Зодчий із пекла

Суєта навколо трупа. Кліп

— Зверху зняли?

— Так, два рази. І збоку теж.

— А знизу?

— А як його знизу знімати?

— Лежачи, Колькó, лежачи на підлозі! І швидше!

Спалах, спалах, спалах. Старенький плівковий фотоапарат дзижчить і клацає. Кінчев для надійності фотографує труп і на камеру свого мобільного, обережно переступаючи через товсті книги, що безладно валяються на підлозі.

Величезна шафа відсунута вбік. Фотографується звільнене від її ваги тіло Ярижського. Обережно витягається з покляклої руки довгий кухонний ніж. Поняті — Надя Щукіна, Боря Цокотюха, Дмитро Дука — дихають глибоко й дивляться зляканими очами.

Слідча бригада квапливо й діловито робить свою справу.

Ольга Ярижська заламує руки, хапається за скроні, намагається пити воду, подану їй у високій тонкій склянці.

— Повірте, я… Я… Я не можу говорити! Невже ви не розумієте?! Мені погано! Мені дуже, дуже погано! Поверніть мені телефон, я подзвоню моєму адвокатові.

— Я сам йому зателефоную, — не втрачає цілковитого самовладання Кінчев. — Він у Барвінківцях, ваш адвокат?

— Ні, у Києві.

— Наскільки я пам'ятаю, після попередніх вбивств ви не зверталися до нього за допомогою?

— Тоді мій чоловік був живий! Він усе вирішував. А тепер його… Господи, що мені тепер… Що мені тепер робити?

— Розповісти, що відбулося.

— Я не можу… Не можу зосередитись. Лікаря! Мені погано!

Леся Монтаньоль затуляє рота носовою хусточкою. Білою, обшитою тонким мереживом. Широко розчахнула очі, глибоко дихає.

— Води? — співчутливо пропонує Микола Власенко.

Вона негативно качає головою:

— Ні… Спасибі… Зараз пройде… У мене буває так… Іноді… Коли… Ой!

Вона знову здригається в дрібних конвульсіях, намагаючись перебороти новий напад нудоти.

Вогні ліхтариків снують навколо особняка, в них кружляють неквапливі густі пластівці. Нічого не видно на свіжому снігу. Сліди самих співробітників міліції тануть під покривом сніжинок протягом чотирьох-п'яти хвилин.

— Марно ми час витрачаємо, Мишко, якщо тут хтось і проходив… Нічого не залишилося.

— А якщо крім слідів?

— Що, наприклад? Крім слідів?

— Не знаю. Недопалок, рукавичка, навіть документ який-небудь, загублений. Може, поспішав…

— Ох, студент! Якщо це той фрукт працював, який дівчину й охоронця на той світ відправив, так він, схоже, нікого не боїться й поспішати не стане. І слідів не залишить. Навіть недокурка. А якщо й кинув де, то знайди, спробуй! Пішли до приміщення, нема чого тут даремно стирчати…

Кінчев сидить напроти Ярижської у яскраво освітленому кабінеті її чоловіка.

— Якщо вам самій важко, я допоможу вам, Ольго Володимирівно. Ви перед смертю чоловіка перебували в залі? Поруч із бібліотекою?

— Так…

— Двері були відкриті?

— Так…

— Але звичайно вони зачинені?

— Так…

— Чому не закрили цього разу?

— Не знаю… Повірте, я не можу… Нічого не можу…

— Це ви їх так залишили?

— Ні… Не пам'ятаю… Я була у своїй кімнаті й… Щось хотіла сказати Кирилові… Я не пам'ятаю, нічого не пам'ятаю… Я не… Я не торкалася дверей…

— Їх не закрив Кирило Іванович?

— Може й він… Він іноді бував неуважним.

— Іноді чи частенько?

Зім'ята, але суха хусточка з мереживами лежить на столі. Леся Монтаньоль говорить повільно, дивлячись на віконну штору й старанно підбираючи слова:

— Зовсім нічого підозрілого. Або навіть незвичайного. Я була в своїй кімнаті, тобто, в цій, для гостей. Потім вийшла в зал, трошки пограла на роялі. І от саме в цей час…

— Так-так, продовжуйте.

— Такий гуркіт, незвичайний. Удар, глухий. Лемент.

— Лемент чи лементи? Численні?

— Кілька голосів.

— Що кричали?

— Я не розібрала слів. Окремі вигуки. Короткі.

