Зодчий із пекла

Леся, яку неможливо забути

Ритмічно, хрустко й бентежно рипів сніг. Ніжки у високих зашнурованих черевичках виробляли неможливі па. Прямо на снігу, на вулиці. Літала над ними яскрава широка спідниця. Гойдалися вогні, гойдалися тіні, гойдався світ. Але обличчя розпливалося: Ольга, Леся, Ольга… Усміхнена, розпашіла, зваблива… І порипування снігу замість музики…

— Вставай, сплюхо!

Розплющив очі: Вітюха торсав за плече.

Боря помугикав крізь зуби, трохи покрутився в ліжку і спустив на підлогу обидві ноги. А тулуб і голова все ще залишалися в горизонтальному положенні.

Після розмови з Кирилом він почувався так, ніби підло зрадив Лесю.

І ост іще один яскравий сон. Йому часто снилася оперета. Бо завжди любив її безтурботно-розкішний світ, любив веселу, блискучу музику. І любив спогади про матір. Самої майже не згадував, чомусь пам’ятав лише мистецьку атмосферу, в якій вона перебувала.

Тому було не тільки не дивним, а й цілком природним, що він закохався в Лесю не те що з першого погляду, а навіть з передчуття цього погляду.

Він учився тоді в торговельно-економічному коледжі, за півроку до того перейменованому зі звичайного ПТУ. І ось одного разу…

На сцені будинку культури райцентру Трудове йшов святковий аматорський концерт. Дуже непоганий, як на Борисів невибагливий смак. Коли розв’язний металевий голос конферансьє проголосив з-за лаштунків через мікрофон: «Дует Одарки і Карася! З опери Лисенка «Запорожець за Дунаєм»! Виконують лауреати обласного огляду художньої самодіяльності! Леся Гонтар і Костянтин Афанасенко! Грає оркестр Будинку культури. Зустрічаємо!» — Цокотюха вже повністю був готовий до дива: оперета ж. Мати у ній також співала. Щоправда, в хорі.

Спочатку на сцену вийшов товстющий дядько років п’ятдесяти з гаком. У свитці й шароварах, як годиться. Потім із-за плюшевої завіси випливла вона. І Борис зрозумів, що кохає її все життя, хоч і побачив уперше.

Молода, дзвінка, дивовижно красива. У народному розшитому блискітками костюмі, на голові — веселиа хустка-очіпок, на ногах — червоні чобітки. Наче ожила ілюстрація з книжки. Наче в кіно. Наче казка.

Знайомство їхнє було стрімким, а от роман розгортався поволі, бо хлопець ставився до Лесі, наче до дорогоцінної крихкої вази, наче до рідкісної заморської квітки — коротше кажучи, дихнути на неї боявся.

Вона працювала на молокозаводі. Жила у скромній хатинці з хворою матусею та зігнутою навпіл бабцею. Про велику сцени й мріяти боялась. Мати здебільшого лежала, а баба жваво ходила по всіх вулицях, спираючись одразу на два ціпка. Якось узимку послизнулась, упала — і більше не встала. Похоронили, коли Боря писав дипломну роботу. Влітку за спеціальністю влаштуватися не вдалося — пішов комірником у фірму Свинаренка.

Лесина мати помирала повільно, їй потрібна була дорога операція. Леся дивилась на Бориса, наче він, здоровий, сильний — справжній чоловік — міг чимось зарадити. І тут Кирило Іванович зробив пропозицію. Поставлю, мовляв, тимчасово директором. З відповідним окладом. Фірма — банкрутує, ти — молодий, недосвідчений, трохи посидиш за ґратами, багато не дадуть, а гроші — на бочку.

Боря й погодився.

Лесі нічого не казав — навіщо передчасно лякати?

І лоханувся.

Ні грошей, ні дівчини… Ну, гроші Кирило обіцяє… Тепер Цокотюху так просто не «киданеш» — Вітюха поруч. Визирнув із крихітної кухоньки разом із запахом смаженої картоплі:

— Вставайте, сер! На вас чекають великі справи!