Зодчий із пекла

Місцевий мент починає думати

Отже, додавши брудний посуд у раковину на кухні — до немитого після сніданку, і навіть не звернувши уваги на бруднуваті шибки, за якими давно вже згас цей галасливий день, вони, сидячи поряд на вузькому диванчику, розмовляли про сьогоденні турботи.

Спочатку Боря Цокотюха розповів про свої нещастя.

І страшенно розсердився, бо Тюху його халепи розвеселили:

— Ну ти і лох! Вмерти й не жити! — сплеснув у долоні цей нишпорка районного масштабу. — Значить сів, щоб прикрити фіктивне банкрутство. За десять тисяч баксів! Ну ти і лох, вибач мені за відвертість! Та за це й п’ятдесят тисяч — найменша ціна! Ти хоча б перед тим до обласного центру з’їздив, поспитав, почьом нинчє мьортвиє душі продаються. А я тобі коли ще казав: читай Гоголя! І як тобі тільки в голову прийшло повірити аферистові на слово? Ти, значить, сядеш, і не відомо ще — чи повернешся взагалі, а він понесе на таці грошики твоїй милій на лікування її хворої мамочки! Та сиди вже й не рипайся! Слухай сюди! Тобі пощастило, ледарю, що я тут працюю.

Боря роздратовано гриз ніготь на великому пальці:

— Чому пощастило? Ти мені що, допомогти зможеш?

— Уже допоміг, вважай.

— Ну, не тягни, як завжди.

— Сьогодні в одному багатому домі сталося вбивство. Загадкове, поміть. Я саме на таку нагоду завжди чекав! У палаці бізнесмена невідомі задушили прислугу. Серед білого дня. Через стіну від хазяйки. А і сам-то господар — людина темна. Не в смислі освіти, а капітали його… Словом, наша контора давно до нього приглядається. Це тобі не двоє п’яндил замочили бомжа, тут справа резонансна! І бізнесмен той — твій Свинаренко.

— Тюхо! — підскочив Борис і вхопив приятеля за рукав грубого домашнього светра. — Ти! Кажи, де Свинаренко! Бігом! Недарма я його бачив сьогодні!

— І що? Побіжиш серед ночі його прищучити? Один і без зброї?

— Та я його!.. — Бориса аж затрусило від люті.

— Ой… — Кінчев неквапно загасив сигарету, покрутив недопалок у попільничці. — Виходить, ти у нас «вооружен и очень опасен»? Спочатку охоронців його замочиш, потім… Блін! На тебе ж і дівча те, сьогоднішнє, повісять!.. І отак завжди! Все то ми спішимо, все нам ніколи… А потім п’ять років на нарах мізкуємо: що ж це я, йолоп, накоїв… Пообіцяй, що без мене — жодного кроку, тоді й почнемо думати: що і як.

— Ти й справді його хочеш заарештувати?

— Ну куди ти зі своїми козами на торг? Заарештувати! Його на час убивства не те що вдома — у місті не було. Але чує моя печінка: за ним ду-у-уже цікаві справи стоять. Не лише твоя. Тут ситуація складна. Поспішиш — людей… І так далі. У розумінні — сполохаєш. Так що обіцяй, Барсе, без торгів. І тоді дізнаєшся про найцікавіше.

— Ну, гаразд. Я тебе слухатиму.

— Додай: і сьогодні, і завжди.

— Та давай-давай. Вже слухаю!

— Твій Свинаренко давно вже прізвище змінив.

— Ну! Ох і сука!

— Ти ці свої тюремні вислови облиш. І заспокойся, будь ласка, там ніякого криміналу. — Кінчев дістав із пачки нову сигарету й клацнув дешевою запальничкою. — Одружився і взяв милозвучне прізвище дружини — Ярижський. — Тюха задоволено затягся й пустив довгий струм диму в бік вікна. — Ми вже чули, що у Трудовому в нього було нечисто. Приїздили батьки дівчат, що у Туреччині пропали. Тільки Свинаренко, тобто Ярижський — чистий, мов сніг. У нього алібі залізне: півроку стажувався в Англії. Хто там діяв від його імені — не знає.

— Таж він сам! Його бачили!

— Вот імєнно, я і кажу. Тут справа не проста, тут містика замішана. Дуже вже цікавий будиночок вони з дружиною придбали. Дуже. У мене й досі ті кімнати перед очима миготять. Прикинь: одних тільки туалетів із ванними… Зараз згадаю… Шість чи сім! Кахлі — картинка з реклами! А сходи! Я все життя мріяв ув Ермітажі побувати, так ось: сьогодні моя мрія збулася.

— У нього що — зайві мільйони завелися?

— Не те слово!

