Зодчий із пекла

Леді удачі

Колеса грузнули в снігу, совалися туди-сюди. Ольга Ярижська роздратовано й розлючено намагалась удержати машину точно посеред колії. Відчула, як зопріла, вовняна кофтина почала липнути до спини, волосся — до лоба. Вимкнула опалення. Снігу — трохи не по коліно, третій день уже падає, а ніхто й не чухається дорогу хоча б бульдозером прочистити. І ще до Європи пнуться, ледащо!

Потрапивши в такт з «Угорською мелодією», яка, щомиті пришвидшуючись, линула з магнітофона, невдало крутонула руля й заїхала в замет. Колеса закрутилися на місці, фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг.

Вдарила з досади кулаком об кермо й одразу полишила марні спроби самотужки вибратися із снігової пастки. Не жіноче це діло — борсатись на узбіччі. Одразу заспокоїлась і усміхнулась своєму відбиттю в маленькому люстрі. Музика ставала дедалі стрімкішою, розкутішою, Ян Табачник не шкодував клавіш свого «золотого акордеону». Пані Ольга ліниво відкинулась на спинку й повільно дістала з пачки сигаретку. Але прикурити не встигла — попереду забовваніла яскраво-червона машина.

Ольга накинула легку коротку шубку і вийшла з авто. Стала посеред дороги. Повернула голову до автомобіля, що наближався, й машинально, за давньою звичкою кокетки, звабливо усміхнулась. Природа нагородила її напрочуд білими зубами.

«Жигуль» загальмував за два метри від неї. Статний і ще зовсім не старий чоловік виліз з нього лише в пухнастому светрі й величезній вовчій шапці. Міцний чоловік, нівроку, хитроокий, з веселими губами, вона одразу охрестила його про себе — Жиголо. Він звернувся першим:

— Щось трапилося? Потрібна допомога?

Ольга давно вже звикла до того, що сама тільки її присутність викликає в усіх без винятку чоловіків приємне (для них і для неї) збудження. Вона навіть найменших зусиль не докладала, просто завжди була собою: до кінчиків пальців принадною, до біса сексуальною, до запаморочення розкутою — жінкою природною, Жінкою з великої літери, жінкою «мрія кожного чоловіка». Вона й на сантиметр не зрушила з місця, але щось підсвідоме всередині неї потяглось назустріч рятівникові усім єством, і найяскравіші її принади — пишні груди та стегна й тоненька талія — невідпорно хитнулися, міцні довгі ноги ледь помітним рухом привернули до себе увагу, губки опукло набубнявіли:

— Слава Богу, що ви зупинились! Мій коник засів у снігу й не хоче везти свою хазяйку далі.

Звісно ж, водій «Жигульонка» готовий був не те що з намету, з цього світу випхати кривдника такої чарівної дами. Удвох вони почали штовхати супостата іззаду, натискаючи долонями на багажник. З машини їх підтримала жагуча «Rio-Rita». Ярижська відчула мисливський азарт, її суперелегантні чобітки-панчохи, які так виразно облягали литки, заковзали високими підборами по укритій снігом кризі.

— Обережно! Так і впасти можна! — Він підтримав її, вхопивши вище від ліктя.

І вже не випускав.

Ольга подула вгору, випнувши нижню губку — здувала з розпашілого обличчя пасмо розкуйовдженого чорного волосся. Її зачіска завжди була акуратна та вишукана, але хоч одне пасемце обов’язково падало на лоба чи скроню. Знала, що чоловіки просто шаленіли від цього. Недарма ж її бабка була циганкою, її кров завжди кипіла. І запалювала на сто метрів довкола все, що ходило у штанях. І всі жінки вмить відчували, що поруч з Ольгою Ярижською їм світить тільки жалюгідна роль статисток. Вона, і тільки вона — незмінний номер перший. А сильну половину людства Ольга з першого погляду безпомильно ділила на дві категорії: тих, що можуть бути її коханцями, і тих, що ні за яких умов не опиняться в її ліжкові.

Цей, безперечно, міг би увійти до першої категорії…

І він це миттєво відчув.

І, мабуть, їхні душі зазвучали б в унісон. Просто тут, на дорозі. В машині, наприклад, яка гостинно розчинила назустріч дверцята. Але ззаду загальмував обтріпаний «ГАЗик-всюдихід», на боках яскраві емблеми та написи — «Міліція». З’явився ще один кандидат у рятівники:

— Що тут у вас? Засіли? Може, спробувати витягти на тросі?

Худий, наче тріска, в окулярах і верхні зуби стирчать, як у білчати. Зіпсував випадковим гравцям усю музику.

— О, пані Ярижська! Доброго дня!

Хто ж це такий? А-а, слідчий з райвідділу, молодий та вдатний. Прізвище якесь неруське… чи то Кац, а чи Кінчев. За чутками, кар’єрист номер один. Незграбно, але ввічливо відсторонив пані Ольгу від багажника й почав енергійно штовхати разом із симпатичним Жиголо.

Удвох вони швидко випхали Ольжину машину на більш-менш пристойну колію.

