Зодчий із пекла

За пляшкою. Пасинки долі

Їм з Тюхою було що згадати разом.

Але вони випили мовчки. В холостяцькій квартирі Кінчева з алкогольних напоїв знайшлося лише пиво. Чокнулися різнокаліберними чашками з пивом. Потім старанно закусювали кільками в томаті, вареною ковбасою та ще вчора звареною й розігрітою на олії картоплею, зрідка перекидалися уривчастими фразами:

— Налити ще?

— Я сам…

— Яке тобі краще?

— Однаково.

— А ти, як і раніше… Не їдець.

— Зморився.

У необлаштованому однокімнатному лігві Кінчева кухня виглядала найбільш затишним куточком. А втім, обидва не лише не були розпещеними гарним житлом, але з дитинства не знали ніякого. Їм було що згадати разом.

Але згадували кожен — про себе.

До інтернату Борька мав досить лихих пригод. Все почалося зі смерті мами…

До того вони щасливо жили у великому місті утрьох. Батько був розумний, він працював на заводі в обчислювальному центрі й любив посміятися з «чайників», які «не розуміли елементарного». Що таке елементарне, малий Боря не знав, але досить добре уявляв тих кругловидих телепнів, які з усіх боків оточували батька — високого, спортивного, в красивих окулярах. А мама була талановита, співала й танцювала в театрі оперети. Красуня з пишним темно-рудим волоссям. Завжди яскраво вбрана, і в житті, й на сцені. Часто брала його на репетиції. Казково прекрасні! Музика — завжди весела, люди — тільки привітні, навіть скандали якісь несправжні, театральні, чарівні й дотепні.

Але одного разу батько пішов зустрічати маму після вистави й не повернувся до ранку. І до обіду.

Шестирічний Борька ліг спати один і прокинувся сам, щось поїв з холодильника й цілий день чекав біля вікна. Там і заснцв, поклавши голову на підвіконня.

Батько прийшов опівночі.

Але це був уже не він, а якийсь зігнутий зіщулений злий чоловічок. Зачинився в туалеті й жахливо кричав там. Потім кричав у ванній.

Борьку не помічав.

Малюк забився в куточок великого, на виріст, ліжка й заснув лише посеред ночі. На відміну від батька плакав тихо, майже беззвучно.

Наступного ранку він уперше в житті начистив картоплі, сам зварив її. Батько… Ні, тінь батька, примара в його змарнілому тілі без жодного слова, без жодного виразу на обличчі увіпхала в себе ту непосолену картоплю. І пішла з квартири, не сказавши — куди.

Тоді й він пішов на вулицю. Сусідки злякалися його, шестирічного. Одразу змовкли. Потім почали охати й розпитувати.

Про те, що сталося, він підслухав розмову в під’їзді. Зрозумів набагато пізніше.

Батьки поверталися додому пізно, після вистави. Йшли пішки. Якісь п’яні покидьки під’їхали до них машиною в темному провулку. Їх було чи п’ятеро, чи шестеро. Схопили матір. Батько спробував відбити, але його відкинули під цегляну стіну, а її, брутально затискаючи рота, запхали в авто — і зникли. Тіло знайшли за кілька днів. Експерти казали, що вбили не навмисне. Просто ґвалтували в лісі. Було темно, вона опиралась, мабуть, кинули на пеньок і зламали хребет. Пізніше батько нібито впізнав одного з тих покидьків, але в чоловіка було беззаперечне алібі, до того ж — голова місцевого осередку товариства тверезості, його напідпитку ніхто ніколи не бачив…

Батько перестав ходити на роботу. Лежав на канапі, дивився телевізор і гортав книжки. Речей у квартирі щодня меншало. Спочатку зникли килими й кришталь, потім навіть найнеобхідніше. Навіть праски не стало. Борька, який тільки-но пішов у школу, пропускав уроки. Дичавів, не розмовляв із дітьми, не відповідав учительці. Через кілька місяців вони з батьком зібрали останнє й поїхали на поїзді, потім на автобусі. Оселилися в крихітній хатинці на кладовищі. Батько був там сторожем, копав могили. А найчастіше лежав на канапі. То було маленьке містечко, й побачивши Борьку, люди починали перешіптуватись. Іноді пригощали чимось, виразно киваючи головами. Потім приходили строгі й горласті тітки, тата позбавили батьківських прав, бо він не віддавав сина до школи, вживав наркотики й офіційно ніде не працював.