І Тюха під секретом повідав другові деякі подробиці слідства, що, взагалі-то, не підлягали розголошенню. Але він заспокоїв і себе, і Борю: завтра вже про це кожна хвеська на базарі знатиме. Ще й з коментарями. Які непогано було б послухати й Кінчеву передати.

— Пані Ярижська — занадто спритна жіночка. Працювала тут директором музею, поїхала за кордон за досвідом, а знайшла там чоловіка. Удвох вони приватизували цей музей. І все на законних підставах, поміть. Ярижський тут таким спонсором задєлався — куди там, благодєтєль і рідний батько! Школі — комп’ютер, лікарні — ремонт, місту — монумент, міліції — «Форд», не новий, правда. Сам, звісно, на пречудовому джипі гасає, а Ольга його — на «Ланосі».

— Зачекай! Ольга. Який «Ланос» у неї? Сірий, сріблястий? А вона сама чорнява така і… Така… дуже красива. Родимка на вилиці.

— Точно! Ти її бачив уже?

Боря спочатку стукнув себе по лобі, потім покрутив головою:

— Я її сьогодні вранці з кучугура витягав.

— Що? І ти також?

Задзеленчав телефон. Вітя незадоволено взяв трубку:

— Кінчев. — Потім кілька разів промимрив: — Так… Так… Ага… Та зрозумів я, чого ж тут не зрозуміти… Ага…

— Ну, блін, — енергійно сповістив, закінчивши розмову, — цим також не йметься! Пришвидшуй їм слідство, як же! Прям на ранок приведу зловмисника! Бач, до Ярижських з Італії баронеса їде, любителька архітектурної старовини. Треба забезпечити її недоторканість. То-то ж вони з ремонтом поспішають! Іноземні делегації зустрічати. Ну, ти давай, лягай уже. Отут, на дивані.

— А ти?

— Собі я зараз розкладачку принесу. Посиджу ще на кухні, покурю. Треба помізкувати.

Боря відчував, що потрібно, обов'язково потрібно розповісти, як саме він з Ольгою Ярижською до Барвінківців їхав, але… Замість того саказав:

— Ти б поменше курив. З третього класу смалиш. Пожовтів увесь.

— Слухаю, товаришу командир! От розкручу цю справу й кину. Їй-богу! Чесне піонерське!

— Та і спортом пора нарешті зайнятися…

— Не заважай думати, Борсуче! Не подобається мені їхній охоронець Гапченко… Щось крутить, нервує, боїться… Дуже боїться…

Вітя сів за кухонний стіл і почав на бруднуватому прим’ятому аркуші ватману креслити план будинку Ярижських. Колишнього будинку панів Барвіненкових, колишньої агрошколи, колишнього музею… Витвору такого славетного архітектора, що на нього італійські баронеси їдуть подивитися. Й подивуватися. Воно і справді є з чого.

Спочатку креслив з лінійкою, домальовував рукою, потім підписував. Швидко орудуючи олівцем, він ніби знову, по пам'яті, переглядав найяскравіші епізоди фільму про відвідини цього особняка.

У їдальні чотири кришталеві люстри сяяли підвісками, знизу їм відповідало святкове сяйво скатертини й білих стільців. Солідно відгукувалися відблисками сервізи й келихи з кількох високих сервантів, підроблених під старовину, але явно модерних. Між ними скромно розмістилися сіро-сріблястий музичний центр та камін, облицьований світлими кахлями. Між вікнами — гобелени. Вершники, битви, середньовічні замки. Тканина — новісінька, він помацав її з виглядом знавця. Саме в той момент проспівав з віддаленого кутка високий годинник, старовинний, з маятником та гирьками за товстим склом, вищий за людину середнього зросту. Прості прямокутно-квадратні форми й неглибоке вигадливе різьблення. А Щукіна казала:

— Вони тут звичайно з архітектором обідають. З Бурковським, з Києва. Якось бували ділові партнери Кирила Івановича, один з них ночував у маленькій спальні.

Юну прибиральницю знайшли якраз над їдальнею…

А вечірня пишнота великого залу на другому поверсі просто ошелешила. Діамантовий каскад люстр — багатолампових, з довгими вигадливими підвісками. Вони горіли, наче на придворному святі. Два ряди аристократичних білих колон. З атласних ламбрекенів звисали шовкові китечки. Картини в розкішних рамах — як вікна до іншого, дивного світу. Пейзажі, портрети. Заможна родина в костюмах початку ХХ століття… Тендітна дівчина з чорним волоссям… Досить великий бар геть знітився у віддаленому кутку.

І хазяйка — доглянута й ефектна. Доки тривали допити, вона переодягнулась. Прийшла павою. На закритій чорній сукні — нитка рожевих перлів, такі ж — і у вушках. Час від часу поправляла волосся, показуючи свіженький манікюр, також перламутрово-закатний.