Їй залишилося тільки обдарувати обпаленого її подихом приємного чоловіка усмішкою, кинути недбале «дякую» кістлявому Холмсу місцевого розливу й натиснути на газ.

Притримуючи кермо однією рукою, вона запалила, магнітофон відповів акордеонним перебором ностальгійної мелодії «Гроздьев акации» і приємне лоскітливе бажання зігріло її груди, що дихали зараз повільно й глибоко.

Повторити пригоду ще раз. З іншим закінченням.

Хижо усміхнулась і різко крутонула руля. Влетіла в намет. Колеса слухняно почали крутитись на місці, веселим фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг. До пряного акордеону приєдналися ніжні звуки гітари й мандоліни. Ольга спокійно сиділа за кермом. Слухала музику й курила.

Ззаду показалось якесь авто.

Шубки вона не знімала і швидко вийшла назустріч вітру, підбадьорливому морозному повітрю й своїй шаленій фортуні.

І плюнула з досади — довга коричнева сигарета тоненьким дротиком увійшла в замет.

Біля неї гальмував улюбленець ґрунтових доріг — колись білий, а нині безнадійно посірілий «ПАЗик», ущерть забитий селянами, що поверталися з обласного центру з недільного базару.

Допомагати застряглій в снігу дамі вийшли тільки двоє — підстаркуватий череватий шофер, який замість справи одразу запалив смердючу цигарку, й жалюгідно, не по сезону одягнений, але досить симпатичний кремезний молодик. Не кажучи зайвого, він сам-один швидко випхав легковика на дорогу. Похмуро підморгнув його сторопілій хазяйці:

— Ну от, всього ділов!

У нього були молоде мужнє обличчя й безхмарно-блакитні очі. В’язана шапочка сповзла набік, з-під неї вибилися на лоба темно-руді пасмочка. Навіть коротенькі, вони уперто намагались закрутитися в локони.

Але не марно старався знаменитий акордеоніст, додаючи до концертного танго щось схоже на палку «бессамамучу». Несподівано для себе Ольга розкрилась до нього, як дозріла ружа:

— Дякую! Я вам така вдячна, повірте! Засіла тут, не знала, що й робити… Як би не ви…

— Є про що говорити!

— Не скажіть! Тут таке місиво, ледь збочиш — то й не виберешся самотужки. Я боюсь далі їхати одна.

Водій автобуса не поспішав — все ще курив, радіючі несподіваній нагоді розслабитися (серед пасажирів знайшлася одна горласта цяця з дитиною, їй, бач, дим протипоказаний лікарями). Добродушно спитав у Ольги Володимирівни:

— Далеко вам іще?

— У Барвінківці.

— Доїдете, чого там. Он, візьміть цього малого, — кивнув на рудого хлопця і звернувся до нього: — Ти ж до Барвінківців квитка брав?

Той мовчки кивнув.

— О, це був би вихід! — Пелюстки фатальної жінки-троянди зловісно завібрували. — Якщо трапиться знов така пригода, буде кому підштовхнути. А я в боргу не залишусь, повірте.

— А чого ж, — відповів за рудого шофер. — У цій машині хоч не стоятимеш — чотири місця вільних. Та й решта удобств! Я сам, правда, на «Ланосі» ще не їздив, не приходилося, а чув.

Удвох вони легко його умовили, і молодик швидко переніс до легковика свою велику, проте майже порожню сумку. Сів не поруч, а ззаду, на Ольжині заперечення кинув коротко:

— Тут зручніше.

— Ну гаразд. — Вона дочекалась, поки «ПАЗик» запихтів і від'їхав, зменшила звук магнітофона й уважно подивилась на свого нового попутника в люстерко заднього огляду. — Давайте знайомитись. Ольга.

— Борис.

Проникливі читачі уже здогадалися, що це був наш знайомець, Боря Цокотюха.

Ярижська не поспішала їхати:

— Не хочете сигарету?

— Дякую. Не палю.

— Я у захваті від таких чоловіків! — Вона повернулась і злягла ліктями на спинку крісла. «Ланос» — не найменша в світі машина, але таку відстань між співрозмовниками зазвичай називають інтимною. А тут іще й додаткові спокуси: рожево-матове обличчя, насмішкуваті чорні очі, веселий кучерик на скроні, палюча музика. І смаглявий запах парфумів, запах чарівної жінки.

Борис також розпалився:

— Ви цікава жінка. Не боїтесь ризикнути.

— Чим же я ризикую?

— Нічого собі! Берете до авта першого-ліпшого незнайомця. А якщо я — бандит? Тільки з тюрми? Що тоді?

— З тюрми? Невже? Ні, справді? На злочинця ви не схожі. Чи схожі? Тоді буде ще цікавіше.

Як жагуче вона засміялася, у нього по шкірі величезні гарячі мурахи побігли!

Вона була старша й досвідченіша, а Борис кілька років майже не бачив жінок. А тут ще така краля… Було цікаво. І не лише. З такою жінкою завжди приємно й цікаво.

Він швидко переконався — наскільки.