Малий Борис опинився в інтернаті й тільки навчився підписувати конверт, одразу почав слати листи тіткам і дідусеві. Щоб приїхали по нього, бо тут недобре. Але замість близьких людей час від часу приходили поштою невеликі посилочки з канцтоварами та ласощами, які, звісно, найчастіше діставалися старшим хлопцям.

У п’ятому класі до їхнього інтернату перевели худющого, схожого на маленьке щуреня Вітю Кінчева, Вітюху-Тюху. Із школи санаторного типу як такого, що вже одужав. Тюха був підкидьком, знайдою, навіть прізвище йому вигадали в Будинку дитини. Як заведено, хтось запропонував, всі й погодилися. Пропонувала, мабуть, поклонниця популярної тоді групи «Аліса».

Вони здружилися, як ніхто. Вже за рік їх перестали ображати, бо потім пошкодували б. Вони вміло використовували дані від природи можливості, Вітюха був мозком цього тандему, Борька — силою, бо щороку ставав все спортивнішим, спритнішим, умілішим.

Розсталися після дев’ятого класу, роз’їхалися по різних училищах. Листування одразу й заглухло, так і не розпочавшись.

І от перед Борисом сидить дорослий Тюха, палить уже третю сигарету й похваляється своїм першим подвигом сищика, здійсненим під час літньої практики:

— …і в результаті я знайшов-таки жінку, яка підкинула мене на автостанції двом студенткам.

— Ти не хочеш називати її матір’ю?

— Ні за що! То, я тобі скажу, особа! У неї, крім мене, зараз ще одинадцятеро дітей. Всі від різних батьків. І ще сестра одна, її вона також підкинула, через рік після мене, на тій самій автостанції. Містечко малюсіньке, ці дві події всім добре запам'яталися. Сестричку удочерили нібито непогані люди. Я подивився на них здалеку. А до неї, до Галки, нібито позалицявся трохи. Цікаво ж було. Вона, звісно ж, не здогадалася, хто я. Симпатична така, мініатюрна. Студентка, на лікаря вчиться… А та, яка мені братів та сестер і досі штампує, тепер вона розумніша, не викидає їх, а здає у Будинок дитини, потім в інтернати, але весь час одержує допомогу як багатодітна мати. Із співмешканцями пропила вже дві квартири, що вибила для дітей. Час від часу бере їх до себе, щоб одержати пільги. А вони такі симпатичні! Лазять кругом, як собачата, крутяться, жебрають, машини миють, пляшки збирають, ще й їй, сволоті, на випивку носять. Я вже все вирішив про них. Зароблю собі на хорошу квартиру, позбавлю її батьківських прав і заберу всіх до себе.

— Вам у міліції почали добре платити? Щоб одразу на квартиру вистачило?

— Тю! Крім платні ще гроші бувають!

— Хабарі?

— Не обов'язково саме хабарі.

— Та все одне! Я на своїй шкурі пересвідчився, що правильно літераторша нам у зошити диктувала: неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся. Чи як? Я вже залетів на п’ять років, хотів того… одразу грошенят здобути.

— Гаразд, Борю. Про це ми потім якось… Ось тебе би зодягнути. Ну й прикід у тебе! Мабуть усі Барвінківці оглядалися?

— Сам бачу, що куртка не того…

— І не тільки куртка, Барсе.

І замість шкільних спогадів пішли розмови про турботи сьогоднішнього дня, який уже давно згас за не дуже прозорим вікном.