Цікава пара. Вона — ефектна, він — поважний.

Кабінет Ярижського — у темних тонах, у стилі «радянського ретро». Масивні меблі — і кахляна піч. У шафах — популярна бізнес-література й детективи. І металеві моделі старовинних автомобілів. Ольга Володимирівна пояснювала завченим тоном екскурсовода:

— Їх зроблено вручну, з точним повторенням оригіналів. Кирило особливо любить ось цей «Рено» 1896 року. Дивіться, як карета, тільки без коня! А цей — «Мерседес Гран-Прі» 1914 року випуску, — вона взяла обома руками блакитну тридцятисантиметрову машинку, але він спитав, лише побіжно ковзнувши байдужим поглядом:

— Цікаво, скільки коштує така іграшка?

— О-о-о-о… — Ярижська приємно усміхнулась, — десь так, як непогані туфлі…

Туфель у неї вистачало. З гордістю показала величезний гардероб. Примірила жакет, зітканий з бісерних квітів:

— Подобається? Ми купили його в Дюсельдорфі, на показі «Моден шоу». Там є такий салон, здається, «Катрін». Повірте, я ще не бачила такого ажіотажу! Колекцію розхапали просто з подіуму! Ми були вперше й розгубилися. Кирилові довелося перекупити цю жакетку в одного шведа…

Милувалась собою перед Кінчевим і люстром, а за стіною кілька годин тому вбили дівчину…

У залі, де її знайшли, балкон не замикається. Просто зачиняється зсередини…

Навколо будинку ходив Гапченко…

Там, на балконі, вони з Ярижською курили. Ольга взяла з підвіконня, із заздалегідь покладеної там пачки, довгу сигарету, нервово клацнула сріблятою, з ребристою поверхнею запальничкою. Він також витяг з кишені брюк свою пачку, жестом попросив запальничку. Прикурив, затримав у руці:

— Красива штучка!

— У вас є смак! — видихнула вона в обличчя. — Це Данхіл! Купила Кирилові на день народження, а він кинув палити. І мені радить. А мені було приємно подарувати не просто стильну, а й дуже дорогу річ. Причому виключно за свої гроші. Повірте, я за неї двомісячну платню виклала!

— І як він до цього поставився?

— Купив норкову шубу.

Два різних тютюнових запахи кружляли в повітрі, змішувались, танули… А між курцями було лише відчуження.

У великій залі, яку тут називали Маленькою, знайшли дівчину…

Біля балкону — зелений більярдний стіл з киями й розсипом куль відтінку слонової кістки. В іншому куті — великий бронзовий Будда, поруч нього — грамофон зі срібною трубою. У третьому куті, у каміна, — ще один старовинний годинник, менший, ніж у їдальні, підліткового зросту, з овальним верхом та мережевним різьбленням. Посередині — чорний рояль, пустуватий, без нот. Над ним схилила віти жива пальма. Кілька невеликих зелених диванів з подушками та м'якими іграшками-звірюшками…

Колишній музей…

У вітальні перед вхідними дверима інтимно світилися жовті бра з бронзовими інкрустаціями. У їхніх приглушених променях здавалися більш домашніми і порожня дерев’яна шафа-вішалка, і великий фікус, і череватий столик зі смішним телефоном, що здавався бутафорським — у стилі початку ХХ століття, з довгими шнурами й випнутим цифрами диском. Поруч лежали простацька кулькова ручка й пачка чистих зеленкуватих стікерів. І він сказав тихо, ніби лише для себе:

— Ви не помічали, що будинок всередині здається більшим, ніж зовні?

— Так, — відгукнулась економка з-за його плеча, — помічала. Кругом — високі старі дерева, тому звідти він і виглядає меншим. У порівнянні…

— І це при тому, що стіни такі товсті, зменшують метраж…

Товщина стін вражала. Неподалік розкішних сходів він прикинув, розчепіривши руки:

— Більше за метр… Значно більше. Одначе, й будували тоді…

Він розставляв на схемі номери, майже засинаючи. Кімнати для гостей — жовта, блакитна, маленька… Ще якась… А-а-а, VIP… Ванни, туалети, завіски, ламбрекени, жалюзі… Сходи, такі різні. Головні на другий поверх — театрально-розкішні… А до башти — спартанські гвинтові… Та все одно гарні…

Тендітна чорнявка на портреті… Вона тут жила колись…

Дивилась, наче жива…

Кінчев довго пахкав сигаретою біля розчахненої кватирки. Потім роздивлявся свої креслення. План, звісно, непрофесійний, архітектори креслять не так, але для його роботи згодиться. Навіть дуже.