— Але багато?

— Ні, зовсім не багато. І недовго.

— Чому ви думаєте, що недовго? Дивились на годинник?

— На годинник я не дивилась. Але тільки кілька вигуків… Майже одночасно. І все. Потім я вийшла в зал і побачила, що туди йде слідчий.

— Іде чи біжить?

— Не можу сказати. Ну, краще так: він швидко наближався.

— Далі.

— Я підійшла ззаду й побачила. Усе це.

Яскраво освітлена кухня. Озброєні інструкціями представників слідчих органів, як оформляти письмові показання, Щукіна, Дука й Цокотюха старанно працюють кульковими ручками. Сидять у центрі, навколо стола. Попереднє опитування показало, що цікавого вони повідомити не можуть: не бачили, не чули нічого підозрілого аж до метушні, що піднялася в будинку й довкола нього.

У куточку меланхолійно пише ще один протокол Міша Шерман. Час від часу озирається, зітхає. Студент на власному досвіді вже переконався, що робота слідчого на дев'яносто відсотків складається з нудотної писанини, яку згодом підшиють в акуратні теки й відправлять до архіву.

— Стіна… Стіна розсунулася… І шафа… Повірте, я не дуже добре бачила… І звідти появилася дівчина. І щось викрикнула. І шафа впала. На Кирила.

— Ваш чоловік стояв поруч? Поруч із шафою?

— Він стояв. Тобто, ні, він спочатку стояв, а потім нахилився. Перед цим… Коли вона шафу… От це…

— Навіщо нахилився?

— Повірте, я… Я можу тільки припускати…

— Що ви припускаєте?

— У нього в руках був ніж… Може, дістав з-під… З-під шафи… Господи, мені страшно! Я не… Не можу! Не можу більше! Не сьогодні… Будь ласка. Я втомилася.

Микола Власенко уважний і серйозний, він боїться упустити навіть незначну деталь:

— Чому ви саме в цей час вирішили вийти зі своєї кімнати?

— Чому? — баронеса Леся на хвилину замислюється. — Ну, до цього в Ольги Володимирівни весь час грала музика. Коли стало тихо, я згадала, що поруч, у залі, є рояль… Гарний, старовинний. Захотілося послухати, як він звучить.

— А раніше вам не хотілося послухати, як він звучить? Чому це спало на думку саме тоді, у ту хвилину?

— Я й раніше хотіла. Але в будинку весь час грала музика. Досить голосно. Я не можу так, коли мелодії накладаються одна на одну. Це не музика, а какофонія.

— Виходить, перед тем, як ви почали грати, було тихо.

— Так, музики не було.

— А інші звуки?

Вона мне і бгає в руках хусточку.

— Інші звуки… У цьому будинку постійно якісь шерехи. Не знаю, може, це вітер… Немов якийсь віддалений шепіт…

— І перед тем, як почати грати, ви цей шепіт чули?

— Так. Тільки я не знаю — шепіт або шерех. Неясні шелесткі звуки.

— Ви казали, що там був ще якийсь чернець.

— Я казала? Ах, так, звичайно… Теж вискочив зі стіни, за дівицею… Він її за руку схопив і витяг… туди…

— Куди це — «туди»?

Ольга Володимирівна сердито дивиться на слідчого, піджимає повні губки: не можна ж бути таким тупим! Уперше помада на її губах некрасиво з'їдена в середині, нерівним шаром підкреслює лише контури.

— Туди — це в стіну.

— Ви певні, що саме в стіну?

Чорні очі знову наповнюються слізьми.

— Я не божевільна! Думайте, що хочете, але це правда!

Рот пані Ольги потворно, стражденно кривиться:

— Повірте, я сама нічого не розумію! Нічого! Усі так… нерозумно. Нереально… Ніж… Чому — ніж? Він був під шафою? Навіщо?

— Це ви в мене запитуєте? В мене? — іронічно дивується Кінчев.

Надя Щукіна телефонує додому, її хвилює безпека дочки.

— Мариночко, будь ласка, займися уроками… То почитай що-небудь… Але з дому — ні ногою. Я сказала!.. Потім поясню… Встигнеш. Завтра або післязавтра… Це не горить… Дивись, я перевірю… Так, і ще. Не здумай нікому відкривати. Нікого не впускай сьогодні в будинок, нікого, чуєш!.. Я сказала, а ти слухай. Кажу ж, потім поясню… Завтра. Зараз не можу говорити. Все.

