій дорозі, закидавши його мілким сніговим порохом з-під коліс. Синій «Москвич» кудись поспішав від хвойної оази хитрого Свинаренка. Тільки задні габаритні вогні зачервоніли, швидко зменшуючись, і нарешті повернули праворуч — до об’їзної траси.

Борис міг би поклястися, що за кермом сиділо оте розмовляюче фальцетом худеньке чудо в пір’ях. І в окулярах. Темних, як ніч.