Маринка не розуміє хвилювання матері, згоряє від цікавості, обидві сердяться.

Кінчев каже Колі Власенку:

— Про всяк випадок візьми розписку про невиїзд у всіх причетних до справи.

Той чеше спину й запитує:

— А кого вважатимемо причетними?

— Всіх, хто був у будинку. І охоронців.

— І господарку?

Телефон Кінчева грає бадьору мелодію, він виймає його, відповідаючи Миколі:

— Її — в першу чергу.

Леся Монтаньоль повільно йде у бік спальні для VIP-гостей. Посередині залу зупиняється. Звертає до рояля, тихо закриває над чорно-білими клавішами кришку.

Раптово здригається й застигає, затуляючи долоньками рота. В очах блищать сльози. Плечі починають дрібно-дрібно труситися.

Кінчев відключає телефон і зітхає:

— Так, дедалі то гірше! Миколо, я тут з практикантом залишуся, а ти бери всіх — і в гараж. У місті серійні пограбування таксистів почалися. Якісь двоє, озброєні ножем і пістолетом, сідають під виглядом пасажирів, відбирають увесь виторг. Таксиста викидають з кабіни. Їдуть на тому ж таксі, яке відразу ж потому кидають на одній із прилеглих вулиць.

— І скількох уже пограбували?

— Поки що двох.

— Гастролери, — скривившись, мовить Власенко, — їх уже й слід прохолов.

Кінчев, навпаки, настроєний оптимістично:

— На чому? На черговій пограбованій тачці? Ти зв'яжися з ДАІ, може, спільними зусиллями та по гарячих слідах…

— Ага, вони вже й не тепленькі, напевно… — Микола неквапливо йде до виходу.

Ігор Федорович Афанасьєв, бригадир охоронців особняка Ярижських, проводить в «сторожці» виробничу нараду з Дмитром Дукою й Борисом Цокотюхою.

— Панчук раніше, ніж через два тижні на ногу не встане. Та й то… Самі знаєте. Я, звичайно, з хазяйкою переговорю… Як воно тепер буде. А поки зробимо так: ти, Боря, сьогодні відчергував, ідеш відсипатися. Завтра з восьми — сюди знову. Уночі я побуду з Дімоном. А там подивимось.

Він обводить поглядом двох підлеглих і зітхає:

— Да-а-а, хлопці. Вляпалися ми в дірьмо… Можна сказати, по самі ніздрі. Коли ще розсьорбаємо… З міліцією тільки зв'яжися!

— А ми-то причому? — гнівається Дука.

— Ти, мій милий, хазяїна не вберіг. Який платив тобі — і не мало платив. Він тобі, можна сказати, життя своє довірив. А ти…

Усі троє пригнічено дивляться в підлогу.

Кінчев сидить напроти практиканта Шермана, говорить, дивлячись просто в очі:

— Я розумію, що це дуже серйозна справа, Мишко. Але мені потрібно залишитися тут. Інтуїція підказує, що потрібно. Ще раз усе перевірити. А ти тільки переговориш з цією дівчинкою, яку намагалися зґвалтувати. Обов'язково в присутності матері. Якщо хоч щось пам'ятає — обох у відділення й спробуйте скласти фоторобот. І все, що накопаєш, — негайно черговому. Далі дійте по обстановці. Якщо щось іще — негайно дзвони мені. Зрозумів?

Міша Шерман, сповнений свідомості значимості моменту й своєї головної ролі в розслідуванні нового злочину, підхоплюється, як тенісний м'ячик:

— Єсть! Зрозумів! Зробимо! Якнайкраще!

Кінчев знову тихо відповідає комусь по телефону:

— Дайте мені два дні. Тільки два дні… Так, сьогодні й завтра. Якщо післязавтра ранком я не розберуся в усьому, можете мене звільнити… Та як завгодно, хоч і службова невідповідність… Так, заяву напишу сам… Я не жартую, мені не до жартів… Мені важко поки що пояснити. Інтуїтивно відчуваю… Ні, ніколи ще не підводила… З ними ми розберемося теж, група вже працює… Обов'язково… Звичайно… До побачення.

Він натискає кнопку відбою й каже все ще освітленій мобілці:

— Ось так. Тепер відступати нікуди. Позаду — Москва.

Дістає з нагрудної кишені пакет з поясом Ярижської, посміхаючись дивиться на нього.